Форма твору як вираження авторської індивідуальності.

Зміст і форма твору – нерозривно зв’язані і взаємозумовлені категорії, що визначають основні сторони літературного твору як результату образного мислення. Зміст — це сукупність елементів і процесів явища, те, з чого воно складається. Форма — внутрішня і зовнішня структура, спосіб існування змісту, певне співвідношення елементів і процесів у часі і просторі, тривалі зв’язки між ними. Художній зміст – це відображена у творі з позицій певних світоглядних та суспільно-естетичних ідеалів дійсність, ідейно й естетично освоєна письменником. У змісті поєднуються факти об’єктивної реальності, факти і образи, створені уявою митця, ставлення до них персонажів та автора. Основні елементи змісту – тема, проблематика, тенденція, художня ідея, конфлікт, характери – зумовлюють відповідну їм художню форму твору, тобто внутрішню його структуру як спосіб існування змісту. Форма – спосіб існування змісту. У формі виділяють внутрішні і зовнішні аспекти. Жанр, сюжет, композиція зумовлюючись обсягом художньо типізованого життєвого матеріалу, безпосередньо реалізують зміст і становлять внутрішню фору твору. Зображально-виражальні засоби, втілюють авторський задум, остаточно формують його зміст, доносять його до читача, тому їх умовно вважають зовнішньою формою. Враховуючи вчення українського вченого Олександра Потебні, виділяють ще внутрішню (художні образи) та зовнішню форму (засоби зображення і вираження) літературного твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і в той же час стає змістом стосовно зовнішньої словесної форми.

Художня література я мистецтво слова.

Художня література (красне письменство) - складова літератури, сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва, власне, мистецтво слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер. Про місце й роль художньої літератури в житті людини й людства замислювалися здавна. Так, Арістотель вважав, що, читаючи високохудожні твори, людина стає кращою, неначе очищує свою душу. Такий вплив мистецтва на людей він назвав катарсисом (грец. очищення). У різні епохи роль літератури в системі мистецтв була різною. Спочатку вона ніби «навчалася» в інших видів мистецтва, запозичуючи в музики ритміку та мелодійність, у живопису — різнобарвність описів, в архітектури — стрункість будови творів. У кінці XIX — на початку XX століття сформувався й інший погляд на літературу. Згідно з ним літературою називають мистецтво слова. Розуміння літератури як мистецтва утвердилося у XIX столітті у практиці романтиків, які вважали, що поет наділений креативною силою. Предметом літературознавства є художня література, яка у свою чергу є частиною мистецтва, дослідженням якого займається мистецтвознавство. Отож, літературознавство і мистецтвознавство мають багато спільного. Насамперед обидві ці науки вивчають літературні твори, які образно відображають дійсність. Однак мистецтвознавець звертається, крім літературних, ще й до творів живопису, скульптури, архітектури, музичного мистецтва, яким також притаманне образне відображення дійсності. Література серед названих і неназваних видів мистецтв є найуніверсальнішим, оскільки їй підкоряється все — і час, і простір. Літературознавець, маючи справу з літературою, водночас враховує дані мистецтвознавства про скульптуру, музику, театр, образотворче мистецтво тощо. Зокрема, хіба можна аналізувати драматичний твір, наприклад комедію М. Куліша «Мина Мазайло», без її театральної історії, ролі в постановці п'єси режисера Леся Курбаса тощо? Тут на допомогу дослідникові літератури прийде мистецтвознавець. З появою кіно- й телемистецтва дедалі частіше твори художньої літератури стають об'єктом їх втілення на кіно- і телеекранах. І в цьому випадку сприяють літературознавцеві в його наукових пошуках праці мистецтвознавців. Усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділяти на три типи. Перший тип складає група так званих просторових видів мистецтв, до яких входять живопис, скульптура та архітектура. Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньому просторово-статичному вигляді, тобто як розміщені в непорушному просторі, немовби завмерлі в ньому. Другий тип утворює група часових мистецтв, до яких поряд з музикою, співами, танцем та пантомімою належить і література. Часовими вони називаються тому, що, на відміну від статичної форми зображення, характерної для просторових мистецтв, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. Третій тип, до якого входять театр і кіно, — це так зване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв, зокрема літературу, музику, пантоміму, живопис декоративного оформлення. Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляється можливим частково відтворювати зображувальну специфіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації наближається до музики.

Проблема зображення і вираження в художній літературі.

Зображення і вираження – найважливіші принципи реалізації митцем творчого задуму, художньо-естетичної ідеї, що залежать від специфічних особливостей даного виду мистецтва і властивої йому системи художніх засобів. Залежно від того, який принцип є домінуючим у відображенні об'єктивної дійсності, види мистецтва поділяються на "зображальні" й "виражальні". Такий поділ є умовним, оскільки у худож. творі митець не тільки зображає дійсність, а й виражає своє ставлення до неї, оцінює її з певних ідейно-естетичних позицій. Зображення — це відтворення предметів і явищ об'єктивної дійсності в індивідуальному, своєрідному, конкретному худож. образі. До зображальних видів мистецтва належать скульптура, живопис, графіка, худож. фотографія. Великі зображальні можливості у відображенні дійсності мають література, театр, кіно, телебачення. Сутність зображення полягає в якнайповнішому й багатогранному реалістич. відтворенні життя у його різноманітних формах. Ідеалістична естетика, заперечуючи ці положення, вважає, що дійсність не є об'єктивним джерелом для худож. зображення. Такий підхід веде до абстракціонізму. Натуралізм в естетиці й худож. практиці, ототожнюючи предмет дійсності і зображення його у мистецтві, також викривлено трактує проблему зображення. Реалістичне мистецтво, у першу чергу мистецтво соціалістичного реалізму, виходить із розуміння принципу зображення не як простого копіювання дійсності, а як творчого узагальнення, що в художньо-конкретному образі розкриває й естетично оцінює сутність явищ дійсності. Вираження — це принцип худож. творчості, який полягає у створенні в мистецькому творі худож. образу, що не має прямих аналогів у дійсності, але відображає її через вираз почуттів, настроїв, ідеалів людей. Цей принцип притаманний музиці, архітектурі, декоративно-прикладному мистецтву. Ідеалістична естетика, пояснюючи сутність вираження, заперечує його об'єктивний характер, зводить його лише до саморозкриття творчого "я" митця.

Часопросторові ознаки художнього твору. Вчення Бахтіна про хронотоп.

Лірика як рід літератури.

Лірика (від грец. — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого стародавні греки співали пісні) — один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів,. настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора. Лірика не зводиться лише до розмови від імені ліричного «я». Авторський монолог є тільки однією з багатьох форм вираження свідомості поета. Крім цього, зустрічаються розмаїті типи — від масок ліричного героя до різних об'єктивних персонажів, речей, у яких так зашифровано ліричний об'єкт, що він відразу ж стає зрозумілим читачеві. Для лірики особливо важить той факт, що в її сприйнятті повинен брати участь читач, який розуміє прочитане і співпереживає йому. Лірика тяжіє до віршів. Велике, але не вирішальне для неї значення має ритм. Витоки української лірики криються в усній народній творчості. Світову славу Україні принесла спадщина видатного поета та мислителя XVIII століття Г. Сковороди. Могутніми акордами зазвучав голос українського народу у творчості Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, 0. Олеся, В. Самійленка. В літературі XX століття зразки високохудожньої, новаторської лірики дали П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, А. Малишко, В. Симоненко, В. Стус. Важливим компонентом ліричного твору є ліричний герой. Це своєрідна уявна особа, настрої, думки й переживання якої передано у творі. Цю особу не можна плутати з автором, хоча вона й віддзеркалює його особисті почуття, так чи інакше пов'язані з його життєвим досвідом, світоглядом, світовідчуттям. Своєрідність бачення й розуміння навколишнього світу поетом, його інтереси, індивідуальні особливості знаходять своє відображення у формі та стилі ліричних творів. За такими принципами лірика поділяється на громадянську (або політичну), філософську, пейзажну, любовну (або інтимну). У творах громадянської (політичної) лірики йдеться про події суспільно-політичного життя, оспівуються постаті відомих історичних осіб, виявляються патріотичні почуття, любов до Батьківщини («Заповіт» Т. Шевченка, «Заспів» П. Куліша, «В вигнанні дні течуть, як сльози» О. Олеся, «Любіть Україну» В. Сосюри, «Старенька жінко, Магда чи Луїза» Л. Костенко). У філософській поезії порушуються проблеми буття людини та суспільства («Похорон друга» П. Тичини, «Ну як це можна пояснити» І. Муратов, «Ти знаєш, що ти — людина?» В. Симоненка, «Як добре те, що смерті не боюсь я» В. Стуса). Пейзажна лірика передає роздуми й почуття поета, викликані картинами та явищами природи («Озеро» Я. Щоголева, «Гаї шумлять» П. Тичини, «Важкі вітри не випили роси» А. Малишка). Інтимна лірика виражає переживання героя, пов'язані з його особистим життям («Зів'яле листя» І. Франка, «О, панно Інно...» П. Тичини, «Так ніхто не кохав» В. Сосюри, «Я марно вчив граматику кохання» В. Стуса). Існує й інша класифікація лірики. Згідно з нею лірика ділиться на медитативну й сугестивну. До медитативної належать твори, в яких домінують роздуми над вічними проблемами буття; до сугестивної — твори, в яких основний акцент робиться на передаванні емоційних станів. Жанровий поділ лірики - гімн, дифірамб (урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу), псалми (жанр духовної лірики), пеани (хорова пісня, близька до гімна, на честь бога Аполлона), ода (хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб), власне пісні, сонети, станси, канцони (пісня на тему лицарського кохання.), елегії (вірш, у якому виразно спостерігаються настрої журби, смутку, меланхолії), послання (звернення до певної реально існуючої особи), сатири, епіталаму (весільна пісня на честь молодого подружжя), панегірик (урочиста похвальна промова, яка виголошувалася на народних зборах), мадригал (невеличкий від 2 до 12 рядків вірш на любовну тему, за характером змісту, який складала похвала та компліменти коханій), епітафію (вірш, призначений для напису на пам'ятникові померлої особи, часто у формі епіграми), думку, романс, ліричний портрет, медитацію (вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми).