Реалізм як історично конкретна форма художньої свідомості.

Реалізм (від лат. rеаlis – матеріальний, дійсний). У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині. Реалізм у лі­тературі і мистецтві – в широкому розумінні: одна із основних властивостей мистецтва, що полягає в правдивому, об’єктивному відображенні і відтворенні дійсності у формах, що відповідають самій дійсності. В основі реалізму започатковано ретельне всебі­чне вивчення явищ життя, ствердження його естетичної цінності, соціальної спрямованості змісту.

Як художній напрямок і творчий метод у літературі і мистецтві реалізм виник в культурі Нового часу. Принцип життєвої правди, пошуки закономірного у життєвому процесі найповніше відображу­ються в реалізмі тоді, коли вони пов’язані з передовими ідеями свого часу. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом. Епоха піднесення суспільного руху, поширення демократич­них ідей визначали історичну своєрідність в зародженні і розвитку реалізму Нового часу.

Взагалі витоки реалізму в літературі відносять до епохи Відро­дження, вбачаючи найповніше виявлення його у творчості Ф.Пет­рарки, Ф.Рабує, У.Шекспіра, М.Сервантеса, які створили галерею людських характерів, так званих вічних образів (Гамлет, Лір, Дон Кіхот), для яких характерна масштабність соціально-психологічних узагальнень, глибоке проникнення в психологію персонажів, в об­ставинах їх життя.

Наступним етапом у розвитку реалізму можна вважати епоху Просвітництва, елементи якого прослідковуються у творчості Во­льтера, Жан-Жака Руссо, Дені Дідро, І.В.Гете.

Початок XIX ст. вважається періодом зрілості реалізму. Тому реалізм першої половини XIX ст. (головним чином у Франції і Ан­глії) вважають "класичним періодом". Творчість Стендаля, О.Баль­зака, У.Теккерея, Ч.Діккенса, дає можливість осягнути сутність і природу реалізму, визначити його фундаментальні ознаки. До них відносяться історизм погляду на дійсність, об’єктивність художніх підходів, зображення типових характерів в типових обставинах, від­чуття соціальних законів розвитку.

Новий тип реалізму – критичного реалізму, сформувався у XIX ст. на основі посилення визвольної боротьби народних мас. Найвидатніші його представники – О.Бальзак, Стендаль, Ч.Діккенс, У.Теккерей, О.Пушкін, М.Гоголь, Л.Толстой, І.Тургенєв, Т.Шевченко, І.Франко критикували протиріччя і антагонізми, розкривали вади буржуазно-панського ладу, показували невідпо­відність цього ладу нормам людської моралі. Виступ у 60-ті роки революційних демократів на чолі з М.Чернишевським ще більше посилило критичні начала в російському реалізмі.

Засновником критичного реалізму в українській літературі став Т.Г.Шевченко. Глибоке розкриття соціальних протиріч, викривальна спрямованість характеризують творчість письменників-реалістів Марка Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Лесі Українки, М.Коцюбинсь­кого, збагачують українську літературу творами виняткового ідей­но-художнього значення.

В XX ст. в умовах грандіозних змін і в епоху переходу від ка­піталізму до соціалізму виникають нові форми і нова естетична система, що відбивала тодішню ідеологію – соціалістичний реа­лізм (М.Горький, М.Шолохов, О.Довженко, М.Андерсен-Несе, Ш.О’Кейсі, П.Неруда, Б.Брехт).

В образотворчому мистецтві правдиве відображення дійсності притаманне уже першим пам’ятникам образотворчого мистецтва (наскальним розписам епохи палеоліту). Розвиток свідомості лю­дини, збагачення її духовного світу обумовили виникнення реалізму (у широкому розумінні) в художній культурі Стародавнього Єгипту, Вавилону, Індії, античному мистецтві (зокрема римський скульпту­рний портрет). Новий етап розвитку реалістичного образотворчо­го мистецтва розпочався в епоху Відродження і тісно пов’язаний з творчістю Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело, Тіціана (Італія), Дюрера (Німеччина), в XVII ст. – М.Караваджіо (Італія), Д.Веласкеса (Іспанія), П.Рубенса і А. Ван Дейка (Фландрія), П.Ластмана, Рембрандта, Ф.Гальса, Яна Вермера (Нідерланди). Творчість Ж. Б.С. Шардена – у Франції, У.Хогарта у Великій Британії, була пов’язана з ідеями Просвітництва. Увага цих художників була спря­мована на відображення повсякденного життя простих людей із "третього стану". Риси реалізму прослідковуються у творчості російських майстрів першої половини XIX ст. – в порт­ретах О.Кіпренського і В.Тропініна, жанрових картинах О.Венеціанова, пейзажах С.Щедріна. Вірність принципам реалізму, безпосереднє вивчення натури з глибинним філософським узагальненням виявляється в творах О.Іванова і особливо, засновника російського демократичного реалізму П.Федотова.

Реалізм у Франції отримав розвиток у творчості Ж.Ф.Мілле і, особливо, Е.Мане, а пізніше в творчості художників-імпресіоністів. У скульптурі XIX ст. романтизм відобразився у творчості О.Родена у Франції, К.Меньє в Бельгії. В російському образотворчому мистецтві 2-ї половини XIX ст. реалістичні тен­денції з найбільшою силою виявляються у творчості художників-передвижників (В.Перов, І.Крамський, І.Рєпін, В.Суріков, М.Ге, І.Шишкін, О.Саврасов, І.Левітан та ін.).

Наприкінці XIX – початку XX ст. традиції критичного реа­лізму розвивали художники різних країн (Т.Стенйлен у Франції, М.Ліберман, Г.Цілле, К.Кольвіц в Німеччині, Ф.Бренгвін у Ве­ликій Британії). На початку XX ст. традиції реалізму в живопису були особливо стійкими в Росії у творчості В.Сєрова, К.Коровіна, С.Іванова, М.Касаткіна, у скульптурі – в роботах А.Голубкіної.

В українському мистецтві перші спроби реалістичного відобра­ження дійсності з’явились в мистецтві Київської Русі (окремі сю­жети фрескових і мозаїчних прикрас Софії Київської). Подальший розвиток реалізму в українському мистецтві був пов’язаний з темою боротьби українського народу проти соціального і національного пригноблення, перемоги у визвольній війні 1648-1654 рр., які спри­яли укріпленню демократичних факторів, усвідомленню значущості людської особистості.

Засновником реалізму в українському мистецтві був Т.Шевчен­ко. Його традиції розвивали художники XIX-XX ст. – М.Пимоненко, С.Васильківський, С.Св’ятославський, І.Труш, Є.Кульчицька, О.Монастирський, І. Бокшай та ін.

71. Фундатори нової української літератури в Галичині. "Руська трійця".

Національне відродження, що розпочалося в Лівобережній Україні, мало значний вплив на пробудження національної свідомості українців у Галичині, яка перебувала в складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль ініціатора національного відродження в Галичині взяло на себе греко-като-лицьке духовенство. Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мовиЗ ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.). Воно мало на меті розповсюдження книжок, що слугували б душпастирям для "навчання вірних", а парафіянам — для "духовної поживи". Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання — важливого елемента питання національного.

Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М.Герасевич — автор твору з історії української церкви, В.Компаневич — дослідник історії монастирів, І.Лаврів-ський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою "Повість временних літ".

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині. "Руська трійця" виходила далеко за межі культурних завдань. Важливими джерелами культурно-просвітницької діяльності "Руської трійці" були не лише національно-визвольні прагнення українського народу, а й твори відродженої над Дніпром літератури, мовознавчі, історичні та етнографічні праці діячів українського відродження, зокрема М.Максимовича, М.ІДертелєва, І.Срез-нєвського, а також польських, чеських і сербських письменників, які відкрили слов'янський світ.

Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря" ("Писемце посвячене рускому языку"). Якщо перший збірник до друку не призначався (М.Шашкевич розглядав його лише як пробу сил), то "Зорю" не пропустила до друку цензура, вбачаючи в ньому велику небезпеку галицького сепаратизму.

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму. Вступне слово, яке написав до "Русалки Дністрової" М.Шашкевич, закликало до культурного та літературного відродження "русинів", духовного єднання українців Галичини і Наддніпрянської України."Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Го-ловацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жу-лин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.

Вихід у світ "Русалки Дністрової" з радістю зустріла передова інтелігенція. На жаль, церковна ієрархія Греко-католицької церкви не зрозуміла й не підтримала молодих ентузіастів "Руської трійці". Власті Галичини і вище духовенство ставилися до появи альманаху вороже. На їх прохання віденська цензура конфіскувала основний тираж, а губернське управління дало розпорядження знищити 100 примірників, що потрапили до Львова, передавши лише примірник до університетської бібліотеки. Деякі конфісковані примірники альманаху випадково збереглися. Переслідувань зазнали і діячі "Руської трійці". М.Шашкевич не зміг отримати парафії, І.Вагилевич рятувався від утисків, перейшовши до протестантизму, а Я.Головацький змушений був покинути у Львівському університеті професорську посаду й емігрувати в Росію.

"Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Наслідками існування "Руської трійці" було те, що після скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша українська культурно-політична організація "Руська Рада". Всі члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич. У 1893 році після перепоховання М.Шашкевича, австрійська влада видала розпорядження, що в школі повинні вчити писати лише фонетикою. Це був поклін праці і пам'яті М. Шашкевичу.