Гуманізм як ціннісна основа культури Відродження.

Гуманізм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей.Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея “гріховності” людини, її тіла, пристрастей і прагнень).Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав у основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації - общини в селі, цеху в місті і ін. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов'язано. Це мало безперечно прогресивне значення.Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму, інш.). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники, архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сикстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення, вільнодумство цілком поєднувалося у гуманістів з вірою в Бога, конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало

Українське культурне піднесення кінця 15 – початку 17 ст.

ОсновніособливостірозвиткуукраїнськоїкультуринаприкінціXV — початку XVII ст. визначалисянадзвичайно складною політичноюситуацією на землях України-Русі.

Наприкінці XV — першійполовині XVI ст.уПольщітаЛитвіпочалосякультурнепіднесеннязавдякипоширеннюідейгуманізму, ВідродженнятаРеформації в Європі, якемаловпливнарозвитокукраїнськоїкультури. В свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.Освіта та школи в Українізберігали до кінцяXVI ст. форми, дух і традиціїчасівКиївськоїРусі, яка наслідувалаособливостівізантійськоїкультури. Центрами освітибулиєпархії, монастирі, при якихіснувалишколи. Підручникамибулицерковні книги, вчителями — духовенство.

УXVIст. нанебосхилівітчизняноїкультуризійшлаяскравазірка — СтаніславОріховський.Найвизначнішапостатьпоміжсхіднослов'янськихгуманістівдобиВідродження, письменник, мислитель, тонкийзнавецькласичноїлатині, вінспізнавславущезажиття.У своїхпрацяхвиступав на захистУкраїнивідтурецько-татарськихвторгнень, висловлювавсимпатії до православ'я, залишаючись католиком. Українська школа в ренесанснійпольськійлітературіпов'язана з поетамиМиколоюШартинським, Себастьяном КльоновичемтаПІи-моном Шимоновичем. Два перших булитворцямипольськогосонетд, в якихцитувалиукраїнськіпісні, використовувалиукраїнськісюжети.

Значнимвиявомнаціонально-культурного відродження в Україні стало заснування' Острозького культурно-освітньогоосередку (кінецьXVI — початок XVII ст.). До його складу входила Острозькаслов'яно-греко-латинськаакадемія (бл. 1576) — перший навчально-науковий заклад на СходіЄвропи.ЗасновникомакадеміїбувКонстянтинОстрозький (1526—1608) — воєводаКиївський, староста Володимирський, один з найбільшихземлевласників у РечіПосполитій.

У 1615 р. уКиєвінаПодолівиниклиБогоявленськебратствоіприньомушкола, їїзаснуванняпов'язанозім'ямГалшки (Єлизавети) Гулевичівни — дружинимрзирськогомаршалкаСтефанаЛозки. У 1631 р. у КиєвівиниклаЛаврська школа, їїзасновник — архімандритКиєво-Печерськоїлаври Петро Могила; ректор — ІсайяТрохимович, префект — Сильвестр Косое.У 1632 р. Лаврська школа булаоб'єднана з Братською і діялапідназвоюКиєво-братськаколегія.Згодом на честь їїзасновника — видатногопросвітителя і гуманіста Петра Могили — колегію почали називатиКиєво-Могилянською.

Вишивка. Килимарство.

Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в ІІ ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки ХІ-ХІІ ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом.вки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо).

Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Русі в другій половині X –XII ст. У XV –XVII ст і особливо у XVIII ст. килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Надзвичайно розвинулось у той час килимарство центральних, східних та південних районів України. У панських килимарнях килими виробляли кріпаки, у дрібних сільських, міських, монастирських майстернях працювали ремісники і ченці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт.

Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними – рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Чернігівщині та Київщині. Найбільше таких килимів виробляють у Решетилівці, Дігтярях, Нових Санжарах та інших осередках килимарства.Килими з геометричним орнаментом найбільше поширені в західних областях України. їх продовжують виготовляти на Гуцульщині. Характерною особливістю сучасних гуцульських килимів є членування основного поля на три, п'ять або сім частин і поперечно-смугастий уклад основних геометричних фігур. Це здебільшого ромби з виступаючими назовні видовженими прямокутниками або загнутими гачкоподібними елементами.