Стиль рококо і класицизм в європейському та українському мистецтві.

Батьківщиною нового стилю рококо (від франц. rocaille - мушля), що з´явився на початку XVIII ст., стала Франція. Таку назву цей стиль отримав за манірність, легкість, декоративну театральність, пристрасть до складних вишуканих форм, вигадливих ліній. Він з´явився на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст.

Рококо - суто світський стиль, досить популярний у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. У мистецькому плані "легковажний" рококо був протилежним "важкій урочистості бароко". Довгий час існувала думка, що рококо - це лише відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Передвісником рококо став Анптуан (Жан) Baммo (1684-1721), який створив у мистецтві свій неповторний образ колориту та театральності ("гри в театр").

Предметом мистецтва класицизму проголошувалося лише прекрасне і піднесене. Творці цього художньо-мистецького стилю вважали, що краса існує об´єктивно, тому її можна осягнути розумом. Прибічники класицизму відстоювали принцип "наслідування природи" і відповідно - суворого дотримання правил, встановлених під час вивчення стародавніх пам´яток. Класичний образ тяжів до зразка, що відповідало суспільно-виховній функції художньої творчості. Основні сюжети для класичного твору бралися з міфології, історії чи біблійних текстів та типізувалися з огляду на тогочасну дійсність.

Засновником класичного напряму в мистецтві Франції XVII ст. став Школа Пуссен (1594-1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Творчість майстра вважалася вершиною французького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтво класицизму, виробивши канони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н. Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівень мистецтва класицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись, - оскільки творчий процес перетворився на просте наслідування.

Стильові течії в європейському та українському мистецтві другої половини ХІХ ст..; 1)натуралізм, 2)імпресіонізм, 3)символізм, 4)неореалізм.

Натуралізм - світогляд, заснований на уявлені, що усе суще є проявом Природи і існує за законами Природи. Вона є найвищим законодавцем для усього сущого Натуралізм це погляд на світ, відповідно до якого природа виступає як єдиний універсальний принцип пояснення всього сущого. Ця засада виступає методологічнии принципом обґрунтування моральності, пояснення моральності людини і побудови етичних теорій на основі законів природознавства. Натуралізм — літературний напрямок, що склався в західній літературі в останній третині 19 століття (1870-1890) Найяскравіші представники - брати Гонкури, Золя.

Імпресіоні́зм (від фр. impression — враження) — художній напрям, що заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Мистецька течія, у живописі, а також в літературі та музиці — котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася у другій половині 19 століття у Франції. Засновники імпресіонізму — як і символізму та експресіонізму — діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Імпресіоністи намагаються у своїх творах відтворити шляхетні, витончені особисті враження та спостереження мінливих миттєвих відчуттів та переживань, природу, схопити мінливі ефекти світла — проте на відміну від неокласицизму не зобов'язувалися об'єктивно відображати реальність, а натомість поділитися власними почуттями з спостерігачем твору, вплинути на нього. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці твору Моне «Враження, схід сонця» (1872)

Символізм (фр. symbolisme, з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку ХХ ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Неореалізм (англ. new «новий» і англ. realism «реалізм») — окремий стиль і метод у мистецтві й філософської доктрині.

 

 

Українське мистецтво ХІХ ст.: архітектура, образотворче мистецтво, музика, театр корифеїв.

Архітекту́ра (грец. αρχιτεκτονικη — будівництво), — це одночасно наука і мистецтво проектування будівель, а також власне система будівель та споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людей відповідно до законів краси. На сучасному етапі розвитку людства архітектура становить одну з найважливіших частин засобів виробництва (промислова архітектура — будівництво заводів, фабрик, електростанцій, тощо) та матеріальних засобів існування людського суспільства (громадянська архітектура — житлові будинки, громадські споруди та ін.). Її художні образи відіграють значну роль у духовному житті суспільства.

В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано із зростанням національної свідомості європейських народів, що перебували під владою імперій. Слідом за польською та російською з'являється і українська національна композиторська школа.

Слідом за українськими письменниками та поетами, професійні музиканти XIX ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів - кобзи, бандури, цимбали, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори і камерно-інструментальні твори, серед їхніх авторів - І.М. Вітковський, А.І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуб.

У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.

Т.Шевченко – художник.

Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії у родині Григорія Шевченка та Катерини Бойко. Батьки Шевченка були кріпаками магната Василя Енгельгардта.

Т.Г.Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціальне обмежено.

Т. Шевченко (1814-1861) був не лише видатним митцем, філософом, але й обдарованим художником. Малювати почав у дитинстві. Сам шукав собі учителів – сільських дяків, іконописців. Помітив цей дар свого кріпака пан Енгельгадт. Приїхавши у Вільно (нині – Вільнюс) віддає навчатися до художника Яна Рустемаса. Саме з цього часу дійшли до нас 2 роботи молодого Шевченка «Жіноча голівка (Погруддя жінки)», «Портрет Енгельгардта». У Петербурзі Шевченка наймають в артіль до Ширяєва, котра виконувала реставраційні роботи. У цей час Т.Шевченко знайомиться зі своїм земляком, учнем Академії мистецтв І.Сошенком, котрий приводить його до Академії. Але кріпак не мав права навчатись, тому Карл Брюллов малює портрет В.Жуковського, який розігрують у лотатею, і за ці гроші викупляють Шевченка. Під час навчання в Академії Кобзар отримує 3 срібні медалі за свої твори малюнок з натури, «Хлопчик-жебрак ділиться хлібом з собакою», «Циганка-ворожка».

На Україні Т.Шевченко створює цикл «Мальовнича Україна», де змальовує пам’ятки історії та культури (Почаївську лавру, будинок І. Котляревського, козацькі хрести, церкву у Суботові), картини «Селянська родина», звертається до історичної тематики «Дари в Чигирині 1649 року», «Смерть Б.Хмельницького», «Судна рада».

З 2000 художніх робіт Т.Шевченка близько 300 – портрети. Він один з кращих портретистів у світі. Вершиною реалізму можна назвати портрет княгині Кейкуатової. Відомо близько 20 автопортретів. Створив чимало пейзажів, творів на біблійну тематику (цикл офортів про блудного сина – «Програвся в карти», «Кара колодкою»), використовував міфологічні мотиви («Русалки», «Казка»), створив ряд ілюстрацій до класичних творів («Марія», «Знахар», «Робінзон Крузо»), повністю ілюструє книгу Б.Полєвого.

У 1860 р. російська Академія мистецтв присуджує Т.Шевченку звання академіка гравюри.

Катерина Білокур і її доля.

Катерина Білокур (7 грудня 1900 року, с. Богданівка на Київщині – 9 червня 1961, там же) – відома українська художниця. Писати і читати навчилася самотужки. Двічі пробувала вступити до технікумів (у Миргороді та Києві), але не прийняли документи через відсутність атестату за семирічки.

Про мистецтво дізналася вже дівчиною від сільського вчителя Івана Калити та з книжок. Перші спроби малювати робила вуглиною на домашньому полотні. Всі матеріали для малювання виготовляла сама: пензлі – із шерсті кота, фарби – із бузини, буряка, калини, цибулі. Малювала здебільшого квіти, інколи натюрморти, портрети і пейзажі.

Художня манера К. Білокур сформувалася у 1930-і роки. У цей час вона створює вишукані композиції “Берізка” (1934), “Квіти за тином” (1935). Допомогла їй випадок. Катерина Василівна почула по радіо пісню “Чи я в лузі не калина була?” у виконанні Оксани Петрусенко і надіслала їй лист-подяку, ще й додала малюнок – пучечок калини. Це дуже зворушило співачку, котра розповіла про Катерину Василю Касіяну і Павлу Тичині. Тоді її творчістю зацікавились, організували виставки у Полтаві, Києві, Москві. Де б вона не була, відвідує музеї образотворчого мистецтва, картинні галереї.

У 1942–1943 роках створює одну з кращих картин – “Квіти на блакитному тлі”. Наступний твір – “Буйна” (1944–47). Твір створює враження невгамовного, щедрого, буйного цвітіння. У повоєнні роки було створено “Півонії”, “Цар-колос”, “Квіти та горіхи”, “Колгоспне поле”, “Снідання”, “Квіти, яблука і помідори”, “Натюрморт з хлібом”, “Натюрморт з колосками і глечиком”. В останні роки життя Катерина Василівна захопилася акварельною технікою: “Багрянець осені”, “Гай”, “Осінь”, “Вересень”, “Напровесні”.

У 1954 році картини “Цар-колос”, “Берізка”, “Колгоспне поле” мали великий успіх на виставці в Парижі. ПаблоПікассо був зачарований її творами: “Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б весь світ заговорити про неї”.