Постмодернізм як подзвін по фемінізму



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Постмодернізм як подзвін по фемінізму



Я вже згадувала, по-перше, про те, що деякі представники фемінізму, серед них і чоловіки та жінки з меншин, були "постмодерністами" avant la lettre (ще до появи постмодернізму), а по-друге, те, що окремі представники академічного фемінізму вгледіли у постмодерністських теоріях потенціал утворення вільних зон для жіночого суб'єкта, зокрема в царинах письма та

образного мистецтва. Але проти цього "пост-модерного ' фемінізму повстало чимало дослідників, які працюють у галузі наукових жіночих студій; а такі феміністки, як, наприклад, Сейла Бенгабіб та Ненсі Фрейзер (у "Жіночих дискусіях", 1995) і Лінда Ніколсон у своїй спільній із Ненсі Фрейзер праці, твердили, що модерністська традиція ліпше відповідає порядкові денному жіночих проблем. Але в той час, як точилися бурхливі дискусії, важко було зрозуміти, як фахова підготовка та конкретні наукові інтереси дослідників проблем фемінізму впливають на їхнє прихильне або неприхильне ставлення до цих переважно французьких феміністських постмодерністських теорій, якою мірою вони спонукали їх читати та вивчати ці теорії. Трьома головними дисциплінами, в рамках яких ці теорії стали дебетуватися найраніше, були кі-но-студії, літературні студії та філософія.

Відносини між постмодернізмом та марксизмом обговорюються в інших статтях цієї енциклопедії, але деякі представники фемінізму, що вважають себе марксистськими феміністками (наприклад, Клер Джонстон або Лора Малві у Сполученому Королівстві; Коні Пенлі або я сама — у США), перейшли на неомарксистські позиції, включаючи ті, на яких стояв Луї Аль-тюсерабо, трохи згодом, Шанталь Муф та Ернесто Лаклау. Привабливою рисою Альтю-серового перегляду марксизму для деяких представників фемінізму було його ясне відчуття впливу світу "уявного" (в розумінні Жака Лакана)на політичні переконання будь-якого суб'єкта. Коли Маркс будував свою ідеологічну теорію, він ще не міг знати Фройда і, на відміну від Альтюсера, був позбавлений щасливої можливості познайомитися з лаканівським повторним прочитанням Фройда. Введення лака-нівського "уявного" в політичне рівняння дозволило представникам фемінізму будувати свої теорії на основі праць Альтюсера і брати до уваги ті приховані наслідки для тендерної відмінності, які випливають із того, що суб'єктові "робиться запит" як Суб'єктові, що, власне, й твердив Альтюсер. Тим часом Лаклау і Муф кинули виклик усеохопному наративові Маркса про класи та революцію, створивши теорію про стихійні, децентралізовані та локальні точки політичного опору, де міг успішно здійснюватися

спротив панівному репресивному політичному режимові. Представники фемінізму високо оцінили ці теорії та обернули їх на потребу суто жіночих вимог, що могли бути в місцевих масштабах організовані проти місцевої репресивної політики та суспільної практики.

Слідом за розвитком цих теорій у середині 1980-х pp. жіночі студії в галузі кіно були втягнуті в дискусії про есенціалізм, у яких, проте, було багато взаємного нерозуміння. Напруга виникла навколо питання про те, до якої міри жінки можуть брати участь у боротьбі, що точилася навколо постмодерністських та антиесен-ціалістських теорій. Дискусії відбувалися між феміністками, теоретиками кіно, які стояли на есенціалістських позиціях, і тими, що обстоювали протилежні погляди. Тут ідеться про різницю між ученими, що сприймають жіночість або жіночі суспільні ролі як "задані" і розглядають схеми, за допомогою яких можна проаналізувати різні долі жінок у суспільстві та в кіносценаріях, і тими, які заперечують саму категорію будь-якої "жіночості", намагаючись, по-перше, з'ясувати, як виникли такі категорії, як "чо-ловічість" та "жіночість", а по-друге, як вони потім були використані у виробництві фільмів. Постмодерністські теорії суб'єктивності, що продукувалися радше дискурсивно, аніж у суспільному чи біологічному плані, виникали як логічний розвиток засвоєння французьких пост-структуралістських поглядів і увійшли в конфлікт із уявленнями дослідників фемінізму, зацікавлених в історичній, соціологічній та класовій перспективі. У той час, як представники есенці-алістського напряму зосереджували свою увагу на тому, як суспільні відносини та статеві стереотипи стають частиною внутрішнього світу, для антиесенціалістів Лаканова символіка становила основу здорового глузду та суспільного порядку. Тереза Бренен переконливо довела існування продуктивної напруги між фізичною та суспільною реальністю і не вважала за потрібне зводити фізичну реальність до суспільної.

Тереза де Лоретіс зрештою дійшла висновку, що категорична розбіжність поглядів була лише видимістю. У своєму есе "Стратегії послідовності: наратив, кіно, феміністська поетика: Івона Рейнер" де Лоретіс проводить розмежувальну лінію між тим, чи твердити щось визна-

чене про статеву ідентифікацію з боку сучасних спостерігачів, як були схильні робити деякі прибічники фемінізму, реагуючи на постструк-туралістські теорії, чи задовольнятися аналізом форм висловлювання та так званим "гіпотетичним" спостерігачем, тобто стати на позицію, що була єдино можливою, на думку прихильників фемінізму — психоаналітиків, у царині кіно-критики. Я вважаю, що втручання де Лоретіс значною мірою пом'якшило протилежність між різними поглядами в галузі феміністського дослідження кіно.

Внутрішньо присутня в цих дискусіях напруга між бажанням жінок стати повністю "людськими" суб'єктами, в розумінні наголошення Просвітництвом влади білого чоловіка — тобто його права користуватися громадянськими свободами перед лицем Держави й Нації, — і усвідомленням того факту, що цей "суб'єкт" передбачає саме білого чоловіка. Як висловилася дослідниця літератури Мері Пуві: "Тендерні функції — це основоположний принцип гуманістичного юридичного суб'єкта... тому що впорядкована система Тендерних відмінностей уявляється основою наших культурних систем значення, а отже, й самих понять послідовності та безперервності" (1988: 47). Але наполягання на тому, щоб поставити жінок на позицію цього гуманістичного суб'єкта в одному розумінні (внести зміни у виборче право та інші атрибути громадянських свобод), не руйнує залежності категорій гуманістичного суб'єкта та законів, на яких вона стоїть, "від бінарної й диференціальної організації тендеру (та всередині самого Тендеру від таких диференційованих ознак, як раса)..." (1988: 48). Жінки залишаються жінками, якщо вони специфічно відсторонені від позиції гуманістичного суб'єкта "і (як група) настановлені охоронцями всього культурного порядку" (1988: 48).

Наприкінці 1980-х pp. філософи феміністичного спрямування, а надто ті з них, які досліджували проблеми політичної філософії, наприклад, Сейла Бенгабіб, Ненсі Фрейзер та Лінда Ніколсон, почали турбуватися про політичну причетність феміністських зацікавлень до постмодернізму. У своїй уже згадуваній вище праці Бенгабіб (слідом за Джейн Флекс) розглядає три "смерті", що їх проголосили постмодерністи

(чоловіки), а саме, смерть Людини, смерть історії і смерть метафізики. Бенгабіб визнає привабливість цих "смертей" для деяких прибічників фемінізму, але далі твердить, що "кожна з наведених вище трьох тез може бути інтерпретована так, що припускає якщо не протилежні, то принаймні радикально розбіжні підходи" (1995: 20). Вона говорить про те, що "постмо-дерністська (постмодерністські) позиція (позиції), якщо продумати їх аж до їхніх висновків, може (можуть) не лише усунути специфічність феміністської теорії, а й повністю поставити під знак запитання самі визвольні ідеали жіночих рухів" (1995: 20). Окремо розглядаючи кожну зі смертей, про які говорилося вище, Бенгабіб показує, що в той час, як "слабка" версія тези може бути сумісною з фемінізмом, як вона його розуміє, "сильна" версія сумісною з ним не буде. У тому, що стосується "смерті суб'єкта", каже вона, "я хочу запитати, як реально сам проект жіночої емансипації може мислитися без такого регулятивного принципу діяльності, автономії та особистості?" (1995: 21). Бенгабіб завершує свої міркування, висловлюючи сумнів, що, "як прибічники фемінізму, ми можемо дивитись на постмодернізм як на теоретичного союзника. Суспільна критика без філософії неможлива, а без суспільної критики проект феміністської теорії, який водночас орієнтується на знання й на емансипаційні інтереси жінок, є немислимим" (1995: 25).

З протилежного боку Джудіт Батлер (також філософ) підтримує певні постмодерністські теорії (в цьому пункті — передусім Міше-ля Фуко), тому що вони можуть допомогти краще зрозуміти, як прийшли до гетеросексуа-льності панівні культури, і розхитати фіксовані сексуальні категорії. У своїй книжці "Труднощі тендеру", яка справила свій вплив, Батлер висловила думку, що "не існує Тендерної ідентичності поза вираженнями ґендеру; ця ідентичність по суті визначається самими "вираженнями", що є, як кажуть, її результатами" (1990: 25). Постійна потреба повторювати гетеросе-ксуальні норми, яка нам нав'язується, свідчить про нестабільність цих норм, про небезпеку їхнього зруйнування. На думку Бенгабіб, погляди Батлер можна ототожнити з баченням себе як актора, схованого під маскарадним убран-

ням, за винятком того, що нас тепер просять повірити, що за маскою немає жодного "я" (1995: 22). Це зводить жіночу діяльність до "праці без виконавця" і видається Бенгабіб тим самим, що "бути доброчесним із необхідності" (1995: 22).

У своїй дотепній відповіді, що, можна сказати, нагадує стиль Фуко, опублікованій у "Феміністських дебатах", Батлер порушує фундаментальну проблему того, що вона називає "концептуальною вправністю", яка "об'єднує певну сукупність позицій під назвою постмодернізму, перетворюючи постмодернізм на епоху або на концептуальне ціле", а закінчуючи тим, що вдається до певної підкріпленої владними повноваженнями хитрості, що в захваті сама від себе" (1995: 38). Під цим вона розуміє те, що "встановити сукупність норм, які були б поза владою або силою, — це сама по собі могутня і потужна концептуальна практика, що сублімує, маскує та поширює свою владну гру через звернення до тропів універсальності" (39). У насичених аргументацією уривках, які йдуть далі, Батлер не лише виступає проти думки, що конституйований суб'єкт позбавлений агентства, а радше твердить, що його внутрішньо визначена природа є передумовою його агентства (46— 47). Далі вона відзначає, що обрамлення дебатів у термінах "суб'єктів, які претендують на те, щоб пізнавати й теоретизувати під знаком постмодерного, протиставлених іншим суб'єктам, які прагнуть пізнавати й теоретизувати під знаком модерного", нехтує процедурами виключення, які ставлять суб'єкт, що теоретизує, на перше місце (41).

Ненсі Фрейзер і Лінда Ніколсон погоджуються з деякими поглядами Бенгабіб, але пропонують більш поміркований варіант пристосування фемінізму до постмодернізму у своєму ретельно аргументованому есе, яке вперше вийшло друком 1988 р. їхня критика наголошення Жана-Франсуа Ліотара на тому, що "сфера соціального є неоднорідною і непридатною для узагальнень", показує, що такий погляд "накреслює певний варіант критичної суспільної теорії, що застосовує загальні категорії, такі, як Тендер, раса і клас. (Fraser and Nicholson, 1990: 24). їхнє заперечення на адресу обмеження суспільної критики критикою "строго

локальною, ad hoc (для цього випадку) та по-ліпшувальною" передбачає "політичний діагноз, згідно з яким не існує широкомасштабних системних проблем, що чинять опір локальним, ad hoc, поліпшувальним ініціативам" (1990: 25). Фрейзер і Ніколсон високо цінують той факт, що феміністська критика модерністських фундаменталістських епістемологій випередила чоловічі дискурси, і вказують на різні причини критики: вчені-чоловіки переймалися статусом філософії; феміністки прийшли до критики "внаслідок вимог політичної практики" (1990: 26). Дослідивши феміністську політичну практику в 1980-х pp., Фрейзер і Ніколсон закликають створити постмодерністську феміністську теорію, яка "була б прагматичною й небез-помильною... Ця теорія має виглядати як килим, радше зітканий із різнобарвних ниток, а не з нитки якогось одного кольору" (1990: 35).

В якийсь спосіб критики з-поміж політичних філософів урівноважили утопічні феміністські погляди, що широко поділяються згадуваними вище вченими, які працюють у галузях засобів комунікації та літературних студій, незалежно від того рівня, на якому ці погляди функціонують. Ми бачимо тут різні орієнтації серед прибічників фемінізму, що цікавляться питаннями Тендеру, проблемами тіла або психоаналізу, і тих, які недвозначно приділяють свою увагу Тендерові, визначенню суб'єкта і соціальним змінам. Зовсім недавно розпочали дискусії про фемінізм і постмодернізм жінки, які працюють у галузі міжнародних студій та досліджують постколоніалізм. Джейн Парпарт та Марі-ана Маршан у своїй опублікованій 1995 р. праці "Фемінізм/ постмодернізм / розвиток" зробили корисний огляд дискусій у антропології та в галузі розвитку жіночої освіти, — дебатів, які точаться на тему, може чи не може постмодернізм запропонувати щось жінкам із темною шкірою, марґіналізованим у третьому світі або на Півночі. Студії з постмодернізму та соціальних змін є критичними для подальшого поступу феміністських досліджень, в міру того, як ми рухаємося в новому тисячолітті до нових проблем із постколоніалізмом, расою та етнічністю; із проблемами, що стосуються ґеїв та лесбіянок; а також із тими, що випливають із дедалі більшої могутності науки та технології.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 107; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.90.49.108 (0.012 с.)