Стиль бароко в українській культурі та його особливості.

Бароко (від італ. – вибагливий, примхливий) – це стиль у мистецтві наприкінці XVI – у середині XVIII ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Так, в архітектурних пам’ятках української культури XVIII ст., передусім Києва, Чернігівщини, Слобожанщини, Придніпров’я, знайшов втілення саме стиль бароко. Поширюється також і бароковий іконопис, що знайшло відображення в живопису іконостасів Козелецького собору. Загалом українське бароко було оригінальним і високохудожнім явищем в історії вітчизняного мистецтва, досить повно відобразило в собі властиві українській культурі національні особистості.

Поняття «барокко» охоплює не лише архітектуру, а й ужиткове мис­тецтво, фольклорні мотиви з естетикою яскравих опти­містичних форм, літописання, театр, музику, малярство.

До таких споруд нашого краю належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові (1679 p.), собор Мгарського монастиря неподалік від Лубен, будівництво якого розпочав гетьман Самойлович у 1682 році, дві будівлі часів гетьмана Мазепи в Києві -Михайлівський собор (1690—1694 pp.) і Братська церква Академії (1695 p.).

Під протекторатом князя Костянтина Острозького почалося обновлення Кирилівської церкви (зведена у XII ст.), через певний час, у 1613 році, італійський архітектор Себастьян Браччі почав перебудовувати Успенський собор на Подолі в Києві. Відновлювалися й піднімалися з руїн Софія Київ­ська, численні церкви — Десятинна в Києві, Спаса на Бере­стові, Успенська в Переяславі, Іллінська в Троїцькому мо­настирі в Чернігові Народжується українська національна архітектурна школа, що дала світові таких відомих майстрів як І.Григорович-Барський, С. Ковнір, І. Зарудний.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко. Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.). Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

Українське бароко знайшло відображення й у творчості київського архітектора І.Григоровича-Барського (1713-1791) – одного із найвидатніших представників архітектури українського бароко, центральної постаті київської архітектурної школи бароко.

Першою роботою, де він одразу постав зрілим майстром, було будівництво міської системи водогону (1743-1749), складного інженерного об’єкта.

Його головне творіння - "Феліціал" (згодом отримав назву "Самсон") у вигляді барокової ротонди із сонячними годинниками на чотирьох фронтонах (відновлено 1982 р.), розташований у центрі київського Подолу. У величезному доробку майстра храмові й цивільні споруди: бурса Київської академії на Подолі (1778, надбудована 1811), мур (з чотирма наріжними вежами) і відбудована ним після пожежі 1734 р. Кирилівська церква (до 1760), міське зерносховище (1760-і рр.), Покровська церква (1766-1772), Дмитрівська церква, дзвіниці церкви Костянтина й Єлени (1747-1757), церква Миколи Набережного (1772-1775) – всі у Києві, а також дзвіниця церкви Різдва Пресвятої Богородиці та полкова канцелярія в Козельці (1766-1770), Преображенська церква Золотоніського Красногірського монастиря (1767-1771),

На Правобережжі бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. В європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові. Щодо Гетьманщини та Слобідської України, то тут під впливом канонів давньоруського мурованого будівництва та традицій дерев’яного народного конструювання сформувався оригінальний варіант барокової архітектури, який отримав назву "українського", або "козацького" бароко.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю в декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним – у скульптурі та живопису.

Паралельно відбуваються зміни в літературі. Риси барок­кового стилю з'явилися в українській поезії й полемічній літературі на початку XVII століття. Борючися зі шляхет-сько-католицькою експансією, українські письменники водночас запозичували у своїх противників-єзуїтів ху­дожньо-стильові засоби, бароккові за характером.

Першим письменником в Україні, творам якого прита­манні риси бароккового стилю, вважається Іван Вишенський, котрий більшу частину свого життя провів затвір­ником на Афоні (Греція), обстоюючи православ'я в гострій полеміці з уніатськими й католицькими авторами.Підставою для того, щоб віднести гострополемічні твори І. Вишенського до бароккового стилю, слугує особлива поетика писання, сповнена величезної емоційності промовця чи навіть про­рока. Завдяки ускладненій словесній архітектоніці, пара-лелізмам, сміливим антитезам його жива проза, звернена до конкретних особистостей, і в той же час до загальних болючих проблем віри, справедливості, захисту знедолених, набувала експресії й художньої виразності.

Із середини XVII й останньої чверті XVIII століття барокко визначало художній стиль більшості українських письменників, проявляючись у різних літературних жанрах. Барокковий стиль притаманний поезії Лазаря Барановича, Іоанна Максимовича, Івана Величковського, Стефана Явор-ського, Григорія Сковороди. Серед прозових жанрів барокко досягло найбільшого розвитку в ораторській прозі, про що свідчать збірники проповідей «Меч духовний» і «Труб словес проповідних» Лазаря Барановича, «Ключ Розуміння» Іоаникія Галятовського, «Огородок Марії Богородиці» і «Вінець Христов» Антонія Радивиловського. Проступило воно й у полемічній літературі, в агіографії «Четьї Мінеї» Дмитра Туптала. Риси бароккової історіографії властиві літописам Григорія Граб'янки, Самійла Величка.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також можна віднести до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно переплітала барочні ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система.

Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були:

- урізноманітнення форм культурного життя, методів і засобів художнього самовиразу;

- підвищення рівня освіти;

- поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими.

2. Освіта. Києво-Могилянська академія.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та

науки в суспільстві.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади – колегіуми, які було засновано в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738).Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів.

Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії.У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодішніх європейських університетів. На початку XVIII ст. у ній навчалося 2 тис. студентів.Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (Г.Кониський, Г.Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К.Сакович, Л.Баранович, М.Довгалевський та ін.), утворився осередок з розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф.Прокопович, М.Довгалевський, Г.Кониський та ін.).

3. Літописи.

На рубежі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Найяскравішими серед історичних творів XVIII ст. були фундаментальні козацькі літописи – "Літопис Самовидця" (фахівці вважають найімовірнішим його автором Р.Ракушку-Романовського), літописи Г.Граб’янки та С. Величка.Ці праці характеризуються новизною тематики та викладу, чималим обсягом, використанням багатьох джерел.

4. Наука. Г.Сковорода.

Філософська традиція цього періоду була репрезентована цілою плеядою українських вчених-мислителів: С.Яворським, Ф.Прокоповичем, І.Гізелем, Г.Щербацьким та ін. Серед них варто виділити Г.Сковороду (1722-1794), що є найвидатнішою постаттю в духовно-культурному житті України XVIII ст. Г.Сковорода визнавав вічність матерії, об’єктивність і реальність природи, її постійний розвиток. Його погляди на суспільство базувалися на ідеях Просвітництва – критиці соціальної нерівності, звеличенні трудящої людини. Свої філософські погляди та гуманістичні ідеали Г.Сковорода виклав у творах "Сад божественных песней" (1756) та "Басни Харьковскія" (1774).

5. Література. Музика.

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від виключно релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І.Котляревського "Енеїда", що започаткувала нову добу в розвитку української літератури. Поема стала першим твором нової української літератури, написаним народною мовою. Певні зміни у XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва.Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777), Дмитро Бортнянський (1751-1825) та Артемій Ведель (1767-1808).Поширюються також романси – специфічний жанр камерної вокальної музики, в основі яких лежали, як правило, народні мотиви, а їхні сюжети навіяні ліричними або ж гумористичними роздумами про людську долю. До нас дійшли тогочасні популярні пісні-романси "Всякому городу нрав і права" Г.Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка, "Їхав козак за Дунай" С.Климовського.

Отже, в ІІ половині XVII–XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зміни та зрушення. В цей період знайшли відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, засудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих начал.

Гуманістична спрямованість української культури цього періоду свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.