Екстеріорність (exteriority)

Це стан перебування зовні або приходу ззовні. Цей термін набув великого поширення в контексті постмодерністських (див. постмодер-ність) досліджень тих способів, завдяки яким знання укладається і легітимізується в західній епістемології. Запитання, які мають стосунок до екстеріорності, набули таких форм: а) чи можливе становище всезнання/всемогутності поза полем бачення, розуміння й критики? б) в який спосіб західні категорії знання залежать від процесу виключення, що Гарантує єдність, послідовність і чистоту цих категорій завдяки розташуванню "іншості" поза ними? в) в якому стосунку перебуваємо ми до того, що не вкладається в жодну з наших систем думки без редукції його іншості або підриву його позиції радикальної екстеріорності?

Складність постулювання переконливої можливості зовнішнього, що обґрунтовувало б і легітимізувало претензії на істину, стала узвичаєною темою в дискусіях про постмодерність. У книжці "Постмодерні умови: звіт про знання" (1984) Жан-Франсуа Ліотар визначив постмодерність саме як опір усім привілейованим метапозиціям (див. метакритицнзм; метамова). Тоді як для Ліотара цей опір означає рух убік від тоталізаційних парадигм науки (див. тоталізація), відкриття простору для відмінності (що розуміється як "незгода" та "па-ралогіка" в контексті цієї праці), для впертих супротивників постмодернізму, зокрема таких як Юрґен Габермас, Фредрик Джеймсон та

Кристофер Норис, він руйнує всі підвалини науки і, отже, виключає саму можливість критики.

Аналіз західних філософських категорій із перспективи того, що вони постійно виключали як "зовнішнє", "випадкове", "допоміжне", "додаткове" або "паразитичне", становить іще один важливий напрямок у постмодерній думці. У своїй важливій, хоча й дуже спірній праці філософ Жак Дерида показав, до якої міри те, що він називає логоцентризмом, залежить від системи ієрархічних протиставлень у контексті, в якому кожен із бінарних термінів розглядається, як зовнішній до другого. Як твердить Дерида в "Розсіянні" (1981), це "означає, що кожне з цих протиставлень (протиставлень між внутрішнім і зовнішнім) має розглядатися як матриця всіх можливих протиставлень" (1981: 103). Дерида поставив перед собою завдання показати лінії напруги всередині матриці; саме ті лінії напруги, які роблять нестабільною саму категорію "всередині". У своєму обговоренні письма, додатка, фармакона, парергона та тімена (якщо згадати лише кілька з inter/vallums Дерида) філософ наполягає, що "зовнішнє проникає у внутрішнє, а отже, й детермінує його" (1988: 152—153). Твердячи, що немає абсолютного зовнішнього, Дерида має на меті поставити під знак запитання чисту внутрішність (як сутність, присутність або глибинне послання), яка завжди зумовлювала західне розуміння суб'єктивності, істини й мови.

Подібне прагнення стимулює і проект Мі-шеля Фуко, спрямований на визначення "нашої волі до істини" (1981: 66). У своїй вступній лекції, прочитаній у Колеж де Франс, яку він назвав "Порядок дискурсу", Фуко запропонував критичний та генеалогічний аналіз дискурсу, який "поверне дискурсові його характер як події" (1981: 66). Зміщення від пошуку "внутрішнього схованого ядра" (1981: 67) всередині дискурсу до вивчення того, що Фуко називає його "зовнішністю", є однією з методологічних вимог такого аналізу. Проте у своєму визначенні цього терміна Фуко відрізняє свій проект від проекту Дерида, критикуючи його за те, що він став здобиччю "монархії означника" (1981: 73). "Екстеріорність" для Фуко має стосунок не до диференціальної ма-

теріальності означника, а до зовнішніх умов, що визначали появу, зростання та варіації якогось конкретного дискурсу. Тому саме це, якщо вірити Фуко, робить даний проект чимось більшим, аніж текстуальна вправа з читання (див. текстуальність), забезпечуючи його функцію як "ефективної історії".

І, нарешті, постмодерна європейська філософія до великої міри розвивалася як спроба компенсувати вплив того, що Емануель Леві-нас називає "глибинною алергією" західної філософії (1998: 177). Як пояснює він у своїй праці "Слід Іншого", філософія "від самого свого дитинства" "жахалася" того, що чинило опір її категоріям думки, залишаючись зовні як їхній не здатний до уподібнення надлишок. Саме цю добавку до філософського логосу Левінас називає екстеріорністю, термін, уперше застосований у цьому розумінні в його "Всеохопності та нескінченності" (1969). У цьому "Есе про екстеріорність" — таким є підзаголовок цієї праці — Левінас хоче запропонувати альтернативний спосіб розуміння поза онтологією, на яку він покладає відповідальність за "еґологічний" напрямок у західній філософії, тобто її розгортання як одвічного відродження Того Самого (або повернення до нього). Онтологічному імперіалізмові, який він простежує від Платона до Гайдеґера, Левінас протиставляє те, що він називає "метафізикою", що її він визначає як трансцендентний зв'язок із іншим, від якого, проте, зберігається нескінченна відстань. Як твердить Левінас, зв'язок, який випливає з метафізики, передбачає "абсолютну безодню відокремлення" (1969: 293). Саме тому його треба розуміти як "зв'язок, що не пов'язує", зв'язок, який залишає буття іншого (тобто його/її екстеріорність як "сутність буття", 1969: 290) недоторканим. Якщо вірити цьому філософові, метафізика, як зовнішньо орієнтований стосунок, реалізується через діалог у зустрічі віч-на-віч із іншим. Оперта на асиметрію діалогу (тобто збереження через мову або в мові незміренної відстані від зовнішнього буття), метафізика зумовлює рух поза онтологічну оцінку політики як насильства всеохопності, що поглинає відстань і обходиться без зовнішнього. Справді, вона позначає розрив усеохопності (1969: 35), відкриваючи можливість для того,

що для Левінаса є не "галуззю філософії, а філософією передусім" (1969: 34): тобто етика розуміється як непрощенний борг у стосунку до того, що у своїй радикальній невдячності відмовляється від підпорядкування.

Хоча й суперечлива в багатьох відношеннях, праця Левінаса на тему екстеріорності визначила напрямок розвитку постмодерністської філософії, зокрема вплинула на наукові пошуки Жака Дерида, Люс Іріґаре, Жана-Франсуа Ліотара та Мориса Бланшо. Вже в своєму есе "Час і Інший", вперше опублікованому 1947 p., Левінас показав, що добре розуміє онтологічні значення терміна, що його він вмістив у центр своєї праці. "Екстеріорність, — пише він, — це властивість простору, і вона приводить суб'єкт назад до себе" (1987: 76). Після опублікування "Всеохопності та нескінченності" філософ зробив спробу порвати з почуттям обов'язку перед мовою онтології, яке він висловив у цій праці, і поступово відійшов від терміна "екстеріорність" на користь терміна "алтерність".

Див. також: Околиці (периферія).

Посилання

Derrida, Jacques (1981) Dissemination, trans. Barbara Johnson, London: The Athlone Press.

—(1988) Limited Inc. trans. Samuel Weber, Evanston, IL: Northwestern University Press.

Foucault, Michel (1981) "The Order of Discourse," trans. Ian McLeod, in Robert Young (ed.). Untying the Text: A Poststructuralist Reader, London and New York: Rout-ledge.

Levinas, Emmanuel (1969) Totality and Infinity, trans. Alphonso Lingis, Pittsburgh, PA: Duquesne University Press.

—(1987) Time and Other Essays, trans. Richard A. Cohen, Pittsburgh, PA: Duquesne University Press.

—(1998) "The Trace of the Other," trans. Alphonso Lingis, in William McNeill and Karen S. Feldman (eds), Continental Philosophy: An Anthology, Oxford: Blackwell.

Lyotard, Jean-François (1984) The Postmodern Condition: A Report on Knowledge, trans. Geoff Bennington and Brian Massumi, Manchester: Manchester University Press.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1974) OJGrammatology, trans. Gayatri Chakravorty Spivak, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

МАРІЯ МАРҐАРОНІ

епістема (epistémè)

У грецькій мові словом епістема позначається абсолютне систематичне знання. Це слово було запозичене і вжите Мішелем Фуко для позначення сукупності відносин та законів трансформації, що об'єднують усі дискурсивні практики (див. дискурс) у даний період часу. З 1966 p., коли Фуко вперше застосував цей термін у своїй праці "Слова і речі" (перекладеній та опублікованій англійською мовою в 1970 р. під назвою "Порядок речей" ("The Order of Things"), він широко вживався багатьма теоретиками постмодернізму в найрізноманітніших дисциплінарних галузях.

Поява епістеми як ключового терміна в праці Фуко свідчить про його бажання наголосити на певній регулярності розвитку різних форм знання (connaissance y його відмінності від epistémè) у якийсь конкретний момент часу. При застосуванні Фуко термін епістема точно вказує на цю регулярність, на мережу структурних законів, які можуть пояснювати численні пороги, що їх переходять дискурсивні формулювання. Наприклад, праця Фуко адресується до зростання епістемологічних фігур (дискурсивних утворень із їхньою власною сукупністю стверджувальних висловлювань); до наук (епістемологічних фігур, які підпорядковані певній кількості нормативних критеріїв); до формалізованих систем (наукових дискурсів, здатних організувати формальні структури, що їх вони зумовлюють). Крім того, Фуко застосовує цей термін, говорячи про закони, що керують відносинами між цими порогами, про їхні переходи від одного утворення до іншого та їхній розподіл у часі. І хоч він також мав указувати на період часу, в якому вміщена конкретна сукупність дискурсивних регулярностей, Фуко підкреслює в "Археології знання", що епістему не слід сприймати як таку, що виражає "суверенну одиничність суб'єкта, духу або періоду" (1972: 191). Епістема якоїсь історичної доби, пише він, "є не сумою її знань і не загальним стилем її досліджень... це простір дисперсії... відкрите поле відносин... поза всяким сумнівом, нескінченно специфічне" (1978: 10).

Хоча Фуко й наполягає на неможливості зафіксувати епістему періоду, досить поважні

заперечення були висунуті проти цього терміна багатьма критиками через його всеохопні значення. Але правда й те, що Фуко ніколи не сприймав епістему як загальну теорію, що претендувала б на визначення цілості мови в даний період. У його ранніх працях принаймні поняття епістеми відкриває простір для Фуко-археолога, даючи йому можливість вийти за межі всеохопного розуміння історії й перейти до аналізу, що приділяв би належну увагу розривам у ній, не прагнучи осмислювати їх у плані уніфікації. В таких своїх працях, як "Історія божевілля в класичну добу" та "Порядок речей", Фуко приділяє увагу "розламам" в історії наук, що їх він називає "епістемологічними зміщеннями". Як вважає Фуко, аналіз цих зміщень не лише допомагає осмислити обмеження, накинуті дискурсові в даний момент, а й дає археологові змогу порушити різні питання стосовно науки, питання, які більше не зосереджуються на тому, що легітимізує науку, а дають можливість з'ясувати, "що означає для... (якоїсь конкретної) науки бути наукою" (1972: 192). Переписування Фуко історії науки як комплексного зв'язку послідовних епістемологічних зміщень залишається дискусійною проблемою в критичних оцінках його праці. Як твердить дехто з його опонентів, Фуко не може пояснити причини цих зміщень. Хоча він докладає чимало зусиль, щоб співвіднести знайдені ним розриви з історичною практикою, а не з трансцендентним суб'єктом, такі критики, як Даяна Макдонел, вважають, що він "не бачить зв'язку між знаннями... та іншою суспільною практикою" (1986: 88). Якщо ж вірити Робертові Янґові, то саме з цієї причини Фуко "відходить" від свого проекту археології та аналізу епістем (які, зрештою, почали здаватися йому надто "чистими, концептуально асептичними") на користь більш політичного розуміння історичного дослідження в термінах опрацьованого Фридри-хом Ніцше поняття "генеалогії" (1990: 81).

Посилання

Foucault, Michel (1972) The Archaeology of Knowledge, trans. A.M. Sheridan Smith, London: Tavistock.

— (1978) "Politics and the Study of Discourse," Ideology andConsciousness 3: 10—25.

Macdonell, Diane (1986) Theories of Discourse: An Introduction, New York: Blackwell.

Young, Robert (1990) White Mythologies: Writing History and the West, New York: Routledge.

Додаткова література

Foucault, Michel (1970) The Order of Things: An Archaeology of the Human Sciences, London: Tavistock. МАРІЯ МАРҐАРОНІ

Етика (ethics)

Етика — це історичне дослідження того, якою має бути людина. Характерною ознакою цього дослідження і тим, що відрізняє його від спорідненої з ним моралі, є логічність і темпораль-ність. Мораль — це наука на практиці, опис поведінки, того, що відбулося; етика — це мистецтво теорії, це припис, якою мусить бути поведінка в майбутньому. Мораліст просто запроваджує в дію відповіді, які легко одержати; етик прагне поставити під знак запитання ретельно обміркований пошук. Дослідження, яке завжди доводиться здійснювати, полягає в тому, щоб визначити, як сприйняття того, чим людина є, хоч би чим вона могла бути, стає початком того, чим вона мусить бути, надовго чи ні.

Етика почалася з двох напрямків грецької софістики V ст. до н.е.: з консервативної критики умовності, освяченої звичаєм, та радикального релятивізму, що з'ясовував причини моралі. Потім з'явилися невизначене Сократове знання arete, Платонова гармонійна республіка душі та Аристотелева eudaimonia, що доповнювала розум. Потім настали важкі часи, в міру того, як система поволі занепадала, і з'явилася ще одна тріада: епікурейська мудрість ataraxia, скептична epoche задля її досягнення та стоїчна apatheia, що узгоджувалася з природою. З переходом від великої Греції до згубного Риму переживання смерті стало врешті-решт визначальним для християнської релігії, душевної простоти та саможертовної моралі.

Історія зупинилася, коли Фридрих Ніцше поставив діагноз, що ця людська гармонія з космосом, природою та всім іншим походить від протиставлення між спільнотою володарів та масою рабів. Людина і її опонент існують завжди і з необхідністю доповнюють одне одного, тому що напруга між двома лежить у основі протиставлення і виражає себе настільки, на-

скільки сторони відрізняються між собою. Ніколи сила одного не поглинається силою другого, тому що кожен визначається обопільним відштовхуванням або нездатністю бути подоланим, цілковитою інакшістю і взаємним притягуванням залежності, яка потребує визначення, всеохопністю іншого: інакше настає смерть.

За таку смерть Емануель Левінас поклав відповідальність на своїх попередників, відзначивши зниження статусу Іншого в об'єктивізації та заперечивши його абсолютну алтерність; адже саме з твого виклику Іншому й може врешті-решт розвиватися етика. Людина негайно утверджує себе, знаходячи своє місце в інтен-ційній думці і відкриваючись перед запитанням, опитуванням та відповідальністю. Тут виникає потреба виправдувальної відповіді, оскільки простір Іншого приховано привласнюється, а час смерті невинно нехтується. Етика цієї справедливості походить не з чиєїсь смерті, а з нестабільності та роздвоєння нечистого сумління.

Подальше роздвоєння сумління під простими нашаруваннями фройдівських психічних структур, що самопрограмуються, стало демократично множинним у тлумаченні Ричарда Рорті. Людське "я" позбавлене внутрішньої послідовності, ієрархії або стрижня і є лише нестійкою комбінацією протиставлених недорозвинених "я", утворених випадково і з різних складових. Розкриття та узгодження істотно нехтуються на користь естетизованої етики, в рамках якої людина спокушається на винайдення та розширення всяких "я". Але тут відкриваються два шляхи: уніфікація створення "я" та відтворене розширення "я"; обидва вони є описами "я". Новизна можливостей набуття досвіду та новизна наративів, що реалізуються через мову, породжують нові "я" історично зумовлених словників.

Ролан Барт відкриває такий відхід від того, що є, до того, що має відбутися, в русі від розгортання конкретної праці до демонстрування продуктивного тексту. Досвід, дискурс і методологія стають полем, на якому той, хто пише, і той, хто читає, набувають релятивності, значення невтримно множаться, а поділ між написанням і прочитанням долається. Зовнішній авторитет скасовується в мережі характерів, а

внутрішнє розмаїття Гарантується в літературній та естетичній етиці. Усі, хто до неї залучений, пов'язані в єдиному процесі діяльної співпраці, але саме в такому, де відносини ніколи не віддаляються, а мови підпорядковуються.

І "я", що є похідним мови, і сама мова як структура, вироблена бажанням, яке чуже кожному, але з кожним інтимно пов язане, реально не підпорядковуються нічиєму вибору; загадка Жака Лакана полягає в тому, що особистість з'являється лише потім і неохоче. Проте етика психоаналізу як певний вимір дій, що містять у собі судження, підтримується не можливими і раціонально виваженими пошуками блага, а нічим не зумовленим бажанням. Єдиним благом є те, що відкриває доступ до бажання — людська метонімія; навіть при безкарній зраді іншого етика не дає підстав для бажання і не повертає до сумління, позбавленого напрямку.

Таким чином, етика — це переважно міждисциплінарна діяльність, до якої залучаються всі необхідні галузі знання, від естетики до семіотики. Кожна теорія, принаймні з тих, що заново інтерпретуються в межах етичної теорії, перетворює саму історію етики і водночас є ще одним прикладом етичної теорії. Ніяка присутність дискурсу в етиці, в її історії або навіть в альтернативних варіантах історії не може означати закриття питання. Такій завершеності перешкоджає сама сутність етики як досвіду меж

і експерименту. Доля етики залежить не лише від того, чим є ти, а й того, чим мусить бути сама етика.

Див. також: Бінарна опозиція; "Я"/ін-ший; Семіотика.

Додаткова література

Aristotle (1962) The Nichomachean Ethics, trans. Martin Oswald, New York: Macmillan Library of the Liberal Arts.

Barthes, Roland (1979) -'From Work to Text," in Juose V. Harari (ed.) Textual Strategies: Perspectives in Post-structuralist Criticism, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Becker, Lawrence (ed.) (1992) A History of Western Ethics, New York: Garland.

Lacan, Jacques (1992) The Ethics of Psychoanalysis 1959-1960 (Seminar of Jacques Lacan, Book 7), trans. Dennis Porter. New York: WW. Norton.

Levinas, Emmanuel (1969) Totality and Infinity: An Essay on Exteriority, trans. Alphonso Lingis, Pittsburgh. PA: Duquesne University Press.

—(1984) "Ethics as First Philosophy," in Sean Hand (ed.) The Levinas Reader, Oxford: Blackwell.

Nietzsche, Friedrich (1966) Beyond Good and Evil: Prelude to a Philosophy of the Future, trans. Walter Kaufmann, New York: Vintage Books.

—(1967) On the Genealogy of Morals and Ecce Homo, trans. Walter Kaufmann and R.J. Hollingdale, New York: Vintage Books.

Plato (1993) Republic, trans. Robin Waterfield, Oxford: Oxford University Press.

Rorty Richard (1986) "Freud and Moral Reflection," in J.H. Smith and W. Kerrigan (eds), Pragmatism's Freud: The Moral Disposition of Psychoanalysis, Baltimore: Johns Hopkins University Press.

ЕЙРИК IBEH ICEH

ж

Жабес, Едмон (Jabes, Edmond)

Нар. 16 квітня 1912 p., Каїр, Єгипет; пом. 2 січня 1991 p., Париж, Франція.

Письменник, поет і філософський/релігійний мислитель

Найбільш значущою подією, яка визначила характер мислення та наукової творчості Жабеса, безперечно, став той факт, що під час Суецької кризи 1956 p., коли Єгипет та Ізраїль перебували в стані війни, президент Єгипту Ґамаль Абдель Насер вигнав з країни єврейську громаду. 1957 р. Жабес залишив усе, що мав, у Каїрі й емігрував з родиною до Франції. Вигнання з Єгипту, зазначає Жабес, стало для нього тим ключовим моментом, коли йому довелося реально усвідомити свою єврейську ідентичність; це спонукало його прочитати класичні єврейські тексти — Тору, Талмуд, Кабалу. Саме його несподівана доля — доля єврея на вигнанні, — та подальше вивчення класичних єврейських текстів, як пояснював він, і спричинилися до появи цілої низки його книжок, серед яких можна назвати: "Я будую свій дім", "Книга запитань", "Книга подібностей", „Книга відхилень", „Книга часток" та посмертно опублікована "Книга гостинності". Жабес був нагороджений Великою національною премією Франції в царині поезії (1987), але значно важливішим був його вплив на постмодерну поезію (див. поезія, постмодерність) та на мислення таких філософів, як Моріс Бланшо, Жак Дерида та Ґабріель Бунур, вплив, який сформував і визначив ландшафт постмодернізму.

На відміну від Теодора Адорно, який твердив, що поезія після Освенціма стала неможливою, Жабес дивився на голокост, як і на антисемітські обертони Суецької кризи, як на ва-

жливий матеріал, на якому можна було не тільки дослідити контекст єврейської ідентичності та виживання, а й обміркувати внутрішні передумови виживання літератури та поезії. Тоді як Адорно розглядав голокост, як ознаку близького кінця поезії, Жабес сприймав його як важливий початок — перегляд — поезії. І якщо звернутися до його семитомної "Книги запитань", твору, який не є ані поемою, ані романом, ані філософським есе, ані драмою, а радше є сполученням усіх цих форм, стане зрозуміло, що текст як одне ціле плавно рухається вперед разом із діалогами персонажів, моментами ліричної напруги, прозовим коментарем, піснями та афоризмами. Весь текст схожий на суміш фрагментів, що знову й знову повертаються до центрального запитання, що ставиться в книжці, — як людина може говорити те, що, по суті, не може бути сказане.

Тиша перебуває в самому осередді текстів Жабеса. Уся траєкторія і "Книги запитань", і тих творів, що йдуть слідом за нею, містить ретельне дослідження нерозривного взаємозв'язку між мовою та мовчанням, письмом і вигнан-ням, поезією і наукою, словами і смертю. Його мета, як пояснює сам Жабес у "Книзі запитань", полягає не в тому, щоб скоритися мовчанню та внутрішнім обмеженням мови, а в тому, щоб і далі писати; заглибитися в нескінченний пошук коренів слів та значень. Модель Жабеса — це поєднання талмудичної текстуальності та філософського пошуку, де запитання підказують наступні запитання, і так до безконечності; де успіх вимірюється здатністю автора писати за допомогою цих запитань. Таким чином, "книжка" для Жабеса є водночас документальним засвідченням його спроб сказати те, що не може бути сказане, через прихід до відповідей (хоча й безконечно затриманих); це також місце, де він налагоджує зв'язок зі своїм

суб'єктом, його ідентичністю та актом письма. Виходить, що книжка — це і результат, і процес; результат його боротьби і те місце, де він вступає в цю боротьбу.

Використання Жабесом фрагмента у спробах подати цілість та його схожа на мозаїку поетична техніка справили великий вплив на поетів та прозаїків XX ст. Подібно до техніки поетичного колажу поета Езри Паунда, Жабе-сове введення різних жанрів та способів письма у поезію кидає виклик нашим усталеним уявленням про вірші, і "Книга запитань", як і інші його праці, пропонує нову модель постмодерної поезії. По суті, багато сучасних поетів бачать у Жабесі одну з найважливіших постатей у сучасній поезії, особливо відтоді, як його методологія та діапазон поезії розірвали поетичний твір як завершений у собі мистецький факт і вбачають у ньому здатність включати у свою сферу елементи ідеології, політики, історії, духовності та критики. Виклик, кинутий Жабесом усталеному поняттю поетичного твору, дозволив йому уникнути критики Адорно, спрямованої проти ліричної поезії, і репрезентувати поетичний твір як емоційний, інтелектуальний, філософський, історичний та політичний комплекс. Вплив Жабеса легко помітити у таких дуже різних сучасних поетів, як Розмері Волд-роп (яка також перекладала Жабеса англійською мовою), Майкл Палмер, Вільям Бронк, у таких поетичних рухах, як М=0=В=Н=А поезія ("L=A=N=G=U=A=G=E poetry"), і цілій Генерації сучасних французьких поетів.

Вплив Жабеса на постмодерністський ландшафт не обмежується тільки поезією: його тексти також змінили траєкторію постмодерніст-ської філософії. Наприклад, Жак Дерида приділяє велику увагу Жабесові в есе "Едмон Жа-бес і питання книги" (опубліковане в збірнику "Письмо та відмінність", 1968). Якщо взяти до уваги, що есе "Едмон Жабес і питання книги" спочатку було видрукуване в журналі 1964 p., a славетна лекція Дерида "Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук" (також опублікована в збірнику "Письмо та відмінність") була виголошена 1966 p., ця послідовність показує важливу й сповнену інтриги хронологію, а надто з огляду на те, що обидва есе в певному розумінні є паралельними, оскільки обидва зо-

середжують увагу на акті називання та неявному послабленні значення, що перетворюється на слід знака. Послідовність написаних Дерида есе засвідчує, що письмова творчість та мислення Жабеса відіграли життєво важливу роль у формуванні концепції Дерида про акт сигніфі-кації та про його дослідження. У ширшому плані, відкриття Дерида цілком реформувало і заново формулювало спосіб, у який розглядаються процеси та акти мови, значення та знання. Тому ми маємо всі підстави дивитися на Жабеса, як на одну з найважливіших і провідних постатей у постмодерністському дискурсі: сила його інтелекту та діапазон його поетичних планів і сьогодні вносять зміни в постмодерністський ландшафт.

Додаткова література

Derrida, Jacques (1978) Writing and Difference, trans.

Alan Bass, Chicago: University of Chicago Press. Jabes, Edmond (1991) The Book of Questions, Volumes I

and //, trans. Rosmarie Waldrop, Hanover: Wesleyan

University Press.

ДЕВІД КЛІП1НҐЕР

Жанр (genre)

Жанр — це тип написаного або виголошеного тексту та психологічна побудова, що допомагає читачам вибудовувати тексти у відповідь на повторювані риторичні ситуації. Жанри — це назви, що їх читачі дають різновидам текстів або театральних вистав, які вони впізнають за їхнім типом: сонет — це вірш, що складається з чотирнадцяти рядків, написаних п'ятистопним ямбом, крутійський роман — це роман, героєм якого є мандрівний оповідач, схильний до хитромудрих витівок; фільм жахів (film noir) — це кінофільм, у якому психоз головного героя провіщає лихо для інших персонажів, і так далі. Конфігурація характерних ознак жанру, елементи, які дозволяють читачеві його впізнати, визначають своєрідну жанрову домовленість, яка присутня у процесі читання. В міру того, як читачі набувають досвіду щодо якогось жанру, вони приходять до розуміння, що жанр неявно визначає правила для форми, змісту і/або тематичного розвитку, і читачі звертаються до цих правил, які допомагають їм осмислити текст або театральну виставу. Так само й автор

може звернутися до цих загальних правил і неявно вписати їх у свій текст, аби дати читачам зрозуміти, що він має намір подати написане ним як зразок певного жанру. І навпаки, письменники можуть свідомо вказувати на ці правила і демонструвати їх, прагнучи цим водночас засвідчити свою повагу до даного жанру і повідомити про свій намір вийти за його межі. Таким чином, поняття жанру — це щось більше, аніж просто назва сукупності формальних і сутнісних характеристик. Навпаки — жанр (genre) — це розумова побудова, кодувальна модель, яка робить можливим активне, часто цілеспрямоване прочитання і написання.