Місце Марка Вовчка (Марія Олександрівна Вілінська 1833-1907) в українському літературному процесі.

Класик української прози й активний діяч російського літературного процесу Марко Вовчок прийшла в літературу напередодні селянської реформи 1861 р., в час назрівання в Україні та й в усій Росії революційної ситуації. На формуванні поглядів письменниці позначилося тривале перебування в інтелігентних сім'ях родичів, зокрема батьків Д. І. Писарєва. Чоловік Маркович-український фольклорист. Проживаючи в 1851—1858 рр у Чернігові, Києві, Немирові на Вінниччині, вона досконало вивчила життя, культуру, мову українського народу. Активно займається фольклористикою, зокрема записуванням народних пісень, дум, казок, прислів'їв, приказок, фразеологізмів. Марко Вовчок була закохана в українську народну пісенність. Збірка перших творів Марка Вовчка, написаних у немирівський період життя, вийшла в Петербурзі під назвою «Народні оповідання» (1857). У Немирові написано більшість її перших оповідань російською мовою (збірка «Рассказы из народного русского быта»), повість «Інститутка» (Шевченкові). Сила оповідань Марка Вовчка в мистецькому розкритті характерів героїв, у яскравих правдивих картинах, що були ніби вихоплені письменницею з самих глибин народного життя, у відтворенні ненависті селянства до кріпосницької системи. Одним з найяскравіших антикріпосницьких творів письменниці є оповідання «Козачка», в якому змальована трагічна доля вільної дівчини, що зважилася стати дружиною кріпака. З не меншою силою проникнення у світ глибоко трагічних переживань створила письменниця образ дівчини-кріпачки в оповіданні «Одарка», нестерпне становище всього покріпаченого селянства уособлено в тяжкій долі матері-кріпачки в оповіданні «Горпина». У «Народних оповіданнях» письменниця уславила представників народу, показала їх цільні характери, здорову мораль, вірність у коханні та дружбі, невгасиме прагнення до волі. Незважаючи на те що до першої збірки «Народних оповідань» увійшло одинадцять невеликих творів (серед них оповідання «Сестра», "Козачка, «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля», «Викуп»), вона справила велике враження на літературно-громадську думку. Найвищого мистецького рівня досягає Марко Вовчок у зображенні трагічної долі жінки-кріпачки, яка в тогочасному суспільстві була найбільш гнобленою, приниженою й безправною істотою. Цей образ посідає центральне місце в обох книжках «Народних оповідань», а також у «Інститутці». Марко Вовчок збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця», «Два сини»), баладного оповідання («Чари», «Максим Гримач», «Данило Гурч»), соціальної повісті («Інститутка»), психологічного оповідання й повісті («Павло Чорнокрил», «Три долі»), соціальної казки («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»), художнього нарису («Листи з Парижа»).Цикли оповідань за стилістичними ознаками – реалістичний («Козачка», «Сестра»), реалістично-романтичний(«Сон») та героїко-баладний тип («Чумак»).

16.Проблема інтелігенції в українській романистиці другої половини ХІХ-початку ХХ ст. («Хмари» 1874 р. Нечуя-Левицького, «Перехресні стежки» 1900р. Франка).

Особливої актуальності набула потреба нового прочитання та ґрунтовного кваліфікованого аналізу художнього доробку письменників, які творили в період 70-90-х років XIX століття. Це стосується творів на тему інтелігенції, які потребують переосмислення та докладного вивчення. Потребує цього й багатогранна творчість Івана Семеновича Нечуя-Левицького та Івана Франка. В цей період український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі. Скасування кріпацтва в 1861 році, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ призводять до кардинальнихзрушень у громадській думці. Прогресивно настроєна інтелігенція стає основною силою народницького руху.Активізація громадського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. Окреме місце в прозі 70-90-х років XIX століття, і особливо в прозі І. Нечуя-Левицького належить повістям з життя інтелігенції, які, хоч і мають інший об'єкт зображення, ніж це було в сільській повісті, відбивають загальні принципи характеротворення та сюжетоскладання: та ж паралельність історій кількох героїв, біографічний («житійний») сюжет, контрастність типів. У романі «Хмари» Нечуй-Левицький робив спробу показати нового типу інтелігента. Одним з перших в українській літературі Нечуй-Левицький змалював побут, настрої, сферу інтересів інтелігенції. Розгорнути в епічному творі картини життя цієї соціальної верстви населення, яка незважаючи на вікові традиції національної культури, освіти, у період 60-70-х XIX століття перебувала на стадії дуже повільного усвідомлення своїх суспільних потреб і можливостей, без відповідного творчого досвіду було дуже важко. І тому Нечуй-Левицький значною мірою використовував результати своїх попередніх художніх пошуків. У «Хмарах» письменник показує кілька поколінь місцевої інтелігенції: Дашкович і Воздвиженський, Радюк і Кованько, Дунін - Левченко. Погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіастичний герой, злякавшисьосуду місцевих панів і пань, негайно виїжджає на Кавказ. Натяком на слабодухість провідного персонажа твору може служити і останній розділ роману, де доходить кінця історія «винародовлення» колишнього «народолюбця» Дашковича. Символічний сон-видіння старого професора підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність. Фінал обох сюжетних ліній закономірний: Радюк рятується від переслідувань, від висилки; Дашкович тяжко переживає крах своїх наукових спроб, свого «заблукання в хащах та нетрях», переживає болюче й пізнє прозріння. З реалістичною повнотою Нечуй-Левицький відтворював українські типи з різних соціальних класів і станів. І. Франко покладав на українських інтелектуалів великі надії. Він вважав, що інтелігенція повинна була очолити визвольний рух в Україні, але вона була інертною, не виконувала покладених на неї сподівань. У своїй прозовій творчості І. Франко подає три типи інтелігенції: прогресивно-демократична інтелігенція показана на прикладі образу головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича, який, ставши адвокатом, вирішив допомагати своєму народу, боротися за кращу його долю, він обирає служіння своєму знедоленому народові. Проте, зображуючи Рафаловича як інтелігента прогресивного порядку, Франко показує, що і він недосконалий. Ця недосконалість проявляється в любовних стосунках Євгенія з Реґіною Стальською. Віддаючи всього себе громадському обов'язку, він не зміг врятувати кохану жінку від знущань і смерті. Представниками псевдо інтелігенції аристократичного походження є головні герої повісті «Основи суспільності» Олімпія та Адась Торські. І. Франко, розкриваючи суть антиморальних вчинків шляхетської інтелігенції, намагався показати нам, що справжнім носієм моральних якостей є народ. В образі головної героїні повісті «Для домашнього огнища» Анелі Ангарович І. Франко змалював тип інтелігенції внутрішнього складу. Письменник показав, що, ставши на шлях соціального злочину, Анеля не втратила людської гідності і моральності. Повiсть "Перехреснi стежки" - соцiально-викривальний твiр, в якому автор намагається художньо вирiшити проблеми служiння демократичноï iнтелiгенцiï своєму знедоленому народовi. Проблематика повiстi надзвичайно широка. Це проблеми добра i зла, особистостi i народу, бiдностi i багатства, людськоï гiдностi i духовноï ницостi, людини i закону. Сюжет твору розгортається двома лiнiями. Перша - це показ важкого життя зубожiлого галицького селянства; друга - зображення громадськоï дiяльностi адвоката Євгенiя Рафаловича, який постає носiєм головноï проблеми твору. Вiн пробуджує свiдомi почуття солiдарностi у селян, шукає полiпшення долi народу, невтомно викриває державну бюрократiю тощо. Автор намагається художньо вирішити проблеми служіння демократичної інтелігенції своєму знедоленому народові. Правдошукацтву народного адвоката Рафаловича протиставляється цинічність і моральний садизм Стальського, якому байдужі суспільні інтереси і який жорстоко знущається над дружиною Реґіною. Звертаючи нашу увагу на проблему інтелігенції, розкриваючи її суть, характеризуючи аморальні вчинки деяких героїв повістей, письменник намагався сформувати певні погляди і виробити моральні переконання щодо справжніх духовних цінностей суспільства, забезпечити глибоке розуміння молоддю, на яку покладав великі надії, моральних і етичних проблем, принципів, спрямованих на виховання цілісної особистості.