Життя і творчість К.Білокур та М.Приймаченко



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Життя і творчість К.Білокур та М.Приймаченко



КАТЕРИНА ВАСИЛІВНА БІЛОКУР народилася 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту полтавської губернії (нині Київської області) в бідній селянській родині. Писати й читати навчилася самотужки. „На цьому моя освіта початкова, середня й вища закінчилася”, - згадувала потім Катерина Білокур. У дитинстві, що пройшло у злиднях, малюванням не займалася, про мистецтво дізналася вже дівчиною з книжок та від сільського учителя Івана Калити.

Перші спроби малювати робила вуглиною на шматку домашнього полотна. Не змігши вступити через нестатки в сім’ї до якогось навчального закладу, удень працювала в полі, на городі, а увечері, попоравшись у господарстві, до ночі малювала. Пензлі виготовляла сама із щетини, використовувала фарби. Які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Іноді вдавалося діставати й олійні фарби. Малювала здебільшого квіти, іноді й портрети.

У 20-х роках двічі хотіла вступити до художньо-керамічного технікуму в Миргороді та до Київського театрального технікуму, але не мала документів про закінчення семирічки.

З раннього періоду творчості збереглися портрет сестри Олі Білокур (1928) та колгоспниці Тетяни Бахмач (1932). Пізніше малює переважно квіти, вчиться компонувати кольори у єдину гармонійну цілість.

В другій половині 30-х – у 40-х роках опанувала техніку живопису. Водночас з малюванням керувала драматичним гуртком у сільському клубі, сама виступала на сцені. Перші значні роботи цього періоду – „Берізка” (1934), „Квіти за тином” (1935), „Квіти”, „Портрет племінниць” – засвідчили її високе обдаровання. Завдяки сприянню видатної української співачки Оксани Петрусенко, якій написала листа селянка з Богданівни, її творами зацікавилися працівники Полтавського будинку народної творчості. 1940 року картини Білокур експонуються на виставці в Полтаві, потім на республіканській виставці у києві.

У 1941 року відбулася персональна виставка її творів у Полтаві, що мала величезний успіх. Художниця побувала у Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість творів тогочасного періоду втрачено під час війни.

Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів – „Буйна”, „Декоративні квіти” (1945), „привіт урожаю” (1946) і славнозвісне полотно „Цар-колос” (1949).

50-ті роки – найбільш плідний період творчості. Їй допомагає спілка художників України, вона бере участь у багатьох виставках, у Богданівку приїжджають видатні представники української культури. Білокур зустрічається й листується з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.

1954 РОКУ В ПАРИЖІ НА МІЖНАРОДНІЙ ВИСТАВЦІ ДЕМОНСТРУЮТЬСЯ ЇЇ КАРТИНИ „ЦАР-КОЛОС”, „БЕРІЗКА” І „КОЛГОСПНЕ ПОЛЕ”, ЯКІ ВИСОКО ОЦІНИВ ПАБЛО ПІКАССО. 1956 року їй присвоєно звання народного художника України.

В останні роки життя художниця створила чудові картини „Півонії” (1959), „Букет квітів” (1959), „Квіти і овочі” (1959), „Натюрморт” (1960). Вона тяжко хворіла, давалися взнаки злигодні тогочасного сільського побуту, невлаштованість в особистому житті, хвороба матері.

Померла художниця 9 червня 1961 року. 1977 року в селі Богданівці відкрито меморіальний музей художниці, на території якого встановлено пам’ятник (автор І. Білокур).

Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що славилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: „Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї”.

Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше богом забуте село, як казала мама Білокур, почали навідуватися гості з Києва. А до цього були довгі роки сповненого тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року... Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.

Творчість художниці з села Богданівки належать до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий „білокурівський” зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет „Катерина Білокур”, поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм „Чарівний світ Катерини Білокур” (1986) та художній двосерійний фільм „Буйна” (1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи ї твори українських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми. Книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур.

Народилася МАРІЯ ОКСЕНТІЇВНА 1908 року в селі Болотня на Київщині в сім'ї мистецьки обдарованих людей. Її батько бондарював, займався теслярством і різьбленням по дереву, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських зображень. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Мати, була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент, в якому, говорячи словами Гоголя "птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів".

 

Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою - поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захоплюючої гри, інколи - сумної, частіше - яскравої і святкової. Прихід до мистецтва був зумовлений одвічним селянським потягом до роботи. Через недугу, не маючи можливості працювати в полі, рано змушена усамітнюватися, майбутня майстриня, прагнучи приносити радість людям, свою енергію і працелюбність почала вкладати в мистецтво. Крізь усе її життя проходить невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.

У 1936 році Марію Оксентіївну запрошують до експериментальних майстерень при Київському музеї українського мистецтва. Її творчість стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. У Київському державному музеї народного декоративного мистецтва зберігаються її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками. За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Марію Приймаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... Талант художниці визнаний у світі...

Коли почалася війна Марія Приймаченко повернулася до рідного села, розділивши зі своїми односельчанами труднощі окупації і радість перемоги. Війна забрала в неї чоловіка, який так і не встиг побачити сина Федора, однак не зломила творчий дух майстрині.

У 1960- 1965 роках художниця натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Сонях", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". За цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. "Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі..." - так говорила про себе самобутня художниця.

 

Марія Приймаченко постійно вчиться у рідної поліської природи. У її картинах знаходять втілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. За цими роботами стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли виходять у світ небувалі, часом химерні образи, вигадливі декоративні композиції, які щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість великої української художниці є незбагненним, утаємниченим і прекрасним явищем, яке упродовж тривалого часу привертало і буде привертати увагу дослідників і шанувальників мистецтва. Витвори художниці завжди сприймаються живими, часткою природи, української землі. Квіткові композиції художниці нагадують стінопис, вони надзвичайно архітектонічні. "От якби зібрати з усієї України народних майстрів, що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей..." - мріяла художниця.

Її "звірина серія" останніх років - явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Фантастичні звірі - це витвір геніальної уяви художниці. Таких звірів не існує у природі. "Дикий чаплун" - від слова "чапати" - таку назву придумала Приймаченко одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь вільхові зарості, і взагалі - крізь таємничі хащі життя. Загадкові звірі художниці завжди мають свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження часом стають реалії сьогоднішнього дня. Приймаченківські фантастичні звірі - це і пересторога, і заклик до дружби, до миру.

Марія Овксентівна не тільки прекрасний художник, але й талановитий поет. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист малювати музику, малювати пісню. Приймаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Підписи ці легко запам'ятовуються. неначе вкарбовуються у пам'ять: "Три буслики у горосі живуть у нас і досі..." Зустрічаються і коротенькі примовки: "Куріпочки пляшуть і хліб пашуть", "Собачка Ада не боїться гада", "Ворон дві баби мав - обох обнімав", "Веснянки-роговички - веселії птички" та інші.

У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха.... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.

Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом - малювати...

На 89 році життя (в ніч на 18 серпня 1997 року) відійшла від нас невтомна трудівниця української культури. Та рід Приймаченків-митців продовжується. Найкращим учнем Марії Приймаченко був її син Федір - заслужений художник України, лауреат премії імені Катерини Білокур. Його роботи знаходяться в колекціях музеїв України, Росії, приватних колекціях. Федір Приймаченко належить до когорти майстрів, які продовжують традиції українського декоративного живопису, створюючи нове сучасне мистецтво. Його роботи порівнюють з колажами АнріМатісса, якого мистецтвознавці називають батьком сюрреалізму.


Творчість Тетяни Яблонської

Тетя́на Ни́лівна Ябло́нська (*11 (24) лютого 1917, Смоленськ — †17 червня 2005, Київ) — українська малярка-жанрист, народний художник УРСР (з 1960 року).

1941 року закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), майстерню Федора Кричевського.

Велику популярність й офіційні визнання здобула її тематична картина «Хліб» (1949).

Тетяна Яблонська — сестра Олени Яблонської та Дмитра Яблонського.

· «У парку»

· «Перед стартом» (1944)

· «Весна» (1950)

· «Над Дніпром» (1954)

· «На будові» (1957)

· «Наречена» (1966)

· «Колиска» (1968)

· «Життя йде» (1971) тощо.

У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:

· «На ярмарку в Солотвині» (1960)

· «Весілля» (1963)

· «Разом з батьком» (1962)

· «Травень» (1965)

· «Літо» (1967) та ін.

У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.

Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1953 року), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1975 року), учасниця міжнародних виставок радянського мистецтва. Дійсний член (академік) Академії мистецтв України (1997 — 2005)

Картина «Хліб» зберігається в Третьяковській ґалереї (Москва) як зразковий твір «соціалістичного реалізму».

З 1944 по 1953 рр. викладач Київського художнього інституту. З 1966 по 1973 завідувач кафедри композиції, керівник навчально-творчої майстерні монументального живопису у Київському державному художньому інституті.

2006 року на честь Тетяти Яблонської названа одна з вулиць Києва у Соломянському районі.

Її творчість була добре відома справжнім цінителям з-за кордону. Приїжджаючи до Києва, вони прагнули придбати твори Тетяни Яблонської. Однак на запитання, де їх можна хоча б побачити, шанувальникам творчості Тетяни Нилівни однозначно відповідали: «У Третьяковці». Там її картин не знімали, позаяк вони давно стали часткою історії світового мистецтва. Тоді як у нас славнозвісні полотна припадали пилом у музейних запасниках та ще з року в рік відвойовували квартирний простір художниці. Сказано: у своїй батьківщині без пророка. Однак у своїм щоденнику про цю гіркоту душі Тетяна Нилівна не прохопилася ані словом. Задовольняючись виставковим форматом, вона працювала, мов одержима, вона дуже поспішала — мала встигнути все те, що розтратила на манівцях.

Укр муз.культура 20ст.

Українська музика кінця на зламі XIX-XX ст. пережила великі зміни. Незважаючи на жорстку реакцію та утиски, які зазнавала в цей період українська культура, в музичному мистецтві продовжувався розвиток потужного фольклорного струменя, який живила творчість видатних українських композиторів - Якова Степового, Кирила Стеценка та Миколи Леонтовича.

Геній Миколи Леонтовича особливо яскраво проявився в хоровій творчості, насамперед у галузі обробки пісенного фольклору. Його знамениту хорову обробку колядки "Щедрик" співає весь світ. Такі його хори, як "Дударик", "Козака несуть", "Із-за гори сніжок летить", "Ой з-за гори кам'яної" та багато інших стали справжніми шедеврами хорової музики. Особливої уваги він надавав співу а капела (у перекладі з італійської - спів без супроводу).

Ще один видатний майстер хорової музики - Кирило Стеценко залишив численні обробки народних пісень. Музичну освіту він здобував самотужки, хоча певний час навчався в одного з професорів Київської консерваторії. Великий вплив на К.Стеценка мала творчість і особисті стосунки з М.Лисенком. Серед творів К.Стеценка вирізняються дитяча опера "Лисичка, котик і півник" та оперета "Сватання на Гончарівці". Видатним сучасником К.Стеценка був також Яків Степовий. Його твори також насичені інтонаціями народної музики. При цьому він приніс в українську музику засади професійного мистецтва. К.Стеценку пощастило здобувати музичну освіту в Петербурзькій консерваторії - у класі композиції М.Римського-Корсакова. Я. Степовий переважно працював у галузі малих форм - пісня, романс, фортепіанна мініатюра. Його музика перейнята ліричними, навіть інтимними настроями.

Подальшому розвитку українського музичного мистецтва помітно сприяло відкриття в Києві, Львові та Одесі вищих музичних учбових закладів. До цього в Україні існували музичні училища. Але після організації консерваторії музиканти мали можливість здобувати освіту на батьківщині. Завдяки цьому, в українські музиці XX ст. інтенсивно розвиваються такі жанри, як опера, симфонія, інструментальна музика, а також виконавство і музична наука. Найкрупнішими композиторами XX ст. були В.Косенко, Б. Лятошинський, Л.Ревуцький, С.Людкевич.

Найпомітнішим явищем у галузі опери та симфоній стала творчість видатного композитора та педагога Бориса Лятошинського. Його опера "Золотий обруч" (написана за романом І. Франка "Захар Беркут") та симфонії відкривали шлях українській музиці у СЕІІТОВИЙ музичний простір.

Велика заслуга Б.Лятошинського, Л.Ревуцького та С.Людкевича полягала також у створенні національної композиторської школи. Вони були професорами консерваторій, де виховували молоде покоління творців музики. Завдяки їх педагогічній праці, із стін консерваторій вийшли талановиті сучасні композитори, серед яких - М.Скорик, Є.Станкович, Леся Дичко, М.Колесса, які, у свою чергу, виховували молодше покоління музикантів.

У консерваторіях України отримували професійну підготовку відомі симфонічні та хорові диригенти - С.Турчак, В.Сіренко, А.Авдієвський, Є.Савчук, які створили оркестри та хорові колективи світового рівня. На світовий щабель піднялися й українські співаки, серед яких - С. Крушельницька, Б.Гмиря, А.Солов'яненко, Є. Мірошниченко. Завдяки музичним учбовим закладам, українська фортепіанна та інструментальна культура вийшла теж здобула світове визнання.

Україна, як і майже всі радянські республіки, вимушено знаходилась осторонь світового процесу. Музичну культуру України надійно "оберігали", насамперед, повною відсутністю інформації про новітні течії, досягнення, творчі пошуки. Натомість пошуки західної музики називалися ворожими радянській культурі, а на її представників, навіть найталановитіших і найвідоміших, навішувалися ярлики "формаліст", вся ж західна музика представлялася як "загниваюча", "буржуазна" та ворожа радянській людині. Композитори СРСР, які потрапляли під вплив цієї музики, прилюдно засуджувалися, цькувалися, а їхня музика заборонялася до виконання. Цим не тільки гальмувався природний процес розвитку мистецтва, а й завдавалася шкода талановитим особистостям. Зокрема, творчість найвизначніших композиторів - Д.Шостаковича, С.Прокоф'єва в Росії, Б.Лятошинського, М . Вериківського в Україні була заборонена, ім'я цих митців шельмувалися в пресі, серед громадськості, а самих композиторів позбавили можливості нормально, творчо працювати.

Певний прорив був здійснений лише на початку 60-х років. Кілька молодих українських музикантів - В.Сильвестров, Л. Грабовський, В.Годзяцький, диригент І. Блажков - утворили групу по вивченню новітніх досягнень світової музики та її поширення в Україні. Усвідомлюючи, що творча особистість в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, загнана в глухий кут, вони спробували розірвати ланцюг ідеологічних пут жорсткої цензури. Музику, яку вони писали в авангардному руслі, стала викликом існуючій системі. Звичайно, щодо них теж уживались адміністративні міри. Але у світі їх було почуто: музика Л.Грабовського і В.Сильвестрова зазвучала на міжнародних фестивалях.

Окремою цариною в українській музиці залишається пісенна творчість, її кращими представниками у XX ст. є П.Майборода, О.Білаш, І.Шамо, А.Філіпенко та їх молодші колеги - В.Івасюк, Т.Петриненко.

Окремою частиною продовжує бути хорове мистецтво України, яке представляють такі колективи, як національні хорові колективи "Думка", Хор ім. Г.Верьовки, камерний хор "Київ". Національним художнім скарбом є також творчість видатної народної співачки Ніни Матвієнко.

Серед молоді особливим попитом користується естрадна музика, її кращі представники - рок-гурти "Воплі Відоплясова" ("ВВ"), "Океан Ельзи", "Мандри", "Друга ріка", співаки Т. Петриненко, С.Ротару, А.Лорак, Т.Повалій, Р.Кириченко, Іво Бобул і ті, хто створив основу для розвитку в Україні цивілізованого шоу-бізнесу. В Україні, отже, з'явилися можливості розвивати всі напрямки професійної та естрадної музичної культури.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.178.91 (0.012 с.)