Роль журналу «Основа» в утвердженні і розробці теоретичних засад української літературної критики

Петербурзька українська громада, душею якої були давні члени Кирило-Мефодіївського братства Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський, вирішила вдруге клопотатися про дозвіл видавати журнал. На цей раз від імені Білозерського. Програма часопису залишалась в основному такою, якою її подавав раніше до Міністерства народної освіти П. Куліш. Назву «Хата» замінено на «Основа». Однак ініціатором усіх заходів був Куліш, який проводив переговори про матеріяльно-фінансову підтримку видання з В. Тарнавськимі Г. Галаганом. 24 лютого 1860 року В. Білозерський після неодноразових розмов у цензурному комітеті одержав дозвіл на видання журналу «Основа». Редколегія, до якої входив і Т. Шевченко, збиралася протягом року. Братчики іменували Шевченка «первоначальником нашого загального діла»4. Оголошення про вихід «Основи» друкувалося в російських журналах, було розіслане відомим громадянам.

Перше число «Основи» з’явилося в січні 1861 року. Журнал виходив 22 місяці, припинивши своє існування на десятому номері 1862 року, хоча були скомплектовані матеріяли на одинадцятий і дванадцятий. У дев’яти розділах журналу подавалися матеріяли художньої літератури (I); історії (II); народознавства (III); виховання й освіти (IV); природознавства стосовно південно-руського краю (V); сільського господарства, промисловості й торгівлі (VI); урядові документи і розпорядження (VII); вісті з губерній південно-руського краю. Восьмий розділ, що безпосередньо стосувався критики, мав розлогу назву — «Разбор замечательнейших сочинений и указатель всех вообще книг и статей, также музыкальных и художественных произведений, предметом коих будет южно-русский край». Відділ критики провадив П. Куліш. Структура журналу розкривала його статус як «южно-русского литературно-ученого вестника». Задум і пафос підкреслювався епіграфом, у який винесено слова Володимира Мономахав цікавій графемній передачі «Добра хочю братьи и Русьскъй Земли», що в такій формі не нівелювала слова Русь.

Програма журналу, яка повторювалася в першій книжці наступного 1862 року з деякими доповненнями, що враховували річний досвід, є документом значної історичної ваги. Вона поєднувала національні, суто українські, і загальнолюдські засади, беручи до уваги реальні політично-цензурні умови їх здійснення. І з цього погляду вона уневажнює закиди як у розпливчастості, невиразності, так і в націоналістичній виключеності, замкнутості.

З погляду тодішнього європейського досвіду, в програмі «Основи» й справді нічого не було оригінального. Йшлося про «уважение к правам личности, к народу и народности», про необхідність «устранения сословной, национальной и религиозной вражды и всяческих недоразумений посредством разъяснений темных вопросов нашей современной и прошедшей жизни»5. Редакція обирала «руководящею идеею» «просвещение в народном духе», в то же время считая вредным и космополитизм» (Там само). Визнаючи значення кожного народу, автори закликали передусім «уразуметь наши национальные особенности, наши природные... средства существования». На цій підставі проголошувалося загальнокорисним «дальнейшее развитие украинского языка и словесности, которая уже заявила свое право на внимание просвещенного общества» (Там само). Питання «бути їй чи не бути», донедавна дебатоване, на думку редакції, «разрешила утвердительно сама жизнь» (с. 3). Далі укладачі посилалися на творчість Шевченка, розкривали перспективу публікації нових прозових і віршових творів літераторів з усіх етнічних українських земель. Говорячи про «оживившуюся русскую народность в Галиции», вони інформували читачів про те, що в школах «у них вводится преподавание на родном языке; русинский же язык начинают употреблять и в судопроизводстве», тому галицька молодь «старается быть руською, но никак не немецкою или польскою» (Там само).

Покликаючись на схвальні відгуки деяких російських журналів і видатних культурних діячів, основ’яни твердили: «Работая на украинском поле, «Основа» работает для всего русского мира». Таку точку зору і самооцінку вони видавали за «взгляд всех друзей просвещения, всех истинных почитателей самого мудрого законодателя — жизни, неподкупный суд которого в нашем литературно-народном деле есть единственно верный суд» (с. 3).

Оскільки всі статті провідного характеру і принципового значення належали М. Костомаровуі П. Кулішеві, то М. Зеровуважав цих діячів за «найяскравіших виразників позиції журналу»6, в якому молодша генерація випробовувала сили.

Основ’яни послідовно та винахідливо здійснювали свою програму. Кожна книжка журналу, як композиційно цілісний текст, була конфронтаційно-полемічним висловлюванням щодо недругів і опонентів водночас — ствердженням і демонстрацією здобутків української культури, своєрідності національного буття і духу. Саме цим «Основа» відіграла вирішальну роль у постановці й осмисленні проблеми власне української літературної критики, її засад і ролі. У цьому сенсі принципове значення мали статті П. Куліша«Характер и задачи украинской критики» (1861, №2), «Простонародность в украинской словесности» (1962, №3), «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в «Русском слове» (1861, №7) і стаття П. Житецького«Русский патриотизм (ответ «Дню»)» (1862, №3). Полемізуючи з російськими, польськими і єврейськими опонентами, а також із зросійщеними «малоросами», розвінчуючи епігонів І. Котляревського, бездарних графоманів, які компрометували українську літературу, основ’яни були безкомпромісними і безпощадними, виступали справді «єдиним потоком», що й не подобалось прихильникам «русского единообразия».

Якщо «Отечественные записки» і «Современник» привітали «Основу» і підтримали її програму, то слов’янофільський «День» кепкував з основ’ян, а «Русский Вестник» і «Московские Ведомости», «Библиотека для чтения», «Сион», «Вестник Западной и Юго-Западной России» злобно і брутально їх критикували. При тім окремі заперечники української літератури з шовіністичного табору шукали серед українців «спільників», щоб їх руками знищувати осередок українського за духом часопису, хоч і переважно російськомовного за формою. Приміром, М. Погодінзвертався до М. Макси­мовичаз такими запитаннями: «Чом не дасиш по голові засліпленим... Що вигадують малоросійські письменники? Там намагаються об’єднати Неаполь з П’ємонтом і Венецію з Римом, а ми хочемо ділитися в Полтаві, Курську, Воронєжі, Києві. Нехай виробляється мова, процвітає література, розвивається життя, але ділитися то для чого?»7.

Розбіжності у поглядах українських культурних діячів на окремі мистецькі явища, особливості правопису, навіть на шляхи розвитку української літератури, на її відношення до дійсності — явище неминуче, як, зрештою, і в інших культурах: воно додає енер г ії і драматизму літературній критиці. Коли ставиться під сумнів сама можливість рідномовної художньої творчості, погляди всіх її творців сфокусовуються, позиції збігаються, а літературна критика стає громадською трибуною, не зосереджуючись на власне естетичних питаннях. Українській критиці 60-х років це було властиве сповна. Тому непорозуміння в середовищі основ’ян, зокрема між В. Білозерськимі П. Кулішем, деяка психологічна напруга взаємин П. Куліша і Т. Шевченкане могли стати достатньою і вирішальною причиною краху «Основи». Очевидно, ґрунтовність виступів полемістів «Основи», зростання авторитету часопису та й заклики творити українською мовою, крім художньої, і науково-популярну літературу, покликання основ’ян на галицький досвід — все це прискорило появу Валуєвського циркуляра. Знайшлися «малороси», які виконали функцію Юди. «Основа» припинила своє існування під подихом визріваючого польського повстання і лінґвоцидних задумів дорадників міністра внутрішніх справ імперії.

6. 3. Валуєвський циркуляр і зміна форм літературно-критичної діяльності українців. Західноукраїнська періодика
і тяглість літературно-критичних традицій

Нагінки на основ’ян, виступи М. Каткова, М. Погодінапроти української мови і літератури стали на позір «благовидним» приводом таємного циркуляра з його воістину макіавелівською мотивацією. Мовляв, давні «споры в нашей печати о возможности самостоятельной малороссийской литературы» забавляли тільки горстку диваків — «лишь образованные классы Южной России». Тепер же зусилля «множества лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии», спрямовані на «массу непросвещенную», — тому, мовляв, виникла небезпека політичного сепаратизму. На українські букварі, граматики і дешеві книги збиралися кошти, рукописи надходили в цензурні комітети і т. д. і т. под., а питання про мову остаточно не вирішено, навіть його постановка, мовляв, сприймалася «большинством малороссов с негодованием», і вони «весьма основательно доказывают (!?), что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и не может быть». Отож це явище «тем более прискорбно и заслуживает внимания», бо «совпадает с политическими замыслами поляков». З таких «мотивів» було віддано розпорядження, удостоєне «монаршего благоволения»: з допуском до друку книг духовного змісту і призначених для «первоначального чтения народа, приостановиться»8.

Цей поліційний «літературно-критичний витвір» уразив не тільки науково-популярну літературу, а й українськомовну літературну критику: їй місця на шпальтах періодики в Російській імперії не знаходилось, а сфера її функціонування звужувалась до листування, переданого оказією, бо перлюстрація листів у Росії була явищем повсюдним. Валуєвський циркуляр видозмінив форми побутування літературної критики, яка торкалася питань української літератури і творів про Україну, про її минуле, сучасне, ба, навіть і про майбутнє.

У тодішніх російськомовних статтях стало ритуалом говорити про єдиний російський світ, про збагачення російської культури місцевими наріччями, про спільну державну організацію з єдиною державною мовою, в межах якої може виявлятися розмаїття народного духу. І, навпаки, будь-які спостереження над національною своєрідністю культури «інородців» вважалися шкідливими, бо в такий спосіб започатковувались тенденції до сепаратизму. Так мовно-етнографічні, літературно-естетичні проблеми набували політичного смислу. Тому переконаним українцям доводилося фінансово підтримувати україномовні пресові органи за кордонами Росії, збирати для них публіцистично-художні матеріяли, писати критичні статті і публікувати їх під псевдонімами переважно в Галичині. Все це було виявом своєрідного критицизму. Такі форми літературного життя вже раніше освоїли поляки Ю. Словацькийі А. Міцкевич, їх апробував росіянин О. Герцен, видаючи в Лондоні «Колокол». Подібних засобів розвитку літературної критики шукали українці П. Куліш, О. Кониськийв Галичині, а Я. Головацькийв Росії. Перший через студента Львівського університету Д. Танячкевичаналагодив контакти з молодими галицькими літераторами народовського спрямування (Ф. Заревич, К. Климкович, В. Шашкевич, К. Горбаль, А. Вахнянин). Другий став духовним батьком часопису «Русалка», який почав виходити з січня 1866 року за редакцією Вол. Шашкевича. О. Кониський виступав у галицькій пресі під псевдонімами: Перебендя, Верниволя, Журавель, Маруся К., Сирота (мав їх понад сотню).

П. Куліші О. Кониськийдокладали значних зусиль, допомагаючи налагоджувати роботу львівської «Правди». Молоді видавці і редактори журналів «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка» передруковували окремі матеріяли з «Основи», публікували художні твори Т. Шевченка,П. Куліша, Марка Вовчка,О. Стороженка,Ю. Федько­вича, М. Старицького, критикували російське самодержавство, галицьких і буковинських москвофілів, польських шовіністів, надаючи своїм часописам загальноукраїнської спрямованості. Часто посилалися на авторитети М. Максимовича, Т. Шевченка, П. Куліша, переповідаючи їх думки.

Так, у статті «Народ і словесність» (Вечорниці. — 1862. — №2–3) писалося: «Для малоруського народа нема уже і не може бути ніколи іншої словесності, як тільки своєї питомої малоруської. А що вона тепер? Нове слово між народами, як сказав наш славетний український писатель Куліш» (ХІЛК-I. — С. 375).

У редакційно-програмній статті «Ровесна літопись» (Мета. — 1863. — №1) проголошувалося: «Народне єдинство Наддніпрянської Русі з нашою галицькою — то есть те єдинство, за которе ми, а з нами всі щирі русини до послідного віддиху стояти будемо» (Там само. — С. 385). Місячник «Мета» виходив під гаслом «В своїй хаті своя правда і сила, і воля».

Припиняючи видання «Мети» як суспільно-політичного вісника і передаючи естафету «Русалці», редакція цього часопису (редактор Кс. Климкович) вітала її і бажала, щоб змогла вона «скупити літературні сили Русі», бо назва «Русалка», нагадуючи «Русалку Дністрову», найкраще виявляла «замір і характер нової газети»9.

«Мета» 1863 року в №4 опублікувала текст поезії «Ще не вмерла Україна» (правда, серед творів Т. Шевченка), тому, перефразовуючи слова майбутнього гімну, писала: «Сходимо з поприща з тою непоколебимою вірою, що наш народ не вмре, не загине, мимо всяких ударів польських і московських централістів, що ми колись встанемо до дальшої боротьби могучі і сильні, що нашому народові засіяє колись, і то не в далекім времені, велична будущина, що наша сила народна заб’є сильним і кипучим життям, і що наш народ стане на рівнім ступені з другими більше розвинутими народами...»10.

Програмні статті галицьких журналів, що продовжували один одного, маніфестували ідеї національної єдності, своєрідності української літератури, не містили власне літературно-критичного їх аналізу чи бодай загального огляду. Цю прогалину спробував заповнити О. Кониський«Критичним оглядом української (руської) драматичної літератури» («Русалка, 1865), орієнтуючись на Кулішеві«Обзоры украинской словесности» в «Основі». Він керувався критерієм «строгої літературної і етнографічної критики» в сенсі безпосереднього зіставлення дійових осіб І. Котляревськогоз українською дійсністю, тому фіксував у його п’єсах «тьму... протирічій», а водевіль «Москаль-чарівник» вважав «псевдоукраїнською п’єсою» (ХІЛК-I. — С. 367). Прямолінійно застосовані принципи російської реальної критики, сформованої на ґрунті «натуральної школи», до творів іншої естетичної системи не дали, отже, критикові можливості належно їх поцінувати згідно з властивою їм художньою мірою.

Оскільки прихильником і теоретиком «етнографічної критики» був П. Куліш, до якого сходилися всі нитки, що приводили в рух функціонування літературної критики між Східною і Західною Україною на сторінках тогочасних часописів, то необхідно з’ясувати особливості його критичного методу, форми літературно-критичної діяльності взагалі.

6. 4. Форми та особливості літературно-критичної
діяльності П. Куліша в60-х роках

Літературно-критична спадщина П. Куліша, його діяльність як організатора літературного життя 60-х років ХIХ ст. і в наступні десятиліття аж до смерті 1897 року відбивають складну, поліфункціональну природу критики, закономірності її суспільного функціонування, увиразнюючи проблеми інтерпретації художніх творів і літературно-критичних текстів.

Показовими і повчальними в цьому сенсі є спроби осягнення ролі П. Кулішав культурному житті України і, зокрема, в історії літературної критики. Праці І. Франка, О. Маковея, Б. Грінченка, С. Єфремова, Д. Дорошенка, В. Петрова, М. Зерова, Є. Кирилюка, М. Бернштейна, Ю. Шевельова, Є. Нахліка, створені ще за життя і протягом сторіччя після смерті П. Куліша, — то багатоголосий полілог різних — близьких і протилежних — методологічних підходів до явища духовної культури, яке за власною суттю і контекстуальними зв’язками ніколи не було одновимірним. Оглядаючи сьогодні їх, можна повторити спостереження М. Зерова з 1928 року: «З Кулішем боролися, полемізували, винуватили у відступництві»11. Отже, відбувалося те, що розумів І. Франко, який ще 1904 року зауважив: Кулішеві хитання, становлячи трагедію його життя, водночас «вносили фермент в літературне життя України»12.

Щойно тепер, за умов відсутності тиску політичного силового поля на літературознавчу методологію, може здійснюватися завдання, поставлене М. Зеровим— спробувати зрозуміти Куліша«в зв’язку з добою та з тим середовищем соціяльним, в якому він ріс»13і — додаймо — діяв. Складність полягає в тому, що найточніша фіксація біографічних моментів (отих Кулішевих «хитань»), відтворення суперечливих думок, тверджень Куліша-критика і Куліша-історика не дасть вичерпної картини його духовного життя, бо скриті психологічні мотиви його вчинків і думання. Куліш залишив тексти про історичні події, про чужі і власні літературні тексти, часто витворюючи міфи про себе самого. Тому Ю. Шерехпобачив у листах Куліша «обличчя» і «маску». Для дослідника-інтерпретатора текстів Куліша — це «виклик», «інтелектуальна і емоційна насолода усувати маску й знаходити обличчя»14, осягаючи причини мінливого «маскараду». Серед цих причин можемо називати як явища внутрішнього порядку — «травму арешту і заслання», «аристократизм» і крутість характеру, так і зовнішні чинники, як-от: цензура, перлюстрація листів, хутірська самоізоляція, що також деформувало творчість і діяльність. «Чого не доконали жандарми і тульські міщани, — слушно пише Ю. Шевельов, — те зробило безлюддя й байдужість, що їх так часто зустрічав П. Куліш в українському світі»15. Всі ці чинники впливали на внутрішній світ Куліша в різні часи по-різному. У 60-ті роки він був у розквіті сил, втішався славою, сподівався ще більшого визнання. І все-таки навіть тоді існувало плетиво об’єктивних і суб’єктивних факторів, які стимулювали і гнітили його, породжували апологетичні і нищівні оцінки часто одних і тих же явищ (розуміється, через певний проміжок часу), або зумовлювали роздвоєність, яка виявлялася в текстах «маскою» і «обличчям». Чи це було пристосуванством, відступництвом? Чи зміною поглядів під впливом збагачення досвіду, більшої поінформованості, набуття нових знань? На такі і подібні питання мають відповідати Кулішеві інтерпретатори — його сучасники і наступники.

Сучасний історик літературної критики має справу з текстами Кулішачасів «Основи», варшавського періоду і часів «Хутірної поезії». Ті тексти містили різні оцінки історичних явищ і літературних творів, мали тодішніх реципієнтів, що не знали, яким постане Куліш пізніше. Читаючи його статті, вони не знали його листів: сприймали «маску», не бачили «обличчя». Отже, всі літературно-критичні виступи П. Куліша мали ситуативний характер, зумовлений суспільно-політичним контекстом, світоглядом Куліша і його морально-духовним станом, який залежав від стосунків з приятелями, від службової кар’єри, майнового статусу тощо. Кожен з цих факторів за життя Куліша і, зокрема, впродовж 60-х років, змінювався сам собою чи у зв’язку з іншими. А це позначалося на формах його критичної діяльності, змісті і характері літературно-критичних оцінок і суджень, їх арґументації. Потрібен конкретно-історичний, послідовно функціональний підхід до розуміння будь-яких виявів Кулішевого критичного дискурсу. Пояснення особливостей творчого методу Куліша-критика тільки його «ідеалістичним» світоглядом і «націоналістичною» концепцією, як це робилося в радянські часи, мало що дає навіть якщо в методологічному плані «реабілітуємо» філософський ідеалізм та ідеологічний націоналізм. Догматичність і безплідність такого підходу демонструє дослідження М. Бернштейна. Згадуючи давню статтю І. Теліги«Куліш — критик» (Україна», 1929, липень–серпень), автор обмежився власне звинуваченням: «Для аналізу літературних поглядів П. Куліша І. Теліга притягнув значний матеріял. Але вихідні позиції його суджень і висновків не витримують (!) наукової критики. Автор статті виходив у своїх судженнях з націоналістичної ідеалізації постаті Куліша, з теорії «єдиного потоку в розвитку української літератури і критики»16.

Програма журналу «Основа» свідчить, як основ’яни «відхрещувалися» від націоналізму в ідеологічно-догматичному сенсі. Але всі матеріяли «Основи» і літературно-критичні статті П. Кулішасправді надихані національною ідеєю, розумінням її як духовної категорії, що сформувалася в конкретному довкіллі та історичному процесі. Якщо це ідеалістичний (а він такий є) погляд, то це ще не означає, що він не науковий, як і сутність націоналізму не зводиться до протиставлення українського народу іншим народам, до визнання його винятковості. П. Куліш і М. Костомаровбачили і обстоювали відмінність українців од росіян і поляків, цим обґрунтовували специфіку, «окремішність», «своєнародність» мови і словесності українців. Історіософська концепція живила їх теорію словесності, літературну критику в її естетичних засадах і конкретних виявах. Тому теоретична стаття Куліша «Характер и задачи украинской критики» була узагальненням практики Куліша як укладача «Записок о Южной Руси», автора «Чорної ради» і статей «Об отношении малороссийской словесности к общерусской», «Переднє слово до громади. Погляд на українську словесність».

П. Кулішвиходив з того, що література і наука випливають з одного джерела, породжені станом суспільної свідомості якогось часу і по-своєму виражають дійсність. На його думку, «и повествователь, и историк, и естествоиспытатель, и философ взялись изобразить, каждый по-своему, жизнь в её истине, а не обманчивый вид жизни» (ХІЛК-I. — С. 263–264). На цій підставі виступав проти «обмана, в который вводят общество плохие писатели», особливо ті, хто «выдвинулся вперед и обратил на себя внимание значительной массы людей, жаждущих знания» (Там само. — С. 265). Таких «строго разборчивая критика» повинна буквально переслідувати «со всей неумолимостию истины». Критик не може бути поблажливим до псевдопоетів, бо «снисходительность в этом случае будет лукавством перед своей громадою, у которой критик служит докладчиком. Как фальшивый историк, так и фальшивый жрец беллетристики должны быть изобличены во имя общей пользы, во имя успехов самопознания, во имя стремленья к лучшей будущности народа» (С. 267).

Термінологічне окреслення критики як етнографічної в системі понять Кулішане означало описовості і зіставлення художніх творів із зовнішньою достовірністю дійсності. «Народні оповідання» Марка Вовчкавін тлумачив як «живу етнографію, котору зрозумів (!) писатель здоровим умом і гарячим серцем» (С. 258). Завдання української літератури Куліш убачав не в побутово-етнографічній достовірності, а у відтворенні народного духу, в серйозному поглядові на речі. З цим співвідносив завдання власне української критики: «Задачею нашей украинской критики должна быть строгая поверка литературных созданий эстетическим чувством и воспитанным в изучении своей народности умом. Лишь только мы уклонимся от этой задачи, лишь только пренебрежем в своей критике общие основания эстетики, приложенной к новейшему народоизучению, — мы сделаемся обманщиками собственного народа...» (С. 267). Маємо, отже, коректно поставлену проблему оцінки художніх творів — естетичним почуттям, суб’єктивізм якого водночас корегується розумом, виплеканим у процесі вивчення своєї народності. Загальні основи естетики конкретизуються новітнім народознавством. Виходячи з «полного разнообразия способности принимать впечатления внешнего мира и претворять их в собственную моральную сущность», що лежить в основі жанрового розмаїття художньої літератури, Куліш пояснював значення кожного жанру (в тім числі і жанрів лірики) у житті народу. Суспільне значення літератури, яка виражає дух українського народу, полягає в тому, що через такі твори народ усвідомлює «свое украинское я и, следовательно крепнет в своей народности, и следовательно делается в своей массе солидарнее, и следовательно могущественнее противостоит всякому разлагающему влиянию другой народности» (С. 268). Ілюструючи цю думку, Куліш покликається на конкретні Шевченкові елегії і теми, роблячи висновок, що в обидвох випадках поет «заставляет сердце Украинца сознавать себя украинским» (Там само).

Було це реалізацією програми «Основи» у частині протистояння космополітизму і водночас — запереченням ідеї «общеруськості». Якщо у даній статті Кулішначебто відштовхувався від позицій В. Бєлінського(чиї слова винесені в епіграф), то у статті «Простонародность в украинской словесности» він відкрито полемізував із «знаменитым русским моралистом-критиком недавнего времени» (с. 269) і — по суті — з працями М. Добролюбова«Черты для характеристики русского простонародья», «О степени участия народности в развитии русской литературы». П. Куліш гордився тим, що українські письменники «пережили благополучно период критических авторитетов» і їх врятувала повага «к человеческой личности, как бы низко ни была она поставлена в гражданском обществе» (с. 269). Він створив блискучий і переконливий трактат про органічний вплив української ментальності на письменство за несприятливих умов і денаціоналізації. Посилаючись на записи народної творчості, немовби даючи інструкцію, як їх робити; враховуючи досвід Бокаччо, Байрона, показуючи вплив української освітньої системи на московську і нівеляційну роль другої в руйнуванні і зросійщенні першої, він спокійно, але твердо підбадьорював і послідовників. «... Мы все, — твердив Куліш, — как бы ни были различны наши силы, делаем дело народное и в настоящем строим будущность не собственную, не личную, а будущность нашего народа в неопределенно далеком времени» (с. 273).

Критичне ставлення Кулішадо московських слов’янофілів — перших російських «гегемоністів» — також мало для української орієнтації принципове значення. Він як один з перших українських європеїстів протиставляв слов’янофілам виважену і чесну позицію основ’ян: «Европейская цивилизация не представляет для нас чего-то ненавистного, как для московских славянофилов, которые объявили Запад гнилым и изобрели какое-то русское воззрение на науки и искусство. Мы изучаем дружески все, что выработано другими обществами и народностями, но благ для нашего народа ожидаем только от своеобразного развития его собственных нравственных сил и от увеличения средств к жизни на его родной почве» (с. 177). З такою позицією справді не можна було сперечатися, зрештою, і поглумитися з неї не випадало, бо за арґумент Кулішеві правило посилання на порозуміння основ’ян з масою читачів з простого народу. Висновок Куліша звучав переконливо: «... Простонародность в украинской словесности не есть свидетельство бессилия наших авторов,... а напротив — залог общенародного развития нашей словесности в будущем, на широком основании»17. Це проголошувалося в січні 1862 року. Тому «обрусителям» типу Катковазалишилося тільки спровокувати циркуляр Валуєваі позбавити «сепаратистів» трибуни, а себе — клопоту полемізувати з ними.

У літературно-критичних працях кінця 50-х — першої половини 60-х років Кулішцілісний і послідовний. У його рецензіях, оглядах, передмовах, теоретичних статтях варіюється кілька принципових ідей: народ — носій національного духу і мови; талант письменника — вроджений, але плекається працею над собою, тоді він виражає національний дух; національно своєрідна поезія невіддільна від рідної мови, тому не передається адекватно і вичерпно засобами іншої мови; художній твір знаходить відгомін у душі читача, тому він має бути гармонійний і економний засобами без зайвої деталізації. Ці та інші ідеї виступають основою критичних суджень та критеріями оцінки конкретних творів (у тім числі — і власних).

Розуміння ролі і функцій народної мови у становленні української літератури і виникненні оригінальних творів зумовило Кулішевісамооцінки двох варіянтів роману «Чорна рада», негативне ставлення до російськомовних творів Г. Квітки-Основ’яненка і Т. Шевченка. І в цьому немає жодного «націоналізму», а є лиш певне трактування психології творчості (зрештою, близьке до сучасного...).

Уже раніше лист Кулішадо Шевченкавід 25. 07. 1846 року містив рецептивну засаду його оцінок художніх творів («постигните соотношение между созданием поэта и душою читателя, тогда Вы будете истинно великим») і наочну ілюстрацію її прояву в критичних судженнях. Поет радив поетові, що слід вилучити, як скоротити твір, щоб не послаблювати враження читачів, а своє втручання в «семейные дела... фантазии и творчества» мотивував тим, що Шевченкові твори належать після публікації «всей Украине и будут говорить за нее вечно».

П. Кулішрозглядав твори, які оцінював, у світлі певних взірців, серед яких народні перлини, твори Гомера, Бокаччо, Шекспіра, Міцкевича, Вольтера, Скотта, Пушкіна, Шевченка. Він начебто «маркував» відповідний контекст, інколи «ранґував» художні цінності (принаймні у статтях про українську літературу — постаті І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, Марка Вовчканіколи не згадувались випадково). Переконливо увиразнює цю особливість коротенька рецензія-передмова до публікації добірок Щоголеваі Кузьменка(«Первоцвіт Щоголева і Кузьменка» в альманасі «Хата»).

Тут же Кулішподав уявлення про основні форми критичної діяльності: «Огласив я друком не одно вже своє і чуже компонування»; «багато лежить у мене писання українського до друку; багато я перечитав його, да ось тільки кришечку до огласу вибрав»; «все мляве або недоспіле я геть одкидаю».

Серед його оцінних критеріїв часто подибуємо такі вислови: «Щиро рідна поезія», «склад... правдиво рідний», «щось праведно своє», «чистий український смак».

Куліш-критик майже не вживав літературознавчих термінів, крім традиційних родо-жанрових позначень, зате звертав увагу на повноту вираження характерів, природність мови, оповіді, — не терпів «совершенно произвольных суждений о произведениях южно-русской поэзии» (ХІЛК-I. — С. 295).

Серед арґументів своїх високих оцінок Кулішнеодмінно враховував здатність співпереживати і відчувати таїну слова. Захоплюючись прозою Квітки, він покладався на свою солідарну симпатію й у статті-літпортреті письменника поділився цікавими спостереженнями з галузі психології творчості і сприймання, як-от: «... До чужого не заговориш так, як до рідного, і чужим язиком не досягнеш до чужого серця. Тайна велика в сьому моєму слові, і розумна ся тайна найбільш великим поетам народним» (с. 286). «Найперше діло для писателя, — твердив він, — возлюбити ближнього, яко себе самого. Хто так возлюбить ближнього, маючи дар словесний, той тільки зрозуміє його, як свою душу, а зрозумівши так ближнього, яке не скаже про нього слово, скаже так праведно, як на щирій ісповіді. От тут-то й тайна глибини слова, тут вона, тайна сили і власті, котру має над нашою душею слово великого таланта» (с. 290).

Відзначені особливості літературно-критичної діяльності П. Кулішасвідчать, що була вона за своїм методом не етнографічною, а суб’єктивно-психологічною чи радше психолого-естетичною, розвивалася в тому руслі, в якому йшла європейська думка того часу 18, а згодом розбудували свої концепції О. Потебнята І. Франко. На жаль, Куліш невдовзі відійшов від активної журналістсько-критичної діяльності і його творча енергія, потужна сила аналітичного критицизму виявилась у перекладах Біблії, переспіві всіх 150 псалмів, художній інтерпретації п’єс Шекспіра, чим він також прислужився розширенню обсягу української літературної критики.

6. 5. Значення спадщини Т. Шевченкадля утвердження
і розвитку української літературної критики

Ферментуючими факторами літературно-критичної думки діячів української культури 60-х років ХIХ ст. залишалися статус українського народу, функції його рідної мови, творчість М. Гоголя, а вагомим арґументом у суперечках і полеміці навколо них використовувалася творчість Т. Шевченка. Причому й вона інтерпретувалася неоднаково не тільки росіянами, поляками, а й українцями. З виходом у світ нового видання «Кобзаря» 1860 року (обсягом першого видання, до того ж додатково спотвореного цензурою, як про це сам говорив Шевченко в автобіографії, що друкувалася в багатьох тодішніх органах преси), з публікацією його нових творів громадилися розбіжності в інтерпретації не стільки окремих творів, скільки характеру і значення його творчості. Широко відомі слова М. Чернишевського(«Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також (подібно до польської. — Р. Г.) не потребує нічиєї ласки»19) сприйнялися неоднозначно російськими шовіністами. Своєрідну концепцію народності Шевченка висунув М. Добролюбов(Современник. — 1860. — Т. 80. — №3. — С. 89–109). Називаючи Шевченка «цілком народним», ставлячи його в цьому сенсі вище О. Кольцова, Добролюбов не обстоював окремої української літератури, яка, на його думку, не відповідає вимогам «науковості й доцільності». У такому ж дусі складена рецензія М. Михайловав «Русском слове» (1860. — №4). Російський автор критикував Кулішеву передмову до альманаха «Хата», заперечуючи навіть термін «українська література», хоча визнавав талант Т. Шевченка, схвально відгукувався про основні мотиви його творчості. У цьому ж журналі (Русское слово. — 1860. — №6. — Отд. 2.. — С. 37–71) докладно характеризував «Кобзаря» Д. Мордовець, обстоював думку, що власне Т. Шевченко є фундатором нової української літератури на основі ідеї всеслов’янської єдності. Характерно, що Д. Мордовець зіставляв творчість Т. Шевченка і М. Некрасова, високо оцінював — на противагу Бєлінському— поему «Гайдамаки».

Вагомим словом у полеміці про Шевченкав російській журналістиці була рецензія на «Кобзар» М. Костомарова (Отечественные записки. — 1860. — №3), яка, до речі, друкувалася тоді без підпису. Це з огляду на статус проскрибованого історика — кирило-мефодіївця, приятеля Шевченка мало важливе значення для об’єктивності сприйняття ідей рецензії російськими читачами. Виводячи корені народності Т. Шевченка з його органічного зв’язку з народною творчістю і життям народу, М. Костомаров переконливо обґрунтовував тезу: «Поэзия Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии — поэзии песен, но сохраняет свою отдельность от последней и самобытность». Одним із арґументів на користь істинності цієї думки було зіставлення творчості Т. Шевченка і М. Гоголя. Історик і прихильник ідеї «двух народностей» в «общерусском государстве» не протиставляв їх посутньо, а лиш за сферами життя, яке вони виражали («Если Гоголь напоминает собою запорожца, то Шевченко является олицетворенною душою малороссийского селянина»). М. Костомаров одним з перших звернув увагу на те, що «Гоголь является малороссиянином» у творах з життя «великорусского общества», бо «его народность напечатлевается на оригинальном обороте взгляда, проникающего его литературные произведения». Так заявила про себе ідея про внесок українців у російську літературу, як і культуру взагалі, якою (ідеєю) захищали українські діячі рідну мову і літературу від російських заперечувальників. М. Костомаров непроминальне значення творчості Шевченка, який всупереч усьому писав по-українськи, бачив у перспективі розвитку національно свідомої маси. «Под пером его (Т. Шевченка. — Р. Г.), — закінчував він безіменну рецензію, — язык, исключительно простонародный, принимает новое развитие и показывает нам в народе элемент саморазвития. Проникаясь поэзией Шевченко, возникает и утверждается мысль и надежда возрождения массы, прежде осужденной на лишения под гнетом предрассудков...»

До речі, анонімний виступ М. Костомаровав популярному російському журналі дуже промовисто ілюструє оцінне значення не тільки сформульованої оцінки, її змісту, а й способу подачі в конкретній ситуації. Одна справа виступи на свій захист українців в «українофільській», на погляд їх опонентів, «Основі», інша справа — подібні за змістом виступи в російському журналі з традиціями М. Добролюбоваі М. Некрасова...

Іномовні виступи в іномовній пресі про явища національної культури мають особливе значення у літер