Усна народна творчість і професійна художня література



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Усна народна творчість і професійна художня література



 

Усна народна творчість, як і художня література взагалі, є словесною поетичною творчістю, тому між ними існує тісний зв´язок. Він починається з того, що усна народна творчість є джерелом виникнення літератури. Кажучи словами В. Проппа, «фольклор — лоно літератури, яка виникає з фольклору. Фольклор є доісторією літератури». Тому може виникнути запитання: Чи не може фольклор увійти у сферу досліджень літературознавства; чи не доцільно було б об´єднати фольклористику з літературознавством?

Проаналізувавши літературні та фольклорні тексти, а також їх жанрові системи, можна побачити, що між усною народною творчістю та літературою є значно більше відмінного, ніж подібного, і навіть спільні риси є зовнішніми, відрізняючись внутрішнім змістом.

Серед ознак, характерних для усної народної творчості та літератури, першою, безумовно, є мова, за допомогою якої творяться і функціонують народнопоетичні та літературні твори. Але ця риса є відмінною у народній та авторській творчості, оскільки для першої властива простонародна, діалектна (часто говіркова) мова, а для другої — літературна (як протиставлення до нелітературної мови чи живого мовлення; якщо автор при написанні літературного твору використовує діалект, то він це робить з художньою ціллю, і в цьому випадку мовні характеристики стають додатковими поетико-стилістичними ознаками).

Наступним чинником, що зближає усну народну творчість та літературу, є жанрова система. У своїх класифікаціях народне та професійне словесне мистецтво частково збігаються за родами та жанрами. Говоримо «частково», бо є жанри, специфічні тільки для народної творчості (наприклад голосіння чи замовляння), і навпаки — властиві лише для літератури (повість, роман).

Художні засоби, які використовуються в обох видах словесної творчості, як і жанрові характеристики, належать до сфери поетики. Розгляд поетики як «сукупності прийомів для вираження художніх цілей і світу думок та емоцій», дає підставу до висновку, що художні засоби, слугуючи в усній народній творчості та літературі різній меті, виконують в них і відмінні зображально-виражальні функції. Так, у народній творчості епітети, метафори, порівняння, як правило, сталі, традиційні, а в літературі їх оригінальність є необхідною умовою, при чому тут навіть традиційні художні засоби наповнюються новим змістом.

Окрім уже відзначених відмінностей, усна народна творчість у порівнянні з літературою має ще ряд специфічних рис, які відрізняють фольклор від авторської творчості.

Однією з істотних відмінностей є характер творення та побутування текстів: у народній словесності — в усній формі, в літературі— в письмовій. Це пов´язано з тим, що фольклор виникає у дописемний період як система поглядів, обрядів та магічних ритуалів, які передаються в усному мовленні з покоління в покоління, зберігаючись у народній пам´яті. Професійна література зароджується значно пізніше на основі письма і твориться в середовищі освічених людей.

На відміну від літературних творів, які обов´язково мають конкретного автора (ім´я його, як правило, відоме), народнопоетичні твори не мають автора, і в цьому виявляється їх анонімність (невідоме авторство). У цьому усна народна творчість «ґенетично пов´язана з мовою, яка теж ніким не вигадана, і не має ні автора, ні авторів... Вона виникає і змінюється цілком закономірно і незалежно від волі людей, всюди там, де для цього в історичному розвитку народів склалися відповідні умови». Із цим пов´язана ще одна специфічна риса народної словесності — колективність. Літературний твір має свого автора, індивідуальність якого (погляди, думки, ставлення і т. д.) відображена в тексті. Це не означає, що письменник відірваний від народного середовища, але думки, висловлені ним, не завжди збігаються із загальноприйнятими. Він може випереджувати свій час, може виявляти відмінне від інших ставлення до навколишнього світу, може «полемізувати» зі своєю епохою. Властиво, письменник майже ніколи не висловлює думок «загальнонародних», і в цьому плані література є відображенням не дійсності, а художньо-мистецького світу її творців. Усна народна творчість твориться колективно.

Кожен твір у процесі побутування, передаючись з уст в уста, проходить своєрідне шліфування з точки зору народного ставлення до моралі, життєвих засад. Навіть коли окремі виконавці вносять свої зміни, відповідно до власних поглядів і уявлень, то в народі зберігаються лише ті твори чи їх елементи, що повністю відповідають загальному світобаченню. Все «чуже», «невідповідне» втрачається, відсіюється, і народними стають тільки ті тексти, що повністю відповідають загальноусталеним нормам. Таким чином в усній словесності фіксується колективне ставлення до світу і явищ в ньому, до людини і природи, в чому виявляється її народність. З приводу цього М. Грушевський зазначав: «Твір не записаний — перепущений через усну традицію поколінь, часом довгого ряду їх — тратить сі контури, обтирається, шліфується, як камінь, несений водою. Колектив, властиво, цілий ряд колективів, через які сей твір переходить, мандруючи з покоління в покоління, з краю в край, мають тенденцію стирати все індивідуальне, зв´язане з обставинами місця й моменту, а полишати й розвивати найбільш загальне, яке віддає настрої питомі, загальнолюдські, більше-менше спільні різним верствам, часам і місцям. Притім з такими творами поводяться часто дуже свобідно: їх зміняють відповідно свому уподобанню, перероблюють, комбінують — беруть з одного початок, з другого кінець. Часом заціліють імена осіб і місцевостей, але до них причепляться зовсім нові факти; часом навпаки: затримується тема, але тратяться всі вказівки на місце, час і особи. Усні твори, які перейшли через кілька країв, через кілька віків, не раз тратять свій характер ґрунтовно — зістається тільки скелет фабули. Твори, які обертаються приблизно в тім самім соціальнім, класовім і національнім окруженні, тратять менше, і не раз від колективного шліфування багато виграють в естетичному розумінні та дістають більшу вартість як вираз колективного настрою».

Особливості побутування творів фольклору спричиняють ще одну його специфічну рису — імпровізованість. Кожен літературний твір, як правило, є неімпровізованим, оскільки, будучи написаним і завершеним, вже не змінюється. Це пояснюється відмінностями процесів сприймання народних та літературних текстів. У літературі процес сприймання здійснюється читачем через посередництво тексту твору. За таких умов читач може погоджуватися чи не погоджуватися із думками відсутнього автора, виявляти різне ставлення, але не може вносити змін у створений ним текст.

У процесі сприймання народнопоетичних творів є дві величини — виконавець і слухач. Але цей процес не можна ототожнювати зі сприйняттям літературного твору, оскільки виконавець не є автором. Виконуючи твір, він не відтворює його дослівно, а вносить свої зміни, які можуть бути різного типу: ними він може виявляти своє ставлення, заповнювати забуті місця тексту, пристосовуватись до аудиторії (в залежності від віку слухачів, тощо). Таким чином фольклорний твір побутує в постійному русі і зміні, чим відрізняється від літературного, який не змінюється.

При постійній змінності та імпровізованості народні твори, поширюючись на різних територіях, під впливом багатьох факторів можуть набувати нових рис мовного плану (пристосовуючись до певних діалектів), а також змістового (доповнення, вилучення чи інші зміни окремих елементів), може змінюватись мелодія та драматургія, з якою вони пов´язані.

З часом один твір побутує в народі у кількох чи багатьох варіантах, що зумовлює таку особливість народної словесності як варіантність. «У кожній місцевості відповідно до діалекту, клімату, території і звичаїв нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, діалектні форми однієї місцевості поступаються місцем іншим; відповідно до кращої чи гіршої пам´яті співака одні строфи випадають, з´являються інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ці знову підлягають поступовій зміні, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, в яких первісний мотив з часом підлягяє видозміні, затемненню або розвитку то в один, то в другий бік і з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими, але мало між собою схожими мотивами»7. Тому фольклорний твір не можна вивчати тільки в одному записі. Для його аналізу потрібно зібрати максимальну кількість його варіантів. Варіантність усної народної творчості як паралельне існування різних версій одного твору протиставляється одиничності творів художньої літератури (якщо в художній літературі певний твір існує у кількох авторських редакціях чи перекладах на інші мови, то така зміна має іншу природу).

Важливою рисою усної народної творчості є її зв´язок з традицією, тобто традиційність, що виявляється у відносній незмінності фольклорних жанрів та їх поетичних систем. Якщо у народній творчості і відбуваються певні зміни, то це дуже довготривалий процес, який часто охоплює десятиліття, а то й століття. У цьому плані література значно відкритіша до всіляких змін, що відбуваються в житті та суспільстві. Як індивідуальна творчість вона більше тяжіє до новаторства, яке умовно є продовженням літературної традиції або її запереченням.

Окрім відмінностей між словесним фольклором та літературою, зумовлених різним творенням та побутуванням, в них існує цілий ряд диференційних ознак у межах жанрової поетики. Це, перш за все, викликано відмінностями у призначенні текстів обох сфер. Якщо у літературі основною функцією є художньо-естетична, то у фольклорі на перший план виступає його утилітарне призначення (наприклад, замовляння сил природи, щоб мати хороший урожай, колискова — щоб приспати дитину і т. ін.). При цьому в більшій чи меншій мірі додатковою (а часто основною) ознакою всіх жанрів фольклору є побутове застосування або виконання з певної нагоди (весільні пісні — з нагоди одруження, жнивні пісні — у час збирання врожаю, веснянки — зустрічаючи весну і т. ін.).

Кожному жанрові народної творчості властива своєрідна форма виконання: думи — виконуються речитативом під музику, пісні — співаються однією особою чи хором, веснянки — у формі хороводу, де спів супроводжується певними рухами, потішки чи ігри вимагають від виконавців певних дій. Є ряд обрядів, для здійснення яких необхідні ще й різні предмети (свічки, дзеркала, вода, зерно, тощо). У таких випадках текст, музика, танцювальні рухи, дії та допоміжні предмети становлять з текстом єдине ціле, і народний твір не може розглядатися тільки у словесній формі, відірвано від допоміжних елементів. У своєрідній розмитості жанрів, а також поєднанні у них елементів інших видів мистецтв (музики, драми і т. д.) виявляється синкретизм фольклору. Синкретизм — (гр. synkretismos — об´єднання) — у первісному мистецтві — поєднання різнорідних елементів (танцю, співу, музики, слова, жестів і т. д.) у єдиному вираженні. Так, наприклад, загальновідома гаївка «Подоляночка» може сприйматись і як драматична сценка, і як гра, і як пісня, що супроводжується рухами.

Літературні жанри виразно окреслені, між ними існує відносне розмежування. Тут також немає такої різноманітності щодо форм виконання. Літературні твори, як правило, сприймаються у процесі читання або слухання, під час декламування, яке часом супроводжується музикою, але це не обов´язково (крім того вибір мелодії носить суб´єктивний характер і в більшості випадків літературний твір не пов´язується з конкретним музичним варіантом — за винятком поезій, покладених на музику). До того ж літературні твори не виконують побутових функцій і, як правило, не стосуються конкретних випадків чи ситуацій, до яких би вони були приурочені.

Засадничою відмінністю між усною народною творчістю та літературою є їхнє відношення до дійсності. Якщо у художніх творах авторів відображаються їхні естетичні концепції — так звана друга дійсність, тобто дійсність, пропущена крізь індивідуальну свідомість, то в народних творах — дійсність зображена крізь призму сприйняття народу, і вона, як правило, зміщена — опоетизована, героїзована, звеличена з метою її наближення до народного ідеалу.

Звідси — особливості образів головних персонажів. У літературному мистецтві вони можуть бути настільки різноманітні, наскільки це виявляється у житті — з позитивними та негативними прикметами характеру, різними зовнішніми ознаками, тощо. Головний персонаж народного епосу — це завжди позитивний герой, що втілює в собі все найкраще з народної уяви. Він зображений монументально, його постать ідеалізована, героїзована, звеличена. Незалежно від того, чи це герой казкового чи неказкового епосу, історичної пісні чи думи, це завжди тип, який водночас є уособленням сили, відваги, добра. І хоч в тексті рідко подається його розгорнута портретна характеристика (якщо вона є, то окреслюється окремими штрихами), він постає в народній уяві абсолютним втіленням фізичної і духовної краси. У відповідь на суперечки про те, чи головний герой фольклору є «трудовим ідеалом краси» (Чернишевський) чи «сексуальним ідеалом краси» (Пропп), можна сказати, що народ не висуває на перший план якусь одну з позитивних характеристик за рахунок применшення іншої. Головний персонаж — ідеальний цілковито.

Усі образи фольклору (і позитивні, і негативні) є втіленням чи уособленням певних сил. Про це свідчить багато фактів. По-перше, вони не індивідуалізовані: у тексті рідко дається їхня психологічна характеристика. По-друге, герой народної творчості у більшості випадків не має імені. Він — завжди тип: князь, царевич, змій і т. п. Окремі імена, такі як Іван Царевич, Василиса Прекрасна та ін. вказують не на окрему індивідуальність, а окреслюють певний тип. Навіть реальні народні герої, які є персонажами історичного епосу, зображаються з цих самих позицій (є типізованими, схематичними, ідеалізованими). Крім того, головні герої давнього народного епосу ніколи не вмирають (вони народжуються, воюють, діють). Щодо негативних персонажів, то ніколи не оповідається про їхнє народження і життя, зображається лише їхня загибель. Смерть позитивного героя є ознакою пізнього періоду творення тексту. Оскільки всі герої є втіленням певних сил, то основний конфлікт у народному епосі побудований на боротьбі цих сил (царевича зі змієм, богатиря з ворожим військом, Байди з турецьким ханом тощо). У ліриці цей конфлікт виявляється у суперечності між ліричним героєм та жорстоким, ворожим до нього світом.

У цьому плані близькою до усної народної творчості є література романтизму, що у своєму виникненні багато в чому завдячує фольклорній традиції.

Важливою характеристикою епічних народних творів є побудова сюжету на основі дій головного персонажа. Тому оповідний фольклор характеризується надзвичайною динамікою дії. Почавшись, дія стрімко розгортається до завершення твору. Героєві часто доводиться здійснювати незвичайні за силою та героїзмом вчинки, долати труднощі, але він завжди виходить переможцем, а зло виявляється переможеним. Дія у народній творчості не терпить перерв, на ній зосереджується вся увага слухачів, тому перешкоди, які трапляються на шляху до благополучної розв´язки, підвищують інтерес, ніколи не порушуючи єдності і безперервності. Виняткове зацікавлення оповідача та слухача перипетіями пояснює відсутність у народних творах деяких ознак, властивих для літератури. Тут, перш за все, немає інтересу до середовища дії (наприклад, опису умов життя героїв, інтер´єру житла). Також відсутні будь-які ліричні відступи, якими б тимчасово переривалася дія. Навіть пейзажі зустрічаються рідко: «Художнього опису природи ми в епічному фольклорі ніколи не маємо. До природи оповідач байдужий: ні місце дії, ні пори року, ні вечірнє чи нічне небо, ні стан погоди його не цікавлять, якщо тільки цього не вимагається за умовами ходу дії».

Крім того, події чи вчинки, описані у фольклорі, не вимагають логічного обґрунтування чи пояснення, причинно-наслідкового зв´язку як у реалістичній літературі. У народних творах достатньо вказівки на певний факт: «Жив собі чоловік, і сталось так, що...», «Одного разу він вирішив...», «Вона пішла в ліс, і там заблудилась...», «Треба було йому вирушати в дорогу...». Але при цьому незмінно важливим залишається збереження хронологічної послідовності розгортання подій. Тому в народних творах ніколи не порушується порядок елементів сюжету (як це буває в літературі, коли твір, наприклад, може починатись кульмінацією, тощо). З огляду на це сюжетно-композиційна будова фольклорних текстів завжди простіша. Цьому сприяє і те, що тут, як правило, є лише одна сюжетна лінія, яка відбиває динаміку дії головного героя. Якщо у творі фігурує два головних герої — брати, побратими, друзі (що характерне для пізніх періодів розвитку фольклору), то дія ніколи не відбувається одночасно у двох різних місцях. Коли один з героїв зображений у дії, інший завжди знаходиться у бездіяльності (спить, зачарований, перетворений у камінь чи інше, в полоні), і перший персонаж про це довідується від людини, тварини чи пташки, у казках йому про це повідомляє вітер, сонце, місяць чи спеціально залишений для цього предмет (меч ржавіє, кровоточить, всихає дерево і т. ін.).

Таким чином всі події відбуваються «на очах» у слухача. Не зважаючи на те, що дія динамічна і розгортається дуже швидко, в Усній народній творчості хронотоп (просторово-часові зв´язки) також відрізняється від літературного. У народних творах питання простору та часу становить досить складну проблему. В. Пропп навіть висловлює думку, що «часу і простору в фольклорі власне нема», оскільки «Поетика фольклору є поетикою рухомих тіл», то «простір існує не сам по собі, а тільки відносно руху героя» (емпіричний). У народній традиції немає описів простору, відокремленого від місця подій. Досить рідко зображається те, що знаходиться поза горизонтом бачення головного персонажа: послідовно змальовується тільки те, що він бачить, куди йде, де знаходиться. Усе інше є наче в іншому вимірі, який не описується. Яскравим прикладом цього є казки, де зустрічаємо: «Тут звідки не візьмись — змій», «Раптом прилетів вихор», — певні явища чи речі з´являються з-поза меж досяжного героєві простору, який сприймається як потойбіччя. Подібний прийом зустрічається у ліриці: коханий поїхав у далекий край, звідки вісточку може принести тільки вітер, вода, сива зозуля, ворон тощо.

Час у народній творчості не виступає як окрема величина. Навіть вік героїв тут майже ніколи не вимірюється роками («жив собі старий чоловік, і мав він трьох синів: старшого, середульшого і молодшого», «була в царя дочка — молода дівчина»). Тим більше, що герої ніколи не старіють: будучи типами характерів, вони, водночас, є віковими типами: дитина, юнак, чоловік, старець. Головний герой постає як сформована постать, при цьому процес формування його ніколи не змальовується (у літературі цьому може приділятися значна увага). Також рідко можна сказати, який проміжок часу охоплюють описані в творі події. Тому час у фольклорних текстах вимірюється, як правило, не місяцями чи роками, а діями головного героя.

Між усною словесністю та професійною авторською літературою відбуваються постійні взаємовпливи, вони запозичують одна в одної теми, мотиви, образи: «Між писаною і неписаною словесністю завжди існує певний зв´язок, часами дуже тісний і нерозривний — певна дифузія, ендосмос і екзосмос, процес просочування з однієї сфери до другої. Мотиви і манери писаної літератури ширяться в тих кругах, де розвивається словесність неписана...». (Ендосмос — процес просочування із зовнішньої сфери всередину середовища; екзосмос — процес просочування із середовища назовні).

Отже, попри певні взаємовпливи та взаємодії усної народної творчості та літератури, враховуючи всі вище вказані їх відмінності, приходимо до висновку, що вони настільки принципові, що це змушує нас виділяти усну народну творчість та літературу як окремі види словесного мистецтва, які відрізняються не тільки своїм походженням, а й функціями та формами існування. Відповідно розмежовуємо фольклористику та літературознавство як окремі дисципліни, що відрізняються об´єктами дослідження, а також методами їх аналізу та вивчення.

Періодизація фольклору

 

Проблема періодизації фольклору залишається до цього часу дискусійною. Існують різні, часто протилежні думки щодо поділу історії розвитку і побутування фольклору на певні періоди. Ця невизначеність і неоднозначність зумовлена передусім складністю історичного шляху, який пройшов український народ. Виходячи із складності і неоднозначності історії України, зважаючи на усний характер побутування фольклору, практично неможливо здійснити загальноприйнятну хронологічну його періодизацію.

Та, незважаючи на це, важко не помітити, що різним епохам чи періодам властиві різні форми, вияви, риси, жанри усної народної творчості. Це зумовлено передусім неоднаковими історичними та економічними умовами: різним рівнем національної свідомості, її світоглядного ядра, а також різними потребами часу. Так, наприклад, у часи воєн та національно-визвольних змагань переважали жанри героїчного епосу (думи, історичні пісні), центральними персонажами легенд та переказів ставали історичні особи (Хмельницький, Богун, Сагайдачний та ін.), ліричне начало творчості відходило на другий план. І навпаки, у періоди миру чи перемир´я домінувала побутова лірика (пісні, балади), в епосі переважали морально-етичні теми, а не героїчні. Так одні жанри змінювались іншими (деякі зовсім втрачали свою актуальність, а деякі за певний час відроджувалися з новою силою). Отже, періодично відбувалися зміни в тематиці, проблематиці, в образній символіці, художньо-виражальних засобах. Це однаковою мірою стосується розвитку усної народної творчості усіх народів, які мають прадавні корені на певній території. Пройшовши Ряд періодів своєї історії, ця творчість увібрала в себе риси усіх епох розвитку нації. І це знаходить своє відображення не лише в структурі жанрів, тематиці чи проблематиці творів, художньо-образній структурі та символіці текстів, а навіть на рівні підсвідомості.

Подана нижче періодизація усної народної творчості є умовною, але не безпідставною, бо спирається на періодизацію історії України.

Основні періоди українського фольклору. Процес зародження і розвитку українського фольклору поділяється на дві великі епохи. Перша — доісторична (міфологічна). Вона обіймає час, про який, окрім археологічних знахідок, матеріальних предметних доказів, не існує жодних писемних свідчень. Друга — історична — тобто епоха, події якої зафіксовані в писемних джерелах. Ці епохи ще називають дохристиянською та християнською і поділяють на періоди, кожному з яких властиві свої умови життя, культурно-історичні особливості, а відтак — специфічні форми зародження і функціонування фольклорних форм, своя система жанрів усної народної творчості.

 

Періодизація фольклору доісторичної епохи

Міфологічна епоха — це час, у який виникли перші явища усної народної творчості, коли первісні уявлення і вірування оформились у більш окреслену систему культів. Важко навіть приблизно вказати початок цього періоду. Історики стверджують, що на території України існували древні поселення уже в часи палеоліту та мезоліту (кам´яного віку). Саме на той час припадають знайдені при розкопках давні поховання в с. Лука Врублівецька на Дністрі та на території сучасного Києва. Тоді територія України була одним з трьох центрів Європи — центром так званої оріньякської культури, що дала перші зразки художньої творчості, які невідривно пов´язані з уявленнями людей про світ і про своє місце в ньому. Ця епоха залишила давні рисунки на стінах печер, пов´язані з мисливськими культами, оскільки основним заняттям людей тоді було полювання. Крім зображень фігур тварин, зустрічаються й зображення мисливців у масках, які здійснювали магічні танці, певні ритуали.

Таким чином, першим періодом, в який зародилися початкові форми фольклору, є палеоліт. У зв´язку з основним видом діяльності — мисливством — тоді склалася рання стадія культу і магія полювання, що в загальному виражались у драматично-танцювальних формах (ритмічні рухи, жести, звуки).

Другим періодом є мезоліт чи кам´яний вік. Це час, коли камінь починає використовуватися для виготовлення знарядь праці, в першу чергу для потреб мисливства. У той період, крім полювання, люди починали займатися рибальством, прирученням тварин, вважаючи їх священними. На тій стадії розвитку суспільства з´явилась перша відносно оформлена система культів тварин, рослин, природних стихій, а також різноманітні форми поклоніння предметам (камінням, кісткам, іншим частинам тварин, яким надавали магічного значення). Тоді ж зародилися первісні ритуали, пов´язані з культовою діяльністю людей. Можливо, і виник культ вшанування вогню як необхідної умови існування людей.

Третім періодом є протонеоліт — час, коли у зв´язку з розвитком тваринництва люди були вимушені перейти на осілий спосіб життя. Саме з цією зміною пов´язане виникнення племен та родових союзів, зародження первісного землеробства. Осілий спосіб життя сприяв вивченню довкілля, спостереженням за рухом небесних світил. Це привело до появи астральних культів (поклоніння сонцеві, місяцю, зорям), до виникнення перших міфів про природу, людину та світ.

Четвертим періодом є неоліт чи мідний вік (близько 4—3 тис. до н. е.), в який провідним видом діяльності стало землеробство, що набуває високого рівня розвитку; вдосконалюється тваринництво, практикується садогородництво; зароджуються перші ремесла (обробка дерева, випікання глиняного посуду, металообробка). Основним досягненням цього періоду є будівництво житла із вбудованою в ньому піччю. Ці чинники сприяли значному розширенню фольклорної системи. Поява в домі печі спричинила трансформування культу вогню у культ домашнього вогнища. Він почав ототожнюватись із культом померлих предків, оскільки приблизно в той період зароджується первісний поховальний ритуал спалення померлих. Остаточний перехід від мисливства до землеробства привів до зміни патріархату матріархатом (вшанування жінки як символу родючості); складаються культи води, сонця, землі, місяця, зернових культур та виробів із них. На основі землеробських ритуалів зародилися календарна обрядовість та первісні форми релігії у вигляді поклоніння померлим предкам, божествам як втіленням природних стихій. Поєднання елементів основних культів сонця, печі та зерна стає основою культу хліба як символу сонця і життя. З виникненням релігії, магів, які до того звершували ритуали, змінюють жерці.

В останню стадію неоліту на території України сформувалась так звана трипільська культура (3—2 тис. до н. е., за назвою с Трипілля на Київщині, де були знайдені її залишки). Люди жили осіло в постійних оселях правильної чотирикутної форми, які мали глиняні печі для приготування їжі. Основним заняттям трипільців було землеробство. Вирощували ячмінь, просо, пшеницю. Очевидно, саме тоді остаточно сформувались календарно-обрядові цикли, тобто ритуальні дійства, пов´язані з працею людей на землі. При збереженні зв´язку з древніми тотемними та анімістичними уявленнями, основний акцент робився на задобренні сил природи (сонця, води, землі) для вирощення доброго врожаю.

З традицією задобрення сил природи та явищами первісної релігії усталюється практика жертвоприношень, в тому числі людських, з метою задобрення божеств. Виникають жертовні місця, язичницькі капища. З часів трипільської культури залишилось багато культових поховань, в яких збереглось багато випаленого та розмальованого глиняного посуду, (звичайний посуд щоденного вжитку не випалювали і не розмальовували, він був сірим). Малюнки на посуді підтверджують існування в той час рослинних та тваринних культів, астрального культу, а також культу змія (дракона).

П´ятий період — епоха бронзи чи бронзовий вік (2 тис. до н. є. — о ст. до н. е.). Основні характеристики цього періоду — зміцнення Родової організації, в якій виникає певне розшарування; відтак — формування різних суспільних верств: жерців, мисливців, землеробів тощо. Трансформується форма похоронного обряду: він відбувався у вигляді поховання в землю з ритуальною тризною та насипанням високого кургану. Такий обряд зумовив виникнення похоронних голосінь. Із розширенням уявлень про потойбічне життя та душу ускладнюється календарно-обрядова творчість, до якої долучаються річні обрядові свята вшанування померлих на місцях їх поховань. Сама календарна обрядовість доповнюється словесними текстами, що лягли в основу жанрів календарної творчості — колядок, щедрівок, веснянок, купальських, жниварських пісень та ін. Ускладнюється і система жертовно-ритуальних дійств (обряди супроводжуються різними словесними формами, що стає ґрунтом для зародження перших епічних жанрів). Шостий період — залізний вік (рання стадія — 8 ст. до н. є. — 4 ст. н. е.). Він характеризувався остаточним розшаруванням суспільства, оформленням моногамної (парної) сім´ї, значним розвитком виробництва зброї, сільськогосподарських знарядь, розширенням ремісництва та товарообміну, а головне — зародженням державного устрою. Це сприяло утворенню військових громад та виникненню елементів героїчного епосу, а також інших епічних жанрів (легенди, казки). Утвердження стійкого сімейного укладу стало передумовою виникнення усіх жанрів родинної обрядовості (в першу чергу весільних та родильних). Вдосконалення процесів будівництва житла та культових споруд дало підставу для виникнення ритуальної поведінки, пов´язаної з закладенням фундаменту, зведенням будівлі, новосіллям тощо.

В епоху залізного віку на території праукраїнських земель на основі трипільської культури сформувалася стійка скіфська культура. Таким чином населення трипільської культури стало субстратом або основою українського народу. У 7—6 ст. до н. є. сформувалась народність скитів або скіфів, частина яких займалась хліборобством (скіфи-хлібороби, скіфи-орачі), а інша частина — військовою справою (царські скіфи). Вперше побут скіфів описав грецький вчений і філософ Геродот (біля 484 р. до н. є. — 420 р. до н. е.) у своїй «Історії грецько-перських воєн», про них не раз згадується також у Біблії.

Сьомий період — праслов´янський. Появу давніх слов´ян вчені-історики датують близько 6 ст. н. є. Це є часом зародження праслов´янської культури, яка успадкувала риси попередніх епох. Основними видами діяльності залишилися землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво та різні ремесла.

Праслов´яни теж сповідували язичницьку віру, яка упродовж попередніх століть сформувалась у досить чітку систему поглядів і вірувань. У центрі було поклоніння сонцю, іншим світилам, явищам природи і стихіям (вогню, воді, вітру) та їх божественним втіленням-ідолам (Перуну, Сварогу, Дажбогу, Велесу, Ярилу та ін.). Божествами також вважалися духи дому та домашнього вогнища. Праслов´яни вірили, що поряд з матеріальним видимим світом речей існує невидимий духовний світ, який є не менш реальний, ніж видимий — світ духів-домовиків, лісовиків, русалок, водяників та ін. У цей світ, як вважали вони, відходили душі померлих предків. Чіткої межі між видимим і невидимим світами не було, вони вважалися взаємоперехідними, співіснували. Тому все життя підпорядковувалось цим ключовим уявленням. Щоб задобрити богів, у храмах-капищах їм приносили жертви, працю супроводжували культовими обрядами, основні віхи сімейного життя — магічними ритуалами. Тобто основною рисою фольклору всієї міфологічної епохи є те, що він не мислився як художня творчість, а мав суто практичне застосування. Обряди створювалися не для розваги чи естетичного задоволення, а були вимушеною необхідністю: зробити все можливе, щоб зберегти урожай від пекучого сонця, посухи, дощу, граду, вітру; дітей — від смерті, дім — від руйнування. Усе життя було підпорядковане вищим силам, а оскільки людина повністю залежала від них, то склалася ціла система магічно-ритуальних дійств для того, щоб задобрити, приборкати, задовільнити ці сили.

У цей період виникають і побутують міфи, магія, календарно- та родинно-обрядові ритуали, які виконують сакральну, тобто магічну функцію. Поєднуючи епічні, ліричні та драматичні елементи, ці жанри стали основою для виникнення інших, більш сучасних жанрів. Уся подальша усна народна творчість глибоко закорінена у міфологічних уявленнях предків-слов´ян. Прадавня міфологія на рівні тематики, образності, поетики, символіки тією чи іншою мірою наявна у тих фольклорних текстах, які дійшли до наших днів і побутують сьогодні; вона знайшла своє відображення і в художній літературі.

 

Періодизація фольклору історичної епохи

Першим періодом історичної епохи є княжий період, який для розвитку усної народної творчості став переломним. Докорінні зміни, що відбулися в житті русичів-праукраїнців, були пов´язані з двома основними чинниками. Перший — утворення на території українських земель нової великої могутньої самостійної держави Київської Русі, що стало поштовхом для виникнення нових форм творчості, пов´язаних з необхідністю фіксувати основні історичні та політичні події: походи, битви, угоди, звеличувати героїв-переможців (походи Ігоря на Каспій, придушення повстання древлян княгинею Ольгою, перемоги Святослава). Таким чином поряд із древніми історичними рукописними документами в цей час твориться, виробляючи певну систему, усний героїчний епос, основними жанрами якого стають билини, легенди, перекази.

Другим, ще вагомішим чинником було запровадження християнства. Християнізація українського народу, яка найчастіше ототожнюється з хрещенням Русі князем Володимиром, розпочалася задовго до офіційної дати 988 р. Якщо навіть не враховувати того факту, що, як згадується в Руському літописі, на Київських гоpax побував апостол Андрій (один із 12 учнів Ісуса Христа), що багатьма сприймається лише як легенда, то місіонери християнства приїздили в руські землі вже з 4 ст. Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (бл. 160—222 pp.) про хрещення скіфів та сарматів (вірогідно лише окремих представників, а не всього народу). Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято в полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своєю мудрістю (бл. 430—510 pp.).

Цікавим є повідомлення Іоанна із Нікіу про охрещення князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: «Куврат, князь гуннів, племінник Охрана, в молодості був охрещений і виховувався в Константинополі в надрах християнства» (запис 7 ст.). У цей період документально підтверджено наявність християнських храмів у Київській Русі. Так у «Повісті временних літ» під 945 роком є запис про церкву святого Іллі.

У 860 р., на думку історика Михайла Брайчевського, був охрещений князь Аскольд, а у 944 р. прийняла хрещення княгиня Ольга разом із своїм чоловіком Ігорем після його походу на Візантію (смерть Ігоря на древлянській землі, як вважає дослідник, могла бути спровокована саме його охрещенням, в якому дружинники вбачали відступництво). Про те, що частина русів була охрещена у 944 p., записано в договорі Ігоря з греками. Тобто майже всі перші українські князі прийняли християнство: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк, окрім Святослава (сина Ольги) — жорстокого князя-воїна, який «додержував поганських звичаїв і гнівався на матір», що наказала «не творити тризни над собою».

Отже 988 р. — дата хрещення України-Русі князем Володимиром (сином Святослава) є лише офіційним утвердженням і визнанням християнства як державної релігії. Ця епохальна подія мала надзвичайно важливе значення для українського народу, його держави. Разом з христ<



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 723; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.227.97.219 (0.013 с.)