Ронел, Авітал (Roneil, Avital)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ронел, Авітал (Roneil, Avital)



Нар. у Празі, Чехословаччина. Філософ та міждисциплінарний теоретик культури

Перебуваючи під впливом Жака Дерида,Авітал Ронел працює на стиках таких галузей, як філософія,психоаналіз, культурні студії, фемінізм, літературна критика і технологія. Вона проникливо й творчо пише на теми телефонної комунікації, письма, шизофренії, СНІДу, війни в Перській затоці, наркоманії, скінченності та відповідальності. Ронел водночас руйнує і розширює кордони всього, що є релевантним і важливим для академічного мислення та науки.

У 1989 р. Ронел опублікувала працю "Телефонна книжка: технологія, шизофренія, електронна мова", яка містить міркування про Гай-деґероверозуміння технології, а також дослідження місця технології в контексті німецького націонал-соціалізму та Гайдеґерової причетності до нього. На ці міркування накладається розповідь про винайдення та значення телефону, який організує людський досвід та людське мислення в глибокий і часто не досить осмислений спосіб. У 1994 р. Ронел опублікувала "Рахунок скінченності: есе про кінець тисячоліття", де роздуми про філософів, таких, як Гайдеґер, Фридрих Ніцшета Жан-Франсуа Ліотарпереплітаються з тематичними проблемами, що стосуються СНІДу, війни американців у Перській затоці та расизму.

Попри їхню різнорідність, усі праці Ронел стосуються невідступності інших від "я" та мови. Мова у неї виставляє нас перед самими собою як щось інше, аніж ми самі, та як скінчен-ність. Технологія перетворюється на простір або місце, яке водночас відкриває нашу скінченну людськість і загрожує їй. Письмо — це реакція на технологічний світ, але реакція, "обов'язково пов'язана зі смутком". Ронел порушує питання про спустошеність, про те, чи не "зайшли ми надто далеко", настільки далеко, що технологія привела або веде за собою "фундаментальне закриття" творчих можливостей людського досвіду (Roneil, 1994: XIII).

Посилання

Roneil, Avital (1994) Finitude 's Score: Essays/or the End of the Millenium, Lincoln: University of Nebraska Press.

Додаткова література

Cadava, Eduardo (1994) "Toward an Ethic of Decision,"

Diacritics 24(4): 4-29. Ronell, Avital (1989) The Telephone Book: Technology,

Schizophrenia, Electric Speech, Lincoln: University of

Nebraska Press.

КЛЕЙТОН КРОКЕТ

Рорті, Ричард

(Rorty, Richard)

Hap. 4 жовтня 1931 p., Нью-Иорк, США.

Філософ-прагматик

Вийшовши з англо-американської традиції аналітичної філософії, Ричард Рорті став одним із найвпливовіших посередників між аналітичною та європейською філософією. Рорті вважає, що філософія не описує і не досліджує реальний світ, а радше втягнута в тривалий процес прагматичного повторного опису та герменевтичної розмови. Його праці мають стосунок до філософії,літературної теорії, герменевтики,політичної філософії та філософії науки.

У 1979 р. Рорті опублікував працю "Філософія і дзеркало природи", в якій він намагається спростувати відомі з часів Рене Декарта філософські спроби зрозуміти світ як дзеркало реальності. Рорті твердить, що "мова заходить дуже далеко", і його антифундаменталізм спонукає його наголошувати на історичній ситуати-вності наших філософських розмов про зусилля добутися до універсальної, позаісторичної істини. Його опублікована 1989 р. книжка "Випадковість, іронія й солідарність" містить твердження, що біль — це єдиний незамовний факт у нашому світі й що ми потребуємо громадської сфери політичної філософії, аби послабити біль і демократично включити більше людей в наші сучасні дискусії. Ми також потребуємо окремої приватної сфери, де люди могли б вільно досліджувати власні естетичні творіння.

Додаткова література

Rorty, Richard (1979) Philosophy and the Mirror of Nature, Princeton, NJ: Princeton University Press.

—(1989) Contingency, Irony, and Solidarity, New York: Cambridge University Press.

КЛЕЙТОН КРОКЕТ

c

Садизм (sadism)

Садизм — це форма, яку обирає сексуальний імпульс, коли суб'єкт шукає втіхи, завдаючи іншому болю, піддаючи його своєму пануванню або приниженню. Чинячи так, садист ототожнює себе з тією частиною психіки свого партнера, якій подобається страждати.

Термін "садизм" утворений від імені маркіза де Сада (1740—1814), французького письменника, головний внесок якого в літературу та філософію обертається навколо взаємозв'язків між болем і втіхою з погляду "володаря" і "раба". Після появи праць Фройдасадизм став розглядатися як симетричний до мазохізму, — звідси й термін "садомазохізм" (С/М). Пост-модерністська популяризація садомазохістської образності бере свій початок від ґей-культури, і її повторна концептуалізація дозволила теорії збочень та ґей-лесбіянським студіям звернутися до її практики. Проте садизм сам по собі, мабуть, значно важче проголосити типовим вираженням постмодерністської творчої снаги.

Зиґмунд Фройд був першим, хто застосував ці обидва неологізми, "садизм" і "мазохізм", для осмислення дивного характеру пов'язаних із ними бажань. Його відкриття й теоретичне осмислення первісної "поліморфної розбещеності" в дитині ("Дитину б'ють", 1919) та імпульсу смерті, тобто присутності в усіх людських суб'єктах деструктивних імпульсів разом із інстинктами, що оберігають життя ("Поза принципом насолоди", 1920), залишаються істотними для нашого розуміння агресивності, ненависті й садизму. На думку Фройда, агресивність, ненависть і садизм були не "хворобами", а інтегральними тенденціями нормального розвитку людського лібідо та людської суб'єктивності.

Психоаналітики досі приймають на віру те, що Фройд встановив у своїй опублікованій

1924 р. синтетичній праці "Економічна проблема мазохізму", а саме, що первісний садизм є вторинним у стосунку до наших мазохістських тенденцій. Звідси випливають парадокс і складнощі садистської позиції втіхи,яка полягає не в тому, щоб одержати втіху, завдавши комусь болю, а радше в мазохістському ототожненні зі стражданням іншого (див. стадіядзеркала). Навіть якщо ролі садиста й мазохіста не є взаємозамінними, Дельоз (1989) наголошував на тому, що обидва суб'єкти перебувають під надмірним тиском і змушені відповідати ненормативним вимогам. Таким чином, позицію садиста слід розуміти як позицію одвічного "переслідуваного переслідувача".

Крім того, як показав Жак Лаканна своєму семінарі 1962-1963 pp. "L'Angoisse" ("Тривога"), садистська фантазія домінування спирається на тверду віру, що він (або вона) будуть здатні фактично "виставити" об'єкт бажання, відтявши його від тіла свого партнера (див. нестача).Сценографія Сада, як і різні типи залежності в садомазохізмі, чудово це ілюструють.

Садомазохістська сцена Нью-Йорка кінця 1970-х pp. відкрила свої тайники, щоб показати розкішну образність, засвоєну головним потоком засобів масової комунікації через кінофільми Вільяма Фридкіна "Плавання" (1980) та Майкла Грамлі "Міцне тіло: дослідження тілесних кар та садомазохізму" (1977), де фотографії Еда Ґаллучі стали прообразом творів Робе-рта Меплторпа, безперечно, найпоказовішого з представників "садистського постмодернізму". Завдяки своїм коміксам (Том із Фінляндії), фотографіям (Джоел Пітер Віткін), літературним творам (Кеті Екер, Анджела Картер) інші авангардні митці, представники садомазохізму, домоглися успіху в своїх намаганнях шокувати глядачів і підвести їх до двозначної спокуси,

так щоб останні були змушені визнати, що й вони поділяють ці фантазії.

"Сексуальна практика людських створінь визначає їхню мову", — твердив Філіп Солерс у своїй книжці "Закони" (1972). Чи постмоде-рністи й садисти користуються однією й тією самою мовою? їхнє ставлення до об'єктів бажання цілковито протилежне: садист прагне панування над (неживим) об'єктом, тоді як пост-модерніст переміщує його в безперервній метонімії. Симулякри,трансгресія, театральність та нерозв'язність справді можуть бути частинами садомазохістської сценографії. Проте садистський суб'єкт як такий не може мислитися просто як маскарадний або пародійний. Прагнення садиста до панування зосереджується навколо фалоцентризму,що ставить його (або її) в позицію необхідного співрозмовника пост-модерністського мазохіста, тоді як останній прагне проголосити й узаконити свій спосіб втіхи. Постмодерністський садист доброзичливий і політично коректний, оскільки він (вона) переважно виступає як теоретик мазохізму. Поза грайливістю постмодерністського мистецтва, особливо в Європі, повернення до Сада, характерне для французького сюрреалізму та модер-ності, нагадує, що садизм має страхітливого історичного предка — нацизм (див. Αρτο, Ан-тонен; Батай, Жорж; Бланшо, Моріс; Ла-кан, Жак).Двозначна присутність садизму наприкінці XX ст. повинна тлумачитися як симптомпостмодерності, що позначає радше її кордони, аніж одну з її характеристик. Постмодерністського садиста можна розглядати як пророчу постать, що звістує повернення в культурну свідомість притлумленого бажання панувати над неживим "реальним", тим самим "реальним", що його технологія та наука постійно вибудовують як досяжне для дотику та подрібнення.

Див. також:Бажання; "Я"/інший; Невизначеність.

Посилання

Deleuze, Gilles (1989) "Coldness and Cruelty," in

Masochism, New York: Zone Books. Sollers, Philippe (1972) Lois, Paris: Éditions du Seuil.

Додаткова література

Abelove, H. (ed.) (1993) The Gay and Lesbian Reader,

New York: Routledge. Greet, J. (1991) "Daughter of the Movement: The

Psychodynamics of S/M Phantasy," Differences 3: xvii. Chasseguet-Smirgel, J. (1984) Creativity and Perversion,

London: W.W. Norton. De Lauretis, T. (ed.) (1991) Queer Theory: Lesbian and

Gay Sexualities, Bloomington, IN: Indiana University

Press.

EH-MAPI ПІКАРД



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 97; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.008 с.)