Вірш В. Сосюри «Любіть Україну» і його доля.

Наприкінці Великої Вітчизняної війни В. Сосюра написав вірш "Любіть Україну". Вірш згодом увійшов до збірки "Щоб сади шуміли". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор поезії натхненно прославляє свою велику любов до Батьківщини. Він відтворює образ "вишневої" України, змальовує красу її природи, звитяжну історію, волелюбний народ з багатою культурою і солов'їною мовою. У цьому вірші вилились думки і почуття, що сповнюють серце кожної людини, у ньому просто і задушевно передано те, що ми не раз відчуваємо, та не завжди можемо висловити своїми словами.

Не слід забувати, що вірш був написаний у 1944 році, коли в жорстоких боях українська земля була звільнена від фашистських загарбників, коли всьому світові стало відомо, що Україна непереможна, а її народ – безсмертний.

Сосюра мужньо, хоч і болісно, витримав несправедливу критику, яка підточила його здоров'я, і далі продовжував писати для народу.

Земля — український радянський художній кінофільм (чорно-білий, німий)

Фільм О. Довженка «Земля» є одним з найвідоміших радянських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезі

Кіноповість «Україна в огні» О. Довженка, її історія.

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця.

Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії. Кіноповість "Україна в огні" була розпочата в часи відступу. Довженкознавці вважають, що задум написати сценарій про покинуту ворогам Україну в Довженка з'явився тоді, коли він довідався про здачу німцям Києва. Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор.

Пишучи цю кіноповість, Олександр Довженко виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, уперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність «сталінського соціалізму». Режим не змусив чекати нищівної реакції, і вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б). На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», дізнався він також, що від нього залишиться «мокре місце». Висновок же про твір був такий: «Україна в огні» — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу»

У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища головних героїв — Запорожці, і назва села — Тополівка, і п'ять синів, як п'ять пальців однієї руки (показово, що у романі «Вершники» Ю. Яновського Мусій Половець теж має п'ятеро синів).

Розповідаючи про долю сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскравій формі відтворити трагізм історії української землі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні — руйнується весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє у фашистську неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу.

Заключна сцена твору теж досить символічна — у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, «козацькому роду нема переводу».

Печера Вертеба.

Вертеба — гіпсова печера на Тернопільщині (Україна), розташована неподалік від села Більче-Золоте. Геологічна й археологічна пам'ятка загальнодержавного значення.

Розташована на лівому березі річки Серет за 2 км на північний захід від села Більче-Золоте Борщівського району Тернопільської області. Оголошена об'єктом природного-заповідного фонду розпорядженням РМ УРСР від 2 серпня 1971 № 61-р. В печері Вертеба знаходиться єдиний в Україні підземний музей трипільської культури.

Вертеба — одна з найбільших у Європі печер, довжина її підземних ходів — 9021 м.

Печера складається з широких галерей, розділених вузькими перемичками. Стінки гладкі й темні, на склепіннях — карбонатні натічні утворення у вигляді кірок, рідше — невеликих сталактитів («бочки»). Середньорічна т-ра у печері 9-10° при віднос. вологості 92-100%.

У XIX ст. тут було знайдено понад 400 цілих посудин, більш як 35 тисяч глиняних і керамічних фрагментів, майже 120 антропоморфних фігурок, 200 знарядь із кісток та рогів, 300 виробів з кісток і каменю. Все це — зразки прадавньої Трипільської культури[1].

Перше офіційне повідомлення про археологічне обстеження печери датоване початком 19 ст. У 1822 році у німецькому виданні „Mіscellen” було опубліковано перші дані про відкриття печери. У статті вказано, що цю печеру відкрив Ян Хмелецький, тодішній володар села Більче-Золоте. У Вертебі ним було знайдено кістки тварин і людей, побутову кераміку, монети Римської імперії часів Гонорія і Адріана та ін. У тому ж виданні та в тому ж році дав опис Більченської печери Олександр Завадський.

В 1891 р. член антропологічної комісії краківської академії наук Г. Оссовський почав археологічні розкопки в „Вертебі”. При розкопках Г. Оссовський знайшов у вхідній частині печери на глибині 2-х метрів залишки великого кострища, навколо якого знаходились засоби праці (кремнієві сокири, долота, скребки, ножі), а також кістки оленів, ведмедів, диких кабанів. Там же знайдений посуд: глиняні миски, глечики, покриті криволінійним або спіральним орнаментом. На деяких посудинах зустрічаються зображення оленів. Цікаві прикраси – підвіски у вигляді голови бика, кістяні намиста.

83. Картина «Запорожцы пишуть листа турецькому султану»

«Запоро́жці пи́шуть листа́ туре́цькому султа́ну» — знаменита картина російського та українського художника Іллі Рєпіна. Величезне панно (3,58×2,03 м) було почато в 1880 і закінчено тільки в 1891році.

Етюди до картини художник писав в кубанській станиці Пашківській, Катеринославі та у маєтку Качанівка Чернігівської губернії.

Сюжетом цієї картини став відомий Лист запорожців турецькому султану, написаний у 1676 році як відповідь запорозьких козаківна вимогу турецького султана Мехмеда IV. Сюжет. За легендою, лист було написано в 1676 кошовим отаманом Іваном Сірком «з усім кошем Запорозьким» у відповідь на ультиматум султана Османської імперії Мехмеда (Мухаммеда) IV. Оригінал листа не зберігся, однак у 1870-х роках катеринославським етнографом-любителем Я. П. Новицьким була знайдена копія, зроблена у XVIII столітті. Він передав її відомому історику Д. І. Яворницькому, який одного разу зачитав її, як курйоз, своїм гостям, серед яких був, зокрема, І. Ю. Рєпін. Художник зацікавився сюжетом і в 1880 році почав першу серію етюдів. Історія створення. Після 1880 року Рєпін займався неквапливою та тривалою серією ескізів і підбором моделей. Позувало Рєпіну для картини багато відомих особистостей. Зокрема, для центральних персонажів художник вибрав Д. І. Яворницького — писар, а за отамана Сірка — самого київського генерал-губернатора М. І. Драгомирова. Усміхненого козака у білій шапці позував журналіст і письменник В. О. Гіляровський. Перший закінчений ескіз олією з'явився в 1887 році. Рєпін подарував його Яворницькому. Пізніше Яворницький продав його П. М. Третьякову, і зараз він висить у Третьяковській галереї.

Основний (можна сказати, класичний) варіант картини був завершений в 1891 році. Після першого публічного огляду художника критикували, бо на думку багатьох картина була «історично недостовірною». Тим не менш доля полотна склалася вдало. Після шумного успіху на декількох виставках в Росії та за кордоном (Чикаґо, Будапешт, Мюнхен,Стокгольм) картину в 1892 році купив за 35 тисяч рублів імператор Олександр III. Картина залишалася у царських зібраннях до 1917 року, а після революції опинилася у зібраннях Державного Російського музею.

Ще не завершивши основний варіант, Рєпін у 1889 почав працювати над другим, роботу над яким він так і не закінчив. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту і є, так би мовити, кулуарним примірником. Другий варіант «Запорожців» художник спробував зробити більш «історично достовірним», але явно виявився незадоволений результатом і кинув на півдорозі. Зберігається він зараз у Харківському художньому музеї.