Визначення понять. Термінологія

Літературна критика в її розвинутій формі — це відносно самостійна діяльність, спрямована на осягнення й оцінку художньо-естетичної своєрідності та суспільного значення нових творів мистецтва слова. Її посутнє осердя передається терміном, що склався на основі грецького kriticos — судження.

У цьому розумінні критика — найширше за обсягом поняття, що передає сутність аналітично-синтетичного розгляду будь-яких об’єктивних явищ чи суб’єктивних картин (теорії) у всіх сферах науки. Якщо критицизм є невід’ємним компонентом процесу наукової діяльності і так чи інакше відбитий у результатах наукового дослідження (наукових працях), то у мистецько-естетичній сфері він виділився з творчого акту митця.

Залишившись у своєрідному вигляді як компонент художнього твору, самооцінка задуму автора, оцінний аспект мистецтва є об’єктом уваги, предметом діяльності інших людей (не авторів даного твору). Для того, щоб наголосити, що це має місце в усіх видах художньої творчості, вживається термін «художня критика». Стосовно літератури найчастіше говорять про літературно-художню чи просто літературну критику.

Психофізіологічні передумови

Літературна критика є самоусвідомленням літератури як суспільного явища в усій його різноманітності: національних літератур, літературних напрямів, стильових течій (шкіл), творчості письменників, окремих творів. Вона виявляється як соціяльна діяльність, бо критики стежать за літературним процесом, читають нові твори, відбирають найкращі з їх погляду для передруку, організовують дискусії, пишуть власні різножанрові праці, публікуючи їх у загальній і спеціальній пресі, ведуть навколо таких творів полеміку тощо. Все це вимагає затрати значної психофізіологічної енергії, духовних і фізичних зусиль. Зрештою, чутливість людини, подразливість її органів чуття, через які вона контактує з довкіллям, розглядають як найзагальнішу основу, передумову здатності судження. Так, А. Луначарськийвважав: «Якщо який-небудь примітивний організм відштовхується від об’єкта чи притягається до нього, то, по суті, це є вже зародком критики, позитивним чи негативним судженням, хоча, звичайно, в настільки примітивній формі, що воно повністю випадає зі сфери психології»1.

У людини як вищої соціобіологічної істоти важливішу роль у становленні й виокремленні її здатності критичного судження у специфічну окрему діяльність відіграють різновиди потреб (пізнавальних, естетичних, практичних) і особливості (типи) мислення — теоретичне, образне, прагматичне. У процесі філогенезу під впливом суспільної практики інформаційно-пізнавальні потреби задовольняються науково-теоретичною діяльністю у формі логічно-понятійного мислення; естетичні потреби — художньо-мистецькою діяльністю на основі образного мислення; практичні потреби — прагматично-конструктивною діяльністю згідно з набутими канонами, зразками, стандартами. У кожному разі задоволення потреб — це доцільна діяльність, що має ідеальний і матеріяльний аспекти, регулюється індивідуальними уподобаннями, суспільними ідеалами, нормами — ціннісними орієнтаціями, об’єктивізуючись у певні структурні форми. Отже, літературна критика — це передусім творча діяльність, основною функцією якої є регулятивно-корекційна. Критика природно супроводжує культурне життя людських спільнот, а її функції виявляються у взаємокореляції творення і сприймання художніх творів2.

Зв’язок з комунікативно-рецептивними процесами

Духовне життя людини як суспільної істоти реалізується у спілкуванні кожного члена спільноти з собі подібними суб’єктами. Культура, як і усе створене людьми в процесі їх самореалізації в умовах конкретного довкілля, має діалоговий характер. Люди дивляться один на одного, як у дзеркало, а сприйняття подібності і відмінності, уподібнення і диференціяції в антропоморфному, етнічному і духовному планах приводить до симпатій і антипатій, до взаємооцінок. Рецептивно-комунікативні процеси формують критицизм як екзистенційний умонастрій і, зрештою, в сфері художньо-мистецького життя породжують смакові оцінки, що поступово з набуттям досвіду, з розвитком освіти оформляються в логічно-розгорнуті судження. Творець виражає панівні естетичні смаки свого середовища у формах, зрозумілих йому, а середовище сприймає і приймає його витвір, який стає і довго залишається імперсональним, надіндивідуальним. Незрозуміле, незвичне відкидається чи модифікується, шліфується (народна творчість), що, власне, і є своєрідним проявом оцінювання (у перспективі — критичного судження). Авторство твору — продукт історичного розвитку духовної культури. Надмірний і дошкульний критицизм окремих осіб відкидається: з такими людьми поводяться, як із Зоїлому Давній Греції. Чим більше відділяється процес творення від сприймання, чим інтенсивніше вони опосередковуються засобами тиражування й обігу художніх цінностей, тим гостріше відчувається потреба в регулюванні і взаємокореляції творення і рецепції. Таку потребу і задовольняє власне художня критика.

Естетичні виміри

Соціяльно стратифіковане (структуроване) суспільство, підтримуючи систему своїх суспільних відносин, — політичних, економічних, правових, морально-етичних, естетичних — відбивається в гетерогенності (різнорідності) культури і модифікує критику. Політично-державні, культурно-освітні, церковно-культові інституції, їх представники і проречисті виразники інституціональних (станових) інтересів накладають на художні твори різні матриці (норми, канони), застосовуючи їх як критерії поцінування естетичних цінностей, породжують, продукують такі різновиди критики, як-от: риторично-стилістична, історична, філософська, релігійно-догматична, етико-дидактична, естетична і т. под. Це зумовлює гостру полеміку між їх адептами, групівщину, активізуючи пошуки сутності справжньої, «істинної критики». Зрештою, усвідомлення специфіки художньої творчості, своєрідності естетичного судження виявляється в дилемі розуміння мистецтва як соціяльно заанґажованого явища чи як естетичної самодостатності — «чистого мистецтва», «мистецтва для мистецтва». Звідси — посилена увага до критики як власне естетичної діяльності з її особливими вимірами. Стає зрозумілим, що в основі літературно-художньої критики лежить естетичне сприймання творів мистецтва, в процесі якого зароджується ембріон естетичної оцінки, а цей процес супроводжується яскравим естетичним почуттям-переживанням.

Естетичне сприймання визначається взаємодією художньої вартості твору, естетично трансформованого досвіду реципієнта, тому має індивідуально неповторний, суб’єктивний характер. Виникає питання, чи може така духовна, інтимно-емоційна база бути основою судження з певною мірою над­індивідуальності, загальноприйнятності, а то й істинності? Пошуки відповіді на це питання — наскрізний сюжет роздумів про критику протягом другої половини XVIII – XIX cтоліть. Українська літературна критика — не виняток.

Вимагаючи від поцінувачів мистецтва «безпристрасності» та «істинності» суджень, культурні діячі все більше розходяться в оцінках популярних творів, ведучи зі сторінок своїх журналів непогамовну, а то й брутальну полеміку. Досвід російських «реальних критиків», народників, як пропагандистів певних суспільно-моральних ідей поступово знецінюється. У Франції Е. Еннекенпроголошує постулати «наукової критики» (есто­психології). В Україні І. Франко, висловивши ряд застережень до російської «рухомої естетики» в працях М. Добролюбова, констатував: «Критика має бути науковою і входити до складу естетики» (1898). ХХ століття в обговорення цієї проблеми внесло ще більше різноголосся. Дискусія, що велася в Україні протягом 60–70-х рр. ХХ століття за параметрами «критика — наука — публіцистика — література», зайшла, зрештою, в глухий кут, поки трактування літературної критики як специфічної діяльності і самостійного виду творчості не запропонувало раціонального виходу з нього. Критика не може не бути суб’єктивною, бо вона — прояв аксіологічної (оцінної) діяльності: треба збагнути в її структурі міру об’єктивного й суб’єктивного, описово-констатуючого й оцінно-інтуїтивного; встановити співвідношення аналізу та інтерпретації. Структуральна поетика, архетипна критика, герменевтика, рецептивна естетика по-своєму впливали на науковість літературної критики на Заході, де вибухнув справжній бум літературного критицизму, а на теренах СРСР йшли гарячкові пошуки альтернативи до нього на марксистсько-ленінській основі. Наближення до поліфункціональної суті літературної критики відбувалося повільно на стику наук і різноспрямованих методологічних пропозицій. Плідною виявилася ідея структури і логіки оцінок.

Структура

Логіка, аналізуючи структуру оцінних суджень, виділяє ряд залежностей між їх компонентами, виявляє джерела помилок у їх побудові, оперуванні оцінками, виділяє умови істинності суджень.

Кожна оцінка, виражена мовою (засобами звичайної мови), складається з чотирьох компонентів: має свої суб’єкт, предмет, основу і характер. Під суб’єктом оцінки розуміють особу (групу осіб), яка виражає, формулює оцінку, встановлює цінність якогось об’єкта. Предметом оцінки є те, на що спрямовані увага, зацікавленість суб’єкта. Основою оцінки є все, з погляду чого здійснюється оцінка (ідеали, ціннісні орієнтації, позиція, докази, які спонукають суб’єкта до схвалення, заперечення або вираження байдужості щодо якихось предметів). За своїм характером оцінки бувають абсолютні (виражають або позитивну, або негативну, або нульову цінність) і зіставні, порівняльні, що передають ступінь цінності однотипних предметів.

Аналіз структури та семантики оцінних міркувань (суджень) наштовхує на ряд проблем літературної критики. Першою умовою осмислення оцінки в критиці є встановлення суб’єкта оцінки: кому належить стаття й оцінки, виражені (пропаговані) в ній? Якщо знаємо зацікавлення цієї особи (критика), світоглядні засади, художні смаки та естетичний досвід критика, то легше конкретизувати його оцінки, зіставити їх з оцінюваним твором, збагнути міру суб’єктивності таких поцінувань, ступінь їх достовірності. Великої уваги і дисципліни думки вимагає предмет оцінки: чи то якийсь компонент цілісного твору, чи окремий твір письменника, чи якась тенденція літературного процесу певного періоду. Аналізуючи літературно-критичні оцінки (смакові стислі чи логічно розгорнуті), треба пильно стежити за тим, чого вони стосуються. У великих оглядових статтях ряд проміжних оцінок, що мають стосунок до тем, проблем, особливостей сюжету, персонажів, мови твору, зрештою, приводять до підсумкової остаточної оцінки, вираженої у формі естетичного судження — часто категоричного і безапеляційного. Щоб зрозуміти оцінку критика і збагнути міру її переконливості, треба простежити і відтворити шлях, що привів до оцінки, щоб стало явним усе те, що «знімається» естетичною оцінкою (основа, критерії, аналітично-інтерпретаційні процедури). Предметна визначеність, конкретна спрямованість критичних оцінок — одна з умов їхньої дійовості та істинності. Основа оцінок здебільшого формулюється критиком (у вступі до статті, або в середині тексту статті як мотивація оцінки), хоча й часто не називається, не виражається безпосередньо у статті. І все ж її треба взяти під увагу (з контексту творчості критика, з інших джерел), якщо хочемо конкретно спілкуватися з ним чи, більше того, — полемізувати.

Естетична оцінка, виражена в будь-якій формі літературним критиком, має своєю найближчою безпосередньою основою естетичне почуття, глибшим духовним підґрунтям — ідеали, світоглядні переконання, архетипні образи (взірці) — і виражається як логіко-понятійними засобами (насамперед літературознавчими термінами), так і з допомогою яскравих описів-аналогій, зіставлення твору з іншими творами, з оцінками інших критиків, читачів. Отже, на такій широкій, динамічній основі естетична оцінка стає загальнозначимою, хоча ця загальнозначимість проявляється як інваріянтне ядро, осердя численних індивідуально-неповторних сприйнять та інтерпретацій.

Загальнозначимість естетичної оцінки досвідченого літературного критика не зводиться до понятійно-термінологічної форми естетичного судження. Логічність критичної праці виявляється крізь структуру, яка складається і з логічних суджень у формі понять-термінів, і з образних описів, і з цитованих уривків художніх текстів, і з даних, запозичених у конкретних наук, і з темпо-ритму інтонованої фрази. Йдеться вже про своєрідний дискурс літературної критики взагалі та окремого критика зокрема.

Система жанрів

Структура оцінок і оцінних суджень, гетерогенність усього життя, зокрема наявність різних груп реципієнтів — адресатів критики за ідейно-світоглядними ознаками й характером естетичного досвіду; існування різнотипних органів преси витворили систему жанрових форм літературно-художньої критики. Родо-видо-жанровий поділ художньої літератури малопридатний для розуміння жанрової проблематики у критиці. Конструктивну роль відіграє хіба що аналогія: якщо творчий процес письменника завершується твором певної типової структури, то й писання критиків не є безкінечною низкою неповторних варіянтів. Журнальна критика в Італії, Франції, де вона найшвидше почала конституюватися і функціонувати, а відтак у Німеччині, Польщі, Росії вже протягом XVIII століття виявила певні структурні форми письмових виступів критиків. Аналіз їх виокремив і дозволив констатувати основні жанровотворчі чинники: а) предмет естетичного судження, б) мета, завдання, ставлення критика до предмета оцінки, в) орієнтація критика на адресата критики — читача і тип друкованого органу (ширше — засобу мас-медіа). Жоден з цих чинників зокрема не пояснює жанрових параметрів відомих з історії критики, як-от: анотація, рецензія, огляд, есе, літературний портрет, діалог, монографія і т. под. Щойно опублікований новий художній твір найчастіше, зазвичай, породжує рецензію (відгук, розбір, оцінку) у вигляді невеличкої за обсягом статті. Це — малий наймобільніший жанр критики, що реалізується у численних різновидах залежно від родо-жанрових вимірів художнього твору, його художньо-естетичних якостей і ставлення до нього критика, що репрезентує певний літературний напрям, літературну групу. Оповідання, повість, роман, написані у традиційному ключі, цілком можуть бути поціновані у формі рецензії-переказу, рецензії-відгуку, або викликати рецензію-памфлет, рецензію-фейлетон. А, скажімо, роман-епопея чи новий для якоїсь національної літератури соціяльно-психологічний роман вимагають проблемної рецензії, а то й великої статті монографічного плану. Доробок одного письменника за якийсь період, річні здобутки національної літератури у пресі для масового чи освіченого спеціального читача вимагають статті-огляду. Зосередження уваги на якійсь тенденції літературного процесу закономірно породжує проблемно-оглядову статтю.

Літературно-критична стаття, поряд з рецензією, є найтиповішим жанром журнальної критики. Її різновиди: стаття-огляд, стаття-трактат, стаття-портрет. Кожен з них набуває різновидів і стильової домінанти залежно від наявності у них проблемності, полемічності. Огляди бувають не тільки описово-інформативними (річними і т. д.), а й проблемно-тематичними, пожанровими, пообразними і водночас полемічними, якщо їм передували рецензії-огляди з інших позицій. Літературно-критичні портрети, статті-біографії мають сталі композиційно-змістові ознаки, але емоційно-оцінне їх наповнення, породжене відзначенням ювілею чи виданням вибраних творів тощо, модифікує ці структури. Літературна критика використовує жанри, характерні для преси (репортаж, інтерв’ю, фейлетон і т. д.), для публіцистики (памфлет, нарис, маніфест, есе та ін.), для науки (діалог, трактат, монографія), підпорядковуючи їх основній своїй меті і функції: оцінювати, інтерпретуючи їх, нові твори чи тенденції літературного процесу, привернути до них увагу сучасників, формувати з приводу них громадську думку; або по-новому, крізь призму актуальних потреб, витлумачити сенс творів, написаних раніше. Наявність у різножанрових статтях оцінного пафосу, різних критеріїв оцінки художніх вартощів, арґументованих чи проголошених суджень свідчить про належність їх до сфери літературної критики, що й стає предметом дослідження історика літературної критики.

Ідеї, виражені у таких статтях, належать передусім до сфери суспільної думки, стають предметом уваги філософів, політологів, естетиків і, звісно, філологів. Якщо ж не брати до уваги форм їх вираження, способів об’єктивізації і побутування в суспільстві, то, значить, не простежувати їх історії в усій повноті. Це породжувало аморфні і дуже близькі за змістом дослідження з історії філософії, з історії естетики та з історії літературної критики (досить перегорнути типові для недалекого минулого праці на зразок: «Суспільно-політичні, філософські та естетичні погляди письменника (ім’ярек)», або «Світогляд...» того чи того літератора), хоча у сфері літературознавства цього недоліку не подолано досі. Це спостерігається й у відтворенні всієї номенклатури жанрів літературної критики без виділення домінантних і найорганічніше достосованих до кожної з основних його галузей. Адже літературний портрет і монографія — то таки достеменно історико-літературні жанри: їх не напишеш в розпалі літературного процесу, на початку творчості молодого письменника (хоча винятки бували). Трактат же і проблемна стаття — питомі прихистки теоретичного мислення. Рецензія, різновиди оглядів — найпоширеніші, наймобільніші вияви оцінної літературно-критичної діяльності, хоча й у рецензії не тільки на новаторський твір генія, а й на «прохідний» витвір графомана деколи вдається зробити теоретичне відкриття-узагальнення.

Все залежить від глибини осмислення естетичної свідомості певного періоду, літературного життя і здатності дослідника побачити-збагнути мистецьку мить через перехрестя, взаємодію відносно розмежованих літературної критики, історії літератури, теорії літератури, через призму системи методів новітньої науки.