Афро-американські студії (African American Studies)

Оскільки постмодернізм прагне дестабілізувати поняття усталених або сутнісних істин та ідентичностей, ця система думки виявляється водночас корисною і проблематичною для афро-американських студій. З одного боку, створення й розвиток афро-американських студій можна розглядати як тріумф постмодернізму в тому розумінні, що ця дисципліна являє собою великий антинаратив, що може бути протиставлений домінантним західноєвропейським ідеологіям. Виробивши концепцію "чорної естетики" або "чорної соціології", афро-американські вчені успішно протистоять руйнуванню специфічних культурних перспектив. Цю діяльність можна назвати інтервенціоністським постмодернізмом. Окрім інших імпульсів, вона загалом репрезентує політичну волю боротися із зовнішніми силами, що несуть загрозу афроамери-канській спільноті. З другого боку, якщо ін'єкція "чорноти шкіри" або "африканізму" в академічні та громадські дискурси має на меті з'я-

сування фундаментальних істин про всіх афроамериканців, тоді вона йде проти течії постмодернізму, й такий дискурс може зустріти активний опір з боку афро-постмодерністів, які працюють у цій галузі. Це заперечення часто буває менш політичним, — або, принаймні, менш радикальним, — аніж точка зору, яка їй протиставляється; найчастіше це означає святкові розмови про гібридність або множину суб'єк-тивізмів, і іноді ставиться під сумнів сама ідея афро-американської спільноти. Це може бути описане як рефлективний постмодернізм.

Історичний зв'язок афро-американських студій із постмодернізмом

У цьому контексті афро-американські студії здебільшого мають стосунок до програм та кафедр, які існують у коледжах та університетах Сполучених Штатів. Великою мірою завдячуючи свій розвиток активності чорних студентів, афро-американські студії увійшли складовою частиною до академічних адміністративних структур у 1968 p., коли було відкрито першу кафедру в Державному коледжі Сан-Франциско. Хоча існують різні визначення цієї галузі, головним її завданням є організоване вивчення суспільних явищ, які стосуються афро-амери-канців. Мірою того, як опрацьовувалися програми та відкривалися кафедри, вони укомплектовувалися насамперед фахівцями з суспільних наук та вченими-гуманітаріями, але це поєднання іноді виявлялося нетривким союзом. Так, політологи, економісти та соціологи часто схилялися до думки, що ця дисципліна має обертатися навколо їхніх вузьких спеціальностей і вважали, що її не дуже потребують, наприклад, філософи або літературні критики. Справді, в 1960-х pp. соціологія була привілейованим академічним полем для розробки теоретичних проблем раси й етносів, а саме ці теми лежать у самому осередді афро-американських студій. Проте, всупереч поглядам багатьох представників суспільних наук, вчені-гуманітарії, природно, вважали, що мистецькі, лінгвістичні та епісте-мологічні аспекти афро-американських культурних формацій аж ніяк не годиться нехтувати. Та хоч би якою була напруга між представниками суспільних і гуманітарних наук, очевид-

ним є те, що саме вчені-гуманітарії забезпечили впровадження в цю галузь, переважно через постструктуралістську теорію літератури, само-усвідомленого постмодернізму. Розвиток у цих напрямках відбувся передусім в 1980-х pp. Відтоді чимало провідних постатей у афро-американських студіях асоціюються з постструкту-ралістськими методами.

Сучасні проблеми

Як уже було відзначено, проблеми ідентичності перебувають у самій серцевині зв'язків постмодернізму із сучасними афро-американськими студіями. Можливо, найразючішими прикладами цього були в 1990-х pp. дискурси, які виникали навколо руху за дворасовість та афроцент-ризм. Ці дискусії позначають полюси континууму, відповідно до якого можуть бути окреслені різні уявлення про афро-американську ідентичність.

Рух за дворасовість — це спроба применшити значення статусу "чорноти шкіри" й примусити уряд визнати — наприклад, у категоріях перепису — загальний статус змішаної раси (йдеться передусім про раси чорну та білу). Хоч віддавна точилися суперечки про те, що визначає прийнятну "чорноту шкіри", проблем біології академічні дебати майже не торкалися. Йшлося тільки про ту "чорноту шкіри", яка стосувалася політики й стилю. Під впливом постмодернізму прихильники руху за дворасовість закликають до деконструкції раси — цю ідею вони поділяють із кількома іншими групами інтелектуалів, — а також до відповідної деконструкції "чорношкірої" сутності. Але іронія полягає в тому, що, нападаючи на расовий есенціалізм, вони схиляються також до фізіологічного детермінізму, що, без сумніву, не є постмодерністською перспективою. Вони претендують на спеціальний статус, опертий на так звану фундаментальну, як вони вважають, генетичну відмінність між собою та "чистими" афроамериканцями. Таким чином, їхня аргументація, по суті, містить посилання на ті самі категорії, що їх вони деконструювали.

Афроцентризм, зокрема, означає застосування афро-центрового бачення, африканського світогляду, що перебуває в самому осередді на-

укових досліджень. Тому афроцентризм можна тлумачити як модерністський африканізм. Він дає структуроване пояснення або обґрунтування поведінки; він пропонує афроамериканцям центр або відмовляє їм у ньому. Таким чином, він надає підтримку трансцендентній реальності. Постмодерністська критика, яку неважко передбачити, схильна твердити, що афроцентризм — це дискурс, який підсумовує, а отже, й затискає в тісні рамки.

Тією мірою, якою афро-американські студії мають на меті стати механізмом визволення в межах афро-американської спільноти, необхідно, щоб вони сприяли згуртуванню чорношкірих, аби ті мали змогу успішно формувати групові вимоги до потужних інституцій через ініціативи, пов'язані з конструктивною діяльністю. Афроцентризм потенційно служить цій меті, а інтервенціоністський постмодернізм симпатизує всякому зусиллю, спрямованому на усунення домінування. Але рефлективний або пасивний постмодернізм, нігілістичне прийняття відносності підриває активістський проект дисципліни.

Додаткова література

Alkalimat, Abdul and Associates (1986) Introduction to Afro-American Studies (6th edn), Chicago: Twenty-first Century Books.

Banikongo, Nikongo (ed.) (1997) Leading Issues in African-American Studies, Durham, NC: Carolina Academic Press.

Henry, Paget (1995) "Sociology: After the Linguistic and Multicultural Turns," Sociological Forum, 10(4): 633-52.

Karenga, Maulana (1993) Introduction to Black Studies (2nd edn), Los Angeles: The University of Sankore Press.

Nielsen, Aldon Lynn (1997) Black Chant: Languages of African-American Postmodernism, Cambridge: Cambridge University Press.

КЕЙТ ДЖИЛЬЯРД

aufklärung

Aufklärung — це філософська просвіта, здійснювана засобами людського розуму. Вона наголошує на незалежності людської особи від природи та культури, незалежності, якої вона досягає через розум. У своїх зусиллях зрозуміти німецьку культуру після Другої світової війни Теодор В. Адорно та Макс Горкгаймер, а також інші філософи й теоретики соціології з Франкфуртської школи розвинули критичне розуміння Aufklärung, що продемонструвало зв'язок між автономною індивідуальною та тоталітарною суспільною формаціями. Aufklärung, із її наголосом на людській автономності через силу раціональності, історично була істотним компонентом у формуванні основ сучасного суспільства.

Див. також: Беньямін, Вальтер; Габермас, Юрґен.

Додаткова література

Adomo, T. and Horkheimer, M. (1972) The Dialectic of Enlightenment, trans. J. Cumming, New York: Continuum.

ВІКТОР Ε. ТЕЙЛОР

Б

Бажання (desire)

Бажання — це слово до того, як воно стає річчю. Суб'єкт, який бажає, та об'єкт його бажання визначаються тоді, коли поняття бажання відшліфовується в плані свідомості. Ви є тим, чого ви бажаєте. Саме тому бажання — це слово до того, як воно стає річчю. Бажання — це можливість задоволення у мові, через мову. Бажати сексуальних взаємин — це бути у мові, бажати образу іншого, певного образу іншого, а не сирого, необробленого іншого в самому собі, що його ви ніколи не будете знати і який ніколи не існуватиме ані для вас, ані для себе.

Бажання — це життєва сила творчості, тому що бажання уявляє свої об'єкти. Бажання уявляє ідеальні об'єкти і мусить брати до уваги розбіжності з повсякденністю. Таким чином бажання переосмислює себе у скінченних термінах; знову переосмислює себе і підносить свою неодмінну та довільну конструктивність. Невизначений суб'єкт, що постійно перебуває в процесі конструювання, бажає без кінця, тому що бажання — це слово, а мова є сублімованим тереном природи.

Бажання — це слово у світі, тобто є всім, що існує. Таким чином, бажати — це думати, говорити, писати, читати: одне слово, жити у світі, який не знає іншого світу.

НОЕЛ ВАГАНЯН

Барт, Ролан (Barthes, Roland)

Нар. 12 листопада 1915 p., Шербур, Франція; пом. 26 березня 1980 p., Париж, Франція.

Теоретик літератури і критик~куль-туролог

Тексти, які становлять творчий доробок Рола-на Варта, не піддаються жодній спробі якось їх

підсумувати. Перебуваючи в постійному русі між методологіями, теоретичними словниками та стилями письма, тексти Варта самі є засобами для вироблення й випробування зв'язків між головними його зацікавленнями: історією, текстуальністю і втіхою.

У першій зі своїх головних праць "Нульовий градус письма" (1953) Барт став на захист мовного та стилістичного експериментування. У відповідь на есе Жана-Поля Сартра "Що таке література?", у якому Сартр твердить, що для того, щоб писати політичні твори, треба користуватися простим стилем і мовою, "Нульовий градус письма" детально опрацьовує теоретичну побудову, що поєднує авангардну естетику з революційною політикою: саме експериментування визнається політичним засобом. Барт відзначає відмінність між "мовою", як сукупністю комбінаторних можливостей, що поділяються носіями мови; "стилем", як особистим словником суб'єкта, його референційною рамкою, "біологічною" або "біографічною"; і третім терміном, "écriture", яким він позначає діалектичний процес посередництва між цими крайніми точками внутрішнього та зовнішнього, щоб, у кінцевому підсумку, створити "форму, що розглядається як людська інтенція (намір)". Це важливе поняття "écriture", що його можна перекласти як "письмо" ("writing"), нагадує про вибір, що його автор робить, коли пише, — вибір, що відразу ж зумовлюється історією (включаючи мову, що завжди заселена іншими голосами) і певною відстанню від історії, що дає можливість авторові стати дійовою особою в цій історії. Схожі теми розглядаються в "Мішле" (1954), "Про Расіна" (1963) та в яскравих і переконливих есе про Брехта та Роб-Ґріє, опублікованих у збірнику "Критичні есе" (1964).

В іншій групі текстів Варта, куди входять "Елементи семіології" (1964), "Система моди"

(1967) та популярні "Міфології" (1957), — застосовуються методологічні стратегії структуралізму, як засобу наближення до суспільних "міфологій". Для Варта міф є історією, перетвореною на природу. Варт застосовує це слово у своєрідний спосіб, щоб описати ті способи, якими культурний факт структурується і продукується культурними "кодами", що ідеологічно підтримують панування буржуазної культури (Варт наводить і такі приклади, як, наприклад, світ моди, видовище спортивної боротьби або обличчя Грети Гарбо). Підходячи до вивчення культури засобами структуралістської методології, Варт створив соціальну семіотику, чутливу до маніпуляцій влади, а також культурну критику, що наголошує способи, якими саме значення змінюється, продукуючи своїх споживачів, в міру того, як воно відтворює ідеологічні та економічні контексти, до яких воно входить.

Врешті-решт відійшовши від структуралізму, Варт повернувся до питання про текстуальність у "S/Z" (1970), "Задоволення від тексту" (1973) і часто цитованих есе, включених до англомовного збірника "Image Music Text" ("Образ. Музика. Текст") (1977). Він говорить про "смерть автора" й про повторну кон-цептуалізацію тексту (в його протиставленні до "книжки" або до "твору") в термінах Дерида, як знаку, що не піддається будь-якій остаточній смисловій дефініції. Окреслюючи різницю між "читацьким текстом", з якого читач пасивно одержує наперед детерміноване значення, та "авторським текстом", із якого читач сам активно видобуває безперервно зміщувані серії значень, Варт установлює зв'язок між текстуальністю та задоволенням. Як і в своїх попередніх працях, він детально описує і протизаконне задоволення від читання й писання, і спосіб, у який ці види текстуальної діяльності можуть бути розгорнуті засобами культури як виховні знаряддя.

Останні тексти Варта, написані перед його раптовою смертю 1980 р. — автобіографічне есе "Ролан Варт про Ролана Варта" (1975), поетичні фрагменти "Любовний дискурс" (1977), дискусія на теми фотографії "Камера

Люсінда" (1980) і відверте визнання щодо гомосексуальних бажань у посмертно опублікованих "Інцидентах" (1987) — це дбайливо опрацьовані й виважені тексти, які ілюструють і доповнюють чимало з того, що було раніше викладене в його ширших теоретичних працях. Ці тексти виражають аномальний вплив текстуальності та її здатність указувати на межі різно-нормативного дисциплінарного дискурсу, водночас маневруючи в них і іх руйнуючи.

У накресленні можливостей написання тексту про щастя, не пишучи про щастя, у визначенні структур лінгвістичного відхилення від норми, що відрізняються від мови відхилення, і у проявах політики гомосексуального письма, яке на письмі обминає слово "гомосексуальний", тексти, створені Роланом Бартом, залишаються на слуху.

Додаткова література

Просимо взяти до уваги, що дати, процитовані виїде, вказують на час перших, французьких публікацій Варта; нижче подаємо список англомовних видань деяких із його праць.

Barthes, Roland (1972) Mythologies, trans. Annette Lavers, London: Cape.

— (1972) Critical Essays, trans. Richard Howard, Evan-ston, IL: Northwestern University Press.

— (1977) Roland Barthes by Roland Barthes, trans. Richard Howard, London: Macmillian.

— (1977) Image Music Text, ed. and trans. Stephen Heath, London: Fontana.

— (1984) Writing Degree Zero, trans. Annette Lavers and Colin Smith, London: Cape.

— (1990) Pleasure of the Text, trans. Richard Miller, Oxford: Blackwell.

— (1990) S/Z trans. Richard Miller, Oxford: Blackwell.

CTIBEH ГЕЙВАРД

Батай, Жорж

(Bataille, Georges)

Нар. 10 вересня 1897 p., Бійом (Пюїде-Дом), Франція; пом. 8 липня 1962 p., Париж, Франція. Романіст і теоретик Творчість Батая стирає межі між белетристикою, теорією, коментарем та сповіддю. Позна-

чені надмірностями та жахами, твори Батая являють собою мандри до "гранично можливого" (Bataille, 1973 [1943]: 11), до крайніх регіонів людського досвіду. Кинутий Батаєм виклик загальноприйнятим моделям суб'єктивності, його теорії марних витрат і роздуми про природу письма справили вплив на таких мислителів, як Бланшо, Дерида, Фуко та Нансі.

Oeuvre (творчість) Батая тісно пов'язана зі значущими подіями його життя, подіями, до яких він часто звертався у своїх творах (а можливо, й вигадував їх). За розповідями Батая, його батько хворів на сифіліс, був сліпий і почасти паралізований. Сліпота й есхатологічні образи, пов'язані з хворобами батька, стали тими темами, до яких Батай з нав'язливою одержимістю знову й знову звертався у своєму першому романі "Оповідь про око" (1930).

У середині 1930-х pp. Батай пов'язав сексуальні відхилення з ідеями політичного визволення у відомих статтях, написаних для дисидентського лівого журналу "Суспільна критика" ("La Critique sociale"). "Поняття витрат" (1933) лягло в основу опрацьованої Батаєм теорії "загальної економіки", що описує людське суспільство як організоване не для виробництва та нагромадження, а для непродуктивного марнотратства. У "Психологічній структурі фашизму" (1934) досліджувалася здатність фашизму долати сакральні або "неоднорідні" суспільні сили, пов'язані з пристрастями та неутилітарними витратами (Bataille, 1970 [1943]: 339— 371).

Батай виступав проти замкнутості, притаманної системі Геґеля, але перебував під постійним впливом Грандіозного світобачення Геґеля та філософського й політичного спектра "Кінця історії". Дедалі більше розчаровуючись у політиці наприкінці 1930-х років, Батай плекав надію на те, що невеличкі "таємні товариства" або "громади обраних" зможуть чинити опір гнобленню, не вдаючись до загальноприйнятих політичних програм (Bataille, 1979 [1937]).

Вибух Другої світової війни позначив зрушення в авторській спрямованості Батая. У той час, як лютувала війна, Батай звернув свою увагу до містичних пошуків і документально засвідчив свою атеїстичну духовну подорож у таких книжках, як "Внутрішній досвід" (1943), "Вин-

ний" (1944) та "Про Ніцше" (1945). Ці уривчасті, неоднорідні тексти, в яких змішано гарячкові містичні сповіді, ніцшеанські афоризми, глибокий філософський аналіз та повсякденні банальності, свідчать про літературну творчість Батая, як про "саможертовну" інсценізацію зруйнування суб'єкта (Heimonet, 1990: 25).

У 1946 р. Батай заснував журнал "Критика", де свої перші праці друкували Барт, Бланшо, Дерида та Фуко. Перші повоєнні твори самого Батая мають дедалі виваженіший теоретичний характер. Найвідоміший з них — "Еротизм" (1957), де Батай обговорює еротичну поведінку як порушення, що утверджує ті самі заборони, що їх воно переступає відповідно до болісної та нерозв'язної діалектики. Як і жертовність та містицизм, еротизм прагне подолати окремішність роз'єднаних існувань, повертаючи їх до глибшої, недиференційованої безперервності, обрієм якої є смерть (Bataille, 1987 [1957]: 18—19).

Вплив Батая невпинно зростав після його смерті 1962 р. Його ім'я нерозривно пов'язане з постмодерними дослідженнями насильства, надмірностей та радикальної алтерності. Хоч наукову біографію Батая можна розглядати як низку епізодів, критики останнім часом підкреслювали незмінний характер його найголовніших зацікавлень (Besnier, 1995). Жертовність, втрати й марнотратство, конвульсії еротичного, містичне спілкування, літературна творчість як "неможлива" діяльність — ця сфера його інтересів свідчить про те, що Батай невтомно досліджував процеси, в яких буття перевершує себе, рухаючись у напрямку злиття-"зв'я-зку" суб'єкта та об'єкта, водночас необхідного й неможливого (Bataille, 1973 [1943]: 68).

Посилання

Bataille, Georges (1970 [1934]) "La structure psychologique du fascisme," in Oeuvres complètes, tome 1, Paris: Gallimard.

— (1973 [1943]) L'Expérience intérieure, in Oeuvres complètes, tome 5, Paris: Gallimard.

— (1979 [1937]) "La sociologie sacrée et les rapports entre 'société,' 'organisme,' 'être,'" in Denis Hollier (ed.), Le College de sociologie, Paris: Gallimard.

— (1987 [1957]) L'Erotisme, in Oeuvres complètes, tome 10, Paris: Gallimard.

Besnier, Jean-Michel (1995) "Bataille, the Emotive Intellectual," in Carolyn Bailey Gill (ed.), Bataille: Writing the Sacred, London and New York: Routledge.

Heimonet, Jean-Michel (1990) Négativité et communication, Paris: Jean-Michel Place.

Додаткова література

Besnier, Jean-Michel (1988) La Politique de l'impossible, Paris: La Découverte.

Diacritics (1996) "Georges Bataille: An Occasion for Misunderstanding," special issue, 26(2), Summer 1996.

Foucault, Michel (1977) "Preface to Transgression," in Language, Counter-Memory, Practice: Selected Essays and Interviews, trans. Donald F. Bouchard and Sherry Simon, Ithaca, NY: Cornell University Press.

Hollier, Denis (1974) La Prise de la Concorde: essais sur Georges Bataille. Paris: Gallimard.

АЛЕКСАНДЕР ІРВІН