Культура як світ діяльності. Артефакти.

Культура як світ діяльності. Артефакти.

Творцем, об’єктом і суб’єктом культури, її носієм, її змістом і її результатом є людина. Людина, будучи біологічною істотою, творить інший світ, переробляючи першу природу, укладаючи в цей процес свою не тільки фізичну силу та енергію, а й культурну, розумову, вольову енергію. Культура, штучно створений світ — це факт людської присутності на Землі. Перетворюючи природу, створюючи штучне середовище людського існування й удосконалення, людина творить одночасно світ продуктів людської думки — духовну сферу — найважливішу для людського творення і найнедосяжнішу в ідеальному розумінні. Коли «другу природу» ми називаємо матеріальною культурою, то духовну слід назвати другим Всесвітом. Це «царство людського розуму». Кожну людину, кожен етнос, кожне суспільство в процесі розвитку та культуротворення охоплює культуротворча активність. Саме цей час творчості і є вищим благом. Такі поривання забезпечують перемогу людського в людині, забезпечують людське вдосконалення, перемогу Добра

АРТЕФАКТИ (від лат. arte — штучний, factus - виконаний) – це продукти та наслідки людської діяльності. Артефакти – це штучно створені людиною предмети і явища, виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії. Артефакти — це феномени культури.Культура включає в себе не тільки те, що знаходиться поза людиною, але й зміни, які вона виконує в самій собі, в своїм тілі, в своїй душі, у власній фізичній та духовній зовнішності.

Отже, культура є світ людської діяльності або світ артефактів.

Культура являє собою світ смислів, які є необхідним атрибутом артефактів. Людина — творіння природи і всі її закони зберігають свою силу у її діяльності так само, як і у будь-яких природних явищах і процесах. Ніхто не може відмінити їх або порушити. Все, що створює людина, виникає у відповідності з об'єктивними законами розвитку природи. У чому ж тоді різниця між предметами культури і творіннями природи?

Явища природи розглядаються у їх власному, незалежному від людини бутті, і мають якусь об'єктивну, властиву їм характеристику і окрім неї ніякої іншої визначеності вони не мають.

Артефакти — предмети культури, на відміну від явищ природи мають подвійну визначеність. З одного боку, у них, як і у природних явищ, також є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини. Але з іншого боку, артефакти мають ще й іншу суб'єктивну визначеність. У них втілено те, що називають «змістом», «значеням».Предмети культури є наслідком духовно-творчої активності людини (теза ідеаціонізму).

Отже, культура є не просто сукупність продуктів людської діяльності, артефактів. Культура — це і світ смислів, які людина вкладає у свої творіння і дії(знання, цінності, регулятиви).

Мистецтво. Риси. Види.

Мистецтво – це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вираження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає в чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв’язок з переживаннями й чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб’єктивне бачення дійсності, по-третє, образність і творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.

Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності і багатстві. Нема головних і другорядних видів мистецтва, кожний з них має свої особливості та переваги. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з них.Література. Назва походить від латинського слова "буква".

Література - це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові.. Слово - ось матеріал літературного образу. Образність в самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно - розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Відрізняється один різновид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підрозділи: трагедія, комедія, Ядрами, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу - викласти поступову оповідь про ряд подій. В письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, доповідання, нарис.

Танець (від німецького слова "рух"). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла. Танець і може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається "хореографія".

Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі яких - узагальнені інтонації людської мови.. Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок.Засобами виразності у музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються у інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. В залежності від того, як виконується музичний твір, розрізняють вокальну, інструментальну та вокально-інструментальну музику.

Театр - це вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами. Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий.

Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що увійшов в систему синтетичних видів мистецтва у XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Архітектура. Образотворче мистецтво

Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей і естетичних переконань суспільства. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об'ємних мас, які і роблять одну споруду величною, а іншу - примхливо-грайливою чи похмурою. Живопис - це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника. Виразність живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки

Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів. Відтак, можемо виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево), ліпка (глина та інші м'які матеріали), лиття (метал, пластмаса). Склалися два основні різновиди скульптури: кругла — якщо є можливість розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф - об'ємне зображення, розташоване на деякій площині.

". Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже основним засобом створення художнього образу у графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого - лінія, штрих, які творять контур предмету або фігури. Малюнок - це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Інший різновид графіки - гравюра або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного малюнку, який виконується художником на тому чи іншому матеріалі.

Визначальні риси - Чуттєво-емоційне сприйняття навколишнього світІ, Суб'єктивізм,3) Образність.

Основою класифікації мистецтва є виокремлення певних спільних рис, властивих окремим його видам. Але будь-яка класифікація відносна. Найпоширеніша їх класифікація поділяє види мистецтва на три групи: просторові (статичні), часові (динамічні) та просторово-часові. До першої групи відносять усі образотворчі мистецтва й архітектуру; до другої — літературу і музику; до третьої — балет, театр, кіно.

За формою чуттєвого сприймання розрізняють

слухові — музика, радіо

зорові — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія

зорово-слухові — театр, кіно.

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними матеріалами:

традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево, метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й т.д.) — архітектура, скульптура, живопис і т. д.

сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка, цифрові обчислювальні машини) — медіамистецтво

звук (чутні коливання повітря) — музика

слово (одиниця мови) — література

людину-посередника — (актор, клоун тощо).

Види, форми, функції.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – пов’язана зі словом "дух" – філософським поняттям, яке означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування та його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – що з них первинне, а що вторинне, похідне – основне питання філософії, що визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Світова культура – це одвічна сукупність культур цілісного світу, яка акумулює й розвиває найкращі риси національних культур. Власне, це синтез кращих досягнень національних культур різних народів, які стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура тісно пов’язана з поняттями "нація", "етнос" і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з давніх часів, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії. Національна культура – це синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, перш за все, в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії.

Співвідношення культур. Культура – це чинник, що організовує всі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:

· Народна культура (корінна) створюється в глибинах народного духу, в повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями.

· "Висока культура", до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді; вони виховані народною культурою і є справжніми її носіями.

· Елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями тощо.

· Демократична культура – культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована.

· Масова культура з’явилася на початку ХХ ст. Для неї характерні:

- стандартизація культурної діяльності;

- профанація;

- активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення тощо).

"Масова культура" суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки "високої культури", а з іншого – вульгаризує їх, підмінює оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.

Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території.

Політична культура – важливий чинник суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувались у різних народів у різні часи.

Правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур, дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, що часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні.

Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання.

Технічна культура – оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура.

Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом "кинутих" в іншу.

Форми вираження культури. У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження:

- наукові;

- технологічні;

- мистецькі;

- світоглядно-релігійні тощо.

Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.

Технологічна культура забезпечує науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.

Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи – партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє всі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.

Мистецтво – це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вираження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає в чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості.

Слід виділити такі функції культури:

- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві та в світі, мету свого життя;

- інформативна – збагачення людини попереднім досвідом, тобто, щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І.В.Гете);

- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;

- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;

- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насолоди.

Типи культурної динаміки.

Термін "динаміка культури" ввійшов у науковий обіг у 1930-х роках минулого століття з виходом у світ фундаментальної чотиритомної праці П.Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". В ній дослід­жуються історія культури від найдавніших часів, зміна різних куль­турних стилів, тобто перехід від однієї культурної системи до іншої. Стійке входження цього поняття в науковий простір відбулося в другій половині XX ст. Це пов’язано з поглибленням наукових уяв­лень про зміни в культурі, їх характер і обсяг, про багатоманітність динамічних типів і форм культури, про джерела і передумови куль­турного руху.

Динаміка культури – це зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упоряд­кованих тенденцій, а також чітко виражена спрямованість, вектор руху. Друге значення цього терміна – розділ теорії культури, у межах якого вивчаються процеси змінюваності в культурах. Вихідними й універсальними для розуміння динаміки культури є культурні зміни, тобто різні стани культури в двох і більше тимча­сових точках. Культурні зміни – це будь-які трансформації куль­тури, в тому числі й такі, які позбавлені цілісності, чітко вираженої спрямованості руху. Поняття динаміки культури тісно пов’язане з поняттям "культурні зміни", але вони не тотожні. Культурні зміни вміщують більше руху з менш виразними і яскравими характеристиками, ніж ті, що властиві культурній динаміці.

Науково-філософська інтерпретація динаміки культури виявляє різні якісні характеристики властивого їй руху:

- еволюцію культури;

- революцію культури;

- культурний прогрес;

- культурний регрес;

- культурну епоху;

- культурний ренесанс;

- культурний декаданс;

- кризу куль­тури (цивілізації);

- безвихідь культури (цивілізації).

1). Еволюція культури у вузькому розумінні являє собою єдність кількісних і якісних змін в культурі в межах певної основної якості культур. В широкому контексті еволюція культури є синонімом динаміки культури.

2). Культурна революція означає масштабний і системний перелом, стрибок у розвитку певної моделі культури. Це якісна її трансфор­мація і перехід до нової моделі.

3). Культурний прогрес характеризується удосконаленням структур, змісту і видів культурної діяльності, що є результатом творчого потенціалу людства.

4). Його парним, протилежним поняттям є куль­турний регрес, тобто ерозія структур, змісту і видів культурної діяльності, згортання її потенціалу, "втомленість".

5). Культурна епоха символізує тривалий, масштабний період в історії культури. Він означений пануванням чи зміною певних систем культурних цінностей і смислів.

6). Під культурним ренесансом розуміють відродження раніше втрачених або зміщених на історичну периферію цінностей. Яскравим прикладом культурного ренесансу стало італій­ське і європейське відродження, продовжене у наступних світових стилях.

7). Культурний декаданс означає такий стан культури, за якого відбувається деградація традиційних культурних цінностей і смис­лів, тобто їх глибока й системна невідповідність соціокультурній реальності, що змінилася. Ситуація декадансу свідчить про послаб­лення і розлад адаптивних механізмів культури, нездатність до твор­чої відповіді на нові проблеми і виклики часу.

8). Кризу культури (цивілізації) визначають як період загострення внутрішніх суперечностей тієї чи іншої цивілізації, випробування життєвої сили, її соціокультурних цінностей і смислів. Кризовий стан долається і завершується переходом соціокультурних цінностей і смислів на нову ступінь зрілості

9). Безвихідний стан культури (цивілізації) настає тоді, коли криза цивілізації, її соціокультурних цінностей і смислів приводить до знецінення їх і завершується роз­падом. Життєвість культур – у їхній здатності долати такі кризи, оновлювати свої базові цінності.

У цілому для динаміки культури характерний стійкий порядок взаємодії її компонентів, періодичність, спрямо­ваність. Процес динаміки культури слід інтерпретувати як вияв здат­ності складних соціальних систем адаптуватися до змінних зовніш­ніх і внутрішніх умов свого існування. Виявлення об’єктивно-істинної природи культури, її динаміки здійснюється в різних концепціях і школах культуроло­гічних знань.

Особливості реалізму.

Реалізм (від лат. rеаlis – матеріальний, дійсний). Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. В основі реалізму започатковано ретельне всебі­чне вивчення явищ життя, ствердження його естетичної цінності, соціальної спрямованості змісту.Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму.

Як художній напрямок і творчий метод у літературі і мистецтві реалізм виник в культурі Нового часу. Епоха піднесення суспільного руху, поширення демократич­них ідей визначали історичну своєрідність в зародженні і розвитку реалізму Нового часу.

Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм; - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; - вільна побудова творів; - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Взагалі витоки реалізму в літературі відносять до епохи Відро­дження - Рабле, Петрарка, Шекспір, а також Просвіництво - Вольтер, Дідро, Гете. Проте саме початок XIX ст. вважається періодом зрілості реалізму. Тому реалізм першої половини XIX ст. (головним чином у Франції і Ан­глії) вважають "класичним періодом". Творчість Стендаля, Бронте, О.Баль­зака, У.Теккерея, Ч.Діккенса дає можливість осягнути сутність і природу реалізму, визначити його фундаментальні ознаки. До них відносяться історизм погляду на дійсність, об’єктивність художніх підходів, зображення типових характерів в типових обставинах, від­чуття соціальних законів розвитку.

Новий тип реалізму – критичного реалізму, сформувався у XIX ст. на основі посилення визвольної боротьби народних мас. Найвидатніші його представники – О.Бальзак, У.Теккерей, О.Пушкін, М.Гоголь, Л.Толстой, І.Тургенєв, Т.Шевченко, І.Франко критикували протиріччя і антагонізми, розкривали вади буржуазно-панського ладу, показували невідпо­відність цього ладу нормам людської моралі.

Засновником критичного реалізму в українській літературі став Т.Г.Шевченко. Глибоке розкриття соціальних протиріч, викривальна спрямованість характеризують творчість письменників-реалістів Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Лесі Українки, М.Коцюбинсь­кого, збагачують українську літературу творами виняткового ідей­но-художнього значення.

В XX ст. в умовах грандіозних змін і в епоху переходу від ка­піталізму до соціалізму виникають нові форми і нова естетична система, що відбивала тодішню ідеологію – соціалістичний реа­лізм (М.Горький, М.Шолохов, О.Довженко, М.Андерсен-Несе, Ш.О’Кейсі, П.Неруда, Б.Брехт).

Новий етап розвитку реалістичного образотворчо­го мистецтва розпочався ще в епоху Відродження і тісно пов’язаний з творчістю Дюрера (Німеччина), в XVII ст. – М.Караваджіо (Італія), Д.Веласкеса (Іспанія), П.Рубенса і А. Ван Дейка (Фландрія), П.Ластмана, Рембрандта, Ф.Гальса, Яна Вермера (Нідерланди). Творчість Ж. Б.С. Шардена – у Франції, У.Хогарта у Великій Британії, була пов’язана з ідеями Просвітництва. Увага цих художників була спря­мована на відображення повсякденного життя простих людей із "третього стану". Пильна увага до людини виникла також в пор­треті епохи класицизму (Ж.Л.Давид, Ж.О.Д. Негр – у Франції). Значне місце у розвитку реалізму належить творчості Ф.Гойї. Укріплюються реалістичні тенденції в портреті, побутовому жанрі і пейзажі (Т.Жерімо, Е.Делакруа, О.Домьє, К.Коро, а також майстри барбізонської школи у Франції). Риси реалізму прослідковуються у творчості російських майстрів першої половини XIX ст. – в порт­ретах О.Кіпренського і В.Тропініна, жанрових картинах О.Венеціанова, пейзажах С.Щедріна. Вірність принципам реалізму, безпосереднє вивчення натури з глибинним філософським узагальненням виявляється в творах О.Іванова і особливо, засновника російського демократичного реалізму П.Федотова.

У скульптурі XIX ст. романтизм відобразився у творчості О.Родена у Франції, К.Меньє в Бельгії. В російському образотворчому мистецтві 2-ї половини XIX ст. реалістичні тен­денції з найбільшою силою виявляються у творчості художників-передвижників (В.Перов, І.Крамський, І.Рєпін, В.Суріков, М.Ге, І.Шишкін, О.Саврасов, І.Левітан та ін.).

Наприкінці XIX – початку XX ст. традиції критичного реа­лізму розвивали художники різних країн (Т.Стенйлен у Франції, М.Ліберман, Г.Цілле, К.Кольвіц в Німеччині, Ф.Бренгвін у Ве­ликій Британії). На початку XX ст. традиції реалізму в живопису були особливо стійкими в Росії у творчості В.Сєрова, К.Коровіна, С.Іванова, М.Касаткіна, у скульптурі – в роботах А.Голубкіної.

Засновником реалізму в українському мистецтві був Т.Шевчен­ко. Його традиції розвивали художники XIX-XX ст. – М.Пимоненко, С.Васильківський, С.Св’ятославський, І.Труш, Є.Кульчицька, О.Монастирський, І. Бокшай та ін.

Основні напрями модернізму.

Модернізм (від фр. moderne – сучасний) – загальна назва худож­ніх напрямів у образотворчому мистецтві другої половини XIX – початку XX ст., які протиставили себе традиціоналізму в якості єдиного "мистецтва сучасності" або "мистецтва майбутнього".

Саме слово "модерн" було вперше використано у V ст. для розмежування християнства, що набуло офіційного статусу, і минулого римського язичества. Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.

Модернізм – це сукупність напрямків, що склалися у мис­тецтві XX ст. Умовними часовими рамками існування модернізму вважається період з 1907 р. (час виникнення кубізму) по 60-ті рр. XX ст. (початок постмодернізму). Центрами модернізму вважаються Франція, Німеччина, Італія і Росія.

Характерними особливостями модернізму є:

- відсутність єдиного стабільного начала (модернізм неможли­во визначити як стиль в мистецтві – це скоріше сукупність стильових напрямків);

- філософія життя, неокантіанство, феноменологія, інтуїти­візм, фрейдизм як теоретична база модернізму;

- відмова у мистецтві від наслідування природі, зображення її видимої реальності, спроба, подібно науці, проникнути у потаємне, невидиме;

- елітарний характер культури, що поєднується із намаганням перебудови суспільства та прагненням до масовості.

Імпресіонізм (від франц. impression — враження) — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Імпре­сіонізм розвивається в останній третині XIX — на початку XX століття. Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього.Спершу він виник у французькому живописі: у 1874 році в Парижі серед інших творів експонувалася картина Клода Моне «Враження. Схід сонця» А в 1877 році група художників (К. Моне, О. Ренуар, К. Піссарро,?. Дега, А. Сіслей) «добровільно» приймає назву «імпресіоністи» та починає видавати журнал «Імпресіонізм». Під впливом імпресіонізму в живописі зго­дом з'являється імпресіонізм у скульптурі (О. Роден), музи­ці (М. Равель, К. Дебюссі, О. Скрябін, І. Стравинський), театрі (А. Шніцлер, Г. Гофмансталь). Наприкінці XIX століт­тя імпресіоністичний стиль охоплює також і літературу.Риси імпресіонізму притаманні французьким художникам слова П. Верлену, С. Малларме, братам Гонкурам, пізньому Ґ. Мопассану,?. Прусту; норвезькому авторові К. Гамсуну, англійцям О. Уайльду, Дж. Конраду, Р. Л. Стівенсону; В російській літературі імпресіоністичну образність застосову­вали прозаїки А. Чехов, І. Бунін, Б. Зайцев, поети І. Аннен-ський, К. Бальмонт. Поетика імпресіонізму знаходить своє місце і в українській літературі. Насамперед це стосується новелістики М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черем­шини, частково О. Кобилянської.

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера.

 

Унанімізм (франц. unanimisme, від unanime — одностайний) — літе­ратурна течія у французькій літературі початку XX століт­тя, що об'єднала представників французької літературної молоді. Справжнім лідером течії був Жюль Ромен. Саме йому належать два основні маніфести унанімізму: тео­ретичний («Унанімістські почуття та поезія», 1905 р.) та поетичний (лірична збірка «Унанімістське життя», 1908 p.). Поряд з Ж. Роменом до унанімістів належали Жорж Дюамель, Шарль Вільдрак, Рене Аркос, Жорж Шенев'єр, Люк Дюртен та П'єр-Жан Жув.

Імажинізм — літературна течія, що з'явилася в Росії в перші роки після Жовтневого заколоту.Імажіністи проголосили художній образ як самоціль поезії, затверджували примат самоцільного образу і формотворчості над сенсом, ідеєю; висловлювали переважно богемні настрої. В 1919 році видається перша «Декларація імажиністів», яку підписали поети Сергій Єсенін, Рюрік Івнєв, Анатолій Марієнгоф, Вадим Шершеневич та художники Борис Ердман і Георгій Якулов.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літе­ратурі й мистецтві 10—30-х років XX століття. Батьківщиною футуризму була Італія. У 1909 році італійський поет Філіп-по Томмазо Марінетті друкує в паризькій газеті «Фігаро» перший маніфест футуризму. Через рік з'являються футу­ристичні маніфести італійських художників (У. Боччоні, Л. Руссоло, Дж. Северіні) і музикантів (Б. Прателла та ін.). Футуризм — це мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Євген Сагайдачний,

Акмеїзм (від грец. akme — найвищий ступінь чогось, вершина) — модерніська течія в російській поезії 10-20-х років 20 ст., що разом із футуризмом виникла як реакція на кризу символізму. ЇЇ представники —Гумільов Микола Степанович,Мандельштам Осип Емільович,Городецький Сергій Митрофанович,Іванов Георгій Володимирович та ін. — 1911 р. утворили спілку «Цех поетів», що ставила на меті завдання професійного поетичного вдосконалення. Заперечуючи символіську спрямованість у містичні «незбагненні» сфери, акмеїсти у своїй творчості звернулися до предметно-чуттєвого, потойбічного, до самоцінності матеріальних речей та їхнього первісного сенсу. Замість туманно-абстрактного світосприйняття, притаманного символістам, вони стверджували мужньо ясний погляд на земне життя й закликали «сприймати світ у всій сукупності його краси та потворності».

Експресіонізм (франц. expressio-nisme, від expression — вираження, виразність) — напрям у літературі та мистецтві, шо розвивається з 1905 по 1920-ті роки й досягає найбільшого розквіту в Німеччині та Австрії. Мав своїх прихильників в мистецтві Франції, Австрії, Польщі, німецькомовної Швейцарії. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст. Головні представники в живопису- Егон Шиле,Ернст Барлах,Отто Дікс, Жорж Руо, Хайм Сутін, Генрих Кампендонк, Ернст Людвіг Кірхнер.

X. Вальден був першим, хто вжив термін «експресіонізм» у 1911 році. Найвизначнішими теоретиками напряму були Курт Пінтус і Казимір Едшмід. Обличчя експресіоністської драми визначали Г. Кайзер, Е. Толлер, В. Газенклевер, Л. Рубінер. До найяскравіших поетів напряму належать Г. Гейм, Г. Тракль, Й. Бехер, Г. Бенн, Е. Ласкер-Шюлер, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків експресіонізму — ранній А. Дьоблін, К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк і близькі до напряму Ф. Кафка й молодий Г. Гессе. Схожі до експресіонізму тенденції проявляються тоді ж і у творчості Л. Андреева.

Дадаїзм (франц. dadaisme, від dada — в дитячій мові іграшковий, дерев'яний коник) — авангардистська течія в західноєвро­пейській літературі та мистецтві, що існувала в 1916—1922 роках. Група «Дада» виникла в роки першої світової війни в нейтральній Швейцарії, в Цюриху. її заснували митці-емігранти Т. Тцара, Р. Гюльзенбек, Г. Балль, Г. Арн, М. Янко. Дадаїзм — (фр. dadaïsme) — авангардистська літературно-мистецька течія, прихильники якої стверджують, що алогізм