Людина і війна у творчості українських письменників (Довженко, Гончар, Багряний)

Перу Довженка належить ряд оповідань і кіноповістей, темою яких є Велика Вітчизняна війна. Це такі його твори, як оповідання «Стій, смерть, зупинись!», «Воля до життя», «На колючому дроті», «Відступник», «Незабутнє», «Мати», а також кіноповісті «Україна в огні», «Повість полум'яних літ». «Україна в огні» — кіноповість Олександра Довженка, присвячена подіям Другої світової війни, долі сільської родини та простих селян. е трагічний портрет нашого смертельно зраненого і все ж безсмертного народу. Україну в огні» назвали ревізіоністським, націоналістичним, антирадянським твором, виявом вузької національної обмеженості автора, який насправді сказав гірку правду і про колгоспну систему, і про Червону армію, і про органи внутрішніх справ. У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що він призвів багатого колись українського хлібороба до крайньої межі зубожіння і безправ'я, а за те, що вбив у людях гідність почуття національної гордості. Головним, наскрізним у кіноповісті є велетенський, епічний образ України, сплюндрованої фашистами і більшовиками. Але природа нашої вітчизни — це не лише пречудові краєвиди, а найперше земля, настільки багатюща (чорнозем), що гітлерівці вагонами вивозили її до свого фатерлянду. У центрі твору — трагічна доля хліборобської родини Лавріна Запорожця, що уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного ворогом. Ранком наступного дня сини-брати подаються на фронт. Першим гине Савка під час сутички з німецьким десантом. Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це і берегиня роду — Тетяна Запорожчиха її дочка Олеся, Христя Хутірна, Мотря Левчиха й ін. Усі жіночі образи повісті — трагедійні, а образ Христі Хутірної серед них — найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера. Вона не вчинила жодного злочину, а її, порядну жінку, обізвано найбруднішими. словами — «повія», «устілка», «офіцерська курва», «шмара», «сука», «гадюка», «виродок». Основою кіноповісті стали оповідання Довженка «На колючому дроті», «Незабутнє», «Перемога». Лаврін на колючому дроті з начальником поліції і неоружний перемагає озброєного. У кіноповісті створено безсмертну галерею образів, особливо Лавріна Запорожця, Олесі, Кравчини, Христі, які вже стали окрасою класичної української літератури середини і початку другої половини XX століття. Прапороносці Гончара (46) – роман-трилогія (Альпи, Голубий Дунай, Злата Прага), це – гімн на честь полеглих. Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з "проривом “до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю, з її тяжкою солдатською героїкою”. Відразу ж по війні Олесь Гончар у романі “Прапороносці” силою художньої уяви “покладе” на плечі солдата-українця Хоми Хаєцького всю землю. “Прапороносці” – роман-реабілітація українського народу, твір, який відкривав перед іншими народами правду про внесок солдатів-українців у перемогу над фашизмом, возвеличував образ рядового українця не за якийсь героїчний подвиг, а за важку щоденну – в поті й крові – роботу, завдяки якій суттєвою мірою й наближалася перемога: твір, у якому Олесь Гончар зображує національний характер солдата-українця – скромного, працьовитого, чесного трудівника війни, що живе надією на повернення додому, до сім’ї, до своєї праці, готовий на самопожертву, який сумлінно виконує свій солдатський обов’язок і вірить у перемогу. Війна закінчувалася, а доля народу продовжувалася. У болях і переживаннях, у спогадах про загиблих, у творах тих, хто пережив війну і освятив своє життя відповідальністю за пам’ять війни. «Людина і зброя» Гончар. Уперше повість «Огненне коло» Багряного з’явилася 1953 року у Німеччині має підзаголовок «Повість про трагедію під Бродами». У ліпні 1944 року на Львівщині біля міста Броди в бою з Червоною Армією загинуло близько чотирьох тисяч вояків дивізії СС "Галичина".Для І. Багряного історична основа твору була лишень тлом, за допомогою якого письменник з позицій загальнолюдської моралі намагається пізнати і оцінити такі категорії, як життя і смерть, війна і мир, добро і зло. Фашисти брутально відбирають коней у тутешніх селян, але українські хлопці в мундирах ворога захистити їх не можуть. Бій під Бродами - вражаюча картина суцільної вселюдської бійки. Перед нами страшна гримаса війни, якої не хоче сприймати ні розум, ні серце, навіть якщо вона справедлива, визвольна. Петро - командир, сильна особистість, яка намагається витримати усі труднощі. Роман Пемх - «непереможний оптиміст і романтик». Смертельно поранений Роман стікає кров’ю, але вже своєю присутністю наснажує командира, помножує йому сили, нагадує про високу мету визволення. Відчуття самотності, огненного кола, що оточує людину в такому абсурдному світі, проходить через увесь твір. Довкола лише дим, морок, багно і рови. Цими густими фарбами автор ніби наперед визначає долю свого розчавленого героя - Петрові звідси не вибратися. Петро розуміє, що воякам уже не вирватися з цієї пастки, з цього котла смерті і всерйоз замислюється над тією ситуацією, у яку їх утягнено. Образ матері з дитям - найтремтливіша деталь в «Огненному колі». Ворог усе знищує, стирає з лиця землі найнедоторканіше і найсвятіше -авіація бомбить санітарну підводу з пораненими, мішенню стає і церква, де знайшли притулок жінки, старі, діти. На розритій землі лежить горілиць скинута з постаменту сніжно-біла скульптура Божої Матері з дитям на руках, але і вона забризкана кров’ю: хтось під нею шукав порятунку. В цьому світі навіть Божа Матір потребує порятунку, так само як і розтрощений людиною світ. Автор передав свої болючі роздуми про те огненне коло, що оточило й знищило молодий український цвіт, к у яке потрапив увесь народ, людська цивілізація. Це ще і коло навкруги, матері-землі.

51. Діалог поетів з Україною (від «Мойсея» Франка до «Палімпсестів» Стуса)

Палімпсести — це тексти, які пишуться на не вибіленому від попередніх написів пергаменті чи папері. Старий текст ще може виднітися, проступати, але новий запис перекриває його. Назва «Палімпсести» символізує те, що кожен твір має прихований зміст, який треба зуміти побачити і прочитати між рядочків. Тут мова йде про історичну пам'ять українства - непохитною, хоча неодноразово стертою несприятливими умовами. Трагедію народу В. Стус сприймав як особисту. В одному з найбільш відомих віршів, які увійшли до збірки «Палімпсести», - «За літописом Самовидця» поет переосмислює історію України. Він зупиняється на чорних сторінках нашої історії, зображує жахливі часи міжусобиць в Україну, коли брати проливали рідну кров, продавали своїх же братів-українців у неволю. Україна поет ототожнює з матір'ю («З руїни вже мати не встане - і розкинула руки...»). Поема " Мойсей" (1905) — лебедина пісня великого майстра, пройнята високою патетикою почуттів, сповнена складних і глибоких роздумів поета про долю свого народу, про роль пророка і вождя, про життя і слово, посіяне в душах людей, Поема «Мойсей» — філософський твір про майбутнє українського народу, про могутні сили мас. Це твір, у якому Франко осмислює історичну долю українського народу, трагічний шлях його розвитку. Поема "Мойсей" — це "духовний заповіт" поета своєму народові, але це також філософський роздум над долею землі, долею народу, долею кожної людини. Центральний персонаж — Мойсей, біблійний пророк, який вивів ізраїльський народ із єгипетської неволі. Дія поеми розпочинається у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяної землі в Палестині. Тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтує, погрожує закидати пророка камінням. Одвічна трагедія неприйняття і нерозуміння народом свого вождя. Його серце рветься від караючого грому проклять, моторошного жалю, від величезної невимовної любові до Ізраїлю. Злий дух пустелі випробовує сили Мойсея, звинувачуючи його в тому, що вивів народ з рабства, щоб самому не бути рабом, а потім стати фараоном душ людських. Але совість пророка чиста, бо він справді слуга народний, "душа душі його".Поема “Мойсей” — твір багатопроблемний, поліфонічний, філософський. Крім основної філософської проблеми взаємин між вождем і народом, І. Франко вирішує проблему ролі народу й особи в історичному процесі, тему боротьби народу за визволення і водночас проблему його поступу, засуджує зрадників народного руху тощо. Філософська проблематика вирішується в поемі в основному з позицій матеріалістичного світорозуміння. Поема І. Франка — твір про Мойсея, народного вождя, а ще більше — про народ, його історичну долю.