Реалізм. Історичні форми реалізму.

Реалізм (франц.— матеріальний, предметний) — літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Вважається, що першим, хто почав говорити про реалізм у літературі в Новий час, був Д. Дідро. Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); •правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; •принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; •характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; •конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; •вільна побудова творів; •превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; •розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Серед українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський. Реалізм XIX століття за радянських часів прийнято було називати «критичним». Термін «критичний реалізм» належить М. Горькому, який запропонував його для розмежування літератури дореволюційної доби та післяреволюційної («соціалістичний реалізм»). Однак термін цей аж ніяк не відбиває всієї складності напряму: адже далеко не всі твори письменників-реалістів XIX століття були спрямовані на критику певних життєвих й суспільних явищ. Реалістичний напрям виник значною мірою як заперечення художніх принципів романтизму. Свій доробок у реалізм нашого століття внесли українські автори: С. Васильченко і О. Кобилянська, О. Гончар і П. Загребельний, О. Довженко і М. Стельмах, В. Винниченко і М. Хвильовий, В. Дрозд і Є. Гуцало. Реалізм спирається на філософію матеріалістичного позитивізму, а романтизм на ідеалізм класичний,німецький. Античний реалізм – середньовічний – новий – класичний – просвітницький – сентиментальний – етнографічний - критичний. «Античний реалізм» якому притаманні три основні риси: 1) універсальність у зображенні людини, 2) соціальний і психологічний детермінізм, 3) історична точка зору на життя. В Середньовіччі реалізмом називали напрям думки, протилежний номіналізму щодо питання про універсалії. Реалісти стверджували що загальні, родові поняття існують насправді, а не є лише знаками чи іменами. Вони поділялися на два табори: крайні реалісти притримувалися поглядів Платона про те, що загальні поняття, форми, універсалії існують незалежно від речей і до речей, помірковані реалісти слідом за Аристотелем вважали, що універсалії існують в речах. “Новий реалізм” виник на початку 60-х рр. минулого століття у Франції як результат іманентної логіки розвитку мистецтва та мистецької критики, а також як результат взаємодії цієї сфери із загальносуспільними процесами. Естетика класичного реалізму — не просто етап зрілості реалізму, а явище усвідомлення естетичною теорією законів суспільного життя, відносин особи і суспільства, законів психічного життя людини, становився і розвивався під впливом суперечностей соціального життя. Він зосереджував увагу на аналізі закономірностей взаємин особи і суспільства та відносин людини з собою самою в умовах руйнації цілісності життя. Просвітницький реалізм склався у XVIII ст. - мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу, в художніх творах з’являються представники різних соціальних верств, навіть нижчих. Провідним жанром стає соціально-побутовий роман. Сентиментальний реалізм — творам притаманні духовність, віра. Критичний реалізм – літературний напрям, який став у XIX ст. конкретно історичним втіленням реалізму. Центральним є дійсність. Головний жанр-роман. Характер людини художньо осмислюється в її соціальній обумовленості, розкривається в ретельно досліджених, достовірно зображених суспільних обставинах; дійсність піддається критичному аналізу.

Теорія і практика соцреалізму (на матеріалі дискусій)

Соціалістичний реалізм — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства». Унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва. Твори соціалістичного реалізму дуже різні за стилем та змістом. Але в кожному з них є поняття мети в прямому чи непрямому значенні, у відкритому чи завуальованому вираженні. Це або панегірик комунізму і всьому, що з ним пов'язане, або сатира на його численних ворогів. Сучасні дискусії про соціалістичний реалізм. У розпал перебудови - в травні 1988р. - На сторінках "Літературної газети" були опубліковані матеріали "Круглого столу" під назвою "Відмовлятися чи нам від соціалістичного реалізму?", Які поклали початок тривалої дискусії. З'явилися і продовжують з'являтися статті в інших виданнях, але частіше нігілістичного характеру. В них чітко проглядаються дві тенденції: перша ставить соцреалізм поза художності і на цій підставі перекреслює всіх причетних до нього письменників, у тому числі і Горького. Друга - трактує його як "творіння Сталіна 1930 рр.", як "теоретичний фантом". Всупереч нігілістичним тенденціям у науці зріє потреба об'єктивного дослідження соцреалізму. "Саме зараз, коли соціалістичний реалізм перестав бути гнітючої реальністю і пішов в область історичних спогадів, необхідно піддати феномен соцреалізму ретельному вивченню, щоб виявити його джерела та піддати аналізу його структуру "(51; 96), - писав відомий італійський славіст Страда. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму. Ф. Гладков, Ю. Лебединський пропонували назвати новий метод "пролетарським реалізмом", В. Маяковський — "тенденційним", І. Кулик - революційно-соціалістичним реалізмом, О. Толстой — "монументальним", Микола Хвильовий — "революційним романтизмом", В. Поліщук — "конструктивним динамізмом". Зустрічалися і такі назви, як "революційний реалізм", "романтичний реалізм", "комуністичний реалізм".Гостро сперечалися учасники дискусії і про те: один має бути метод чи два - соціалістичний реалізм і червоний романтизм. Ідеологією соціалістичного реалізму є марксизм, в основі якого волюнтаризм, він — визначальна риса світогляду. У творах соціалістичних реалістів змінилося трактування землі. У літературі минулих часів вона була символом гармонії, сенсом існування, у них земля — уособлення зла. Митці, які недотримувалися норм соціалістичного реалізму, ставали жертвами репресій і терору. Серед них М. Куліш, Григорій Косинка, М. Зеров, В. Стус. Він скалічив творчі долі таких талановитих митців, як П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, О. Довженко. Соціалістичний реалізм припинив своє існування, коли розпався Радянський Союз.

Системи віршування.

Віршування, або Версифікація — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи: квантативну (метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Верлібр (вільний), який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, ∪ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма. Рядок у вірші — основна ритмічна одиниця в усіх системах віршування. Він відділяється від інших рядків графічно. Тому віршована мова, розбита на віршові рядки, й своїм виглядом не подібна до прози. Строфа — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо). Двовірш, або Дистих — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Терцет — тривірш, самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель). Терцина — строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Вперше застосована у "Божественній комедії" Дайте Аліг'єрі. Катрен — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул (заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу). Секстина — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії. Октава — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Нона) — рідкісна строфа з дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки). Децима або Еспінела (за прізвищем іспанського поета XVI cm. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: аббааггддг. Александрі́йський ві́рш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Бíлий ві́рш — неримовані вірші; в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і неналоголошених закінчень тощо) мало чим відрізняється від римовваних. Рима — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. У межах чоти вірша буває: парне (суміжне) – перший рядок римується з другим, третій з четвертим; перехресне – перший з третім, другий з четвертим; кільцеве (оповите) – перший з четвертим, другий з третім. Сонет) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п.