Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Збирання та дослідження загадок

Поиск

Історія збирання і дослідження загадок порівняно коротка. Спеціальну увагу на цей жанр збирачі фольклору звернули у 40-х роках 19 ст. Лише поодинокі приклади зафіксовані у збірнику М. Лучкая «Grammatica Slavo — ruthena» (Будапешт, 1830), «Учёных записках Московского университета» (1834), газеті «Молва» (1835). Вперше окремо 60 загадок подав Г. Ількевич у збірнику «Галицькі приповід ки і загадки» (Відень, 1841), 175 українських і 150 сербських загадок опублікував І. Головацький у книзі «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1847). Перший окремий збірник «Малоросійські та галицькі загадки» уклав і видав у 1851 р. у Києві О. Сементовський. Сюди увійшло 380 творів, а у доповненому виданні «Малоросійські загадки» (СПб., 1872) їх налічувалось 475. Чимало текстів друкувалось у збірниках М. Закревського «Старосветский бандуриста» (Москва, 1861, Кн. 2), М. Номиса (М. Симонова) «Українські приказки, прислів´я і таке інше» (СПб., 1864), П. Чубинського «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» (Т. 1, СПб., 1877), І. Манжури «Казки, прислів´я і т. п., записані в Катеринославській і Харківській губерніях» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка народних малоруських приказок, прислів´їв, помовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890). Деякі тексти подано у збірниках Б. Грінчен-ка, Ф. Колесси, В. Гнатюка та ін. На початку 20 ст. вийшли окремі збірки паремій, укладені М. Зіронькою «Українські приказки та загадки (Київ, 1908), А. Онищуком «350 загадок молодим і старим на забаву» (Коломия, 1911) та ін. Перше наукове видання загадок радянського періоду — «Загадки» (1962), здійснене І.П. Березовським. До наукового дослідження загадок в Україні в 19 ст. вперше звернулись О. Потебня і О. Сементовський, які пов´язували цей жанр з міфотворчістю і називали «малим міфом», що потребує відповіді. Після них до вивчення жанру звернулись прихильники міграційної школи в Україні (зокрема М. Сумцов), які шукали витоків загадок у церковній та художній літературі. Помітне місце займає праця І. Франка «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних». У радянській фольклористиці найпомітніші дослідження М. Рибникової, І. Колесницької, В. Аникіна, В. Митрофанової. Перша вагома праця — П. Попова — стаття до двотомника «Українська народна поетична творчість» (Київ, 1952). На сучасному етапі дослідження жанру найпомітнішими є праці М.М. Пазяка, І. Березовського та ін.

 

Література

 

Загадки / Вступ, ст. І.П. Березовського. — К.: Дніпро, 1987. — 158 с

Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості. — К., 1989. — С 427—552.

Колесса Ф. Усна народна словесність. — Едмонтон, 1983. — С 145—148.

Кононенко В. Шляхами народних приповідок. — К.: РВЦ «Проза», 1994. — 208 с.

Народ скаже — як зав´яже: Українські народні прислів´я, приказки, загадки / Вступ, ст. Н. Шумади. — К., 1971. — 230 с

Пазяк М.М. Українські прислів´я та приказки. Проблеми пареміо-логії та пареміографії. — К.: Наук, думка, 1984. — 204 с.

Приповідки або українска народня філософія. — Едмонтон, 1998. — 355 с.

Прислів´я та приказки. Природа. Господарська діяльність людини / Вступ, ст. М.М. Пазяка. — К.: Наук, думка, 1989. — 480 с

Прислів´я та приказки. Людина. Родинне життя. Риси характеру / Вступ, ст. М.М. Пазяка. — К.: Наук, думка, 1990. — 528 с

Прислів´я та приказки. Взаємини між людьми / Вступ, ст. М.М. Пазяка. — К.: Наук, думка, 1991. — 440 с

Українські приказки, прислів´я і таке інше: Збірники О.В. Марковича та інших уклав М. Номис / Вступ, ст. М.М. Пазяка. — К.: Либідь, 1993. — 768 с

Франко І. Галицько-руські народні приповідки. Передмова до т. 1. (Львів, 1905), т. 2 (Львів, 1908), т. З (Львів, 1910) // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 38. — С 294—328.

Франко І. Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних // Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 26. — С 332—346.


Розділ 12. Дитячий фольклор

 

Дослідники і збирачі фольклору давно спостерегли, що усі фольклорні жанри діляться на дві великі групи: 1) твори, які виконуються і побутують у середовищі дорослих; 2) твори, які побутують серед дітей. Між цими групами є суттєва різниця: усна словесність дорослих не завжди доступна дітям, вони починають її розуміти і сприймати лише в підлітковому віці. У свою чергу, дитяча творчість не завжди цікава для дорослих, які намагаються у всьому керуватися розумом, і їм важко осягнути тексти, витворені дитячою фантазією, уявою, проте діти їх підхоплюють, і вони поширюються у дитячому середовищі.

Термін «дитячий фольклор» з´явився у фольклористиці у 20-х роках 20 ст. Зібрано багато текстів цього специфічного виду творчості. Однак до цього часу теорія дитячого фольклору не сформована. Першим складним питанням виявилось, які саме жанри варто вважати власне «дитячими». Так, Г.С. Виноградов, як один зі знавців народної педагогіки, що першим почав широко вживати термін «дитячий фольклор», наголошував, що ним доцільно позначати твори, складені самими дітьми, а також поезію пестування (невеликі ліричні твори, які примовляють дорослі, пестячи дітей). Дещо пізніше до цього виду словесності долучили колискові пісні (хоч дехто з учених дотепер вважає їх розрядом родинно-побутової лірики). Також було спостережено, що деякі жанри народної словесності, які побутували у середовищі дорослих, втративши своє первісне утилітарне призначення і сакральне значення, у дещо видозміненому, спрощеному вигляді перейшли у сферу дитячого фольклору. Усі дослідники одностайні, що до дитячого фольклору відносяться і твори дітей, і твори для дітей, складені дорослими. Основним критерієм відбору є функціональний аспект: твори, які виконуються лише у дитячому середовищі, а також ті, які не передбачають інших слухачів і виконуються дорослими тільки для дитини. Дитячий фольклор має свою специфіку: відповідає віковим особливостям дітей у виборі тем, образів, ідей; характеризується поєднанням словесного матеріалу з елементами гри, супровідними рухами; у багатьох творах проявляється виражене виховне спрямування.

Питання класифікації дитячого фольклору далеко не вивчене, бо коло творів, охоплюваних цим поняттям, широке і багатомірне не лише за тематикою та образною системою, а й за призначенням, способом і часом виконання. Кожен жанр має своє джерело походження — усі вони виникли в різні історичні періоди і проникли в дитячу словесність різними шляхами. Відповідно до вище згаданих чинників усі жанри дитячого фольклору умовно можна поділити на три групи:

1) тексти, створені дорослими для дітей;

2) твори, які перейшли у дитячий фольклор із загального фольклорного доробку;

3) твори самих дітей.

В окремих випадках чітка межа між ними стирається, тобто є жанри, яких не можна однозначно зарахувати в ту чи іншу групу. Кожна з цих груп, виділена на основі походження жанрів, має свої особливості, поділяється на менші підгрупи і цикли відповідно до інших рис (наприклад, час чи мета виконання твору, його структура, поетика і т. п.). Спільна риса їх усіх — дитяча тематика, вони виконуються тільки для дитини, переважно немовляти, чи віком до 4—5 років.

Твори дорослих для дітей поділяються на дві частини: 1) пісенна лірика для дітей (колискові пісні); 2) поезія пестування (пестушки, утішки, забавлянки).

Колискові пісні

 

Колискові пісні — ліричні пісенні твори, які виконуються матір´ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати.

Це один з найдавніших жанрів народної словесності, що сягає корінням міфологічного періоду творчості. Для того, щоб зрозуміти витоки і ґенезис жанру, слід проаналізувати його найдавніші зразки. Спостереження доводять, що не лише образно-тематичною структурою, а й інтонаційно-ритмічною будовою вони споріднені із замовляннями. В минулому подібні пісні виконувались не тільки, щоб приспати дитину, а, як і замовляння, привернути до неї або відвернути від неї дію певних духовних сил, оберегти від зла, сприяти її здоров´ю і швидкому ростові.

Незважаючи на безліч нюансів почуттів і думок, висловлюваних у колискових піснях, а також на широкий простір для імпровізації, все ж набір їх мотивів дуже обмежений. Найстійкіший з усіх мотивів, який з´являється у переважній більшості творів — закликання чи запрошення сну до дитини. У ньому зафіксоване анімістичне уявлення про сон як істоту, яка може заспокоїти і приспати дитину. Не розуміючи природи сну і не маючи змоги її пояснити, різні народи по-різному розуміли цей стан людини, але у всіх давніх уявленнях відбилося стійке переконання, що сон — не властивий людині фізичний стан, а привнесений із зовні вплив якоїсь духовної надприродної сили, зв´язок із потойбічним світом духів. Звідси у східнослов´янському фольклорі персоніфіковані образи Сну і Дрімоти:

Ой ходить Сон коло вікон, а Дрімота коло плота, Питається Сон Дрімоти: «Де будемо ночувати?» «Де хатина є тепленька, де дитина є маленька, Там будемо ночувати, дитиночку присипляти»...

У деяких колисанках уявлення про засинання дещо змінене: дитина засинає не від самої присутності Сну чи Дрімоти, а від «спання», яке Сон носить із собою в рукаві, і яке насилає на дитину, щоб вона заснула. Сон і Дрімота — міфічні істоти антропоморфного характеру, тобто вони уподібнюються до людей: ходять, розмовляють між собою, розподіляють обов´язки («ти будеш колисати, а я буду присипляти»). Звертання до них в колискових має явні ознаки замовлянь:

Сонку! Дрімку! Голубойку! Би кождому миле било.

Приспи ж мою дитинойку. Щоби росла, не боліла,

Приспи ж ми ю вдень і вночі! Головоньки не сушила.

Буде мати чорні очі, Дітинонька — не воленька,

Чорні очі, біле тіло, Головоньці клопотонька.

Поруч із цими міфічними істотами з´являється уособлення злої, негативної сили в образі Бабая. Він зустрічається і в інших жанрах фольклору, але, можливо, перейшов до них саме з колискових. Тут він має значення істоти, яка наганяє страх, будить чи заподіює якесь лихо:

Бай-бай, баю-бай, Наших діток не лякай,

Баю-баюшки, бай-бай, Бо вони маненькі

Не ходи сюди, Бабай, Та спати раденькі.

Цікаво, що рефрен «Баю-бай», як правило не зустрічається у піснях, де не згадується Бабай. Можливо, в минулому він мав специфічне значення, чи саме цьому вислову надавалася здатність відганяти злу силу.

У багатьох колисанках мотив присипляння пов´язаний з ще однією напівміфічною істотою — котом. Кіт у слов´янських культах займає вагоме місце, він символ оберегу дому (спить на печі, стереже спокій; не відходить далеко від дому, завжди повертається). Крім того, очевидно, здавна була помічена здатність кота швидко засинати, спати більшу частину доби. З цим був пов´язаний звичай класти кота в колиску перед тим, як туди клали дитину. У колискових піснях з´являється мотив закликання кота:

Коте сірий, коте білий, Дитиноньку колихати,

Коте волохатий, Дамо тобі папи

Ходи вже до хати Да у твої лапи.

Текстів, де кіт бере участь у заколисуванні дитини, дуже багато у багатьох варіантах і різних поєднаннях. Подекуди чітко простежується віра в те, що кіт є оберегом для дитини:

Коте, котику-вуркоте На котика усе лихо,

На (ім´я дитини) сон дрімоти, А ти (ім´я дитини) спи тихо.

Значно рідше у колискових з´являються образи птахів (голуба, зозулі таін.): «Ой люлі-люлі, прилетіли гулі...», «Люлі-люлечка, прилетіла зозулечка». їхня поява у колисанках співвідноситься із сюжетами про присипляння дитини на дворі:

Ой повішу колисочку у поли, у поли, Я повішу колисочку та на ожиночку,

Будуть дитя колисати соколи, Буде вітер колисати мою дитиночку.

соколи.

Бувають інші варіанти (колиска повішена на дубі, вишні, липі), але в них, як правило, присутній образ вітру. Він, очевидно, пов´язаний з древнім звичаєм колисати дитину на свіжому повітрі з метою духовного очищення від світу мертвих (з якого вона начебто прийшла). Очищення повітрям зустрічаємо і в інших фольклорних ритуалах (наприклад, гойдання на гойдалках в календарно-обрядовому циклі).

Окремий цикл становлять пісні, об´єднані єдиним зачином «Ой спи, дитя, без сповиття, поки мати з поля прийде», в яких снодійну функцію виконує зілля´.

Ой спи, дитя, не проснись, А третя щасливая.

Поки мати з поля прийде І щастячка, здоров´ячка,

Да принесе три квіточки: І добрую годину

Перша квітка сонливая, На малую дитину.

А друга дрімливая,

Часом конкретизується, яка трава має магічну силу присипляти дитину: рута, м´ята, хрещатий барвінок та ін. Зазвичай, дитину перед сном купали в цих травах, щоб сон був міцніший і здоровший. Колискові, в яких зустрічається цей мотив, мають найбільше споріднених рис із замовляннями: їм властива стрункість побудови, певна формальність, характерна для магічних текстів, а також специфічні повтори різних рівнів, які надають вислову певного пафосу і магічності звучання. Усі проаналізовані мотиви походять із найдавніших зразків жанру і становлять першу, міфологічну групу. Другу, більш сучасну групу текстів, умовно можна назвати побутовою. Це — твори, в центрі яких не стільки сама дитина і магічна дія слова на її ріст, здоров´я, щастя, а, скоріше, світ, в якому дитина живе — її дім, родина. В цих піснях у напівказкових рисах описується «мальована колисочка із золотими вервечками», мальованими бильцями, шовковими подушечками і пелюшками; з´являються риси побуту, елементи суспільного життя.

Центральним у цій групі колисанок є образ матері. Вони сповнені мріями, думками матері про майбутню долю дитини, у них виливаються почуття жінки, її ставлення до дочки чи сина у паралельному зіставленні з її власною долею, роздумами про життя:

Ой люлю, люлю, Коби-м сі з тебе

Коби-м ті вилюляла Потіхи дочекала...

Деякі з них оповиті сумом передчуття, що дитина виросте, але не принесе радості матері: не подасть води, вижене з хати. Особливо драматичного звучання набувають колискові, в яких оспівується образ матері-удови:

Ой люляй мі, люляй, Мам семеро діти,

Сиротенька мала, Сиротеньки малі,

Бо твій няньо умер, Як вас виживити?

Я вдова остала.

Ще трагічнішим є цикл пісень, в яких співається про загибель дитини, яка забилась, коли обірвалась колиска. Подекуди звучать соціальні мотиви, оплакується гірка доля жінки-удови, чоловік якої загинув у рекрутах, з´являється мотив праці на панщині:

Пішла мати жито жати, Мале дитя без сповитя

Та не собі — пану. Не має талану.

Мати з жалем говорить, що побачить дитину аж у суботу, а сама буде важко робити весь тиждень. З´являється також мотив страху, що сина, коли він виросте, заберуть в солдати. Однак соціальні мотиви невизначальні у колискових піснях, і в дитячому фольклорі зустрічаються рідко.

Хоч переважна більшість колискових передбачає їх виконання мамою дитини, зустрічаються також тексти пісень, які немовляті співає батько. Це явище не дуже поширене і зустрічається переважно у Закарпатській Україні. Особливо цікаві твори, в яких батько звертається до свого малого сина з побажанням йому скоро вирости і стати у всьому подібним до батька. Вони також споріднені з магічними жанрами:

Чуч-беле, чуч-беле, ніт дома матері Пішла кашу товчі, не прийде аж гночі, Усни же мій, усни, великий виросний Великий як і я, білий, як лелія, Великий до неба, бо мі тя барз треба.

Мотив надії на допомогу дитини, коли вона виросте, дуже поширений в колискових родинно-побутової тематики.

 

Поетика жанру

Колискові пісні — жанр, який має чітко визначену конкретну функцію: заспокоїти і приспати дитину. З цим основним їх призначенням і пов´язані особливості поетики жанру. Оскільки єдиним слухачем є дитина, яка лише починає розуміти окремі слова і реалії дійсності, то у колискових використовується тільки найпростіша загальновживана лексика, у них нема складних поетичних прийомів і тропів. З художньо-поетичних засобів зустрічаються епітети (золотенькі бильця, шовкові вервечки, пухові подушечки, хата тепленька). Це — чи не єдиний троп, що широко використовується в колискових для увиразнення їх змісту. Рідко зустрічаються порівняння (білий, як лілея; очка, як тернина). Всі інші засоби спрямовані на створення специфічної звуко-ритмічної оболонки твору, яка навіває дитині сон. Основним її виразником є мелодія, яка, відрізняється від інших ліричних пісень одноманітністю і монотонністю, оскільки має на меті вплинути на стан і настрій дитини, щоб її заколисати. Ефект заколисування підсилюється гойданням дитини в колисці, але також і специфічними формальними засобами самого тексту колискової.

Першорядну роль тут відіграє одноманітний ритм, що досягається рядом засобів. Найпоширеніший прийом — різного роду повтори, від анафори до повторів цілих рядків у вигляді наскрізних рефренів. Деякі колисанки побудовані так, що кожен рядок повторюється по два чи більше разів. Сюди долучаються різноманітні фонетичні ефекти, що надають мові мелодійності і ритмізації, а також заколисувальні вигуки-кліше «баю-баю», «Ой люлі-люлечки» і т. п. Милозвучність мови підсилюється шляхом використання здрібніло-пестливих форм (дитинонька, колисонька, матіночка), через які також виявляється ніжне, пестливе ставлення до дитини. Як правило, дитина ще не розуміє лексичного значення слів колискової, але вловлює звуки, співзвучні висловлювання, і пісня стає одним із шляхів її знайомства зі світом. Тому, виконуючи колисанки, матері вкладають в них усе багатство почуттів, які хочуть словами передати (навіяти) немовляті.

Переважна частина творів має форму монологу матері, зверненого до дитини, або уявного діалогу з нею. Така форма підсилює щирість та безпосередність висловлюваних думок та почуттів, дає простір для імпровізації. Мотиви зустрічаються різні, як і різний діапазон почуттів: від жертовної любові та опіки до нарікання, висловлення думки, що дитина небажана. Часом зустрічається образ молодої жінки, яка легковажить своїми материнськими обов´язками заради власної примхи чи розваги: «Прикладу тя камінцями, Сама піду з легінцями».

Але в основному переважають сумні тони: думки про майбутню долю переплітаються із відчуттям тягару безсонних ночей, важкої праці, недолі. Нерідко ці різні мотиви поєднуються, що дає підставу вважати однією з домінуючих рис поетики колискових їх мозаїчність, яка твориться шляхом нашарування різних образів, зміщення часових площин (ставлення до немовляти змішується з роздумами про те, що буде, коли дитина стане дорослою, з´являються мотиви весілля, проводів у рекрути і т. п.). Поетичний синтаксис, крім численних повторів, ускладнюється звертаннями до дитини (для цього використовуються пестливі слова, здрібнілі форми імені — Івасеньку, Наталонько), а також риторичні питання, паралельні синтаксичні конструкції (найчастіше психологічні паралелізми) та ін.

В окремих випадках зустрічається прийом шаржування. Це — гумористичні жартівливі тексти, зміст яких виходить за рамки дитячої тематики і є своєрідною карикатурою на колисанки:

Колисала баба діда — Ой спи, діду, колишу тя,

Від вечора до обіда: Як не заснеш, то лишу тя.

Часто у них пояснюється, що баба заколисує діда, щоб він не їв, але:

Тільки баба від колиски —

Дід за ложку і до миски.

А та баба за копистку,

Та до діда, та по писку.

Крім мотиву «Колисала баба діда» з його видозмінами (від гумористичного характеру до сороміцьких мотивів), зустрічаються й інші шаржові картини, наприклад:

Колисав дід дитину

Та й викинув на кропиву,

А з кропиви на будаче:

— Ходи, мати, дитя плаче...

Вони спрямовані не стільки, щоб заколисати дитину, як розважити присутніх дорослих, а тому становлять окремий цикл, що відрізняється певними рисами (гумором, іронією, шаржуванням), не властивими для всіх інших зразків цього жанру.

 

Зв´язок колискових пісень з іншими жанрами фольклору

Колискові пісні виявляють зв´язок з іншими жанрами усної народної творчості. Передусім вони тісно пов´язані із замовляннями, з яких походять. Спостерігається спорідненість з анімістичними уявленнями у персоніфікованих образах Сну і Дрімоти; забобонами, ритуалами (колисання як елемент очищення повітрям).

Як ліричний жанр вони дуже близькі до інших жанрів народної пісенності, зокрема, календарно-обрядової (мотив закликання сил природи, рефрени типу «люлі-люлі»), родинно-побутової (мотиви стосунків у сім´ї, родинних почуттів, а також трагедії сирітства, вдівства), соціально-побутової (мотиви розлуки, пов´язані з працею на панщині, роздуми про рекрутчину, чи загибель на війні батька дитини).

Хоч це пісенний жанр, але він має деякі спільні риси з епосом. Багатьом колисанкам властиві елементи сюжетності, оповідальності.

Фантастичними образами Сну, Дрімоти, розповідями про пригоди кота вони перегукуються з казками. Рідше зустрічаються сюжети, пов´язані з неказковою прозою. Такою, наприклад, є колискова «Ой ходила журавочка»:

Ой ходила журавочка Ой ходила журавочка —

Да по комишу. Да на той пожар,

А я свою дитиночку Да попекла білі ніжки,

Да заколишу. Стало мені жаль

Ой ну, люлі, люлі! Ой ну, люлі, люлі!

Вона пов´язана з поширеною легендою, що журавель має чорні ноги (або лелека червоні), бо попік їх на пожежі. Подібні колискові «Ой ходила чаєчка», «Летів шпак через попів мак», де є риси епічності, деякі твори драматизмом наближаються до балад. Подібність до пісенних жанрів, дає можливість використовувати інші (найчастіше ліричні) пісні для заколисування дитини. Але слід пам´ятати, що таке використання не робить їх колисковими піснями, що мають чітко визначені змістові та формальні параметри жанру.

Забавлянки

 

Окрім пісенної лірики, дорослі у спілкуванні з дітьми створили цілий ряд непісенних жанрів. Г.С. Виноградов, один з перших дослідників дитячого фольклору, об´єднав ці твори спільною назвою «поезія пестування». Переважна більшість — це невеликі поетичні твори, які примовляють дорослі, пестячи немовля. Але не тільки. Є й інші піджанри, які мають своє призначення і конкретні функції.

Найближче до колискових пісень за змістом і характером стоять потішки або утішки — невеликі віршики, які промовляють дитині перед тим, як кладуть спати. їхнє призначення — заспокоїти дитину, вплинути на її психічний стан, щоб вона швидше заснула. Тексти утішок дуже подібні до колисанок, в них фігурують ті ж дійові особи, що в пісенній ліриці, найчастіше — кіт, який допомагає приспати дитину:

Ой ти, коте-рябку, Виженемо овечки,

Та вимітай хатку. Щоб по гірці не ходили,

А ти, котку сірий, Діток малих не будили,

Та вимітай сіни. Щоб вовниці не губили.

А ти, котку-котарю, В нас вовниця дорогая,

Та вимітай кошару. У нас дитина малая.

Частина утішок спрямована на те, щоб втихомирити дитину, коли вона плаче:

Тихо, (ім´я дитини), не плач, Іде киця на мостику,

Киця принесе калач. Несе калач на хвостику...

 

Спеціальні примовляння використовуються під час колисання дитини з метою не приспати її, а заспокоїти:

Гойда-да, хліба нема.

Був буханець — з´їв баранець,

Була кришинка — з´їла дитинка...

Окремий цикл становлять потішки, якими втішають чи забавляють дитину під час купання:

Купалися ластів´ята У любисточку купали.

Та в чару водиці, Живу воду наливали,

Щоб були ми білотілі Щоб здоров´я тіло мало,

Та ще й білолиці. Лиха-горенька не знало...

Тут неважко простежити зв´язок із магією слова.

Найбільшу групу забавлянок становлять пестушки — коротенькі віршики, які виконуються у поєднанні із своєрідними рухами чи вправами, якими дорослий пестить дитину, підбадьорює, спонукає до певного виду діяльності і т. ін. Найпоширенішими є варіанти «Ласочки». Гладячи дитину по руках, примовляють:

— Лася, Ласочка, де була? — Чим кусала?

— У лісі. — Зубами.

— Що їла? — Куди клала?

— Горісі. — До мами.

У словесності всіх слов´янських народів є забавлянка «Сорока» (або її різновиди чи варіанти). Вона пов´язана із пещенням дитячої руки:

Сорока-ворона Діткам кашку варила, На порозі студила, Ополоником мішала, Діточок скликала...

(говорячи це, дорослий робить пальцем колові рухи по долоні дитини, ніби мішаючи кашу):

Ідіть, діти, по тріски, Дам вам каші потрошки;

(говорячи, відбивають ритм короткими ударами, а тоді перебирають пальчики дитини):

Тому дала, тому дала, тому дала,

А тому не дала, (мізинчик),

бо він — ледар: дров не рубав, печі не палив, каші не варив,

діток гулять не водив — іди собі геть.

Полетіли —.... (махають руками дитини, ніби крилами).

Дітям дуже подобаються такі забавлянки, вони сміються, пробують наслідувати рухи дорослих. Подібним є цикл пестушок, пов´язаний із пещенням ноги дитини. Як правило, це імітація «кування чобітка»:

Кую, кую чобіток,

Подай, мамо (тату і т. д.), молоток,

Не подасиш молотка,

Не підкую чобітка... (При цьому вдаряють по нозі дитини пальцем).

Ряд поетичних текстів супроводжують фізичні вправи дитини: розводячи руки і ноги дитини, примовляють:

Потягусі, потягусі, Росла-виростала,

На (ім´я) пестусі. Щоб своїй мамці

Щоб (ім´я) росла, Скоріш в поміч стала.

Коли дитина уже самостійно сидить, з нею бавляться «Ладусі» або «Ладки». Плескаючи її руками, говорять:

Ладки, ладоньки, ладусі, — Що їли? — Оладки.

Ой ладусі, ладки. — 3 чим оладки? — Із медком

— Де були? — В бабусі. Та солодким молочком.

Є тексти, які використовують, навчаючи дитину ходити:

Дибки, дибки! Ходить котик по лавочці, Водить кицю за лапочки: Диб, диб, диб.

Окрему групу забавлянок становлять твори, які виконуються дорослими під час підкидання дитини на коліні або нозі. Народна назва таких творів — чукикалки (поширена в центральній та Лівобережній Україні), походить від початкових слів багатьох цих текстів— «Чук-чук», «чуки» (хоч можуть бути й інші звукосполучення: «Гоп», «гуци», «а-та-та», які імітують їзду на коні):

їде, їде пан, пан,

На конику сам, сам, а за паном — хлоп, хлоп

На конику гоп, гоп...

Простота побудови таких віршиків, милозвучність приваблива для слуху немовлят. Звучання звуконаслідувальних слів, які супроводжують певні рухи, сприяють мовному та фізичному розвиткові дитини. Такі вправи захоплюють елементами гри, вони збуджують інтерес, розвивають емоційність, спостережливість, розважають, а водночас дитина знайомиться з навколишнім світом, побутом, отримує нову інформацію про щоденне життя людини, у цьому виявляється практичне значення забавлянок для немовлят.

Для дітей старшого віку (3—5 років) народ створив забавлянки, які побудовані уже не на фізичних рухах чи елементах гри, а інтерес дитини захоплює сам текст. Він досить простий, щоб дитина могла його зрозуміти, однак деякі його елементи збуджують цікавість, сприяють розвиткові уяви чи інших видів мисленнєвої діяльності. Це — віршовані казочки з елементами сюжетності й оповідальності (напр., «Пішла киця по водицю»). Інколи вони можуть виконуватися як пісеньки на прості мелодії.

Деякі із забавлянок мають форму гри з елементами випробувань. Наприклад:

— У лісі був? — Був.

— Вовка бачив? — Бачив.

— Боявся? — Ні. (В цей момент сильно дують в лице або плескають у долоні з метою налякати, і, коли дитина мружиться, говорять: «Боявся!» і знову...)

Дитина намагається довести що «не боїться».

Ігрову форму має значна кількість забавлянок. Цікава гра-забав-лянка про анциборика:

Ішов анциборик через попів дворик,

Ніс сокирку й топорик,

І мальовану торбу з пиріжками

— їв би ти пиріжки?

— їв би.

Тоді беруть дитину за вухо і приказують:

— Не ласуйсь, не ласуйсь... Ішов анциборик... і т. д.

— їв би ти пиріжки? -Ні.

— Чом такого добра не хотіть, чом такого добра не хотіть?

Значна частина казочок-забавлянок має форму діалогу, що становить ланцюг питань та відповідей, витриманий у межах одного логічного ряду, через що їх можна назвати кумулятивними казочками:

■ Довбні побили. Де тії. довбні? Черви поточили. Де тії черви? Кури поклювали.

■ Де тії кури? Коршаки похапали. Де тії коршаки?

■ Полетіли на море. Де теє море?

■ Красками заросло.

■ Де тиє краски? Порвали Параски. Де тії Параски?

■ Вийшли заміж.

■ За кого?

■ За паничів.

■ Де тії паничі?

■ Поїхали на войну.

Ласочко, ласочко, де ти була? В Бога. Що робила? Хусти прала. Щось дістала? Кусок сала. Де те сало? Під столом. Чим накрите? Постолом. Де ти діла? Кішка вкрала. Де тая кішка? Побігла під піч. Де теє підпіччя? Вода затопила. Де тая вода? Воли випили. Де тіл воли? Таку форму мають навіть деякі забавлянки для найменших; вони інколи виконуються під музичний супровід.

Другу групу становлять казочки-небилиці, зміст яких будується на дотепно скомпонованих алогізмах та каламбурах. У них розповідається про те, чого не могло бути насправді, а видається, ніби це правда:

Ой у полі мужик комарами орав, Комарами орав, дубиною поганяв...

... Ой ти, дядьку, Мусію, чи ти бачив чудасію? Що попова кобила по городу ходила, По городу ходила, поросята водила, Поросята кричать, вони їсти хотять, Вони їсти хотіли, і знялись та й полетіли. І знялись та й полетіли, у лісочку на дуб сіли. У лісочку на дуб сіли, усі груші поїли...

Дитина вчиться зіставляти факти і життєві явища, і, зауваживши невідповідність змісту, сприймає казочку як комічну. Це її веселить і розважає. Звичайно, такі забавлянки розраховані на старших дітей, які починають мислити логічно, вчаться елементів аналізу, синтезу, порівняння, зіставлення і т. п.

Третя група казочок-забавлянок — безконечні або надокучливі казочки — вкрай коротенькі віршовані твори, де в жартівливому тоні йдеться про якусь несерйозну чи малоймовірну подію, яка розповідається багато разів, не перериваючи оповіді казочки. Механізм «безконечності» створюється шляхом відповіді на поставлене в кінці твору питання — «Чи казати знов з кінця?», «Гарна баєчка, чи ні?», «Розказати тобі ще?». Найпоширеніша по всій Україні казочка «Був собі чоловік Оажка»:

Був собі чоловік Сажка, На ньому сіра симражка. На голові шапочка, А на штанях латочка. Чи хороша моя казочка?

— Ти кажеш «хороша», і я кажу «хороша».

— Був собі чоловік Сажка... і т. д.

Текстів цих казочок записано небагато (кілька десятків), частина з них у вигляді діалогу:

— Ми з тобою йшли? — Ти кожух взяв?

— Йшли. — Взяв.

— Кожух знайшли? — Аде ж він?

— Знайшли. — Та що?

— Я тобі кожух дав? — Та кожух!

— Дав. — Та який?

А ми з тобою йшли?...

і у формі безконечної пісеньки:

Був собі журавель та журавочка, Або: Купив циган порося,

Наносили сінця повні ясельця. А циганка вовка.

Наша пісня гарна й нова, Оце пісня ловка, ловка,

Починаймо її знова. Ловка, та не вся:

Був собі журавель... Купив циган порося...

Як зазначав В. Пропп, основна функція таких творів відвадити дітей, коли вони дуже наполегливо вимагають оповідати казку. Тому вони не обов´язково повинні закінчуватися питанням, а можуть бути й інші форми:

Кажу, кажу казку І про діда Петруся,

Про бабу Палажку От і казочка уся.

Коли дитина знову просить розповісти казку, розповідають ту саму забавлянку.

Отже, коло забавлянок широке і різноманітне і щодо особливостей виконання (в залежності від віку дитини), і щодо тем, сюжетів, персонажів. Однак, оскільки слухачами є лише діти, забавлянкам, як і колисковим пісням, характерна простота структури і поетики. Незалежно від форми побудови (пісенька, казочка, оповідь, діалог), усім їм притаманне економне використання художніх засобів. Основна увага зосереджена на самій зображуваній ситуації чи дії, а тому переважають дієслівні форми, слова вживаються в їх прямому лексичному значенні. Відсутність тропів компенсується жестами, інтонацією, мімікою, рухами. Найчастішим засобом є епітет (золоті підковки, маленькі пальчики, сірі бички), інколи у формі прикладки (мишка-шкряботушка, киця-мура).

Визначальне місце, як і в колисанках, займає звукове оформлення, а тому поширені алітерації, асонанси, звуконаслідування. Усі засоби підпорядковані можливостям дитячого сприймання, коли значення багатьох слів залишається недоступним, а увага зосереджується на загальному звучанні твору, — отже, мають суґестивну природу.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 496; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.92.96 (0.017 с.)