Початок літературно-критичної діяльності І. Франка

Входження Івана Яковича Франка (1856–1916) в українську літературну критику було закономірним. З одного боку, його начебто втягнуло саме літературне життя після переїзду з Дрогобича до Львова на студії в університеті. А з другого, — схильність юнака до критицизму, що виявилася ще в гімназії, внутрішньо вела назустріч такій діяльності. Франко-гімназист був учасником палких гутірок про літературу, про великих геніїв, навіть у листах до коханої продовжував незакінчені бесіди-суперечки, які вже через пару літ (у 1878 році) розцінював як «несосвітенну тарабарщину». Його перші творчі спроби — переклади з іномовних авторів і балади на історичні теми — також засвідчували інтерпретаційно-критичні зацікавлення. Образне мислення спиралося на знання і довершувалося раціоналістичними роздумами. Автор-початківець прагнув почути бодай якесь слово про власні витвори, а тим більше — щире і відверте, навіть якщо воно й несхвальне: він розумів користь критики. У листі до В. Давидяка, якому посилав свої твори, він писав: «... Всяка рада, всяка пересторога, всяке остереження, хоч би і найнеприємніше, єсть і буде для мене всегда приємне... Віднині я в імені приязні і щирої дружби жадаю від Вас гострої і подробної критики на все, що Вам напишу, бо тільки висказання слабих сторін в однім ділі може поправити автора на другий раз» (т. 48, с. 8).

У редакції студентського журналу «Друг» Франкопобачив літературу «за кулісами»; зіставивши листи М. Драгомановаі лекції Ом. Огоновського, глибше відчув потребу збагнути сутність літератури і «закони естетики», які видавалися тоді за вічні і незмінні правила. Більше того, сам почав публікувати «картини з життя підгірського народа» — знаменитий Бориславський цикл творів і рецензії на тодішні видання. Цікаво, що Франко, очевидно, розумів і свідомо обирав стратегію публічних виступів, відповідно «зондував» ситуацію: одні матеріяли підписував псевдонімом Джеджалик, інші — знаком (+), а треті — криптонімом І. Ф. «Літературні письма» взагалі з’являлися в «Друзі» без підпису. Були то своєрідні стислі анотаційно-рецензентські огляди, що подавалися від редакції. Перше, друге і четверте «письма», як довів М. Возняк, написав Франко. Ці огляди центрувалися навколо певних проблем: критика і суспільство, щоденна хроніка і народовці, «напрями та общественна підстава» поетичної літератури, поетична «стійність» (тобто вартість) творів згадуваних авторів. Оскільки в центрі уваги автора знаходилися різні проблеми і різножанрові писання, то він одразу висловив погляд на сутність «соціяльної критики» — увиразнив підставу своїх оцінок. Не маючи ще усталеної термінології, Франко вживав кальку «проізвод» замість слова «твір» і сформулював таку методологічну засаду: «Критика ніколи не повинна відривати проізвод від общества і общественного життя, бо, по-перше, тоді аж стійність того проізвода стане перед нашими очима у властивім світлі, а, по-друге, лиш таким способом зможе критика стати сильним фактором у суспільності і впливати і на поступ її мислей. Критика, де розбирається наука «для самої науки», рівно як і критика, де штука і її ідеали суть самі для себе найвищою ціллю, — тепер уже цілком уступила критиці соціяльній, де життя і його відносини, а не що іншого становлять найвищу ціль штуки і науки» (т. 26, с. 26). Методологічний характер для критика мала і перша Франкова «естетична студія» (не закінчена) з підзаголовком «Дефініція поезії» — «Поезія і єї становисько в наших временах» (1877). Розмірковуючи про поезію як «винайдення іскри божества в дійствительності», про поетичну «справедливість», автор наголошував: «Не романтичнії фантасмагорії, но життя, яким всі жиєм, най представляє нам поезія, а тогди лишень стане вона нам вірною подругою в житті» (т. 26, с. 399). У цьому світлі зрозумілі критерії, які Франко застосував до оцінки творів К. Устияновича та І. Верхратського. Згадавши схвальну оцінку історичних поем першого в журналі «Правда» (рецензія належала Ом. Огоновському), молодий критик Джеджалик відразу заявляв: «... я на то зовсім іначе задивляюся» і далі відзначав попри деякі позитивні якості поем їх вади, зокрема, те, що зображені в них постаті — то «мертві ляльки, котрі рухаються ведля волі автора» (т. 26, с. 18). Сатиричні поезії, епіграми і тріолети другого, який заховався за псевдоніми Іван Щипавката Любарт Снівомир, вражали критика тим, що то — переважно «гладко зримовані фрази або отак собі кинені «карамелькові стишки» (т. 26, с. 24).

Таким чином, перші рецензії Франкасвоїми текстами зафіксували в зародку ті прикмети його критики, які згодом, увиразнюючись, будуть вирізняти його статті з критичного потоку. Автор чітко заявляв свої методологічні засади, критерії, вдавався до теоретичних узагальнень на підставі аналізованих матеріялів і водночас — до образних засобів, енергійної артикуляції, навіть стильової виразності. Крім того, враховував можливі реакції своїх старших сучасників на гострі закиди: якщо негативні рецензії на дві книжки свого вчителя І. Верхратськогобули позначені значком (+), то відгуки про твори Е. Золя, І. Тургенєва, переклади М. Старицького, опубліковані тоді ж, підписані криптонімом І. Ф. Так же авторизована полемічна стаття 1878 року «Література, її завдання і найважніші ціхи». Викривальні публіцистичні матеріяли Франко публікував або взагалі без підписів, або під іншими криптонімами (К., Й. Д., Микита). Це ж стосується і польськомовних статей з проблем соціялізму. Натомість статтю «Emil Zola i jego utwory», опубліковану в часописі «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny» підписано прозоро — J. F.

Формування творчого методу І. Франка-критика припало на період розквіту в Центральній Європі філософії і практики позитивізму (60–90-ті роки ХIХ століття) з його апогеєм саме в 70-ті роки. Сцієнтизм мислення виявлявся не тільки у філософів і соціологів (Конт, Спенсер, Мілль), а й істориків, літературознавців (Бокль, Ренан, Тен, Свєнтоховський, Хмельовський, Драгоманов), письменників (Е. Золя, брати Гонкури, Б. Прус, Е. Ожешко). Все це витворювало суспільну атмосферу, в якій складався також літературно-критичний дискурс молодого Франка, що наважився в одній статті «Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції» (Громадський друг. — 1878. — №2) зіставляти художні твори і наукові праці, статистичні дані. У такому контексті він розглядав повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, бо його цікавила «правда без огляду на то, чи кому коли вона подобається» (т. 26, с. 68). Щоправда, Франко, як і його попередники Драгоманов і Кониський, застерігався: «... Не буду розбирати самої повісті як літературного твору, не буду прикладати до нього мірки естетичні...» Отже, маючи у свідомості уявлення про естетичні виміри літератури, критик у конкретному висловлюванні редукував свою свідомість і дав текст начебто неповний, вразливий з власне естетичного погляду. Так написана полемічна стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», якою закінчується ранній період його літературно-критичної діяльності. Вона є ситуативним породженням позитивістської естетики, а не «могутнім вибухом у літературно-критичному житті 70-х років», як вважав І. Дорошенко54. Слушно розрізняючи «мимовільний, несвідомий реалізм, конечний у всіх літературах, конечний у кожній стрічці кожного писателя», тобто чуттєву основу образності, і «новіший реалізм літературний (...), оброблений і уформований зовсім свідомо», Франко орієнтувався на творчість таких письменників, як Діккенс, Бальзак, Флобер, Золя, Доде, Тургенєв, Гончаров, Лев Толстой, Фрейтаґ, Шпільґаґен(далі долучив і «наших Марка Вовчкаі Федьковича»). Мету творчості цих і їм подібних митців він визначав гіпотетично (з допомогою слова «очевидячки») — «вказувати в самім корені добрі і злі боки існуючого порядку і витворювати з-поміж інтеліґенції людей, готових служити всею силою для підтвердження добрих і усунення злих боків життя, — значить зближувати інтеліґенцію з народом» (т. 26, с. 12). Франка цікавила передусім проблема єдності чи бодай зближення «верхів і низів» народу, а не встановлення нової «вічної і незмінної норми». Акцентуючи на наявності в літературі зображення, опису й оцінки, правди і тенденції, він обстоював природність аксіологічно-естетичного аспекту в літературному творі («факти без перекручування і натягування так угрупувати, щоб вивід сам складався в голові читателя, виходив природно і ясно і будив у нім певні чуття, певні сили до ділання в жаданім напрямі»). Це — механізм поєднання так витлумаченого «наукового реалізму» і так потрактованої «поступової тенденції», який проте реалізується «різними способами». Тому в такому тексті не виключені інші наголоси, інші перспективи його проголошення в інших ситуаціях. Автор постулює як само собою зрозуміле положення про те, що література обіймає і сферу дійсності, куди «не все може добратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім...)». Отже, він залишив простір для появи і нових способів художнього освоєння дійсності, і, відповідно, нових способів сприйняття художнього світу, і нових критеріїв оцінки того, що може з’явитися.

Нові художньо-естетичні реалії Франко-критик невдовзі почне виявляти, пояснювати їх специфіку, урізноманітнювати свій літературно-критичний дискурс. І це почнеться буквально через рік-два: він все більше буде розходитися з М. Павликом, М. Драгомановимі радикалами, з соціял-демократами. При цьому він не відкине юнацької статті, а розгорне те, що було в ній немовби приховане, містилося в затінку позитивістського кредо. Перші симптоми кризи позитивізму проявилися в Європі вже на початку 80-х років. Російське народництво, українське громадівство і народовство засади й ілюзії позитивізму випробувало ще до кінця століття. І. Франкобув одним серед тих, хто на матеріялі української культури, розглядаючи її в європейському контексті, відчув, може, й вгадав ті симптоми і почав їх аналізувати, полемізуючи з друзями, опонентами і ворогами, на десятиліття опинившись в центрі, у самому вирі життя нації...

Примітки

1. Див.: Правда. — 1873. — Ч. 1. — С. 2.

2. Див.: Україна. — 1929. — Січень–лютий. — С. 15–23.

3. Там само.

4. Правда. — 1873. — Ч. 1. — С. 1–2.

5. О. Гороцький. Дві літератури руські в Галичині// Мета. — 1865. — №9. — С. 275.

6. Історія української дожовтневої журналістики. — Львів, 1883. — С. 189.

7. Там само.

8. Там само. — С. 191.

9. Д. Дорошенко. Пантелеймон Куліш. — Київ–Лейпціг. — Без року. — С. 40.

10. Див.: Переписка Михайла Драгомановаз Михайлом Павликом. Зладив М. Павлик. Видав Л. Когут. — Чернівці, 1910 — 1913.

11. Правда. — 1874. — Ч. 9. — С. 386 (Жаль, що такі примітки не відтворювалися у виданні цієї праці М. Драгомановаза радянських часів).

12. Правда. — 1873. — Ч. 19. — С. 663.

13. Г. Цеглинський. Шевченкоі його сучасні критики// Правда. — 1880. — Р. ХII. — С. 55.

14. Див.: ФранкоІ. Література, її завдання і найважніші ціхи// Зібр. творів: У 50-ти томах. — Т. 26. — К.: Наукова думка. — 1980. — С. 5–14.

15. ДрагомановМ. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 67–68.

16. ДрагомановМ. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 80.

17. Там само. — С. 58.

18. Переписка Михайла Драгомановаз Михайлом Павликом. — Т. V. — С. 14–15.

19. Там само. — С. 16.

20. Правда. — 1867. — Ч. 1. — С. 4.

21. БіликІван. Перегляд літературних новин// Правда. — 1873. — Р. VI. — Ч. 15. — С. 520.

22. Правда. — 1875. — Ч. 19. — С. 768.

23. АйзенштокІ. З юнацьких літ М. Драгоманова// Україна. — 1929. — Січень–лютий. — С. 63.

24. ДрагомановМ. П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 60 (Далі при посиланні на це видання вказуємо в тексті В. і відповідну сторінку. — Р. Г.).

25. Див.: ДрагомановМ. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 283 — 287.

26. Там само. — С. 287.

27. Там само. — С. 254.

28. Там само. — С. 255.

29. Там само. — С. 283.

30. Там само. — С. 283–284.

31. Там само. — С. 225–226.

32. Там само. — С. 247.

33. Там само. — С. 550.

34. Там само. — С. 551.

35. Там само. — С. 552.

36. ДрагомановМ. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 1. — С. 313.

37. ДрагомановМ. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 399.

38. Див.: ЛотоцькийО. До світогляду старого українофільства (з листування І. Я. Рудченказ М. П. Драгомановим) // Праці Українського наукового інституту у Варшаві. — Т. ХLVIII. — 1938.

39. КирилюкЄ. Іван Білик// Українська література. — 1945. — №12.

40. БернштейнМ. Д. Українська літературна критика 50–70-х років ХIХ ст. — К., 1959. — С. 274–307.

41. ГрицютаМ. Іван Білик// Історія української літературної критики. — К., 1988. — С. 213–220.

42. БернштейнМ. Д. Українська літературна критика 50–70-х років ХIХ ст. — С. 279.

43. Цит. за працею М. Д. Бернштейна. — С. 281–282.

44. Правда. — 1873. — Р. VI. — Ч. 1. — С. 3.

45. Правда. — 1873. — Р. VI. — Ч. 17. — С. 583.

46. Правда. — 1873. — Р. VI. — Ч. 17. — С. 590.

47. Правда. — 1874. — Р. VII. — Ч. 18. — С. 763.

48. Правда. — 1875. — Ч. 23. — С. 932.

49. Цит. за монографією М. Бернштейна. — С. 292.

50. Там само.

51. Правда. — 1875. — Ч. 14. — С. 567.

52. Там само. — С. 566.

53. Там само. — С. 570.

54. Див.: Історія української літературної критики. Дожовтневий період. — С. 225.

А. Джерела для текстуального опрацювання.

1. ДрагомановМ. П. Література російська, великоруська, українська і галицька// Літературно-публіцистичні праці. У двох томах. — Т. 1. — К.: Наукова думка, 1970. — С. 80–221; ХІЛК-2. — С. 29–47.

2. БіликІван. Перегляд літературних новин // ХІЛК-2. — С. 21–25.

3. ФранкоІ. Література, її завдання і найважніші ціхи// Зібр. творів: У 50-ти томах. — Т. 26. — К.: Наукова думка, 1980. — С. 5–14; ХІЛК-2. — С. 77–85.

Б. Посібники, монографії, довідники

1. БернштейнМ. Д. Українська літературна критика 50–70-х років ХIХ ст. — К.: Вид-во АН УРСР, 1959. — С. 134–392.

2. КомишанченкоМ. П. Літературна дискусія 1873 — 1878 рр. на Україні. — К.: Вид-во КДУ ім. Шевченка, 1958. — 154 с.

3. КуцаО. П. Михайло Драгоманові українська література другої половини ХIХ ст. — Тернопіль, 1995. — 224 с.

4. ФедченкоП. М. Михайло Драгоманов. Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1991. — 362 с.

5. МіщукР. С. Сторінки великого життя// М. П. Драгоманов. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 605–618.

6. НаєнкоМ. Українське літературознавство. — С. 75–97.

7. MarkiewiczH. Literatura pozytywizmu. — Warszawa, 1997. — 272 s.

8. SkwarczyńskaS. Kierunki w badaniach literackich. — Warsczawa, 1984. — S. 104–123.

В. Методичні рекомендації

Освоєння цієї теми за сучасних умов утруднюється не тільки складністю і суперечливістю діяльності М. Драгоманова, взаємовиключними інтерпретаціями його доробку протягом століття після його смерті (1895), а й переосмисленням праць молодого І. Франка, яке почалося після 1991 року. До того часу в літературознавстві колишньої УРСР була відпрацьована зручна схема: українським буржуазним націоналістам протистояли революційні демократи. До перших однозначно зараховували П. Куліша, М. Костомарова. Других очолював І. Франко, поруч з яким виступали М. Павлик, О. Терлецький, В. Навроцький. Поміж ними ферментуючим чинником виступав М. Драгоманов, який одних розвінчував, інших формував. Водорозділом між ними було ставлення до... Росії. Постать М. Драгоманова також трактувалася неоднозначно: борець проти російського самодержавства трактувався здебільшого як буржуазний націоналіст чи принаймні обмежений радикал-федераліст, політична позиція якого була «близькою до ідей революційної демократії» тільки в «окремих важливих питаннях суспільного розвитку».

Відзначення 150-річного ювілею М. Драгомановацю догму рішуче спростувало (див. праці Б. 4, Б. 5). Правда, українські націоналісти донцовського типу, діячі нинішнього КУНу і досі вважають М. Дра­гоманова опортуністом, предтечею української соціял-демократії, націонал-комунізму, які довели Україну в лоно СРСР. Такі політичні оцінки начебто не мають прямого стосунку до теми «Драгоманов — літературний критик», але ускладнюють її розуміння. На моє переконання, найбільш об’єктивною з погляду історизму працею про значення діяльності М. Драгоманова для українського літературознавства є монографія О. Куцої, захищена 1997 року як докторська дисертація. До неї, власне, і відсилаю читачів, які самостійно захочуть розібратися в проблемі.

Щодо світоглядної еволюції І. Франкаі переосмислення ролі його студентської праці (А. 3), яка донедавна вважалася «маніфестом революційно-демократичної естетики і критики», то це питання ще складніше, бо для більшості літературознавців навіть середнього покоління воно незвичне. Та й досі немає достатньої джерельної бази для його об’єктивного, розважливого осягнення, бо навіть у зібранні творів І. Франка в 50-ти томах не подано тих його праць, в яких він полемізував безпосередньо з К. Марксомі Ф. Енгельсом. Вони зібрані у малодоступному мюнхенському виданні «Іван Франко про соціялізм і марксизм. Рецензії і статті 1897–1906 рр.» (1966) за редакцією Б. Кравцева. Хоча ці праці не стосуються періоду, який розглядається в даному розділі, але їх конче треба знати для розуміння однобічності погляду марксистів-літературознавців, які, знаючи доробок Франка, по суті фальсифікували історичну істину і вибудовували згадану «просту» схему ідеологічної «боротьби» в українській літературній критиці. Надто повчальна з огляду на це є давня монографія М. Комишанченка, яку ми рекомендуємо (Б.2) для ознайомлення. Звичайно, вона багата фактичним матеріялом про 70-ті роки ХIХ ст., про перебіг літературної дискусії 1873–78 рр., але відтворює тільки її зовнішні вияви, спотворюючи внутрішню сутність. Зрештою, і М. Комишанченко, і М. Бернштейнне згадували всіх факторів, які зумовлювали літературно-критичний рух того «гарячого» десятиліття — 1870–1880 років, — яке завершилось тим, що «пропагандист окремих ідей марксизму» І. Франко написав поезію «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить... нам пора для України жить» (1881), що старанно аж до 1991 року замовчувалась.

Складність осмислення теми «Літературно-критичний рух 70-х років ХIХ ст.» полягає ще й в тому, що провідний діяч того часу — історик М. Драгоманов— не був ні власне літературним критиком, ні письменником, але справді найбільше прислужився до їх розвитку, ставши українським Герценим, другим (після П. Орлика) еміґрантом, який на міжнародній арені ставив українське питання, тормосив українців обабіч Збруча, пробуджував їх совість і національну свідомість, висміюючи... «національні святощі». Такий історичний парадокс! І його треба збагнути новому поколінню українців.

І, накінець, ще один істотний момент: 60–70-ті роки ХIХ ст. — час освоєння парламентаризму (в галицькому сеймі (у Львові) і віденському парламенті) українськими культурними діячами, серед яких був і поет Антін Могильницький, промови якого у Відні передруковували німецькі газети. Серед парламентарів були і літературні публіцисти, і літературознавці-професори О. Барвінський, Ю. Романчук, не кажучи вже про священиків і адвокатів.

Все згадане тут визначало мотиви і виміри літературно-критичного руху в окреслений період, а тому мусить бути взяте до уваги в осмисленні й переосмисленні як літературної критики тих часів, так і догм, схем, ілюзій літературознавців УРСР, які видавали праці в 30–80-х роках ХХ ст. Це також один з уроків історії української літературної критики (як думки, так і діяльності).

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Назвіть освітні заклади і громадські об’єднання українців, які активізували літературну критику 70-х років ХIХ століття.

2. Згадайте журнали, які виходили на західноукраїнських землях означеного періоду і справляли вплив на критику.

3. Відтворіть основні перипетії дискусії 1873–78 рр., охарактеризуйте її роль у розвитку літературо-естетичного критицизму.

4. Перелічіть основні праці М. Драгоманова, які стосуються проблем літературної критики в Україні.

5. У чому полягає особливість літературно-критичних виступів М. Драгоманова?

6. Яка роль Івана Біликав розвитку української літературної критики?

7. Охарактеризуйте зміст листів М. Драгомановадо редакції журналу «Друг».

8. Під впливом яких обставин і факторів формувався літературно-критичний дискурс І. Франка70-х років?

9. У чому полягає значення праці І. Франка«Література, її завдання і найважніші ціхи» для критики?

10. Окресліть історичний період позитивізму в суспільному житті Європи. Як філософія позитивізму впливала на літературу і літературознавство?

 

Розділ 8

СТАН ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ ТА ЇЇ РОЛЬ
У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ
80–90-их РОКІВ ХIХ СТОЛІТТЯ

8.1. Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до розвитку літературної критики. 8.2. Особливості літературно-критичних виступів В. Горленказ проблем української культури. 8.3. Внесок у літе­ратурну критику Г. Цеглинського.8.4. Літературно-критична діяль­ність І. Франка(основні тенденції, розробка теорії критики, роль в українсько-польських взаєминах). 8.5. Значення творчості письмен­ників нового покоління (П. Грабовський,Б. Грінченко,М. Коцю­бинський,Ольга Кобилянська,Леся Українка,В. Стефаник,О. Мако­вей,В. Щурат)для оновлення літературної критики кінця ХIХ — по­чат­ку ХХ століття. 8.6. Роль літературної критики в утвердженні престижу українства.

8. 1. Періодика 80–90-их рр. ХIХ ст. як стимул до
розвитку літературної критики

Остання чверть ХIХ століття — період пожвавлення духовного життя народів Європи. Хоча протягом 80-х років домінував ще позитивізм, а в мистецтві — реалізм, проте все виразніше заявляли про себе зародки інших стильових течій і напрямів. Зростала популярність Е. Золяз його теорією «експериментального» роману (власне натуралістичного), майстра в зображенні «діалектики душі» Л. Толстого, у Польщі втішалися славою прозаїки Еліза Ожешкота Б. Прус, критик Антоні Сегетинський. В Україні провідним прозаїком став І. С. Нечуй-Левицький, увагу читачів привернув опублікований в Женеві роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» братів Рудченків (Панас Мирнийта Іван Білик). Популярну концепцію І. Тенапро роль середовища в розвитку мистецтва почав ревізувати у Франції Е. Еннекен— автор праці «Наукова критика» (1888), що набрала певного розголосу в усій Європі.

Духовна атмосфера Європи не обминала й діячів культури розчленованого українського народу, що жив за умов національної бездержавності. Тут не тільки відчувалося відлуння подій, що відбувалися в чужих краях, а й виникали власні ініціативи й поставали оригінальні мистецькі явища, культурно-просвітні інституції, нові періодичні видання. Причому силове поле українства, яке повільно, але неухильно виростало з українофільства, складалося між Києвом, Львовом, Віднем, Женевою, Санкт-Петербургом, значною мірою — Варшавою і Парижем. Після Емського указу тепер, у 80-ті роки, активізуються стосунки між українськими громадами названих міст; концепція «органічної праці», якою керувалися поляки після поразки січневого повстання 1863 року, знайшла український відповідник у поєднанні щоденної культурно-просвітньої праці («Просвіта», «Руська бесіда»), сеймово-парламентської і видавничо-журналістської діяльності.

Нові потреби громадського і суспільно-політичного життя зумовили появу різнотипної нової періодики: щоденної газети «Діло», двотижневика «Зоря», щомісячних журналів «Світ», «Киевская старина», «Народ», квартальника «Житє і Слово», нарешті з 1898 року солідного «Літературно-наукового вісника». Крім часописів «Світ», «Народ», «Житє і Слово», інші виходили регулярно і тривалий час, даючи простір для реалізації задумів і різноманітних форм літературно-критичної діяльності.

«Діло» було засноване 1880 р. Володимиром Барвінським(1850–1883) і з деякими перервами проіснувало аж до 1939 року. На його сторінках протягом 1883–84 рр. часто виступав І. Франко. Однак як «політичний часопис» на власне критику у 80-х роках впливав мало. Більші заслуги в цьому плані мала «Зоря», яка виходила з 1880 до 1897 року. Спочатку під редакцією гімназійного вчителя й автора шкільних читанок етнографа О. Партицького(1840–1895), який редагував її до 1885 року, часопис справляв враження, за словами І. Франка, «виключно галицького». Значну роль у збагаченні «Зорі» відіграв сам І. Франко, який працював у її редакції з 1883 до 1886 року. Він приступив до роботи з наміром «поставити «Зорю» так, щоб вона була і справді європейською по провідним думкам та поглядам і справді нашою, українською, по реальному змісту, по мові і по духу»1. Розпочату І. Франком працю зміцнив В. Левицький(1856–1938), який виступав під псевдонімом В. Лукич. Він редагував «Зорю» з 1890 року до кінця її існування (1897) і, залучивши до співпраці старих і молодших письменників з усіх українських земель, домігся того, що цей двотижневик, за оцінкою В. Щурата, міг «станути гідно поруч таких же поважних видавництв других слов’янських народів»2.

Крім І. Франка, з рецензіями, оглядами, некрологами тут виступали як літературні критики М. Вороний,Т. Галіп,В. Горленко,П. Грабовський,Б. Грінченко,І. Кокорудз,М. Комаров,О. Кониський,М. Кононенко,І. Копач,В. Коцовський,А. Кримський,О. Лотоцький,В. Лукич,О. Мака­рушка, О. Маковей, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, І. Стешенко, К. Студинський, В. Щурат. Отже, як бачимо, люди старшого і молодшого поколінь, письменники та літературознавці, бібліографи і власне журналісти.

Двотижневик обсягом 2 – 2,5 друкованих аркуші прислужився літературній критиці не тільки жанрами критики, а й літературними конкурсами, дискусіями з приводу реалізму-натуралізму, оглядами інших, у тім числі чужомовних, журналів. Стимулювали літературно-естетичний критицизм переклади з зарубіжних літератур і нові твори українських авторів.

Серед перекладів читачі знаходили твори Е. По,М. Твена,В. Шекспіра,Д. Байрона,В. Скотта,Х. Ботева,І. Вазова,Й. В. Ґете,Ф. Шіл­лера, Г. Гейне, А. Міцкевича, М. Конопніцької, К. Тетмайєра, П. Беранже, В. Гюго, Т. Ґотьє, А. Доде, А. Мюссе, В. Ганки, Я. Врхліцького, Я. Неруди, С. Чеха, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Салтикова-Щедріната ін.

Обстоюючи засади реалізму й народницьку ідеологію, журнал «Зоря» не був ні вузько-доктринерським, ні обмежено-націоналістичним, як його трактували вульгарні соціологи. Про це свідчать хоча б прізвища письменників, чиї твори часопис публікував: П. Грабовський,М. Коцю­бинський, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Наталя Кобринська, Б. Лепкий, М. Черемшина. Додамо, між іншим, що в «Зорі» дебютувала Леся Українка, тут побачила світ стаття П. Грабовського «Дещо про творчість поетичну» (1897, т. 3), що кваліфікувалася соціологами як «маніфест революційно-демократичної критики».

Безперечно, навіть при зміні редакторів (О. Партицький,О. Кали­товський, Г. Цеглинський, О. Борковський, В. Лукич) журнал «Зоря» своїм змістом не виходив поза обсяг консервативно-ліберальних цінностей та орієнтацій. Не змінювали істотно його характеру і публікації молодих письменників; то були ранні твори авторів, які також еволюціонували. До полеміки І. Франкаяк радикала з деякими «зорянами» ще повернемось. І почнемо з характеристики іншого журналу, промотором та ідейним натхненником якого був саме він.

Після закриття «Громадського друга», заборони збірників «Дзвін», «Молот» І. Франкозадумав зі своїми соратниками видавати двотижневика «Нова основа», що мав би, за його словами, «перейняти прояснені новими добутками традиції «Друга»3. Не роздобувши коштів й нейтральної особи, яка могла б представляти видання як формальний редактор-видавець перед властями, він зрезиґнував з цього задуму, не полишаючи думки про власний чи бодай підконтрольний йому періодичний орган. Тому І. Франко прилучився до заходів І. Белея, який зорганізував часопис «Світ». 10 січня 1881 року з’явився його перший номер, в якому під заголовком «Від редакції» повідомляється: «Пускаємо в люди перше число «Світ» без шумних програм. Статті, уміщені в нинішнім числі, висказують програму «Світу». Всяке чесне і совісне починання стрічає противника, але стрічає і прихильника. Тож і ми, надіємся, не останемось без прихильних нашому видавництву і для них і при їх помочі чей остоїмось в нашій нелегкій роботі»4.

Хоча редактором-видавцем вважався І. Белей(1856–1921), але основним автором і зв’язковим редакції з громадянами та іншими часописами знову був І. Франко. Про це свідчить його лист до В. Спасовичау Варшаву, надісланий ще до виходу першого числа «Світу»: «Бажаючи поставити свою часопись на широкій загальнолюдській і всеслов’янській основі, — писав І. Франко, — ми знаємо, що без живих знань, без обміни думок з передовими людьми усіх слов’янських пород ми не зможемо сього зробити»5. Тому й просив В. Спасовича як редактора польського журналу «Ateneum» обмінюватись виданнями. Через скрутне матеріяльне становище І. Франко жив тоді в Нагуєвичах, допомагав родині в господарстві, а кожну вільну хвилину (і передусім ночі) використовував для писання матеріялів — художніх творів і статей — до «Світу». За ним був установлений таємний поліційний нагляд. За таких умов письменник подавав у кожен номер черговий розділ повісті «Борислав сміється», вірші, які потім склали збірку «З вершин і низин» (1887), перекладні та оригінальні статті на соціяльно-політичні та літературно-мистецькі теми («Мислі о еволюції в історії людськості», «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка», «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва», «Хуторна поезія П. О. Куліша»). І повість, і поетичні цикли, і названі статті будили думку читачів, викликали полеміку опонентів, тривале відлуння в духовному житті наступників. Стоячи твердо на засадах позитивізму, по-своєму переформульованих у статті 1878 р. «Література, її завдання і найважніші ціхи» (концепція «наукового реалізму»), утверджуючи чимало ідей соціяльного радикалізму, що, по суті, були запозичені з праць теоретиків соціялізму, І. Франко в полеміці з О. Огоновськимдасть своє розуміння естетики, яке допоможе йому згодом переглянути концепцію літературної критики. Для уточнення критеріїв оцінки художніх творів («у нас єдиний кодекс естетичний — життя») на основі глибшого розуміння суті мистецтва у стосунку до об’єктивної дійсності важливе значення мав досвід творчої праці над повістями «Борислав сміється» та «Захар Беркут», які Франко писав протягом 1881–82 рр., зокрема його роздуми над співвідношенням «реального» та «ідеального». Ці роздуми в листах до О. Рошкевич(вересень 1879 року), до М. Павлика(12. 11. 1882 року) проливають світло не тільки на творчий задум Франка-прозаїка, а й на естетичні орієнтири, джерела й механізми критицизму Франка-критика. З цього погляду показовим є другий зі згаданих листів. «Я пишу повість історичну, — інформує адресант М. Павлика, — з ХIII віку (напад монголів), і ідеальну (по поніманню характерів, хоч реальну по методі писання, так як і Флоберова«Salambo»), в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елемента вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів. Повість тота, хоч і містить в собі багато історичної і неісторичної декорації, все-таки, надіюсь, збудить живий інтерес і у сучасних людей, не то, що, наприклад, «Чорна рада» (т. 48, с. 329). Отже, маємо позитивне в з о р у- в а н н я на «Саламбо» Флобера і в і д ш т о в х у в а н н я від «Чорної ради» Куліша.

На основі такого зіпротиставлення формується самооцінка власного задуму. Як побачимо далі, до Франкових роздумів наближатиметься В. Горленков рецензії на повість «Захар Беркут». Очевидно, подібні чинники, які зумовлюють та опосередковують літературно-критичні оцінки (й самооцінки), появились би на сторінках часописів (того ж «Світу»), якби вони виходили регулярно, а критики мали можливість працювати зосереджено і систематично в більш сприятливих умовах. Та «Світ» через фінансову скруту, певну обструкцію громадянства і через цензурні утиски у вересні 1882 року перестав виходити.

Того ж року розпочав свою більш тривалу історію часопис «Киев­ская старина». Формальним засновником і видавцем його був Феофан Лебединцев(1828–1888), фактично за цим своєрідним виданням стояла київська Стара Громада, оскільки найактивнішими авторами виявилися В. Анто­нович, О. Лазаревський, П. Житецький, а наступними редакторами були Олександр Лашкевич(1842–1889), Євген Кивлицький(1861–1921) і Володимир Науменко(1852–1919).

«Киевская старина» мала статус «ежемесячного исторического журнала» і друкувала відповідно до цього документи, етнографічні та археографічні матеріяли, історичні розвідки з життя «южно-западного края». Правда, з 1890 року видавці домоглися права друкувати і белетристику на ту ж тему, а з 1897 року — навіть українською мовою, але російським правописом. У такому статусі часопис проіснував до 1906 року. З 1907 року замість нього з’явилася «Україна», яка видавалася українською мовою. Після такої реформи нові видавці пояснювали її мотиви так: «... ми хотіли додержати в «Україні» традицію «Киевской старины» щодо наукового змісту її, а разом з тим бажаючи дати нашим читачам і деякі відомості про біжучі справи в житті України»6.

Отже, «Киевская старина» понад 25 років була єдиним друкованим органом на українських землях, що входили до складу Російської імперії, який виражав власне українську думку, а тому не міг не сприяти на властивий йому і доступний його статусові спосіб розвитку літературної критики. Здійснювалося це через публікацію і рецензування спочатку фольклорно-етнографічних матеріялів, згодом все частіше — художніх творів таких українських письменників, як Т. Шевченко, М. Костомаров, Є. Гребінка, В. Забіла, Г. Квітка-Основ’яненко, С. Руданський, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Франкота ін. Рецензувалися, крім того, протягом 80-х років ХIХ ст. нові публікації П. Куліша,Д. Мордовця,І. Карпенка-Карого,Я. Щоголева,Панаса Мирного,альманахи «Рада», «Буковинський альманах». У ролі критиків художніх творів вряди-годи виступали історик В. Антонович,архівіст І. Каманін,етнограф Б. Познанський,юрист С. Єфре­мов,але найчастіше і найцікавіше філолог, випускник Сорбонського універ­ситету Василь Горленко.

Власне критичні матеріяли, зазвичай, зосереджувалися в рубриці «Библиография», в підрозділі «Библиографические заметки». Однак журнал історичного типу формував критицизм своїх читачів, пробуджуючи в них почуття етнічної пам’яті і національної самосвідомості усім корпусом матеріялів з історії України-Русі. Про цю специфіку журналу нагадував редактор в січні 1884 року, обіцяючи друкувати статті «наукового, історико-белетристичного змісту, історичні документи, мемуари, хроніки, щоденники, спогади, оповідки, біографії, некрологи, характеристики і повідомлення про матеріяльні пам’ятки південно-руської давнини, про народні вірування, звичаї; думи, казки, пісні і т. ін., а також бібліографічні замітки про нові книги з південно-руської історії та етнографії»7.

Обіцяне послідовно здійснювалось з домінуванням опису, відтворення, які мали демонструвати високу міру об’єктивізму. Йшлося-бо навіть про гетьмана І. Мазепу, П. Орликабез демонстративної анафеми. Звісно, редактори та автори зважали на існуючі цензурні приписи і правові норми царизму. Так, публікуючи повість І. Нечуя-Левицького«Старосвітські батюшки і матушки», редакція подала примітку: «Печатается в переложении на общерусский язык, с сохранением малорусского подлинника одних лишь диалогов»8.

Редакція, видно, усвідомлювала оцінні аспекти укладання часопису, його тематичної спрямованості, бо випускала тематичні номери, а в рецезіях на чужі збірники зверталася увага на композиційну їх вмотивованість чи брак такої. Ілюстрацією цієї тези може бути таке міркування в анотації-рецензії на «Литературный сборник», що вийшов у Львові 1886 року за редакцією Б. Дідицького. Рецензент, що сховався за криптонімом W, писав: «Невеликий обсяг збірників, які видаються найстаршим львівським видавничим товариством, призводить до суттєвих незручностей, що позначаються на складі окремих випусків: з’являється необхідність членувати статті задля урізноманітнення змісту книг (...), позбавляючи цілісності деякі наукові праці»9.

Розширенню і збільшенню істор