Основні концепції культури. Сучасні культурологічні концепції



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні концепції культури. Сучасні культурологічні концепції



Знайомлячись з основними концепціями культурології, ми повинні мати на увазі, що до першої половини ХІХ століття феномен культури розглядався лише на засадах її раціонального осмислення. У другій половині ХІХ століття його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного розуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму.

Філософія Гегеля як теорія культури. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) – представник класичної німецької філософії, вперше поставив питання про співвідношення культури й людського розуму. У філософській системі Гегеля культура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесвітнього.

Філософія культури Шпенглера. Визначний німецький філософ, історик Освальд Шпенглер (1880-1936) розвинув учення про культуру як безліч замкнених "організмів" (єгипетського, китайського, індійського тощо), що виражали "колективну душу народу", що проходить певний цикл життя, який триває впродовж тисячоліть Незважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур, він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасного дослідження про людину, культуру й цивілізацію.

Людина, творчість та культура у філософії М.Бердяєва.Визначний російський релігійний філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) був першим виразником духовного драматизму переломної епохи.Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вище культури, тому її творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про історичну долю Росії, М.Бердяєв покладав надії на "чудо релігійного перетворення життя" як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушному порядку цивілізації.

Культура й несвідоме начало в концепції З.Фрейда. Австрійський мислитель, лікар-психіатр і невропатолог Зигмунд Фрейд (1856-1939), проаналізувавши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самій людині. Він створи в новий напрям у психології та медицині, який назвав психоаналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури – міфологію, фольклор, художню творчість, релігію тощо.

Культура й колективне несвідоме у концепції Юнга. Швейцарський психолог і філософ Карл Густав Юнг (1875-1961), як і З.Фрейд, починав працювати лікарем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуванні несвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з’являлися його пацієнтам у сновидіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати. Це явище Юнг пояснював як природну силу й назвав його колективне несвідоме, а його первинні форми – архетипами колективного несвідомого. Так, виходило, що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщину біологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротися з несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог.

"Виклик та Відповідь" як рушійна сила у розвитку культури у концепції А.Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889-1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загальну концепцію розвитку культури. Як і О.Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них А.Тойнбі розглядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення.Рушійною силою культури Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: "божественне" й "диявольське". На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом "Відповідей" творчого людського духу на "Виклик", що закидає йому природа, а кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же "Виклик" може бути декілька варіантів "Відповідей".

Цінність як головний принцип культури в концепції П.Сорокіна.Визначний російський соціолог і культуролог Питирим Олександрович Сорокін (1889-1968), розвиваючи концепції Шпенглера й Тойнбі, визнавав прогресивний розвиток сучасної західної культури, але, визначаючи її стан як кризовий, оцінював її не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення нової цивілізації, що врешті-решт об’єднає все людство. На його думку, культура є сукупністю всього створеного або визнаного даним суспільством на тій чи іншій стадії розвитку, в процесі якого суспільство формує різноманітні культурні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові тощо, що формуються у систему вищих рангів.

Культура як сукупність знакових систем: структуралізм К.Леві-Стросса, М.Фуко та ін. Помітне місце в сучасній культурі посідає структуралізм. Це сучасний напрям розвитку гуманітарного знання, пов’язаний з використанням структурного методу моделювання та математики в лінгвістиці, літературознавсті, етнографії, історії. Об’єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія, мода, реклама). Основні ідеї структуралізму були розроблені у роботах французьких учених, серед яких виділялися етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс (1908-2009), філософ, історик культури й науки Мішель Фуко (1926-1984), філософ Жак Дерріда (1930-2004), психіатр Жак Лакан (1901-1981).

Концепція гри (Й.Хейзинга, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Фінк). Найрозповсюдженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культури. Найяскравіший її представник – голландський культуролог, історик і філософ-ідеаліст Йоганн Хейзинга (1872-1945). Розвиток культури за його теорією відбувається в процесі гри. Вся культурна творчість – це гра: поезія, музика, художня творчість, мораль і всі можливі форми культури.В основу цієї концепції покладено тлумачення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незацікавленої діяльності, яка сама по собі приємна і не має певної мети.

Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955). Піддаючи критиці сучасну "масову культуру", він протиставляє їй "живу" культуру, що є особистим надбанням людини. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурного процесу, що може протистояти "масовій культурі". Важливим елементом людського буття вважає гру німецький філософ Е.Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тваринному світові, бо фантазія, як засіб оперування уявленнями, притаманна лише людині, яка в процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.

Культурологічна думка в Україні. Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку ХІХ століття, в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722-1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, уявляючи як три світи: людська спільнота й світ окремої людини, світ природи ("макрокосм") та "світ символів" (або Біблія). Все в світі має "зовнішню" (або матеріальну натуру), і "внутрішню" (або духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.

Діячі "Кирило-Мефодіївського братства" проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті "Дві руські народності" (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.

Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов’янських народів проводили у своїй творчості члени "Руської трійці" в Галичині (середина ХІХ ст.

На рубежі ХІХ – ХХ століття, в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т.Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І.Франко та інші. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури та елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М.Костомаров, І.Огієнко, М.Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М.Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України[1]. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.

Наступний етап у розвитку української культурології пов’язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.

Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М.Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д.Антонович та І.Крип’якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкнутості національної культури, визначаючи існування загальнолюдської світової культури. В той же час у ХХ ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М.Грушевський та І.Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним чинником збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І.Огієнко висунув ідею "рідномовної політики", в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, в тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861-1944); передбачала інкорпорацію української культури в західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.

Види, форми, функції.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – пов’язана зі словом "дух" – філософським поняттям, яке означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування та його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – що з них первинне, а що вторинне, похідне – основне питання філософії, що визначає рівень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Світова культура – це одвічна сукупність культур цілісного світу, яка акумулює й розвиває найкращі риси національних культур. Власне, це синтез кращих досягнень національних культур різних народів, які стали загальнолюдським надбанням.

Національна культура тісно пов’язана з поняттями "нація", "етнос" і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з давніх часів, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії. Національна культура – це синтез цінностей, створених різними соціальними групами людей, її своєрідність та оригінальність виявляється в духовній сфері, перш за все, в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії.

Співвідношення культур. Культура – це чинник, що організовує всі рівні життя людей. Вони взаємопов’язані, але неоднорідні:

· Народна культура (корінна) створюється в глибинах народного духу, в повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями.

· "Висока культура", до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді; вони виховані народною культурою і є справжніми її носіями.

· Елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями тощо.

· Демократична культура – культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована.

· Масова культура з’явилася на початку ХХ ст. Для неї характерні:

- стандартизація культурної діяльності;

- профанація;

- активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення тощо).

"Масова культура" суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки "високої культури", а з іншого – вульгаризує їх, підмінює оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.

Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території.

Політична культура – важливий чинник суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувались у різних народів у різні часи.

Правова культура – формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур, дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, що часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні.

Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання.

Технічна культура – оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв’язки людини й машини, які визначає технічна культура.

Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив’язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом "кинутих" в іншу.

Форми вираження культури. У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження:

- наукові;

- технологічні;

- мистецькі;

- світоглядно-релігійні тощо.

Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.

Технологічна культура забезпечує науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.

Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи – партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє всі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.

Мистецтво – це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вираження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб’єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості – літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає в чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості.

Слід виділити такі функції культури:

- людинотворча – засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві та в світі, мету свого життя;

- інформативна – збагачення людини попереднім досвідом, тобто, щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І.В.Гете);

- регулятивна – культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;

- аксіологічна – встановлення ціннісних пріоритетів;

- гедоністична – спрямування на отримання задоволення, насолоди.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.219.62 (0.012 с.)