Поняття національної та літературної мови. Літературна мова. Діалекти.

Поняття національної та літературної мови. Літературна мова. Діалекти.

Національна мова – літературна мова, територіальні та соціальні діалекти, суміш, просторіччя. Склад української мови: 1. Східнослов’янська (російська, українська, білоруська), 2. Західнослов’янська (польська, чеська, словацька, дві сербських мови), 2. Південноукраїнська (сербська, хорватська, македонська, словенська).

Літературна мова – оброблена майстрами слова, унормована форма загальнонародної мови, яка обслуговує культурне життя народу. Наявність сталої норми є основною ознакою літературної мови. Форми літературної мови: усна і писемна (основна форма спілкування ділових людей, в ній більше вимог щодо добору лексики, щодо викладу думок. Сфери використання: державна, виробнича, господарча. Притаманне вживання складних синтаксичних конструкцій.

Словесну інформацію доповнюють схеми, таблиці, графіки, цифрові дані. Усна інформація: побутові та виробничі потреби суспільства; спілкування; зміст вислову залежить від інтонації, жестів, міміки, менше уваги приділяється характеру висловлення, вживаються незакінчені та неповні речення, повтори (доповідь, промова, повідомлення).

1798 р. Іван Котляревський – засновник літературної мови; ХІХ ст. Тарас Шевченко – основоположник літературної мови.

Таке поняття як національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.

Літературна мова – це вищий рівень вияву національної мови, унормована з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, автохтонність, уніфікованість, розвинена система стилів. Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.

Не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

Діалект – це слова, які притаманні певній території.

Соціальні діалекти: виробничі (професійні); жаргон – різновид загальнонародної мови, яким користуються певні соціальні групи, групи людей певного віку.

Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості.

Сучасна українська ділова мова, її писемна та усна форма. Мова професійного спілкування. Професійна мовно комунікативна компетенція.

Мова професійного спілкування – це функціональний різновид української літературної мови, яким послуговуються представники певної галузі виробництва, професії чи роду занять, а також, це сукупність усіх мовних засобів якими послуговуються у професійно – обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Її особливості зумовлюють: мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуні канта і реципієнта.

Професійна мова – це насамперед, термінологія притаманна тій чи іншій галузі науки, техніки чи мистецтва та професіоналізми. Професіоналізми – це неофіційні замінники термінів. Професійна мова виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує. Усі лексичні одиниці фахових текстів поділяють на чотири різновиди: терміни певної галузі, що мають власну дефініцію (визначення); міжгалузеві загально – наукові термінологічні одиниці; професіоналізми; професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність. Володіти мовою професійного спілкування це означає: вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; знати спеціальну технологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; використовувати усі ці знання на практиці доречно поєднуючи вербальні та невербальні засоби спілкування. Професійно – комунікативна компетенція передбачає наявність професійних знань, а також загальної гуманітарної культури людини, її вміння орієнтуватися в навколишньому світі, вмінь і навичок спілкування.

Комунікативна компетенція – це сукупність знань про спілкування в різних умовах із різними комуні кантами, а також уміння її ефективного застосування у конкретному спілкуванні в ролі адресанта і адресата. Важливим складником комунікативної компетенції є мовна та мовленнєва компетенція. Мовна компетенція – це знання учасника комунікації норм і правил літературної мови і вміння використання їх в продукуванні висловлювань. Складається з: лексичної компетенції (оволодіння лексичними засобами сучасної української літературної мови і вміння користуватися ними, а також широкий словниковий запас та володіння термінологією); граматична компетенція (це знання і вміння користуватися граматичними ресурсами української мови); синтаксична компетенція (це здатність комуніканта усвідомлювати і контролювати організацію змісту); фонологічна та орфоепічна компетенція (це правильне звукове оформлювання); орфографічна компетенція; пунктуаційна компетенція.

Мовленнєва компетенція – це загальне коло питань мовленнєвої діяльності, що передбачає наявність відповідних знань, умінь та досвіду. Формування професійної мовно – комунікативної компетенції передбачає: глибокі професійні знання і оволодіння відповідною системою термінів, досконале оволодіння сучасною українською літературною мовою; використання мовних стилів і жанрів; знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватись у професійному спілкуванні; уміння працювати з різними типами тексту; вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію професійного спілкування; володіння основами риторичних знань і вмінь; уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні навички. Професійна мовно – комунікативна компетенція є показником сформованості системи професійних знань, комунікативних умінь і навичок, ціннісних орієнтацій, загальної гуманітарної культури, інтегральних показників культури мовлення, необхідних для якісної професійної діяльності.

 

Основні закони спілкування. Етапи спілкування. Види, типи і форми спілкування. Гендерні аспекти

Спілкування є необхідною передумовою існування людини і суспільства загалом. Це форма життєдіяльності індивіда, рівень активності і діяльності особи, є особистісною формою існування і функціонування суспільних відносин. Спілкування - передумова існування людини, засіб передавання інформації, думок, інтересів.

Спілкування зазвичай спрямоване на досягнення певного результату, вирішення конкретної проблеми або реалізацію професійної цілі. Воно є необхідною умовою будь-якої діяльності. Через спілкування відбувається навчання й виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду, норм і правил поведінки, традицій і звичаїв.

Форми спілкування: анонімне; функціонально-рольове; неформальне.

Види спілкування: вербальне (здійснюється шляхом безпосер. усного спілкувального контакту); пряме; непряме: а. технічні засоби (тел. дзвінки, електр. пошта, скайп) б. письмове (за допомогою документів); невербальне (відсутність безпосереднього контакту між співрозмовниками)

Науковий стиль

1. Загальні ознаки. У науковому стилі дбають про логічну послідовність, узагальненість, точність, стислість, чіткість, лаконічність, конкретність, переконливість, об’єктивність висловлення, аргументацію, висновки у висвітленні фактів, про правильність побудови теоретичних міркувань, узагальнень, доказів.

2. Призначення. Науковий стиль виконує функцію подачі наукової інформації, повідомляє про результати наукових досліджень, доводить теорію, обґрунтовує гіпотези, роз’яснює явища, систематизує знання.

3. Сфера поширення. Наука, техніка, освіта.

4. Мовні засоби. Науковий стиль характеризується широким використанням науково-термінологічної і абстрактної лексики, вживанням слів у прямому значенні. Широко використовуються складні синтаксичні конструкції, повні речення, часто ускладнені зворотами; використовуються схеми, таблиці, графіки, наукова фразеологія, цитати, посилання. У реченнях багато іменників, у тому числі абстрактних, які утворюються найчастіше суфіксами церковнослов’янського походження -ість, -ння, ство; а також суфіксами з народної мови -ота, -ок: сліпота, напрямок, розвиток, сучасність, освіта, походження, виникнення, вплив, людяність, схильність, враження, відчуття, суспільство, виробництво; значна кількість відносних прикметників приміська зона, копіювальний папір, інститутський зал; мало дієслів.

5. Жанри, в яких реалізується науковий стиль: дисертація, монографія, стаття, підручник, навчальний посібник, лекція, рецензія, відгук, анотація та ін.

6. Підстилі:

– власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь, тези);

– науково-популярний (книги, статті в неспеціальних журналах);

– науково-навчальний (підручники, навчальні посібники, методичні вказівки).

 

Офіційно-діловий стиль

1. Загальні ознаки. Для офіційно-ділового стилю характерний високий ступінь стандартизації висловлення, лаконічність, сувора регламентація тексту, стислість, чіткість, стабільність (довго зберігаються традиційні форми), документальність (кожний папір повинен мати характер документа). Мова цих документів мусить бути точною, включати різні тлумачення зафіксованих статей, пунктів, параграфів.

2. Призначення. Цей стиль обслуговує юридично-правові, державно-адміністративні, виробничі, торговельні та інші галузі суспільного життя. Регулює офіційно-ділові стосунки мовців у державноправовій і суспільно-виробничій сферах між підприємствами, організаціями, установами.

3. Сфера поширення. Офіційно-діловий стиль використовується для спілкування в державно-політичному, громадському, економічному житті, а також в офіційно-ділових стосунках.

4. Мовні засоби. Цей стиль характеризується насиченістю ділової лексики, складністю синтаксичних конструкцій, суворим дотриманням зразків оформлення ділових паперів, лексика стандартна, суспільно-політична і виробнича лексика. Використовується нейтральна лексика, позбавлена емоційно-експресивного забарвлення, аби уникнути подвійного (переносного) значення. Обмежена синонімія, фразеологія відсутня, текст може бути поділений на частини: параграфи, пункти, підпункти. Широко використовується наказова форма дієслів. Речення прості, поширені, іноді можуть бути складні. Мовна індивідуальність особи проявляється мінімально, авторського “я” немає. Граматичні особливості: офіційно-діловий стиль має до певної міри свій синтаксис.

5. Жанри, в яких реалізується офіційно-діловий стиль: міжнародні угоди, договори, закони, накази, постанови, обов’язкові рішення, протоколи, акти, заяви, анкети, розписки, укази, доручення, інструкції.

6. Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: інформаційний (повідомлення-комюніке);дипломатичний (міжнародні угоди, ноти, протоколи); законодавчий (закони, укази, постанови);адміністративно-канцелярський (накази, розпорядження, довідки, заяви, інструкції).

 

Оформлювання результатів наукової діяльності. План, тези, конспект

Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.

План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція". За допомогою плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.

Формулювання пунктів плану має лаконічну і чітку структуру, перший і останній пункти логічно розпочинають і завершують виклад основних питань тексту. Необхідно вміти виокремлювати в тексті головні думки, встановлювати співвідношення між ними і на цій підставі членувати текст, добирати заголовки до розділів.

Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.

За структурою план може були простим і складним:

Простий - якщо в ньому зазначені лише осн. питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.

Складний - якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.

Питальний план складають за допомогою питальних речень, які розкривають проблематику тексту у логічній послідовності; кожному інформативному центру відповідає одне запитання, а кожне наступне пов'язане з попереднім.

У номінативному (називному) плані послуговуються називними реченнями, у яких головний член (підмет) виражений іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.

Теза - коротко сформульовані основні положення доповіді, лекції, статті тощо. Теза у широкому розумінні - будь-яке твердження, яке стисло викладає ідею, у вузькому розумінні - деякий текст, що формулює сутність, обґрунтовує доказ.

Відповідно до мети тези бувають: вторинні; оригінальні.

Вторинні тези слугують для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) під час читання, реферування. Їх призначення - створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати далі, а обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту, зазвичай їх складають мовою автора.

Вимоги до складання тез: формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові: Преамбула (1 -2 тези);Основний тезовий виклад (3-6 тез);Висновкова теза/тези (1-2).

Конспект - стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо.

Конспект дозволяє його авторові одразу чи через деякий час із необхідною повнотою відновити інформацію. Обов'язково докладно фіксують найбільш суттєві думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі.

Його мета - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті.

Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитаного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшують запам'ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам'яті.

Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, що несуть найбільше смислове навантаження. Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам'яті тощо.

Зміст першоджерела передають: своїми словами; цитатами з першоджерела; своїми словами і цитатами.

До конспекту ставлять такі вимоги: залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспектованого;цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела;текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез, крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.

 

Публіцистичний стиль

1. Загальні ознаки. Публіцистичний стиль – це мова газет, журналів, радіо і телебачення, він розрахований на велику аудиторію. Визначальна риса публіцистичного стилю – вдале поєднання логіки викладення з емоційно-експресивним забарвленням, які повинні бути взаємно врівноважені. Публіцистичний стиль повинен бути одночасно і впливовим, і інформативним.

2. Призначення. У публіцистичному стилі потрібно не тільки подати інформацію, а й пояснити її з певних позицій, переконати читача в правильності цих позицій. Його призначення – формування громадської думки.

3. Сфера поширення. Цей стиль тісно пов’язаний із суспільнополітичним життям народу, з поширенням періодичних видань. Різновиди його можуть наближатися або до стилю художнього (фейлетон, нарис), або до стилю наукового (стаття, лекція, доповідь, виступ, дискусія).

4. Мовні засоби. Для публіцистичного стилю характерні:

а) різноманітна загальновживана лексика, яка охоплює всі сторони життя народу: означає предмети, явища, пов’язані з життям людини. У публіцистичному стилі, крім загальновживаної лексики, широко використовується суспільно-політична лексика: демократизація, депутат, парламент, криза влади, парламентська більшість, свобода слова, страйк, біржа;

б) емоційно забарвлена лексика, у якій крім елементів характеристики й оцінки є елементи відбиття почуттів мовця – його симпатії, незадоволення, обурення, відраза: красуня, красень, любий або нелюб, горе, нещастя, збіговисько, чвалати позаду цивілізації, плентатися, лихий поплутав, злодіячка, мракобіс. Тон мовлення пристрасний (іронія, сарказм, гнів, захоплення). Лексика має бути образна, здатна привернути увагу слухача (читача); вплинути на нього.

в) штампи: чорне золото (нафта), біле золото (бавовна), зелений змій (алкоголь), блакитне паливо (газ);

г) синтаксичні особливості: окличні, питальні, спонукальні речення, багато закликів, заголовки мають привернути увагу читача. Будьмо разом!

ґ) художні засоби: вогняний ураган, запеклий ворог, земне пекло, хвороба віку (про тероризм), флагман індустрії (головне підприємство) – епітети, метафори, порівняння.

д) фразеологізми: сідати не в свої сани, (займатися не своїми справами), де згода, там і вигода (про користь дружби), накрити мокрим рядном (накинутись з докорами на когось), ні пари з уст (мовчати).

5. Жанри реалізації: виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія.

6. Підстилі: стиль засобів масової інформації (газети, журнали, телебачення, радіо); художньо-публіцистичний (памфлети, нариси, фейлетони); науково-публіцистичний (літературно-критичні статті).

 

Художній стиль

1. Загальні ознаки. Цей стиль являє собою складний сплав, у якому відображається все багатство національної мови. Тут можливі поєднання елементів усіх стилів літературної мови. Автор мусить орієнтуватися на літературну норму. Це закон художньо-словесного мистецтва. Образність, поетичність, експресія як інтенсивність вираження. За допомогою цього стилю автор може передати найтонші почуття, найскладніші психологічні моменти, поетично змалювати картини повсякденного життя.

2. Призначення – різнобічний вплив на думки і почуття людей за допомогою образного відтворення життя, змалювання його за допомогою художніх образів, втілених у слова, формування ідейних переконань, моральних якостей, естетичних смаків мовців.

3. Сфера поширення. Творча діяльність, література, різні види мистецтва, культура, освіта.

4. Мовні засоби. У художньому стилі застосовуються всі мовні засоби, особливо широко використовуються слова в переносному значенні, емоційно-експресивна лексика, синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми, історизми, архаїзми, діалектизми: бунда (вовняна накидка), ходоки (постоли), субітка (вогнище), журиця (журба), вінкель (теслярський інструмент), кельня (лопатка у штукатурів), либак (робітник на нафтових промислах), дараба (пліт), “токує готур (глухар) навесні” (М. Рильський).

5. Жанри реалізації: трагедія, комедія, драма, водевіль, роман, повість, оповідання, поема, вірш, байка, епіграма.

6. Підстилі: епічні твори (епопея, роман, повість, оповідання, нарис); ліричні (поема, балада, поезія, пісня); драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); ліро-епічні або комбіновані (драма-феєрія, усмішка).

Розмовний стиль

1. Загальні ознаки. Розмовний стиль є найдавнішим стилем будьякої національної мови. Ним користуються люди різного віку в побуті, в неофіційному й офіційному спілкуванні, в навчальній, науковій, виробничій, суспільно-політичній та в інших сферах життя. У цьому стилі використовуються позамовні чинники (ситуація, рухи, жести, міміка, лаконізм).

2. Призначення: обмін інформацією, думками, враженнями; прохання про допомогу; виховний вплив; засіб невимушеного спілкування.

3. Сфера поширення: побутові стосунки з родичами, друзями, знайомими, повсякденне спілкування в побуті, на виробництві.

4. Мовні засоби:

а) побутова лексика, фразеологізми, емоційно забарвлені та просторічні (вільні, грубуваті), слова-звертання, вставні слова, вигуки, можливі діалектизми, фольклоризми, скорочені слова.

б) емоційно забарвлені слова: дощичок, худющий, тонесенький, щастячко, спатоньки, височенний, дитинонька, татусь, злодюга, хлопчисько, місяченько, криниченька, парубійко. До цього ж шару лексики входять і всі лайливі слова: телепень, бовдур, недотепа, дурень.

в) просторічні (вільні, грубуваті) слова, жаргонізми: крутий, шкапа, скупердяга, вилупити баньки, чортяка, чортзна-що, сюдою, тудою (сюди, туди), мо (замість може), тепера (замість тепер), тута (замість тут), монаття, уторопати, давати прочухана, намилювати чуба (сварити) г) скорочені слова: відеомагнітофон – відик, телевізор – телик, велосипед – велик, магнітофон – маг, багатоповерховий будинок – багатоповерхівка, електричний потяг – електричка, маршрутне таксі – маршрутка, вечірня газета – вечірка, бібліотека імені К. А. Тимірязєва – Тимірязєвка, роликові ковзани – ролики, мобільний телефон – мобільник, мобілка.

ґ) звертання: панове, пане, пані, добродійко, Вітько!

д) вигуки: О, ох, ой, ай, гей, ех, тьху, агей, геть, тю-тю, о, Господи; о, Боже; ой мені лихо велике; ох, як я стомилась.

е) вставні слова: по-перше, по-друге, кажуть, мабуть.

є) діалектизми: тра (треба), файний (гарний), копач (лопата).

ж) обірвані речення

з) фольклорні елементи: приказки, прислів’я, народні побажання:

и) фразеологізми: Як сіль в оці (постійна перешкода). З дощу та під ринву (з великої біди та ще в більшу). Пасти задніх (бути останнім). У цьому він собаку з’їв (досвідчений у справі). Збити з пантелику (заплутати когось). Розводити антимонії (говорити багато зайвого). Тримати камінь за пазухою (затаїти злобу). Зелена вулиця (рухатися без перешкод).

5. Жанри, в яких реалізується розмовний стиль: бесіда, приватний лист.

Багатозначні слова

Значний пласт лексики наукової праці, ділового папера становлять загальновживані слова. Більшість цих слів є багатозначними. Вони мають два або кілька значень. Основне, вихідне значення багатозначного слова називається прямим, решта значень є переносними. У наукових і офіційно-ділових текстах уживають багатозначні та однозначні слова. Багатозначні слова використовують переважно у прямому значенні. У художньому, публіцистичному, розмовному стилях багатозначні слова широко вживаються в переносному значенні.

Омоніми – це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням або написанням (за звучанням і написанням). Омоніми з’являються в мові внаслідок збігу звукового складу слів, запозичених з різних мов: бар (грец.) – одиниця вимірювання тиску і бар (англ.) – невеликий ресторан, метр (фр.) – учитель, вихователь і метр (грец.) – одиниця довжини. Джерелом поповнення класу омонімів є також розвиток багатозначності, який веде до втрати зв’язків між значеннями колись єдиного слова. Диференціювати значення омонімів допомагає контекст.

 

Пароніми

Пароніми – це слова, близькі за вимовою, але різні за значенням: вуглеводи – вуглеводні, вагонка – вагонетка, калькувати – калькулювати, трансформаторний – трансформаційний, буксувати – буксирувати. У професійному мовленні трапляються помилки, пов’язані з уживанням паронімів. Звукова близькість цих лексичних одиниць призводить до змішування їх у процесі мовлення. Пароніми не можуть замінювати один одного. Причиною помилок, пов’язаних з уживанням омонімів і паронімів, може стати нерозрізнення схожих міжмовних звукових комплексів. Наведемо приклади таких українсько-російських омонімів і паронімів.

Синоніми

Синоніми – це слова, що називають те саме поняття, є близькими або тотожними за значенням, але різними за відтінками значення, стилістичним забарвленням, сполучуваністю з іншими словами. Синоніми об’єднуються в синонімічні ряди за основним значенням. До синонімічного ряду можуть належати слова, різні за походженням (питомі українські та іншомовні, літературні й діалектні), за стилістичним забарвленням, за сферою вживання: говорити, мовити, ректи, балакати, гомоніти, базікати, патякати, верзти, теревенити, мимрити, бубоніти, белькотати. Слово говорити є основним, стрижневим словом синонімічного ряду. Воно семантично нейтральне, не має додаткових стилістичних характеристик.

Використання синонімів у різних стилях мови неоднакове. В одних - широкий простір для синоніміки, в інших цей простір набагато вужчий.

Офіційно-діловий стиль, якому притаманне прагнення до граничної точності вислову (щоб уникнути неправильного тлумачення), використовує синоніми обмежено, бо вони майже завжди вносять у мовлення зміни відтінків значення.

Загалом синонімія як стилістичний засіб не характерна й для наукової мови, хоч тут вона представлена ширше, ніж в офіційно-діловому стилі. У наукових текстах синоніми використовують як засіб контекстуального уточнення.

У публіцистичному стилі з огляду на його нахил до експресії висловлення (поряд з логізацією викладу), орієнтацію на усно-розмовну форму мовлення синоніми використовуються досить широко, причому не лише загальномовні, а й контекстуальні. Загальномовні синоніми - це слова, синонімічні взаємини яких не обумовлені жодним контекстом; синоніми мови: швидко, прудко, хутко, жваво і под. Контекстуальними синонімами звуться, слова, що набувають синонімічних стосунків тільки в певному контексті. Скажімо, прикметники давній і замріяний, узяті кожен сам по собі, синонімами не є; вони стануть ними, коли їх поставити в такий контекст; "Ідучи зеленими вулицями рідного міста після багатолітньої розлуки, я зустрів свого давнього, замріяного друга".

У розмовному мовленні широко представлені загальномовні й контекстуальні синоніми, що є емоційно-експресивними замінниками нейтральних слів загальнонародної мови: "- Так хто тут змерз, питаю? - вже прискіпується Ладко, і чим довше мовчать під бузком та біля оградки, тим гучніше гамселить у його просторих грудях велике й лагідне серце, і гаряча хвиля збудження трепетно лоскочеться в жилах.

 

Професіоналізми

Професіоналізми – це слова та словосполучення, характерні для мовлення певних професійних груп. Вони позначають знаряддя праці, трудові процеси, продукти праці. Професіоналізми можуть бути неофіційними замінниками термінів. Ці мовні одиниці вживаються у тих сферах, де занадто складна термінологія (для спрощення спілкування), або там, де термінологія ще не усталена. Багато професіоналізмів є словами загальнонародної мови, вжитими в переносному значенні: гніздо (у електриків), мильце (у банківських працівників), баранка (у шоферів), підвал і шапка (у журналістів).

Мовленню моряків притаманні слова кок, камбуз, гальюн, кубрик, чалитися, компас, рапорт, швартуватися, травити. Кок – це кухар на судні, камбуз – кухня, кубрик – кімната відпочинку, гальюн – убиральня, чалитися – приставати до берега, швартуватися – прикріплюватися швартовом (про корабель, човен).

Працівники банківсько-фінансової сфери вживають слова бик – маклер, що грає на підвищення курсу цінних паперів; ведмідь – маклер, що грає на пониження курсу акцій; золотий жук – великий власник жовтого металу; динамітник – брокер, що активно продає ненадійні акції; мильце – кілограмовий зливок золота.

Льотчики вживають такі назви фігур вищого пілотажу: піке, петля, штопор, бочка. Фахівці в галузі комп’ютерної техніки користуються професіоналізмами материнка, мама – материнська плата; клава – клавіатура; вінт – вінчестер, скинути інформацію тощо.

Музиканти вживають слова та словосполучення написати пісню на рибу (до створеної музики написати вірш), співати під плюс (мінус) – плюсову (мінусову фонограму), фанера – фонограма та ін.

Рибалки так називають різні види сіток: волокуша – сітка, якою можна ловити рибу на мілині; ставник – нерухомо укріплена у вертикальному положенні рибальська сітка; підсака – риболовна сітка, що має форму косого мішка, на обручі з довгим держаком.

Найчастіше професіоналізми вживають в усному мовленні. Вони трапляються у виданнях, призначених для фахівців окремих галузей науки, техніки, виробництва (інструкції, пам’ятки), у науково-популярній літературі. Як стилістичний засіб професіоналізми використовуються в художній літературі та публіцистиці для мовної характеристики персонажів, відтворення процесу виробництва.

Вживаючи професіоналізми у спілкуванні з представниками інших спеціальностей, пояснюйте їх значення, не зловживайте ними. Вживання професіоналізмів в офіційноділовому стилі досить обмежене, оскільки вони є стилістично забарвленими словами, характерними для розмовного стилю літературної мови.

 

Публічний виступ

Доповідь. Види доповідей

Доповідь – один із найпоширеніших видів публічних виступів; прилюдне повідомлення на певну тему.

Види доповідей:

· наукова доповідь (інформується про наукові спостереження, досліди, їх результати, нові відкриття, зроблено узагальнення наукових даних; її виголошують на наукових семінарах, конференціях, тощо);

· ділова доповідь (офіційне повідомлення про що-небудь керівникові, начальникові);

· політична доповідь (торкається політичних питань, у ній з'ясовуються суть, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства);

· звітна доповідь (виголошується під час звіту про роботу якогось органу за певний період).

Структура доповіді:

· вступ (потрібно визначити тему доповіді, причини її вибору, вказати актуальність проблеми, її значення, сформулювати мету доповіді, викласти історію питання);

· основна частина (подати характеристику проблеми (виділити основний аспект проблеми, а потім — основні положення, які детально і послідовно проаналізувати));

· висновки (мають бути чіткими, лаконічними. Рекомендується повторити основну думку, а потім підсумувати найбільш важливі положення).

 

Дискусія. Наукова дискусія

Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв'язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальний поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Організація дискусії передбачає 3 основних етапи:

· підготовчий (формулюється тема дискусії і основні питання, а також визначається час та місце проведення дискусії);

· основний (обговорюються питання, які внесені до порядку денного. Якщо в процесі обговорення або ж осмислення деяких моментів дискусії виникає невелика пауза, то головуючому не рекомендується її переривати, даючи можливість учасникам дискусії трохи поміркувати, оскільки це може сприяти новому повороту дискусії);

· заключний (підбиття підсумків. Як правило, це робить ведучий — головуючий, проте можна доручити цю справу одному із спеціалістів — учасників дискусії).

За нормами етикету дискусія не повинна тривати більше, ніж 3 год, оскільки зловживання часом призводить до втоми учасників дискусії, до їхнього роздратування і неприйняття всього, що відбувається довкола. Дуже важливим у дискусії є дотримання часового регламенту: повідомлення — 15—20 хв., виступ — 3—5 хв.

Основні правила ведення дискусії:

1. Відверто висловлювати думки.

2. Поважати точки зору всіх членів дискусії.

3. Слухати інших, не перебиваючи.

4. Не говорити занадто довго та занадто часто.

5. Водночас має говорити лише одна особа.

6. Дотримуватися позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикувати себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Наукова дискусія – це публічне обговорення спірного наукового питання двома або кількома особами. Мета: пошук істини, а не хизування ерудицією чи розумом або перемога над опонентом. Потрібно з повагою ставитися один до одного, давати змогу кожному висловитися, не переривати один одного, бути толерантним, не можна ображати опонента, пам’ятайте правило «істинна завжди відносна, а не абсолютна», наукова дискусія – конфлікт ідей, а не людей. Емоційні репліки мають подаватися без крику, обов’язково потрібно дотримуватись стандартних етикетних формул.

 

Лекція. Види лекцій

Лекція — основна форма проведення навчальних занять, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу; усний виклад предмета викладачем, а також публічне читання на будь-яку тему.

Традиційні лекції: вступна, інформаційна(тематична), заключна(підсумкова), оглядова.

Вступна лекція поділяється на:

ознайомча (лектор розповідає про видатних діячів, які зробили суттєвий внесок у розвиток даної науки, здобутки викладачів і т.д.); настановча (розрахована на студентів І курсу, студентів-заочників, окреслення кола питань, проблем, які необхідно опрацювати, а також висвітлювати на наступних заняттях); інструктивна (висвітлюються вимоги кафедри до курсової, дипломної роботи, поради щодо вибору теми, збору матеріалів, підготовки до захисту робити).

Інформаційна (тематична) лекція поділяється на:

методологічна (розкриває загальні та специфічні особливості даної науки, її структури, окремі методи пізнання); загальонопредметна (розкриває загальні та специфічні особливості даної науки, її структуру, окремі ме