Характер джерел, за якими вивчається проблема

Як уже зазначалося в попередніх розділах, реальна історія власне літературної критики в Україні фіксується відповідними текстами з початку ХIХ ст. До того часу впродовж багатьох століть складалися передумови її виникнення, відбувався процес ембріонального внутрішньо-культурного її самозародження і поступового самовизначення, становлення. Важливо пам’ятати, що логіка цього процесу і навіть картина її фактологічного прояву — це продукт сучасної реконструкції. У свідомості ж учасників культурного життя в Україні-Русі не могло бути поняття літературної критики, але цілком ймовірним є те, що вони мали відчуття, переживання духовного «критицизму». Про це свідчать міфологія, вірування, вся культура автохтонного населення Київської Русі княжої доби. Про це опосередковано свідчить також відносно запізніле осмислення процесу і механізмів поступового нагромадження ембріонів літературної критики. Досить зіставити, скажімо, праці П. Федченка, видані за тридцять років (1959, 1982, 1988 і 1996), щоб переконатися в поступі критикознавства. Раніше вчений обмежувався стислою констатацією, яка багатовіковий процес представляла одним абзацом. «Передумови критики, — слушно писав П. Федченко, — з’явилися ще в античності. У початковий період кожної національної літератури критичний елемент містився у синкретичних текстах, у різножанрових художніх і філософських творах, підручниках з піїтики і риторики. У цей час літературна критика особливо тісно пов’язана з працями з естетики, в яких вона або повністю розчинялася, або становила окремий розділ»1. Пізніше роль античності автором конкретизована, зокрема, стосовно вітчизняної (а не української) культури. Нова теза стала об’ємнішою, більш конкретною, залишаючись аж надто лаконічною. У виданні 1988 року можна прочитати таке: «Передумови критики та її початкові форми з’явилися ще в античності, з якою пов’язано створення не тільки своєрідних художньо-мистецьких зразків для наступних поколінь, а й норм, що реґламентували «техніку» художнього мислення й творення та їх оцінок. Тому не дивно, що аж до початку ХIХ ст. майже всі проблеми літературознавства ставилися і розв’язувалися здебільшого на матеріялі античної літератури та відповідної традиційної теорії. Певні корективи у формування літератури Київської Русі та її теоретичних основ вносили й традиції візантійського мистецтва, уніформізм якого поєднувався з ворожістю до «чужої» культури арабського й латинського світу»2.

Така самокорекція вченого дуже повчальна для дослідника саме історії літературної критики. П. М. Федченкозгадав колізію між Сходом і Заходом, між двома типами культури, в його згадці неявно виражено й думку про діалоговість культури як основний нерв духовного критицизму, внутрішнє джерело його саморозвитку. Однак цей момент залишився методологічно не акцентований. Зате далі цей же автор звертає увагу на роль давньої літератури в активізації критичної думки. «Простежуючи передумови формування вітчизняної літературної критики, — резонно радить він, — слід враховувати значні нормалізаційні та аксіологічні традиції давньої літератури, починаючи від часів Київської Русі, в синкретичні тексти якої вкраплювалося немало критичних елементів. На цих традиціях та пізніших естетичних теоріях просвітництва і романтизму формувалася літературно-критична думка і літературна критика на Україні в перші десятиліття ХIХ ст.» 3.

За виділеними нами узагальненнями П. Федченкастояла потужна традиція з багатющим фактичним історико-літературним матеріялом, що містилася у працях С. Єфремова, М. Грушевського, М. Возняка, Д. Чижевського. Кваліфіковані «націоналістичними», «ненауковими», «ворожими», ці праці заборонялися і не могли впливати на фахівців тодішньої УРСР. І все-таки загальна логіка процесу становлення літературного критицизму конкретизувалася, наповнювалася фактичним матеріялом. 1980 року захищена докторська дисертація автора цього посібника «Методологічні основи літературно-художньої критики», в якій зроблено і ретроспективний екскурс в історію самоосмислення критики, її виділення із загальної рефлексії з приводу мистецтва, із синкретичної культури у відносно самостійний вид творчості, встановлені фактори і стимули, які в сукупності динамізували цей процес4. 1984 року опублікована монографія Г. Сивоконя«Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні)», яка давала конкретний матеріял не тільки для осмислення взаємозумовленого розвитку літератури і читача на всіх етапах їх розвитку, апробувала ідею діалоговості цього процесу, а й увиразнювала механізми естетичної рецепції і літературного критицизму5.

Закономірно, що в такій пізнавальній і новій суспільно-політичній ситуації П. Федченкоу передмові до хрестоматії «Історія української літературної критики та літературознавства» поглибив свої попередні висновки, підтвердив їх достовірність історико-літературним фактажем з періоду Х–ХVIII ст. Тут уже проілюстровано тлумачний елемент «Изборника Святослава»; своєрідні оцінки різних методів літературної праці, продемонстровано їх у «Слові о полку Ігоревім», відзначено критичний пафос «Посланий», «Обличений», «Ответов» Івана Вишенського. Тут потрактовано як одну з перших спроб власне літературної критики детальний розгляд Іовом Княгиницьким«Зеркала богословия» Кирила Ставровецького (Транквіліона). Автор характеризує роль у становленні критицизму звернень до «Читальників» у староукраїнських книгах, у праці науково-бібліографічного типу Є. Славинецького«Оглавление книг, кто их сложил» (1665–1666) і т. д.

Такі праці сучасних дослідників і подібні приклади, які в них аналізуються під кутом зору витоків і становлення літературного критицизму, дають достатньо методологічного і фактичного матеріялу для осмислення і логіки, і факторів, і стимулів цього процесу, його особливостей в Україні; для розширення і поглиблення знань про нього; для проведення аналогічних досліджень.

Важливо тільки розрізняти аксіологічні аспекти, оцінні елементи у ставленні до дійсності (природи, соціяльного середовища, історичних подій) і у ставленні до продуктів культури, зокрема до художніх творів у їх усному і писемному побутуванні. Саме у другому — у ставленні наших предків до народної творчості, до християнської літератури, до рукописної і надрукованої книги — маємо джерела літературної критики в її зародку. Важливо також спрямувати увагу не на індивідуально-особистісні, а на колективно-надіндивідуальні форми вияву оцінного ставлення до результатів духовної культури, бо у них увиразнюються комунікативно-рецепційні, діалогові виміри літературної критики.

3. 2. Витоки духовного критицизму. Міфологічні первні
і християнські нашарування. Автохтонна культура
і перекладна література. Літописання і форми критицизму

У міфологічно-фольклорні часи критицизм виникає із синкретизму духовної культури, з ритуально-групового споживання її продуктів, а відтак і з варіативності зразків народної творчості і колективності їх виконання, що породжує ситуацію вибору, імпровізації на основі зразків і узвичаєних канонів (виконання, приміром, гаївок, коломийок, весільних пісень тощо).

Диференціяція та уподібнення будь-яких явищ у сприйнятті людини, яка співвідносить їх з власними потребами, відомими їй зразками, — це універсальний механізм пізнання і невіддільної від нього оцінки.

Міфологічні уявлення і вірування наших предків, зіткнувшись з системою християнської віри, ставали предметом пристрасної оцінки і полеміки з часу прийняття на Русі християнства. Оцінногенна колізія посилювалась з появою перекладних, насамперед богослужбових книг (Св. Письма, Псалмів, Св. Літургії), а згодом — житій і «похвальних слів».

Духовне протистояння язичництва і християнства ускладнювалось полемікою між Римом і Константинополем, яка повільно проникала на Русь. Відбитий в «Повісті минулих літ» епізод-розповідь про те, як послані Володимиром люди в основні центри християнства оповідали князеві про бачене, промовисто видає «механізми» оцінювання руськими посланцями обрядів, церковної організації й окремих діячів культури. Вони порівнювали бачене і покладалися на свої почуття, породжені баченим, — а на цій основі робили висновок.

Християнська культура, писемні пам’ятки християнства, як відомо, увібрали здобутки еллінсько-римської художньої практики та естетики.

Зіткнення в досвіді автохтонного населення (внаслідок міґрації і торгових, державних та освітніх контактів) різних за походженням, за ідеями, жанрово-стильовими ознаками елементів культури постійно і безперервно живило духовний критицизм як безнастанне оцінювання змісту, форми, функцій таких творів.

Більше того: результати духовного критицизму входили у структуру нового, оригінального твору, формували (крім іншого) його поетику. Аналоговість оцінок, оцінність самої побудови, композиції національно-оригінальних творів, які мали свої прототипи (прототексти) в інонаціональних культурах, очевидна і виявляється менш-більш постійно. Так, у «Похвалі Володимирові» київського митрополита Іларіонавже на початку читаємо: «Славить же ж Римська країна похвальними голосами Петра й Павла, бо через них повірили в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія і Ефес і Патма — Івана Богослова; Індія — Тому; Єгипет — Марка. Всі країни, міста й народи шанують і прославляють, кожний — свого учителя, що навчав їх православної віри. Прославмо ж і ми по нашій змозі малими похвалами нашого учителя і наставника, того, що довершив великих і чудесних діл, великого кагана нашої землі Володимира, внука старого Ігоря і сина славного Святослава... Бо не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома, і про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі»6.

У писаннях митрополита Іларіонає не тільки посилання на традицію інших народів, а й на Біблію, на всіх Євангелистів. Він часто використовує випробувані традицією риторично-стилістичні прийоми. Надто показовою з цього погляду є його «Молитва до Бога від усієї землі нашої».

По-різному (відкрито, приховано, натяками, добором фактів, пропусками, структурними зміщеннями тощо) виявляються оцінні елементи в літописах. У їх аксіологічному струмені, як і в релігійно-культових писаннях, наявні також ембріональні вкраплення літературно-книжного критицизму7. Тому вони є не тільки джерелами історіографії, пам’ятками історії української літератури, а й «оціногенними» текстами, які зафіксували рівень критицизму їх укладачів, часу, коли виникали. Літописи продовжують живити критичну снагу і наступних поколінь. Дуже влучно про це сказала Леся Українкав листі до А. Кримськоговід 24 травня 1912 року: «Гнітить мене моя «необразованість» у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але перводжерел (підкр. Лесі Українки. — Р. Г.) (літописів головно) зовсім мало коштувала і через те не знаю стилю, «пахощів» давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь. Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там «Волинську літопись» чи «Самовидця», то я б там вчитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім може й сказала б щось таке, чого ще не сказали інші наші поети»8.

Самоспостереження Лесі Українкиувиразнює додаткові моменти ролі літописних текстів у створенні передумов власне літературної критики: чужа інтерпретація тексту стимулює потяг до самостійного читання і тлумачення цього тексту.

3. 3. Стимули розвитку усвідомленого естетичного критицизму: освіта, книгодрукування, полемічна література, поетика
і риторика. Міжнаціональні і міждержавні взаємини.
Російщення і полонізація України

Рукописні тексти (житія, літописи, похвальні слова, проповіді) впливали на вузьке коло освічених читачів. Книгодрукування в Україні збільшило кількість літературних текстів, розширило сферу їх реципієнтів, отже, посилило і становлення критицизму. «Почитаніє книжное», високо ціноване в Русі ще з часів Ярослава Мудрого, супроводжувалось складанням списків книг, які «подобает» чи «не подобает» читати. Ця традиція активізувалася особливо із загостренням православно-католицької полеміки. Було це практичним проявом критичної діяльності, зумовленої не стільки особистими смаками авторів, скільки орієнтацією на «зразки» і приписи церкви, це штовхало оцінну діяльність в бік догматизму і нормативно-стилістичної класифікації книжкових видань.

Потужним стимулом розвитку усвідомленого і мотивованого критицизму на засадах філософії і теорії мистецтва (терміну естетика тоді ще не було) стала освіта: братські школи, колегіуми, передусім Києво-Могилянська колегія (1632 р.; з 1689 р. — академія). Покликані протистояти експансії католицизму (латинництва) на Сході, ці заклади орієнтувалися на єзуїтські школи, де важливу роль у навчанні студентів відігравала філософія, поетика, риторика. Викладачі латинською мовою популяризували норми і правила красномовства і поетичної творчості, ілюструючи їх прикладами як з античної, польської літератур, так і власними зразками. Студенти застосовували одержані знання у практичних вправах і власних творах, вдаючись раз по раз до порушення канонів, особливо ставши «мандрованими дяками». В. Маслюкпереконливо показав роль латиномовних поетик і риторик ХVII–I половини ХVIII ст. у розвитку літературознавчої думки в Україні9. Художня практика і науково-навчальна діяльність І. Величковського, Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського, Г. Сковороди, відкрита для західно-європейського досвіду, ідей Відродження, Просвітництва, Бароко і водночас закорінена в потреби рідної культури, підносила рівень естетичної свідомості, в надрах якої складалися всі духовні передумови до виділення і функціонування літературної критики відповідно до потреб національної освіти, жур­налістики, церкви — держави як системи.

На жаль, політика російського царату і московських шовіністів після 1654 року поступово звела ці здобутки нанівець, здійснюючи зросійщення України10, зокрема, і шляхом переведення української літературно-мистецької еліти в Санкт-Петербург, Москву і в глибину Росії. На західноукраїнських землях активно здійснювалася полонізація населення такими ж засобами. Політика жорстокої централізації і «единообразия» відкинула українську культуру назад на десятки років, уповільнила розвиток української літератури і критики. С. Єфремовз цього приводу писав: «Протягом ХVIII в., — того самого віку, що для Росії вважається за вік освіти, коли прорубано було, кажучи стилем панегіристів, офіційно бюрократичне вікно в Європу, — на Україні зачинено і забито навіть те невеличке, але справді таки дуже просвіті і культурі помітне віконечко, що здавна завів був собі наш народ зносинами своїми з Заходом»11.

Імперська політика Польщі та Росії, її культурні наслідки вплинули не тільки на темпи становлення української літературної критики у ХVIII ст., а й на її проблематику і форми побутування упродовж ХIХ ст.

3. 4. Остаточне самовизначення літературної критики.
Закономірність і несинхронність цього процесу в національних культурах, його специфіка в Україні

Протягом ХVII–ХVIII століть, коли на українських землях зіткнулися інтереси сусідніх держав — Росії, Польщі, Туреччини — і поступово занепадала національна державність, поглиблювалася мовна колізія, яка має прямий чи опосередкований стосунок до критики. З одного боку, україномовна багата народна творчість, з другого, — латиномовна і польськомовна поезія і наука, книжна староукраїнська мова в освіті і художній літературі, яку витісняла з офіційних сфер мова російська, — все це, хоча й взаємодіючи поглиблювало соціяльне розшарування українців, ставило додаткові питання для критичного осмислення.

Через латинь як мову європейської науки в Україну швидше проникали нові філософсько-естетичні ідеї, особливо в епоху Бароко12. Але чужі мови акумулювали їх серед освіченої верстви міщан і дворян, які все інтенсивніше відпливали в культури тих народів, — носіїв цих мов. Якщо з початком Відродження в Європі культурні діячі Італії, Франції, Німеччини, Польщі (державно оформлених націй) переходили від книжної латини до рідних мов, які зрештою ставали державними, то в Україні відбувалося протилежне. Якщо поширені серед освічених людей салони, клуби, «родові вечори» інтимізували взаємини творців художніх творів і публіки і в такий спосіб також сприяли розвиткові критики в усній формі, то в «неповній» українській нації такі явища були поодинокими (братські школи, Острозькийцентр, київський гурток Є. Плетенецькоготощо). Російські дворяни і польські дідичі, дістаючи за окупаційні заслуги українські посілості, творили навколо себе не українське за мовою і духом культурне середовище, а російське чи польське. Протягом ХVIII століття у країнах Західної і Центральної Європи виникають спеціальні журнали, які спричинюють остаточне виділення літературного критицизму в літературну критику як окремий вид творчої діяльності. У колоніально залежних українських губерніях таких чинників розвитку критики тоді не існувало.

Протягом ХVIII ст. в Росії також формується періодика, яка починає відігравати відчутну роль у художньому житті. Тут уже 1739 року з’явилося слово «критика» (правда, у французькому варіянті), а з 1750 р. воно фігурує у статтях В. Тредіаковського, а відтак і на сторінках журналів «Трудолюбивая пчела» (1759) О. Сумарокова, «Трутень» (1769) і «Живописец» (1772) М. Новікова13. Україна, розділена між двома імперіями, мусила задовольнятися російсько-, польсько-, німецько-, французькомовною періодикою.

Звичайно, окреслюючи логіку формування літературного критицизму в культурному контексті України, беручи до уваги праці викладачів Києво-Могилянської академії (традиційно-реферативне й оригінально-індивідуальне в їх поетиках і риториках), можна говорити про те, як у цьому процесі «розхитувалися й розмивалися спочатку непорушні «святі» естетичні канони, розмикалося й розширювалося коло нормативних еталонних художніх зразків, а, отже, й «права» авторів на індивідуальні відступи від схематичних матриць до життєвих явищ і природних форм. Йшов невпинний процес урізноманітнення естетичних пошуків у сфері змісту й форми художніх творів і взаємообумовлений наслідок цього процесу — формування нових адекватних конкретно-індивідуальних критеріїв інтерпретації та оцінки творів поточної літератури, а згодом і ретроспективної художньої спадщини»14. Однак все це повною мірою виявилося в Україні аж у ХIХ ст. Протягом ХVII–ХVIII століть з’явилися твори, які для сучасного читача, щоб вони активно функціонували, мусимо перекладати з давньоукраїнської на сучасну літературну мову, чого не роблять росіяни, поляки, німці, французи (хоча подібну проблему мають і інші народи світу).

Отже, ретроспективний погляд, сформований в сучасній системі знання, виявляє в історії всіх національних культур типологічно споріднені форми існування оцінок художньої творчості, які стали передумовами власне літературної критики. Така загальна закономірність проявляється не синхронно в усіх народів, а в різні історичні періоди. Це підтверджується українським національним досвідом. Літературна критика в Україні, як органічний прояв її культури, формувалася в руслі світової традиції, але з політичних причин стала помітним чинником літературного процесу і суспільного життя аж у другій половині ХIХ ст.

Українські вчені того періоду заклали основи літературознавчої науки, принципи якої споріднюють філологів формально-поетикальної (за визначенням Л. Білецького, неокласичної) школи. Це була перша, на його думку, «дійсно наукова теорія», а «характер самої поетики, який виробила на ґрунті західноєвропейському, як певної теорії поезії в її класифікації поетичних родів, ґатунків (жанрів — Р. Г.) та взагалі ріжних поетичних форм, українська стара неокласична школа, існував у ХIХ ст., існує тепер (1924 р. — Р. Г.) і буде існувати ще довгі часи»15.

Таким чином, теоретичний аспект літературознавства в епоху класицизму складався за античними зразками, але на засадах філософії раціоналізму, тому домінував, виокремлюючись у відносно самостійну галузь знання і в Україні, і в Росії. Літературна критика, немислима без теорії літератури, чекала додаткових поштовхів та умов.

Примітки

1. ФедченкоП. М. Літературна критика в Україні першої половини ХIХ ст. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 3.

2. Історія української літературної критики. — К.: Наукова думка, 1988. — С. 3.

3. Там само. — С. 4.

4. Гром’як Р. Т. Методологічні основи літературно-художньої критики. — Тернопіль, 1980. — 54 с.

5. СивокіньГ. М. Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні). — К.: Дніпро, 1984. — С. 254.

6. ЛабунькаМ. Митрополит Іларіоні його писання// Bogoslovia. — 1989. — Ч. 53. — С. 59.

7. Див., зокрема, Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 9–42 (передмова Я. І. Дзири).

8. Леся Українка. Зібр. творів: У 12 томах. — Т. 12. — К.: Наукова думка, 1979. — С. 395.

9. Див.: МаслюкВ. П. Латиномовні поетики і риторики ХVII — першої половини ХVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К.: Наукова думка, 1983. — 254 с.

10. Див.: Російщення України. — Видання УККА, 1984; ЛизанчукВ. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — С. 11–75.

11. ЄфремовС. Історія українського письменства. — К.: Феміна, 1995. — 688 с.

12. Див.: ТрофимукМ. Функції латиномовної літератури в контексті літературного процесу України ХII — ХVIII ст. // III Міжнародний конґрес україністів. Літературознавство. — Харків, 1996. — С. 293–301.

13. Див.: КулешовВ. И. История русской критики ХVIII — ХIХ веков. — М.: Просвещение, 1972. — С. 9–10.

14. ФедченкоП. М. Літературно-критична думка в Україні від її зародження до середини ХIХ ст. // ХІЛК-I. — С. 13.

15. БілецькийЛ. Основи української літературно-наукової критики. — Т. 1. — Прага, 1925. — С. 42.

А. Джерела для текстуального опрацювання

1. Літопис руський. — К.: Дніпро, 1989. — С. 15; 60–61; 89–90.

Б. Підручники, монографії, довідники

1. Гром’як Р. Давнє і сучасне (вибрані статті з літературознавства). — Тернопіль, 1997. — С. 130–134.

2. СивокіньГ. М. Одвічний діалог (Українська література і її читач від давнини до сьогодні). — К.: Дніпро, 1984. — С. 23–75.

3. ФедченкоП. М. Літературно-критична думка в Україні від її зародження до середини ХIХ ст. // ХІЛК-I. — С. 5–15.

4. ЛизанчукВ. Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. — С. 11–75.

5. Історія української літератури ХIХ століття. Книга перша// За ред. М. Т. Яценка. — К.: Либідь, 1995. — С. 3–27.

6. НаєнкоМ. К. Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — С. 18–40.

В. Методичні рекомендації

Рекомендована література має різний характер. З неї можна взяти стисло викладену логіку процесу зародження критики (1); цікаві факти про ставлення читачів до книги, міркування про функції критики у спілкуванні читачів-письменників (2, с. 69–71); витяги з документів, які свідчать про дискримінаційну політику царизму щодо українців (4). Найповніше тема розкривається у статті П. Федченка(3), вона є найновішою за часом публікації і писалася спеціально як передмова до хрестоматії з історії української літературної критики. Однак у ній мінімально відбитий суспільно-політичний контекст, у якому формувався власне український літературний критицизм. Четверте джерело, відтворюючи у вступній частині стан літератури ХVI–ХVIII століть як базу нової української літератури, вказує також на характер і роль літературно-естетичної думки того періоду. Тому, осмислюючи тему «Передумови і особливості зародження літературної критики в Україні протягом Х–ХVIII століть», необхідно пам’ятати і враховувати при цьому історичні факти: а) про форми і періоди української державності; б) про загарбання і поділ між сусідніми державами українських земель; в) про долю української церкви (не тільки про Унію, а й про скасування Київської митрополії, переведення її до Москви, проведення царатом у життя гегемоністської ідеї «третього Риму» на основі «заповітів» Петра I. Крім того, не треба випускати з уваги того, що в багатьох публікаціях і досі є сліди погодінської російськоцентристської концепції Київської Русі. Поширеній в радянські часи догмі про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів» протистоїть концепція Русі-України М. Грушевськогота його послідовників.

Політично-адміністративне розмежування етнічних українських земель, тривалі періоди чужинецької окупації і бездержавності, національно-культурні руйнації — все це утруднювало, уповільнювало вияви національного менталітету, українського літературного критицизму. А там, де він виявлявся, — зумовлювало його суспільно-політичний пафос (своєрідну заанґажованість). Отже, аналіз еволюції духовного критицизму в Україні протягом такого тривалого часу не може бути позаісторичним, бо його іманентність виявлялася у складному плетиві суспільно-політичних, культурно-освітніх і власне літературних факторів.

Г. Завдання і запитання для самоконтролю

1. Складіть хронологічну таблицю існування протягом означеного в темі періоду української державності і захоплення українських етнічних земель чужими державами.

2. Згадайте (за Д. Чижевським) назви стилів в українській літературі з княжих часів і до початку ХIХ ст., а також періоди їх інтенсивного вияву.

3. Співвіднесіть ці стилі з динамікою мистецьких напрямів у Європі.

4. Які внутрішні чинники духовної культури княжої доби і зовнішні стимули спричиняли й активізували критицизм мислення?

5. Яку роль у зародженні і посиленні літературного критицизму відіграли: а) перекладна література; б) католицько-православний діалог і українська полемічна література; в) літописи?

6. Назвіть осередки освіти і книгодрукування в Україні і схарактеризуйте їх значення для стимулювання критичної рефлексії з приводу літератури.

7. Яку роль у становленні української естетичної думки і літературного критицизму відіграли поетика і риторика?

8. Яке значення для української культури мала латинська мова і латиномовна творчість українських авторів?

9. Як ви трактуєте українсько-російські міждержавні і міжнаціональні стосунки ХVII–ХVIII ст. та їх вплив на стан літератури і літературної освіти?

10. Відтворіть стисло іманентну логіку і механізми зародження, становлення літературного критицизму як передумови літературної критики в Україні.

Розділ 4

СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ
КРИТИКИ В ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХIХ СТОЛІТТЯ

(Дошевченківський період)

4.1. Суспільні умови. 4.2. Періодика, її значення для становлення літературної критики. 4.3. Взаємодія і зміна літературних напрямів, їх вплив на критику. Значення творчості І. П. Котляревського. Роль фольклористики в активізації суспільного критицизму. 4.4. Перші спроби осмислення суті критики. Європейський контекст.

Суспільні умови

Суспільні умови, за яких відбувалося становлення літературно-критичної думки, окреслювалися і визначалися насамперед політичними факторами. З 1772 року західноукраїнські землі були у складі Австрійської імперії (згодом — Австро-Угорської). Після знищення Запорізької Січі (1775), поділу Гетьманщини на губернії (1781), скасування козацьких полків як військової формації і одночасно адміністративно-територіальної одиниці (1783) на східноукраїнських землях запанувало московське «единообразие». Воно виявилось в уніфікації освітньої системи і лінґвогеноциді українців. Після розпуску полкових українських шкіл сконфісковано всі монастирські землі і маєтки (1786), чим завдано ще одного удару українським школам, які утримувалися монастирями. Козацькоукраїнська старшина зрівнялася правами з російським дворянством і в масі своїй пішла на спілку з Москвою.

Катерина IIта її наступники на початку ХIХ століття послідовно здійснювали політичний «заповіт» Петра I. У ньому давалися такі поради, як-от: держати російський народ у стані безперервної війни; при кожній нагоді втручатися у справи європейських держав, особливо Німеччини; розділити Польщу, підтримуючи в ній внутрішні заколоти і чвари; безупинно розширювати межі Росії; підтримувати союз з Австрією, підбурюючи проти неї німецьких вельмож; розбудовувати флот на Балтійському і Чорному морях; поступово наближатися до Середземного моря і Франції, щоб запанувати в Європі. Перемога Росії над Наполеоном 1812 року здавалася реальним кроком до здійснення такого плану і викликала патріотично-шовіністичний шал. Однак декабристське (1825) і польське (1830–31) повстання в Російській імперії засвідчили наявність опору такій політиці як з боку частини росіян, так і поневолених народів.

Царизм безперервно посилював тиск на духовне життя громадян, особливо «інородців». 1801 р. запроваджено державну цензуру. У Статуті для цензури 1804 р. зазначалося: «Ни одна книга или сочинение не должны быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой»1. 1826 р. створено третій відділ імператорської канцелярії — власне російська таємна поліція.

В унісон з органами державного насилля діяла система освіти. 1802 р. утворено Міністерство освіти. Давні українські школи стали виключно духовними, інші — російськомовними. З 1804 року в губернських містах діяли чотирирічні гімназії, у повітових — «уездные училища». 1810 р. Києво-Могилянську Академію реорганізовано в Духовну Академію, яка стала центром денаціоналізації української молоді. Для підготовки вірнопідданих кадрів «обрусителів» на території України відкрито університети — Харківський (1805) і Київський ім. Св. Володимира (1834), які мали «собственную свою цензуру для всех издаваемых... сочинений», а також «частными людьми в округе его издаваемых». Університетам підпорядковувались гімназії. 1835 р. скасовано «Малороссийское генерал-губернаторство» і Київ останнім з українських міст втратив особливий статус, передбачений Магдебурзьким правом. 1842 року скасовано також Литовський статут, який здавна був українським національним правничим кодексом. Так утверджувалося російське «единообразие» на Сході України; тому теза про «менше лихо» для українців, які жили у складі Російської імперії, в порівнянні з українцями Австро-Угорщини, — є безпідставною догмою.

Політика Австро-Угорщини як конституційної монархії, хоч і спиралася на відому засаду «поділяй і володарюй», забезпечувала українській національній меншині певні демократичні права і свободи, особливо після революції 1848 р. Але й на початку ХIХ ст. українці могли навчати дітей рідною мовою, готувати священиків для греко-католицької церкви, друкувати деякі видання.

З другої половини ХVIII ст. в українські освічені верстви проникають ідеї Просвітництва. Вільнодумство поширюється після французької революції 1789–1794 рр., виникають масонські ложі, на Лівобережжі — осередки політично-філософської думки Я. Козельського(Глухів), О. Пали­цина (на Сумщині), В. Пассека(Кременчук), В. Капніста(Обухівка Мир­городського повіту), критиці піддаються церква, кріпосництво, обговорюються ідеї республіканізму, однак питання політичної автономії України після трагедії Мазепиі жорстокої розправи з його послідовниками навіть не виникало, домінувала концепція «спільного добра» і «спільної вітчизни». На прояви вільнодумства царизм відповідав посиленням цензури.

Цензурні настанови і норми передбачали навіть юридичну відповідальність авторів, видавців, цензорів. Так, у «Статуті про цензуру» 1804 року встановлювалося: «Цензурний комітет і кожен цензор, особливо при розгляді книг і творів, стежить, щоб нічого не було в них проти закону Божого, правління, моральності й особистої честі будь-якого громадянина. Цензор, який схвалив книгу чи твір, які суперечать цьому припису, як порушник закону, притягається до відповідальності у міру важливості вини»2.

З посиленням політичної реакції царські сановники у відповідь на винахідливість літераторів, які вдавалися до езопівської мови, збільшували кількість цензурних обмежень. У «Цензурному статуті 1826 року», що з’явився після виступу декабристів, подавалася, власне, інструкція, яка визначала ідейну спрямованість художнього твору. «Якщо літератор, — відзначалося там, — описує виступи, що відбувалися в різних державах супроти законної влади, намагається прямо чи непрямо виправдати їх винуватців і приховати викликані цим злочини, жахи і нещастя цілих народів; якщо він усіх цих гірких наслідків не подає як повчальну науку сучасникам і нащадкам, то творіння його, осуджуване справедливістю і людством, підлягає суворій забороні»3. Гостро засуджувались і «пагубные мудрования новейших времен». Цензори повинні були рассматривать периодические издания с особым вниманием», а при розгляді статей для них «соблюдать крайнюю предосмотрительность и осторожность». Зобов’язувалось цензорів забороняти навіть будь-які «намеки на строгость цензуры».

За таких умов літературна критика виявлялася друком тільки в межах дозволеного. Вона жорстко спрямовувалась в русло «самодержавия, православия и народности» при розгляді змісту творів, а при розгляді їх форми — в русло бібліографічної описовості і характеристики жанрово-стилістичних вимірів. Це підтверджують перші на українських землях журнали, які почали виходити у Харкові.

4. 2. Періодика, її значення для становлення
літературної критики

Часопис стимулює розвиток критики регулярністю, періодичністю виходу та обсягом критично-бібліографічного відділу. Регулярне видання регулярно потребує матеріялів: анотацій, рецензій, статей, які б рекомендували читачам нові твори, оцінювали їх, обговорювали проблеми мистецького життя.

Осередком, який готував, цензурував і видавав з офіційного дозволу журнали, став Харківський університет. З початку ХIХ ст. у Харкові видавалися: «Харьковский Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816–1819), що припинив своє існування після конфіскації першого номера за 1820 рік, «Украинский журнал» (1824–25), закритий після виступу декабристів. На тому історія періодичних видань скінчилася, вряди-годи випускалися збірники-альманахи: «Украинский альманах» (1831), «Украинская звезда» (дві книги, 1833–34), «Запорожская старина» (1833, 1838), «Украинский сборник» (1839). У Києві 1840 р. вийшла перша книга альманаху «Киевлянин» заходами М. Максимовича. У підавстрійській Україні група семінаристів Львівської греко-католицької духовної семінарії видала в Будапешті «Русалку Дністровую» (1837).

Між східноукраїнськими і західноукраїнськими виданнями була істотна різниця, що позначилася на їх ролі у розвитку літературної критики. Харківські журнали виходили по-російськи, альманахи були двомовні, вони видавалися освіченими викладачами, в них брали участь українські письменники, що вже заявили про себе російськомовними творами (Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, А. Метлинський). Львівський альманах видавали рідною мовою юнаки, що готувалися до священичої діяльності. У східноукраїнських виданнях відбилася ідеологія Просвітництва, у львівському — романтизму. Автори перших друкували перекладні і власні статті з філософської естетики, етики, правознавства, члени «Руської трійці» — фольклорні записи, перекладні і власні художні твори. І перші, і другі вдавалися до літературної критики у вигляді передмов, рецензій, статей. «Киевлянин» статтею «О стихотворениях червонорусских» М. Максимовича, з яким листувалися окремі члени «Руської трійці» (передусім Я. Головацький), засвідчив взаємотяжіння розділених частин України.

Ідеологія просвітництва, естетик