Література КР. Провідні стилі і жанри. Жанр літопису в давній українській літературі.

У другій половині IX — на початку X ст. складалася велика давньоруська держава — Київська Русь. Виникнення і розквіт літератури КР тісно пов'язані з соціально-економічним розвитком країни, поширенням писемності та фольклором. Чижевський виділяє 2 стиля середньовічної доби: 1) монументальний (11ст). Риси: обмежена кількість прикрас, простота композиції, діловий виклад, зосередження на змісті, проста синтаксична будова; світогляд – християнський оптимізм, уявлення про династичну державність Русі (твори «Повість..», житія, повчання Мономаха); 2) орнаментальний (12-13). Риси: мозаїчність композиції, екскурси в минуле, погляд на світ як на систему символів, багато тропіка, більш складна синтаксична будова творів; світогляд – песимістичні вірування, ідея культу аскетизму (твори «Слово..»).

Напрямки середньовічної доби: перекладна література та оригінальна література.

Перекладна. Біблія (гр. – книги) – священна книга християнства та іудеалізму. Збірка книг написаних за натхненням та одкровенням Святого Духа через обраних людей, які називалися пророками або апостолами. Перший термін «Біблія» був вжитий в 4 ст. н.е. Епіфанієм Кіпрським та Іоаном Златоустом. Біблія творилася майже 1,5 тис років. На територію України потрапила у 10 столітті. В 1561 році архімандрит у місті Пересопниця Григорій здійснює переклад Біблії на старо-укр мову (Пересопницьке Євангеліє). Сучасною укр. мовою переклав Куліш. Структура – Старий (Пятикнижжя), Новий Заповіт, Апокаліпсис. Псалми – жанр духовного пісне співу ліричного характеру із суб’єктивними переживаннями (Давид). Притчі – короткі алегоричні оповідання, які виражають дидактично-повчальні смисли. Апокрифи - релігійні твори,які в своєму трактуванні біблійних сюжетів відрізнялися від канонічної літератури і заборонялися християнською церквою (старо-, новозавітні, есхатологічні (потойбічн. світ). Житія – розповіді про життя мучеників і подвижників аскетів, яких церква вважала святими за їх релігійну діяльність («Сказання про Бориса і Гліба», «Києво-Печерський патерик» - патерик – невеличкі оповідання про життя монахів якоїсь країни чи монастиря). Природничі твори – про своєрідні дослідження з різних точних дисциплін «Шестоднев», «Фізіолог». Світська література – повісті, «Александрія». Афористична література – влучні афористичні вислови, стислі формулювання морального висновку з життєвого досвіду (збірник «Бджола»).

Оригінальна (на місцевому грунті). Літописи – історичні літературні твори, в яких розповідь велась за роками. Літописання започаткував ідеолог Ярослава Мудрого, письменник Іларіон. Перший літопис «Повість минулих літ» - Нестор, а згодом Сільвестр продовжив. Початок з висадження Ноєм на Арарат. Найголовніше фіксується найголовніше, відношення народу до зображених подій. Іпатіївський літопис - літописне зведення першої чверті XV ст., отримало назву за місцем знаходження її найдавнішого списку у Іпатіївському монастирі (Кострома). Це зведення є компіляцією двох пам'ятників: київського зведення 1198 р. і продовжуючого його галицько-волинського (непорічного) повіствування, яке було доведено до кінця XIII ст. Зведення містить третю редакцію Повісті временних літ («Повѣсть временныхъ лѣтъ») з продовженням до 1117 року, Київський літопис кінця XII ст. та Галицько-Волинський літопис. «Повість…» поетична памятка, збірка епічних пісень та перша найдавніша історія українського народу. Була складена у 1113 році монахом Нестором. Ідея твору – єдність Русі. Складається зі вступу (про заснування Києва 3 братами) і двох частин (про історичне минуле, смерть Олега, походи Святослава, облогу Києва; про Мудрого, Мономаха). Лаврентіївський літопис — пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 року групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижегородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Вперше повністю опублікований 1846 року. Літопис починається з другої (Сильвестрівської) редакції "Повісті временних літ" і доводиться до 1305 року. Також містить Суздальський літопис. В основі лежить великокнязівське володимирське зведення 1305 року. Існує декілька списків літопису: Радзивілівський, Московсько-Академічний, втрачений Троїцький (зберігся у виписках та коментарях). У складі літопису до нас дійшло «Повчання» Володимира Мономаха. Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років. Складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець. Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства. За змістом і мовно-стилістичними особливостями літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів. Значне місце в літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства. Козацькі літописи (ІІ пол. 17 ст) – Грабянка і Величко відкрив їх, псевдонім Самовидець. Події визвольної війни 1648-1654 – битва під Берестечком, роль Переяславської Ради.

Житійна література - «житія Бориса і Гліба» (Борис закликав до єдності всіх руських князів,як покровителі руської землі). Патерик – возвеличення діяння монахів («Києво-Печерський патерик» - збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст.)

Слово о полку Ігоревім — героїчна поема кінця XII ст. Зміст— невдала виправа князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після первісної перемоги військо князів улягло натискові численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого втік за допомогою одного половця. За рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом з донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події зовсім не вичерпує змісту „Слова“. Після опису Ігоревої поразки, автор вставив „Золоте слово“ київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та „плач“ Ігоревої дружини Ярославни. Та й саме оповідання щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору надзвичайно складний.

 

5. Історична основа, тема, ідея «Слова о полку Ігоревім». «Слово…» як літературна пам`ятка світового значення.

«Слово...» — велична пам'ятка генію нашого народу. За своїми ідейно-художніми особливостями — це вершинне досягнення давньоруської літератури. Воно «золотить» собою всю епоху. Невідомий автор створив неповторний поетичний світ, що чарує і нинішнього читача своєю досконалістю, самобутністю, глибиною суджень. «Слово…» розповідає про невдалий похід 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, які своїми набігами завдавали Руській землі дошкульних ударів (тема). Ідея – міститься в золотому слові київського князя Святослава, який закликав всіх князів до єднання. Про цю подію існували літописні оповідання. Проте автор «Слова...», на відміну від літописців, не стільки повідомляє про окремі факти походу Ігоря, скільки розмірковує над ними, над долею рідної землі, обіймаючи своїм духовним зором часи від «старого Володимира до нинішнього Ігоря». Ігор, Всеволод (буй), Володимир і князь Святослав вирушили в похід. Автор «Слова...» відбирає найяскравіші епізоди походу князя, передусім ті, що дають змогу зробити висновок про причину поразки руської дружини. Композиційно «Слово...» складається з оповідних сцен про похід Ігоря та його поразку (виступ, об'єднання полків, перша переможна і друга невдала битви, полон Ігоря та його втеча), а також із авторських публіцистичних роздумів і поетичних картин (звернення до «віщого» Бояна, розмірковування про поразку русичів, «золоте слово» Святослава тощо). Обидва плани об'єднані патріотичною ідеєю — закликом до руських князів про єднання, династичну солідарність заради єдності і процвітання Руської землі. Центральний образ твору – Руська земля (попередження – затемнення сонця). Образ Бояна – узагальнюючий образ перевершення можливостей. Стиль-ритмізована проза. “Слово” є літературною пам’яткою світового значення. Вивченню цього твору присвячено чимало дослідницьких робіт на різних мовах світу. Більш як вісім століть існує “Слово”, нагадуючи всім про часи, коли нашу землю топтали ворожі орди й коли опір нерідко нагадував самогубство.