Будинок з химерами В.Городецького.

Буди́нок із химе́рами (1901–1902[1]) — цегляна споруда з прикрасами на міфологічні та мисливські сюжети, є головною архітектурною спорудою раннього декоративного стилю модерн міста Києва, столиці України. Свою назву отримала через скульптурні прикраси, тематика яких — тваринний наземний та підводний світи, атрибути полювання, казкові істоти.

Розташована по вулиці Банковій, 10. Архітектор — Владислав Городецький, який збудував її у 1901–1903 роках як прибутковий будинок із помешканням для своєї родини. Місце для будови обрав над крутим урвищем на Банковій вулиці. Скульптурні прикраси за власними ескізами виконав скульптор Еліо Саля.

Резиденція Президента України з весни 2005 року згідно з постановою українського уряду. Пам'ятка архітектури № 906.

Будинок спроектовано у формі куба: з боку вулиці Банкової він має три, а з боку площі Івана Франка — шість поверхів. У вільному плануванні використано принцип функціонального взаємозв'язку ізольованих груп приміщень (парадних, житлових, господарських), що притаманно розкішним помешканням початку ХХ сторіччя. У будинку було сім електрифікованих квартир: дво- та трикімнатні на першому поверсі (для служниць, кімната для гувернантки, запасна кімната, буфетна, посудомийна, два клозети, дві комори), шестикімнатна — на другому, восьмикімнатні — на третьому та шостому, дев'ятикімнатна — на п'ятому та десятикімнатна — на четвертому.

Доволі скромна за розмірами земельна ділянка використовувалася проте раціонально. На подвір'я в'їжджали повз подвійні арки пандусом, з'єднаним з цегляною підпірною стіною. Ліворуч від центрального фасаду тішив око камерний садок з альпійською гіркою та фонтаном.

77 .Українські дендропарки.

Софіївський державний дендрологічний заповідник займає площу більше 170 гектарів і є зразком пейзажно-паркової композиції води, землі, архітектурних споруд і скульптур. Цю мальовничу місцевість називають казковою країною - настільки тут все незвичайно, поетично і прекрасно. Тут є англійський парк, де зібрана багата колекція рослин з усього світу, каскади озер і водоспадів. Ви будете зачаровані дивовижними пейзажами, численними фонтанами, штучними гротами та вишуканими скульптурами античних богів і богинь.

Устимівський дендрологічний парк -- парк загальнодержавного значення, знаходиться на території села Устимівка Глобинського району Полтавської області.

Статус загальнодержавного парку надано з метою вивчення та збагачення в штучних умовах рослинних ресурсів регіону для найбільш ефективного наукового та господарського використання

Загальна площа дендропарку складає 8,44 гектари. Територія розділена на 51 куртину і захисні смуги.

Хомутець заснований у ХVI столітті миргородськими козаками. У 1620 р. польський король Сигізмунд ІІІ віддав Миргород із хутором Хомутець шляхтичу Івану Чернишевському, але 1621 їх захопив черкаський староста Костянтин Вишневецький (дядько й опікун Ієремії Вишневецького). Польський суд присудив ці володіння королю, який віддав їх Бартоломею Обалковському. Але К. Вишневецький не підкорився рішенню суду і до визвольної війни українського народу 1648-54 Хомутець був у числі його володінь. Наступний власник -- хомутецький сотник, пізніше -- миргородський полковник Павло Апостол. який 1659 був наказним гетьманом. У 1689 Данило Апостол (згодом -- гетьман Лівобережної України) отримав на Хомутець універсал гетьмана І. Мазепи

Парк Феофанія у Києві - це не тільки гарна природа, затишне місце для відпочинку, але й цінний історичний пам'ятник, центр духовного життя українського народу. Здавна парк Феофанія вважався однією з найкращих природних зон для оздоровлення організму і зміцнення душевних сил. Цьому сприяє не тільки цілюще повітря, але й позитивна енергетика, якою буквально "просочена" ця місцевість. Зручною є і транспортна розв'язка. Хоча Феофанія і розташована на околиці Києва, між районами Теремки, Голосієво і Пирогово, але досить вигідною є близькість до парку Кільцевої дороги, проспектів Академіка Глушкова та Академіка Заболотного, що дозволяє відпочиваючим швидко дістатися центра міста.

Знаменитий фільм «Тіні забутих предків» С. Параджанова.

«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація одноіменної повісті Михайла Коцюбинського. Зйомки фільму здійснювалися в справжніх гуцулських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут Михайло Коцюбинский написав свою повість. Деталі сюжету. Сюжет фільму розповідає про закохану молоду пару Івана та Марічки. Вони належали до ворогуючих гуцульських родів, боротьба між якими триває уже десять років.(за це дехто називає цей фільм українським «Ромео і Джульєтта») Проте це не стало на заваді їхньому одруженню. Іван заробляючи на життя випасанням овець, часто був змушений покидати свою домівку на довготривалий термін. Невдовзі Марічка помирає. Івану важко, проте йому вдається миритися з болем та жити далі… На відміну від закордонних кінокритиків, радянська влада сприйняла фільм «Тіні забутих предків», який був просякнутим релігією та гуцульським фольклором, негативно. Через це наступний фільм Параджанова «Київські фрески» (Kiev Frescoes) був заборонений.

Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Одружився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану. Тільки у передсмертному маренні Іван знову набув свого щастя. Поетичний рефрен картини — три пастухи, що з'являються в переломних моментах дії. Ридаючі голоси їх трембіт надають подіям необхідне емоційне забарвлення, підкреслюючи колорит легенди.

Ролі виконують: Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова, Олександр Райданов, Неоніла Гнеповська, Олександр Гай, Тетяна Бестаєва, Спартак Багашвілі, Леонід Єнгібаров, Ніна Алісова, …

Фільм «Земля» О.Довженка.

Земля — український радянський художній кінофільм (чорно-білий, німий)

Фільм О. Довженка «Земля» є одним з найвідоміших радянських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 20-х років. Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Фільм 1930 року є прикладом можливості створення геніального шедевру навіть, а можливо, і завдяки існуванню жорсткої цензури у СРСР. Характерною для цієї роботи режисера є усвідомлення України як земного раю. Самі зйомки розпочинаються не із опису головних героїв, а із нагадування про багатство нашої землі: яблука у садах, жито, соняшник у полі... Звідси і спокуса за будь-яку ціну отримати таку родючу землю. У боротьбі за неї, як виявляється, не має значення навіть людське життя. Попри те, що на перший погляд, фільм здається агітаційним, пропагує цінності комуністичного суспільства, відкинувши обов’язковий на той час елемент вихваляння існуючого ладу, ми бачимо стійку неприязнь до нього, котра виливається у передачу абсурдності життєвих позицій радянської людини за допомогою засобів кінематографу. Крізь усю картину проходить дві основні ідеї, ставлення режисера до яких проявляється у багатьох аспектах. Це є ставлення до релігії та питання стереотипності мислення людини – у різних своїх проявах, за різних обставин найбільш характерні риси початку "епохи індустріалізації" у Радянському Союзі. Фільм був знятий по завершенню етапу НЕПу, початку періоду розкуркулення заможних селян, створення колгоспів тощо. Найбільш повно та яскраво можна оцінити режисерську геніальність на прикладі змалювання головного героя картини. Він є одним із активістів комуністичного руху на селі, намагається всіляко сприяти індустріалізації, до того ж красень – одним словом, повинен викликати у глядача виключно позитивні емоції. Але за задумом Довженка та завдяки чудовій акторській майстерності у найвідповідальніші моменти Василь не викликає жодних емоцій, крім відрази. Наприклад, по смерті діда він каже, що той по суті прожив нікчемне життя, 75 років пропрацювавши у полі: "За биків ордена не дають!" Згодом стає зрозуміло, що метою життя Василя та мотивами його вчинків було далеко не альтруїстичне бажання побудувати краще життя в державі, а просто спроба виділитись, реалізувати власні амбіції, отримати таки той самий орден, навіть посмертно.