Творчість Марії Приймаченко.

М. Приймаченко Приймаченко Марія Оксентіївна (12 січня 1909, Болотня – †18 серпня 1997, Болотня) – українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір..

Талант Примаченко відкрила киянка Тетяна Флору (у 1960–1970-х роках широку популяризацію творчості Приймаченко організував журналіст Г.Мєстечкін). 1936 року Марію Авксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою – Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Державному музеї українського народного та декоративно-ужиткового мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду. Яким Герасименко, визнаний майстер української кераміки, охоче передавав Примаченко виготовлені ним різних форм вироби, а Примаченко розписувала їх рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і неповторними зеленими крокодилами, вкритими квіточками.

Творчість Марії Примаченко – явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів.

Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші.

Примаченківська «звірина серія» – явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Примаченківські фантастичні звірі – це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Разом з незаперечним тяжінням до декоративності у творчості Примаченко набуває подальшого розвитку її прагнення до втілення виразного словесного образу. Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». Є у М.Примаченко композиції, що безпосередньо походять від народного лубочного моралізування: «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб».

Органічна взаємодія зображень, взаємодія тваринного і рослинного світу в їхніх правічних, таємничо-глибинних стосунках стає провідною у творчості художниці.

У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому» окреслює контури зображення, а вже потім упевнено, вправно кладе колір.

Найвідоміша картина – «Гороховий звір» (1977). Це фантастична істота з добрими довірливими очима і кігтиками-серпиками.

Скульптор і художник Олександр Архипенко.

Олекса́ндрПорфи́ровичАрхи́пенко – український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми – такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Народився в Києві. Молодший син професора Київського університету Порфирія Антоновича Архипенка і Парасковії Василівни Мохової-Архипенко. Старший брат – Євген Архипенко.

В 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906–08 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

Родоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917), працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957). Створив новий різновид рельєфної різьби – т.зв. скульптомалярство («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919), відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм – «архипентуру».

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори О.Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність – основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками – Г.Аполлінером, П.Пікассо, Ф.Леже, М.Дюшаном, Р. и С.Делоне, А.Родченко, П.Ковжуном, послідовниками і дослідниками.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); Танок, Анжеліка, бюсти Т.Шевченка, І.Франка.

У 1920–1930-х рр. брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам'ятниками Т.Шевченку, І.Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок. Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові.

Помер і похований у м. Нью-Йорк (США).

Мистецтво Тетяни Яблонської.

Тетя́наНи́лівнаЯбло́нська (*11 (24) лютого 1917, Смоленськ – †17 червня 2005, Київ) – українська малярка-жанрист, народний художник УРСР (з 1960 року).

1941 року закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА – Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), клас Федора Кричевського.

Велику популярність й офіційні визнання здобула агітаційно-рекламним твором «Хліб» (1949).

Тетяна Яблонська – сестра Олени Яблонської та Дмитра Яблонського.

Творчість

«У парку»

«Перед стартом» (1944)

«Весна» (1950)

«Над Дніпром» (1954)

«На будові» (1957)

«Наречена» (1966)

«Колиска» (1968)

«Життя йде» (1971) тощо.

У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:

«На ярмарку в Солотвині» (1960),

«Весілля» (1963),«Разом з батьком» (1962)

«Травень» (1965),«Літо» (1967) та ін.

У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва – бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

Мисткиня відома також як ілюстратор дитячих видань.

Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1953 року), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1975 року), учасниця міжнародних виставок радянського мистецтва.

Картина «Хліб» зберігається в Третьяковській ґалереї (Москва) як зразковий твір «соціалістичного реалізму».

З 1967 р. – викладач Київського художнього інституту.

Театр Корифеїв.

Початки українського театру пов’язані із народними звичаями та обрядами, в яких поєднувалися пісня, гра і танець (веснянки, колядки, купальські обряди), пізніше – грою скоморохів. З ІІ пол. 16 ст. виникає шкільний театр, а з к. 18 ст. – український професійний театр. З середини 19 ст. в Україні шириться аматорський театральний рух. Наприкінці 1860-х р. у Києві був заснований гурток М. Старицького, на Херсонщині – гурток М. Кропивницького та І. Тобілевича. Саме таке театральне аматорство підготувало ґрунт для розвитку професійного театру. Перші українські професійні театральні трупи з’явилися у 1880-х р. У 1883 р. у Києві була створена професійна трупа українських артистів, куди увійшли Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, брати – Іван Тобілевич, Микола Садовський та Панас Саксаганський, а також їх сестра Марія Садовська-Барліотті. Керівником трупи був М. Старицький, провідним режисером – М. Кропивницький. Це був театр корифеїв.

Незважаючи на жорстокі цензурні утиски та заборону українського слова, на відсутність театральних приміщень, на постійні матеріальні злигодні, корифеї українського театру чесно і самовіддано несли мистецтво в народ, боролися за його розвиток. Вирішальне значення для розвитку українського театру мав репертуар, який на той час був досить бідним. Тому деякі із корифеїв створюють власні п’єси. Так, Михайло Старицький увійшов у літературу як визначний поет, прозаїк і драматург. Він автор таких драм як “Не судилось”, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”, “У темряві”, “Талан”. Видатним драматургом був актор і режисер Марко Кропивницький (п’єси “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук”, “Дві сім’ї”, “Олеся”, водевіль “По ревізії”.

У 1897 р. в Москві відбувся перший Всеросійський з’їзд сценічних діячів, на якому виступали корифеї українського театру. Вони домагалися скасування цензурних утисків щодо українського репертуару, сприяння розвитку реалістичної драматургії, створення народного театру, поліпшення матеріальних умов українських артистів.

Корифеї українського театру мистецтвом слова служили народу, несли в широкі маси правду про народне життя, виховували глядача на кращих зразках української драматургії. Де б не виступали ці митці, успіх їх був незвичайний. Виступали корифеї в різних містах України та Росії, високо цінували їхнє мистецтво Л. Толстой, А. Чехов, І. Рєпін, П. Чайковський.

Отже, український театр пройшов складний шлях розвитку, але виховав славну плеяду народних талантів, сценічна діяльність і драматична творчість яких є немеркнучою й до сьогодні, становлячи національну гордість українського народу.