Періодизація УЛ. Наявні класифікації етапів розвитку УЛ і їх змістові характеристики у працях С. Єфремова, М. Зерова, Д. Чижевського.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Періодизація УЛ. Наявні класифікації етапів розвитку УЛ і їх змістові характеристики у працях С. Єфремова, М. Зерова, Д. Чижевського.



Періодизація УЛ. Наявні класифікації етапів розвитку УЛ і їх змістові характеристики у працях С. Єфремова, М. Зерова, Д. Чижевського.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. починає складатися ІУЛ. Важливу роль в цьому процесі відіграли роботи Івана Франка. Але якщо у Франка є окремі статті, роботи про письменників в той чи інший період, то на початку ХХ ст. виникли авторські підручники з ІУЛ («ІУ Письменства» Єфремова; у 20-ті роки Зеров читав курс лекцій в Київському університеті і написав книгу «Від Куліша до Винниченка»; Дмитро Чижевський створив в середині ХХ с. свою «ІУЛ»). УЛ поділяється на давню і нову літературу. Періодизація Грушевського («ІУЛ» 1914), в основу поклав історичний та жанровий критерій:

1 – книжна словесність київської доби: оригінальне письменство (11-12 ст. створено місцевими авторами), творчість 12-13 ст. («Слово..»), релігійна література (12-13 ст.);

2 – Галицько-Волинська доба;

3 – Відгомони дружинного епосу;

4 – Епос і легенда. Твори мішаного типу.

Періодизація Єфремова була представлена в «ІУП» на соціологічному критерії:

1 – доба національної державної самостійності до з`єднання з Литвою і Польщею (до 14 ст.);

2 – доба національної залежності ( до кінця 18 ст.);

3 – доба національного відродження (від Котляревського до наших днів).

Періодизація Зерова «Нове українське письменство», в основі естетико-стильовий підхід:

1 – період класичних пережитків та сементалізму;

2 – панування романтичних поглядів;

3 – панування наївного реалізму;

4 – період неоромантизму і неореалізму.

Періодизація Чижевського «ІУЛ від початків до доби реалізму», в основі естетико-стильовий підхід:

1 – література монументального стилю;

2 – орнаментального стилю;

3 – переходова доба;

4 – література Ренесансу та Реформації;

5 – Бароко;

6 – Класицизм;

7 – Романтизм;

8 – Реалізм;

9 – Символізм.

Періодизація Валерія Шевчука:

1 – стара література (9-18 ст.);

2 – нова література (1798 – 1991);

3 – новітня

 

Періодизація Богдана Лепкого, праця «Начерк ІУЛ», в основі історико-соціологічний та естетичний підхід:

1 – фольклор;

2 – література первісного періоду (до нападу татар);

3 – література литовсько-польської доби;

4 – література Козаччини. Сковорода;

5 – література Відродження (від Котляревського);

6 – література доби Шевченка;

7 – Шевченко;

8 – література після Шевченка;

9 – на переломі.

Обрядова пісенність. Календарні цикли пісень.

Фольклор (усна народна творчість) — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світ думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. Обрядові пісні — це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з язичницькими віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку. Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу — колядки і щедрівки, весняного — веснянки, гаївки перехідної пори між весною і літом — русальні, літні — купальські, петрівочні, жниварські. Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. Пізніше календарно-обрядові пісні поступово втрачали зв'язок з давніми обрядами, почали підпорядковуватись християнським святам. Веснянки — назва старовинних слов'янських обрядових пісень, пов'язаних з початком весни і наближенням весняних польових робіт. Купальські пісні — обрядові пісні, які співали в час літнього сонцестояння, на Івана Купала, біля ритуального вогнища. Жниварські пісні — музично-поетичні твори, що оспівують початок, хід та завершення жнив. Колядки — величальні обрядові пісні зимового циклу. Щедрівки — величальні українські народні обрядові пісні, що виконуються під Новий рік. Русальні пісні — окремий рід української народно обрядової пісенності з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів тощо, виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня.

Думи та історичні пісні – жанри усної народної творчості. Відображення в них народного героїзму та патріотизму.

Думи — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть, жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу. Жанр думи притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі - усі ці події були мотивами українських дум. За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням - до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники подій - козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Композиція дум: поетичний заспів, власне дума (розгортання сюжету), кінцівка (славословіє). Думи — це козацький епос. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя («Козацьке життя»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»). У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного. До кращих українських дум належать "Дума про козака Голоту", "Дума про Марусю Богуславку", "Дума про Самійла Кішку", "Дума про Івана Богуна". Історичні пісні — це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті (співається). У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв. В історичних піснях часто оспівуються безіменні герої, але їхня діяльність пов'язана з конкретним історичним періодом. Відтворюють справжні історичні події, найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради рідної землі. Поява історичних пісень є наслідком розвитку історичної свідомості народу і його художнього мислення. Вони з'явились у ХV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум. Назву «історичні пісні» вперше ввів в українську фольклористику Микола Гоголь. Тематичні групи українських історичних пісень: • про боротьбу з турецько-татарськими нападниками; • про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького; • про стихійні селянські повстання та їх героїв. Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв — готовність іти на самопожертву заради громадянського добра. До найвідоміших історичних пісень належать «Зажурилась Україна», «Чи не той то Хміль», «Ой Морозе, Морозенку». У пісні «Зажурилась Україна» ідеться про боротьбу українців з турецько-татарськими нападниками. З метою змалювання масштабності кривавих подій у творі використано метонімію зажурилась Україна, тут звучить і прямий заклик підніматися на оборону рідної землі зі зброєю в руках, і на захист рідного краю мають стати не тільки козаки, а й селяни.

Розвиток драматургії і театру ХІХ ст. Драматургія Марка Кропивницького(«Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук»), Карпенко-Карого (дилогія «Сто тисяч», «Хазяїн»), Франко («Украдене щастя»).

Витоки театру – інтермедії(комічні),інтерлюдії (самостійні драматичні твори),вертепна драма ( у лялковому театрі), народні обрядові дійства. Поступово зникають інтермедії. А шляху було багато перешкод:1863 рік Валуєвський указ гласив, що малоросійської мови не було, театр перебував на останнім місці, заборонялися перекладні і оригінальні драматичні твори для народного театру. У 1876 році Ємський указ повністю придушив театр. Восени 1882 року Кропивницький організував у Елисаветграді чисто українську трупу. Був успіх в його театрі завдяки новоу репертуару, акторському майстерству та завдяки зовнішнім обставинам. Визначним літературним явищем стала драматургія М.Л.Кропивницького (1840-1910), творчі пошуки якого тісно пов’язані зі становленням професійного театру в Україні. Драматургічна спадщина М. Л. Кропивницького – це понад 40 п’єс. Талант драматурга з особливою силою розвився у 80-90-ті роки. Його п’єси у цій період досягли високого реалістичного звучання, торкалася гострих соціальних питань. Драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» вже своєю назвою підкреслювала, що надії народу на полегшення свого положення після реформи даремні. Значну гостроту набули соціальні проблеми у драмі «Глитай, або ж павук». В ній відтворені реалістичні картини класового розшарування на селі, жорстока експлуатація сільської бідноти глитаями та ростовщиками. Серед інших п’єс Кропивницького є: «Дві сім’ї», водевіль «По ревізії», жарт «Пошились у дурні» та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя. Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич; 1845-1907). Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Безкомпромісність у відтворенні правди життя, показ типових явищ розвитку капіталізму в Україні, яскраві образи селян-протестантів, борців проти поміщицького пригнічення, зла та несправедливості – характерні риси творчості І.К.Карпенка-Карого. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Важливі суспільно-політичні та моральні проблеми, які були поставлені в комедії "Сто тисяч", знайшли своє подальше всебічне висвітлення в новій комедії "Хазяїн", у яких в динаміці подано єдиний психологічний тип людини, одержимої жадобою збагачення. Герасим Калитка («Сто тисяч») і Терентій Пузир («Хазяїн»). Перший план драматичної дії в «Ста тисячах» — сюжетна лінія грошей («Гроші» — первісна назва цієї п'єси), яка знаходить своє вираження: Калитку обдурено, він виявляє обман і зі словами «краще смерть, ніж така потеря» вішається, але Бонавентура Копач та домашні рятують його. Ця трагікомічна кінцівка й дає повне логічне закінчення інтризі. У «Хазяїні» до логічного завершення — «пузир» лопнув, лопнула йому печінка, гнійник, зараження крові, призводить лінія пов'язана з махінацією приховуванням чужих овець. Отже, теж трагічна розв'язка. Також смерть. А смерть у комедії можлива у одному варіанті і жанрі — в гротеску. Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»). Вершиною драматургічного таланту Франка є його драма з сільського життя «Украдене щастя», написана 1893 року. В основі п'єси лежить народна «пісня про шандаря», яку записала приятелька Франка Махайлина Рошкевич у 1878 році в селі Лолині Стрійського повіту. За жанром «Украдене щастя» — соціально-психологічна драма, сюжет якої являє собою традиційний «любовний трикутник»: Михайло Гурман — Анна — Микола Задорожний. Жоден з трьох головних персонажів повного щастя ніколи не зазнав: Анну обманом розлучили з бідним парубком Михайлом, видали за набагато старшого нелюба; Михайло опинився в австрійській армії, а далі в жандармах, остаточно зіпсувавши свій і до того нестриманий характер; працьовитий бідняк Микола бачить тугу Анни і радий хоча б невеличкій її прихильності.

Лірика як рід літератури.

Лірика (від грец. — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм. Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус. Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Заспів» П. Куліша, «В вигнанні дні течуть, як сльози» О. Олеся, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Старенька жінко, Магда чи Луїза» Л. Костенко). У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ну як це можна пояснити» І. Муратов, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Озеро» Я. Щоголева, «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса). Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів. Жанровий поділ лірики - гімн, дифірамб (урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу), псалми (жанр духовної лірики), пеани (хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона), ода (хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб), власне пісні, сонети, станси, канцони (пісня на тему лицарського кохання.), елегії(вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії), послання (звернення до певної реально існуючої особи), сатири, епіталаму (весільна пісня на честь молодого подружжя), панегірик (урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах), мадригал (невеличкий від 2 до 12 рядків вірш на любовну тему, за характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій), епітафію (вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми), думку, романс, ліричний портрет, медитацію (вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми).

Системи віршування.

Віршування, або Версифікація — 1) мистецтво виражати свої думки у віршованій формі; 2) система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію. Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на 2 групи: квантативну ( метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Верлібр (вільний), який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, ∪ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма. Рядок у вірші — основна ритмічна одиниця в усіх системах віршування. Він відділяється від інших рядків графічно. Тому віршована мова, розбита на віршові рядки, й своїм виглядом не подібна до прози. Строфа — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо). Двовірш, або Дистих — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Терцет — тривірш, самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель). Терцина— строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми — першим і третім — у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Вперше застосована у "Божественній комедії" Дайте Аліг'єрі. Катрен — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул (заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу). Секстина — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв, досить поширена в українській поезії. Октава — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Нона) — рідкісна строфа з дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки). Децима або Еспінела (за прізвищем іспанського поета XVI cm. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: аббааггддг. Александрі́йський ві́рш — римований 12-складник із цезурою посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних окситонних і парокситонних рим. Бíлий ві́рш — неримовані вірші; в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і неналоголошених закінчень тощо) мало чим відрізняється від римовваних. Рима — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. У межах чоти вірша буває: парне (суміжне) – перший рядок римується з другим, третій з четвертим; перехресне – перший з третім, другий з четвертим; кільцеве (оповите) – перший з четвертим, другий з третім. Сонет) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п.

Жанрові особливості роману.

Роман — великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані романською(французька, італійська, іспанська, португальська), а не латинською мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори зі специфічною тематикою. Жанровими ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. За ідейно-художнім змістом романи поділяються на такі жанрові різновиди: соціальні, філософські, родинно-побутові, пригодницькі, сатиричні, авантюрні тощо. Однак такий поділ не завжди буде коректним з точки зору теорії, оскільки один і той же твір може бути одночасно і соціальним, і філософським, і історичним, і пригодницьким. В такому разі треба враховувати, яка риса домінує у творі. Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський») та Є. Гребінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російською мовою створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш («Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється». У XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів пише В. Винниченко («Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага», «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою, Сталіне», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій». Талановитими романістами виявили себе А. Головко («Бур'ян»), Ю. Яновський («Чотири шаблі», «Вершники») та інші. Значний внесок у розвиток українського роману в літературі останніх десятиліть належить О. Гончару, П. Загребельному. В сучасній українській прозі роман представлений кількома жанровими різновидами. За змістом — це може бути історичний роман («Роксолана» П. Загребельного), соціально-психологічний роман ( «Собор» О. Гончара), фантастичний роман («Серце Всесвіту», «Чаша Амріти» О. Бердника), сатиричний роман («Аристократ з Вапнярки», «Претенденти на папаху» О. Чорногуза), воєнно-патріотичний роман («Дикий мед» Л. Первомайського, «Прапороносці» О. Гончара), біографічний роман («Шрами на скалі» Р. Іваничука), мемуарний роман («Третя Рота» В. Сосюри) тощо. За формою оповіді — роман в новелах («Тронка» О. Гончара), роман-хроніка («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака), химерний роман («Позичений чоловік» Є. Гуцала), роман-сповідь («Я, Богдан» П. Загребельного).

Шляхова Нонна Михайлівна

Періодизація УЛ. Наявні класифікації етапів розвитку УЛ і їх змістові характеристики у працях С. Єфремова, М. Зерова, Д. Чижевського.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. починає складатися ІУЛ. Важливу роль в цьому процесі відіграли роботи Івана Франка. Але якщо у Франка є окремі статті, роботи про письменників в той чи інший період, то на початку ХХ ст. виникли авторські підручники з ІУЛ («ІУ Письменства» Єфремова; у 20-ті роки Зеров читав курс лекцій в Київському університеті і написав книгу «Від Куліша до Винниченка»; Дмитро Чижевський створив в середині ХХ с. свою «ІУЛ»). УЛ поділяється на давню і нову літературу. Періодизація Грушевського («ІУЛ» 1914), в основу поклав історичний та жанровий критерій:

1 – книжна словесність київської доби: оригінальне письменство (11-12 ст. створено місцевими авторами), творчість 12-13 ст. («Слово..»), релігійна література (12-13 ст.);

2 – Галицько-Волинська доба;

3 – Відгомони дружинного епосу;

4 – Епос і легенда. Твори мішаного типу.

Періодизація Єфремова була представлена в «ІУП» на соціологічному критерії:

1 – доба національної державної самостійності до з`єднання з Литвою і Польщею (до 14 ст.);

2 – доба національної залежності ( до кінця 18 ст.);

3 – доба національного відродження (від Котляревського до наших днів).

Періодизація Зерова «Нове українське письменство», в основі естетико-стильовий підхід:

1 – період класичних пережитків та сементалізму;

2 – панування романтичних поглядів;

3 – панування наївного реалізму;

4 – період неоромантизму і неореалізму.

Періодизація Чижевського «ІУЛ від початків до доби реалізму», в основі естетико-стильовий підхід:

1 – література монументального стилю;

2 – орнаментального стилю;

3 – переходова доба;

4 – література Ренесансу та Реформації;

5 – Бароко;

6 – Класицизм;

7 – Романтизм;

8 – Реалізм;

9 – Символізм.

Періодизація Валерія Шевчука:

1 – стара література (9-18 ст.);

2 – нова література (1798 – 1991);

3 – новітня

 

Періодизація Богдана Лепкого, праця «Начерк ІУЛ», в основі історико-соціологічний та естетичний підхід:

1 – фольклор;

2 – література первісного періоду (до нападу татар);

3 – література литовсько-польської доби;

4 – література Козаччини. Сковорода;

5 – література Відродження (від Котляревського);

6 – література доби Шевченка;

7 – Шевченко;

8 – література після Шевченка;

9 – на переломі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-29; просмотров: 123; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.92.28.52 (0.016 с.)