Внесок Павла Грабовськогов українську літературну критику

Павло Грабовський (1864–1902) свою естетичну програму не тільки втілив у поетичних творах, а й розвинув стосовно до нових умов у літературно-критичних судженнях, викладених у статтях і листах. Будучи відірваним від громадського життя і літературного процесу, П. Грабовський зумів реалізувати свій поетичний талант, зорієнтуватися в тодішній ідеологічній ситуації.

Центральною в естетичній концепції П. Грабовськогоє проблема «мистецтво і дійсність», яку він розглядає крізь призми суспільної природи прекрасного і соціяльного призначення художньої творчості. Беручи до уваги поетичне кредо поета — вірш «Я не співець чудовної природи» й окремі думки з його листів, — деякі дослідники світогляду П. Грабовського наголошували на крайньому максималізмі поета-засланця при характеристиці суті мистецтва, завдання якого він убачав у спонуканні читачів до соціяльної діяльності. «В кожному творі для мене мають вагу головна думка та загальний характер»61, — писав поет у 1900 році. Признаючись, що його часто мучить «болюча, самоаналізуюча самосвідомість», він критично оцінював власну творчість навіть і тоді, коли її захоплено сприйняли читачі: «Моя праця здається мені страшенно мізерною, як подивитись навкруги себе та порівняти її до тієї праці, якої вимагає справжнє життя людське. Питання: для кого і для чого ти складаєш оті вірші? — починає гризти за серце, а сумління натуркує, що се зовсім не те, чого було б треба» (т. 3, с. 275–276).

Свої думки про роль мистецтва в боротьбі з самодержавством поет висловив у віршах «Поетам-українцям», «Сучасним поетам великоруським», «Я не співець чудовної природи», «Мета». Поетичні афоризми засланця звучали чітко, аж до ригоризму:

Ось наша єдина братерська порада

Борцеві, що тягне хреста:

Народна свобода — найвища засада,

Найкраща сучасна мета. (т. 2, с. 298).

Однак, проголошуючи такі гасла, Грабовськийрозумів, що художня література може сприяти розвитку суспільства лише творами «артистичної цільності», які «чарують своєю красою артистичною» (т. 3, с. 136). Гостро критикуючи деякі недолугі переклади поезій Шевченкаросійською мовою, мотивуючи свій присуд, Грабовський говорив про єдність етичних і естетичних критеріїв оцінки творів мистецтва: «Ми не можемо дивитись інакше, ідучи за голосом совісті та враження естетичного» (т. 3, с. 137). Так Грабовський принагідно торкнувся питання відповідальності перекладача за якість його праці, яка регулює міжнаціональні літературні стосунки. Саме у роздумах про можливість адекватних перекладів художнього твору та їх роль у сприйнятті іномовним читачем рідної літератури поет спеціально зупинився на проблемі прекрасного в житті і мистецтві. На його думку, «природна снага та краса кожної окремої країни, як саме духовна міць та краса кожної окремої народності, можуть бути виспівані вповні та найти цілком придатний вираз для себе або, як кажуть, втілитися — тільки в рідних звуках даної країни та народності» (т. 3, с. 144).

Т. Г. Шевченко, підкреслював Грабовський-рецензент, «художницько та непередатно зачепив у своїх творах вияв духа та життя властиво українських, так поставив та показав перед очі світові /... / породу українську з її багатими в зародку дарами краси та сили внутрішньої, внісши тим щось нового, доти незнаного або малознаного, в скарбництво духовних здобутків всегосвітніх» (т. 3, с. 144). У цьому міркуванні чітко виявилося розуміння соціяльно-духовної зумовленості прекрасного в його національній самобутності та зв’язку з загальнолюдським змістом. У ньому — весь Грабовський, який не тому не оспівував чудової природи, що нехтував її красою, а тому, що «з ума не йшли знедолені народи». Звертаючись до України, «навкруги оповитої темнотою», поет признавався:

Не складаю пісень твоїй дивній красі,

Бо не бачу у стані сучасному;

Розпинали тебе всі до одного, всі,

Хто був паном у краї нещасному.

(т. 2, с. 119).

На власному досвіді П. Грабовськийпереконався, що складна природа людини завжди виявляється в широкій гамі естетичних почуттів. І як би поет не декларував лише соціяльно-політичні цілі поезії, насправді її естетична природа ширша. « Людина єсмь... Жага любові в серці; як одігнать замани світові?» — вигукує його ліричний герой, розтерзаний нелюдськими умовами. У листі до І. Франка(травень,1895) Грабовський відтворив щоденник невольника, включив у нього інтимну лірику, виправдуючись за неї: «В мені прокинулась душа з пекучими запитами власного щастя, земних благ... Хіба я не маю права?» (т. 3, с. 224). І поет зробив висновок, що з допомогою контрасту, мукою «суперечно можна зазначити все своє гидування проти сучасного ладу» (т. 3, с. 227).

Погляди Грабовського-критика збіглися з поглядами Івана Франката Лесі Українкина інтимну лірику, яка відбиває хвилинні вибухи горя і песимізму. Ці почуття, властиві людині в якийсь момент її життя, не суперечать громадянському пафосу поезії, якщо не заступають складного спектру ставлення пригнобленої людини до несправедливих соціяльних умов. Письменники кінця ХIХ ст. одностайно виступили проти вузького утилітаризму народницької критики, зробивши акцент на психологічному аспекті мистецтва, переосмисливши предмет художньої літератури, критикуючи описовість і художню неорганізованість деяких творів своїх попередників. Ізольований від художнього життя П. Грабовськийсамостійно прийшов до такого ж, як і І. Франко, і М. Коцюбинський, висновку: «По-мойому, предметом белетристичного зображення повинен бути лишень внутрішній, духовний мир людини, а також ті соціяльно-історичні обставини життєві, що той чи інший духовний мир виробили, той або інший тип людини винесли на поверх течії світової. А всі оті: «він устав... пішов... сів... почухався...» просто зайва вага» (т. 3, с. 250).

Шляхом поглибленого психологічного аналізу пішла молода генерація українських письменників — В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, а нові потреби в художньому поступі чи не першими критично осмислили І. Франкота П. Грабовський, наведена думка якого висловлена 1896 року.

Визнаючи той факт, що соціяльна дієвість літератури опосередковується естетичним впливом художніх творів на публіку, П. Грабовськийставив надзвичайно високі вимоги до драматургії, які пов’язував з важливим змістом і художньою досконалістю творів: «У нас ніхто з писателів, здається, й не поклада, що драма чи там комедія є перш над усе літературний твір і мусе відповідати усім умовам літературної вартості, що драматичний твір насамперед мусе бути твором художньої цільності, мусе стояти та розвиватись на засновку сучасного життя, зображати його дійсні появи» (т. 3, с. 190).

Виходячи з потреб реального життя, нехтуючи нормативними приписами «піїтики», орієнтуючись на тих поетів, які «виробили форму вірша до найвищих ступнів краси та мелодійності», поет ставив відповідальні завдання і перед критикою, яка повинна застосовувати естетичні критерії до оцінки мистецьких явищ. «Цікавий, щиро людський зміст докупи з виробленою, художньо закінченою формою становлять головні прикмети всякої істинної поезії: отсих прикмет і повинен шукати в поетичних творах насамперед критик. «Штуки для штуки» не було, немає і не може бути в дійсності; се — пустопорожня, пустодзвонна фраза — не більше. Вона, навпаки, завсігди прикривала собою найтенденційніші замахи думки, проповідувала найгрубішу тенденційність в літературі» (т. 3, с. 124), — писав П. Грабовськийу статті «Дещо про творчість поетичну».

Таким чином, будучи, за його словами, прихильником «черствого матеріялізму», «ненавидячи солодушність в письменстві» (т. 3, с. 264), П. Грабовськийне відкидав естетичної природи художньої літератури, а в структуру оцінних критеріїв літературної критики включав «художню цільність».

8.5.2. Борис Грінченко— критик

У 80–90 рр. ХIХ ст. активну участь у літературному житті України брав Борис Грінченко (1863–1910), що також відіграв важливу роль у розвитку ідейно-естетичного критицизму. Вчитель, видавець, лексикограф, поет, прозаїк, драматург, він був невтомним діячем, який умів за умов цензурного тиску російського самодержавства на українську культуру знаходити легальні форми і засоби пробудження та утвердження національної самосвідомості земляків.

Як рецензент різнотипних українськомовних видань Б. Грінченковиступав спочатку в «Зорі», потім у «Буковині» і «Літературно-науковому віснику», але ефективність його літературно-критич­них намірів і зусиль, може, повнішою мірою виявилася в його розгалуженому листуванні. Як підкреслив А. Погрібний, ознайомившись з епістолярною спадщиною письменника, «Б. Грінченко був найдіяльнішим організатором загальноукраїнського літературного процесу, являв своєю особою один з провідних центрів культурно-громадського життя на Україні, до якого наприкінці ХIХ–на початку ХХ ст. стягувалися ледь не всі лінії й артерії»61а. Його оцінні критерії узагальнювали художню практику Т. Шевченка, Є. Гребінки, І. С. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, В. Са­мійленка, І. Франкаі випливали з тих функцій, які, на його погляд, мала виконувати художня література: 1) будити національне самопізнання; 2) правдиво показувати соціяльне становище народу. З цих позицій він виступав як рецензент «Зорі», автор ювілейних літературних портретів І. Нечуя-Левицького та І. Франка. Теоретичне та історико-літературне обґрунтування вони отримали в «Листах з України Наддніпрянської», які друкувалися в «Буковині» (1892–1893). На ці «Листи...» відповідав публічно М. Драгома­нов(«Листи на Наддніпрянську Україну») в тій же «Буковині» і «Народі». Так відбулася на початку 90-х років ХIХ ст. одна з найефективніших дискусій з низки найважливіших національних проблем, яка «розворушила літературно-суспільне життя, розпалила вогнище пошуків» (див. там само. — С. 105), уточнила літературно-естетичні позиції і Драгоманова, і Грінченка, кристалізувавши світоглядну еволюцію останнього. Б. Грінченко остаточно розвінчав теорію «літератури для домашнього вжитку», визнав слушність багатьох міркувань М. Драгоманова щодо європеїзму української літератури. Наддніпрянець Вартовий (тобто Грінченко) залишився при переконанні, що «вкраїнська література вбога тільки дочасно (тимчасово. — Р. Г.), а колись мусить вирости так, щоб задовольняти просвітні вимоги української інтеліґенції», а, домагаючись європейського рівня, вона мусить «глянути поза Пушкіната поза Лермонтова» (Там само. — С. 122).

Особливістю літературно-критичних суджень Б. Грінченкабуло не стільки те, що вони спиралися на загальнопоширені тоді критерії, скільки категоричність і різкість формулювань (передусім у листах). Він був непримиренним до графоманів, що легковажно ставилися до українського слова («... їх треба знищувати!», писати про них так, щоб «сичали з болю і більш не сікались до вогню»), отже, продовжував традицію, започатковану П. Кулішемта Іваном Біликом. Натомість, у відкритій пресі Б. Грінченко дбав про тактовність, морально-етичну зорієнтованість своїх оцінок, і це виявлялося в модальності його текстів. Прикметними в цьому аспекті є вступні уваги в статті «Галицькі вірші» (Правда, 1891).

Заміряючись на критику мови галицьких поетів, надмірно переповнену, на його погляд, діалектизмами, полонізмами і германізмами водночас, подаючи свої роздуми до журналу, що виходив у Львові, Б. Грінченкодуже виважено будував свій дискурс. То був діалогізований монолог-роздум з докладною мотивацією змісту і форми вислову. «Порушуючи літературну справу, — писав Вартовий-Чайченко-Грінченко, — спершу на погляд мов незначну, але насправді — справу великої ваги, — ми сподіваємося, що те, що ми тут скажемо, не вважатимуть за причепливу критику задля самої критики та й годі; ми сподіваємося, — зрозумілим буде, що промовити примусила нас тільки невикрутна, пекуча потреба та прихильність до самої речі: ми певні, що в наших, часом дошкульних словах ніхто не побачить ворожості, а зрозуміє, що викликала їх сама любов до дорогого нам усім діла. Опроче того, ми насмілюємось думати, що наші погляди на порушену справу не дуже різнитимуть з поглядами на неї значної частини української інтеліґенції. Все те і дає нам змогу відважитися висловити тут сі свої уваги» (ХІЛК-2. — С. 241). Далі критик посилався на свої спостереження над читачами, констатував, що наддніпрянці не читають віршів галичан і буковинців, аналізував мову поезій В. Маслюка, арґументуючи, таким чином, висновок про основну причину: їх мова «зовсім незрозуміла незопсованому вкраїнському вухові» (ХІЛК-2. — С. 242). Однак спостереження і міркування Б. Грінченка не обмежувалися власне мовознавчо-стилістичними аспектами. Він їх додатково арґументував комунікативно-естетичними категоріями. Йшлося про виміри краси художнього твору і шляхи формування загальнонаціональної літературної мови як засобу словесного мистецтва. «... Якої б там великої ціни не був зміст, форма все ж не така річ, щоб нічого не важила, а особливо у віршах. Без краси нема поезії. І краса повинна бути у всьому, також у формі, у поверховності. Хто з поетів не звикне дошукуватись краси в формі, той не вмітиме вишукувати її і в чому важливішому» (ХІЛК-2. — С. 242).

Як бачимо, т. зв. «народницька критика» не завжди заперечувала естетичні виміри художнього твору, але в структурі оцінних критеріїв справжнього мистецтва вважала їх органічними, само собою зрозумілими. Інакше не воювала б так принципово і гостро з «котляревщиною» і «віршоробством», не ставила б питання про відмінність «тенденційності» та «ідейності», про способи художнього вираження задуму і світовідчуття письменника, про єдність образу й мовлення. Духовна єдність українців з усіх автохтонних їх земель можлива за умови, — твердив Грінченко, — коли письменники будуть «зважати на всю українську публіку» (ХIЛК-2. — С. 243). З цією метою наддніпрянці і наддністрянці повинні йти на взаємопоступки, зважати при тім на мовний досвід Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, зрозумілий в усіх кінцях України. Б. Грінченко і тут брав до уваги не тільки кількісні, а й якісні аспекти проблеми: на його переконання, «язичіє», «жаргон» вбивають «не саме почування краси в слові, а й почування краси в образі» (ХІЛК-2. — С. 242).

Історичною заслугою Бориса Грінченкаперед українською літературною критикою залишається те, що він свідомо став поряд з І. Франком, пишучи власні твори, аналізуючи поточну сучасну йому літературу, орієнтувався на життя і творчість Т. Шевченкаяк на найвищий взірець-критерій: Шевченко, твердив Грінченко, «був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові» (ХІЛК-2. — С. 240).

8.5.3. Значення творчості Михайла Коцюбинськогодля розвитку
літературної критики в Україні

Головною турботою Михайла Коцюбинського (1864–1913) — письменника і критика — було прагнення до дальшого збагачення літератури. Засвоївши основні засади реалістичного способу відображення дійсності, орієнтуючись спочатку на творчий досвід П. Мирногота І. С. Нечуя-Левицького, він невдовзі гостро відчув необхідність вдосконалення творчого методу. Будучи людиною незвичайної естетичної вразливості, формуючи свій художній смак на кращих взірцях новітньої психологічної прози, М. Коцюбинський вчасно зрозумів згубність самообмеження письменника рамками самої лише селянської тематики, до чого навертала українську літературу цензурна політика самодержавства, і поставив собі за мету — розширити межі і можливості української літератури. Тому він наполегливо розробляв теми з життя інтеліґенції, прагнучи проникнути в психологію людини, схиляв до цього інших письменників, яких разом з М. Чернявськимзапрошував взяти участь в альманасі «З потоку життя». В цьому зверненні, що стало, по суті, своєрідним маніфестом-естетичною платформою, сформульовані погляди М. Коцюбинського на суть і суспільне значення художньої творчості. Враховуючи зміни в художній свідомості читача, успіхи української літератури, ситуацію, яка склалася в ній на початку ХХ століття, автори констатували, що «інтеліґентний читач має право сподіватися й од рідної літератури широкого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціяльних, психологічних, історичних і інших»62.

Розвиваючи і поглиблюючи ці погляди в полеміці із Панасом Мирним, Коцюбинськийвиділяє ряд факторів, які впливають на формування типового характеру (історико-культурні, географічно-кліматичні умови, національна і політична свідомість). Погоджуючись з Мирним, що кожна література залишається живою доти, доки зображує «тільки те, що дає само життя», М. Коцюбинський відстоював активний, випереджальний характер розвитку художньої творчості. «... Через те, що вона (література. — Р. Г.) мусить бути дзеркалом для кожного моменту життя, вона не повинна обмежуватися селянським побутом, а давати справжній образ життя всіх верств суспільності. Бо коли б література чекала на якісь умови відповідно якимсь планам або програмі, то вона нічого не дочекала б ся (бо й плани й програми не стоять!), вона загинула б навіки і перестала б бути літературою» (т. 3, с. 245). Чи буде література мертвою, чи живою, це залежить, за переконанням М. Коцюбинського, не тільки від теми, але «більш од автора». Показуючи, що під «грубою свитою» селянина «б’ється людське серце», письменник як «чарівник слова» може оживити «організм народний» (т. 3, с. 247).

М. Коцюбинський, як великий сонцепоклонник, що яскраво змальовував красу природи і людини, став одним із зачинателів імпресіоністичної стильової течії в українській літературі 63. Разом з тим, він не ізолював естетичних проблем від соціяльно-політичних. Найактуальніші питання сучасності здобули в нього високомистецьке художнє втілення.

Активну роль суб’єктивного фактора — естетичних почуттів, ідеалів — М. Коцюбинськийрозкрив, торкаючись проблеми психології творчості як у листах, так і в художніх творах («Цвіт яблуні», «Intermezzo»). Ці проблеми він осмислював не тільки як художник, а й як мислитель, який високо оцінив трактат І. Франка«Із секретів поетичної творчості», де, за словами Коцюбинського, Франко з «глибиною думки і блискучою ерудицією розглядає роль свідомості у процесі поетичної творчості» (т. 3, с. 12).

Коцюбинський-критик був вимогливим до себе і молодших письменників. У рецензії на лірику М. Філянського, яку піддав нищівній критиці, бо там «усе темне, каламутне, хаотичне» (т. 3, с. 23), він підкреслював, що його вразила та поезія «повним незнанням мови, убогістю думки й образу, механічним єднанням окремих рядків віршу, браком свіжих рим» (т. 3, с. 25).

Єдність ідейності і художності служила для письменника провідним критерієм оцінки власних і чужих творів, визначення ролі мистецтва взагал і. Саме тому, що цей естетичний закон лежав в основі творчості М. Коцюбинського, його спадщина справила значний вплив на розвиток української художньої культури і літературного критицизму. Створивши художні шедеври неперехідної цінності, він не тільки ствердив право рідної літератури на життя, а й залишив нащадкам надійні естетичні орієнтири.