Художньо-виражальні засоби паремій

Художньо-образний лад прислів´їв дуже складний, бо в гранично лаконічній формі висловлюється узагальнене, змістовно містке твердження, за невеликою формою криється глибинна структура, в якій приховані елементи смислу (підтекст, багатозначність, іронічне забарвлення та ін.), розраховані на кмітливість, здогадливість реципієнта. А тому в прислів´ях використовуються всі можливі шляхи образотворення, усі художні тропи, фігури та їх комбінації.

Основними тропами в прислів´ях виступають метафора, порівняння і метонімія. В основі метафоризації лежить внутрішній зв´язок між предметами, явищами природи та життям людини, її діяльністю, суспільними відносинами. Найпоширеніші перенесення якостей і дій тварин та рослин на життя людей, — і в цьому відображається пантеїстичний світогляд наших предків. Кількісно найбільше гніздо паремій з опорним видовим поняттям дерево: «Гни дерево, поки молоде», «Кривого дерева не виправиш», «На похилене дерево і кози скачуть». Такими ж численними є метафори, пов´язані з повадками тварин, птахів, якостями рослин: «Кожна корова своє теля лиже», «Старий віл борозни не псує», «Хоч кінь на чотирьох ногах, і той спотикається».

Не менш поширеними є порівняння: а) ознаки: «Як печений рак»; б) дії: «Пропав, як у воду канув». У приказках порівнюється майже все: і речі та дії, що мають спільні чи подібні риси, і ті, що нічого спільного не мають (таким прийомом досягається ефект нелогічності вчинків чи невідповідності якості, ознаки): «Робить, як мокре горить», «Потрібне, як п´яте колесо до воза», «Свекруха любить невістку, як собаки діда».

Дуже багато прислів´їв побудовано на різновиді метафори — персоніфікації реалій побуту: «Новий віник по-новому мете», «Де макогін блудить, там макітра рядить», «Плакали твої грошики», «Впросилися злидні на три дні, та до смерті не виженеш». Але ще більше паремій, в основі яких — зооморфізм — зображення людей у вигляді тварин. Цікаво, що більшість образів тварин вживається у сталих значеннях, за ними закріпились певні характеристики: вовк — хижий, лисиця — хитра, заєць — боягуз, свиня — нахабна, влізлива, осел — впертий, дурний, теля — наївне, віл — працьовитий: «Не будь бараном, то вовк не з´їсть», «Ласкаве теля дві матки ссе», «Горе дворові, де корова розказує волові», «Посади свиню за стіл — вона ратиці на стіл» та ін. Подібні сталі характеристики пов´язані з образами птахів: сорока — балакуча, вертлива, сова — мудра, але непривітна, орел — могутній, сокіл — швидкий, красивий та ін.; комах: бджола — працьовита, муха — надокучлива, оса — зла.

Широко використовується метонімія. Саме вона є домінантним тропом для паремій, бо пояснює їх лаконічність. Особливо продуктивно вона представлена у тематичному розряді «Людина. Риси характеру»:

Мудра голова дурному попалась.

Чого очі не бачуть, за тим і не плачуть.

Одна голова добре, а дві краще.

За дурною головою і ногам нема спокою.

Де серце лежить, туди око біжить.

Око гляне — серце в´яне.

Не сунь свого носа до чужого проса.

Роботящі руки гори вернуть,

а також «вхопитися зубами», «задерти носа», «гострити зуби», «розвісити вуха». За допомогою метонімічних метафор, синекдох у паре міях частина (деталь) заміщає ціле розгорнуте явище, розуміння якого виникає на основі асоціативних зв´язків.

Нерідко зустрічаються гіперболи: «Вола б з´їв», «Очі на лоб вилізли», «За кавалок кишки сім верст пішки»; літоти: «Комар носа не підточить»; або у поєднанні: «їсть за вовка, а робить за комара».

Прислів´я відзначаються багатством зорових та слухових образів, асоціацій, тому в них поширені епітети на ознаку кольору, якості та ін.: «Руса коса — дівоча краса», «Краснее личко — серцю неспокій», «Чорна земля білий хліб родить», «Де красна молодиця, там ясна світлиця». Звукові образи підсилюються а) звуконаслідуванням: «Верба хльос, бий до сльоз», «Ні мур-мур», «Ні чичирк», «Ані телень» та б) алітерацією: «Коси, коса, поки роса, роса додолу, косар додому», «Коваль кує, ковалиха в корчму йде», «Стругав, стругав та й перестругав». Як в останніх прикладах, часто використовується тавтологія, яка виконує підсилюючий ефект: «Біда бідою їде, бідою поганяє». Часті тавталогічні сполучення типу «як лизень злизав», «криком кричати», «сиднем сидіти», «лігма лежати», «ходором ходити» та ін. До них наближені синонімічні пари: круть-верть, тишком-нишком, говорити-балакати, переливати з пустого в порожнє, заходять шарики за ролики.

У багатьох прислів´ях зустрічаються риси комізму, іронія: «Він добрий чоловік, коли спить зубами до стіни», «Хоч того самого, аби в другу миску», «Він мене обухом, а я його лаптьом, лаптьом — мене повезли, як пана, а він побіг, як собака». Часто зустрічаються евфе-мізми: «Скакати в гречку», «Куди король пішки ходить»; іноска-: «Наварити березової каші», «Полічити ребра», «Погладити проти шерсті».

Недругорядну роль у приказках виконують власні назви, імена. Вони не є ознакою одиничності випадку, а, навпаки, набирають рис узагальнення, сталого значення. Наприклад, Іван — бідний, простак; Гриць — влізливий, Хома — хитрий, лукавий, Настя — хвалькувата, Солоха — балакуча: «Без Гриця вода не святиться», «І ззаду знать, що Хомою звать», «Не дай, Боже, з Івана пана, а з наймита господаря», «Наша Парася на все здалася» та ін. Для підкреслення певної характеристики чи людської вади у прислів´ях використовуються власні назви — неологізми, що увиразнюють художній образ: Сахар Медович — улесливий, підлабузник, Глек Макітрович — дурний, Михайло Незгадайло — невдячний та ін.

Поширеними у пареміографії є також неологізми на означення звичних понять: хапати дрижаки (тремтіти), справляти походеньки, посиденьки, робити витрішки (втупитись поглядом), бити байдаки (від «байда» — безтурботна людина), схопити облизня (від «облизатись», співзвучне з «облизати макогона»), дати прочуханки (від «прочухатися, отямитися»), точити ляси, баляндраси, теревені (взукона-слідувальні неологізми на означення пустої розмови), замакітритися (від «макітра» — у народній мові голова особливо нерозумної людини порівнюється з макітрою), спантеличитися чи замутеличитися (від «теля» — наївна дурна людина), змикитити (від Микита — хитрий, порівняй «Лис Микита») та ін. Деякі неологізми утворюються на основі звукової близькості до відомих слів, без яких не вживаються. Наприклад, фіґлі-міґлі («фіґель» — фокус, «міґель» — співзвучне утворення без фіксованого значення); тринди-ринди («тринди» — награвати, триндичка — весела пісенька; «ринди» — співзвучне слово); галай-балай (від «галайкати» — голосно говорити, викрикувати, балай — слово-відзвук); тяп-ляп («тяпати» — робити щось абияк, «ляпати» бити чимось по воді, або мокрим по сухому) та ін. Зустрічаються неологічні утворення шляхом переходу слова з однієї частини мови в іншу. Наприклад, «велике цабе» (вигук погонича до худоби).

У прислів´ях та приказках використовуються і народно-поетичні символи: калина — дівчина, сокіл — хлопець, пара голубів — подружня вірність, червона китайка — символ козацької слави, вогонь і вода — випробування, дорога — життя та ін. Вживаються й інші прийоми та засоби образотворення, але вони менше поширені, ніж вищеназвані.

 

Риси версифікації паремій

Від початку дослідження прислів´їв та приказок було помічено, що вони відзначаються певними інтонаційно-ритмічними та звуковими характеристиками: ритмомелодикою, метром, римою. Це дало підставу розглядати паремії з точки зору версифікації. Уже Ф. Колесса висловив думку, що «приповідки займають посереднє місце поміж віршем і прозою», мотивуючи таке твердження тим, що «коли формула приповідки обіймає два або більше рядків, то вони сполучуються звичайно римою, асонанцією чи алітерацією, що не раз появляються й посередині вірша».

Вивчення ритмомелодики прислів´їв — питання дуже складне, бо кожне прислів´я має свої інтонаційно-ритмічні особливості. Навіть ті зразки, у яких несиметрична композиція чи які побудовані на однорядковій формулі, відзначаються певним співзвуччям, відшліфованим ритмом мови. На цій характеристиці наголошує В. Андріанова-Перетц: «В художньому ладі класичного прислів´я важливу роль відіграє... не вірш, а та ритмічна проза, яка часто застосовується до народної казки, особливо в її зачинах і кінцівках. Лиш деколи цей розмірений склад переходить у правильне чергування наголошених і ненаголошених складів у кожній частині прислів´я». О. Фрейденберг пов´язує таку характеристику цих жанрів з їхнім зв´язком із міфологією і магією: «Міфотворча мова має конструкцію паралельних, синонімічних, двочленних фраз, зв´язаних співзвучністю; це співзвуччя може бути дане у прямій формі, як фонетичний збіг (рима) або у вигляді антитези. Це конструкція майбутнього прислів´я».

Ритмічність прислів´їв формується рядом чинників. Оскільки це жанр, який побутує в усному мовленні, основними є позалінгвістичні компоненти: логічні наголоси, якими визначаються змістові центри, паузи, які розділяють прислів´я на окремі частини, інтонація, яка створює емоційний фон і передає почуття, що викликало цю приказку. Важливу роль у художній довершеності паремій відіграє ритм. Здебільшого прислів´я виступає в мірному силабічному (складовому) вигляді: «Якби чоловік знав, чого не знає, той мав би, чого не має», «Нема муки без науки, нема науки без муки». Зустрічаються приказки із правильним метричним віршем, але рідко, бо силаботонічний ритм, на думку В. Даля, «взагалі чужий народній мові»: «Ой, паничу, паничу, я вас за чуб посмичу» (дактиль), «Не в службу, а в дружбу» (амфібрахій), «Хто дасть, той князь, хто не дасть, той грязь» (ямб), «Поки не упріти, доти не уміти» (хорей з пірихієм). Ритм підкреслює думку, закладену в творі, робить приказки легшими для запам´ятовування, що сприяє їх поширенню і побутуванню.

У багатьох пареміях співзвучність частин довершується римою: «Якби літа вернулися, то б і хлопці горнулися», «Яке коріння, таке й насіння»; нерідко з´являється внутрішнє римування: «Де одинець— хазяйству кінець, де сім — щастя всім». Іноді внутрішня рима відіграє роль членування (ділить прислів´я на логічні частини): «Зять любить взять, тесть любить честь, а шурин очі жмурить». Рими цементують прислів´я, допомагають підкреслити паралелізм частин, зіставити значення слів, що римуються, часто виконують функцію логічного наголосу.

Отже, прислів´ям і приказкам властива ритмічна організація, звукове оформлення, що базується на композиційно-синтаксичній основі. Паремії характеризуються розміреним, хоч не завжди точно метричним ритмом, багато з них мають рими. Визначальну роль в їх організації відіграють позалінгвістичні компоненти.

§51. Історичний розвиток паремій, їх зв´язок з писемною літературою та дослідження

 

Прислів´я і приказки — жанр, який пройшов довгий шлях розвитку. Про давність його походження говорять елементи міфології та магії, що дійшли до нас у текстах паремій. Як невеликий за обсягом жанр, він дуже швидко реагував на історичні події, зміни в суспільному житті, явища дійсності, і фіксував це у коротких стійких влучних висловах.

На відміну від інших фольклорних жанрів, які виникали у певний історичний період, досягали вершини свого розвитку і за деякий час занепадали, втрачаючи своє первісне значення, — приказки, з´явившись на основі елементів інших жанрів, виокремились в самостійний жанр і постійно розвиваються, поповнюючись новими формами, текстами. З´являються нові варіанти уже відомих паремій, розгалужуються понятійні гнізда, старі формулювання змінюються новими, набувають свіжого значення, постійно шліфуються, доповнюються.

Нема жодного історичного періоду, де б спостерігався занепад жанру. Прислів´я завжди побутували, не втрачаючи своєї актуальності, їх активне побутування і розвиток тісно пов´язані з писемною літературою. Перший пласт прислів´їв утворився на основі уже існуючих жанрів, а далі почали виникати нові судження, твердження, афористичні вислови, побудовані на зразок уже існуючих. Кожна історична епоха залишила свій пласт паремій. Одним із найвизначальніших факторів був розвиток писемності. Уже в найдавніших пам´ятках літератури зустрічаються прислів´я і приказки. Зразки цього жанру є вже в Руському Літописі та інших рукописах.

Особливо інтенсивно почали розвиватись малі жанри філософського змісту із приходом християнства. Незаперечне значення для розвитку народних приказок мало поширення Святого Письма, де афористичні висловлювання мудрості не тільки вплітаються в канву текстів, а й творять цілі окремі книги, як «Книга приповістей Соломонових», «Книга Екклезіаста», деякі розділи «Книги Йова», частково «Книга Псалмів». Велика кількість приказок зустрічається і в Новому Заповіті, особливо в Євангеліях. Отже, Біблія стала першим найбільшим джерелом запозичення прислів´їв і приказок в усну народну словесність. Звідси походить ряд усталених у народі висловлювань: «На все свій час і година своя кожній справі під небом», «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих», «Око — світильник для тіла», «Не сипте перли перед свинями», «Чим наповнене серце, те говорять уста», «Життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його», «Не журися про завтрашній день, кожий день має досить своєї турботи», «Не судіть, щоб і вас не судили», «Якою міркою ви міряєте, такою відміряють і вам», «Нема нічого захованого, щоб не стало явним», «Усяке дерево пізнається з плоду», «Пророка нема без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй», «Що посієш, те пожнеш», «Хто візьме меча, від меча і загине» та ін. З Біблії походять образні вислови: «сіль землі», «глас вопіющого в пустелі», «блудний син», «заблудла вівця», «вовки в овечих шкурах», «сліпі поводирі сліпих», «нести свій хрест», «мир вашому дому», «альфа й омега»; символічного значення набули фрази «тридцять срібняків», «поцілунок Юди», «терновий вінок», «вмити руки», «треті півні» та ін.

Ці та інші вислови використовувались духовними служителями у проповідях, апокрифічній літературі, хроніках. Вони поширювались серед народу і входили в усне побутування особливо з поширенням письма і книжної традиції, коли в Київській Русі набули поширення «Пчели» та «Ізмарагди» — збірники мудрості, що містили здебільшого перекладні тексти з Візантійських джерел чи з інших країн Європи, але сюди потрапляли і народні вислови. Шляхом перекладної літератури в Україні поширились відомі грецькі та латинські афоризми: «Або зі щитом, або на щиті», «Добрий початок — половина діла», «Про смаки не сперечаються», «Сказано — зроблено», «Поділяй і владарюй», «Дарованому коневі в зуби не дивляться», «Вогнем і мечем», «В здоровому тілі здоровий дух», «Через терни до зірок», «Краще пізно, ніж ніколи», «Час лікує рани», «Третього не дано», «Один за всіх і всі за одного», «Прийшов, побачив, переміг» та ін.

З розвитком світської професійної літератури її зв´язок з усною творчістю став ще міцніший. Письменники черпали думки та образи зі скарбниці народної мудрості, в свою чергу авторські вдалі афористичні вислови ставали народними. Народні прислів´я і приказки часто зустрічаємо у філософських і поетичних творах Г. Сковороди, а деякі його сентенції стали народними, як наприклад «Ой ти птичко жовтобока, не клади гнізда високо», «Всякому городу нрав і права».

Прислів´я та приказки пронизують всю українську літературу, починаючи від найдавніших її пам´яток, як «Повість временних літ», «Поученіє Володимира Мономаха», «Ізборники Святослава», «Руська правда», «Слово о полку Ігоревім», літописи Величка та Грабянки, «Історія Русів» та ін. У новій літературі нема жодного письменника, хто б не використовував приказок у своїй творчості. Від «Енеїди» І. Котляревського до найсучасніших творів вони слугують засобом характеристики персонажів, авторської оцінки зображуваних подій, відтворення народної мови, національного колориту, підкреслення народної мудрості. Так, поети-байкарі часто використовували народні афористичні вислови як силу (мораль) байок; Л. Боровиковський навіть створив жанрові різновиди міні-байки — байка-приказка та байка-прибаютка.

Художньо ефективним є використання паремій для назв художніх творів. Наприклад, А. Свидницький виносить прислів´я у заголовки оповідань «Хоч з моста та в воду», «Проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш»; П. Мирний — оповідання «Лихий попутав», роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», О. Кониський — у заголовок роману «Не даруй золотом, та не бий молотом». Народні паремії стали назвами великої кількості п´єс: М. Кропивницького «Пошився в дурні», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю»; М. Старицького «За двома зайцями», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»; І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» та ін.

Літературне опрацювання приказок здійснили Г. Квітка-Основ´яненко в оповіданнях «Пархімове снідання», «Добре роби, добре буде», «Салдацький патрет»; С. Руданський у співомовці «Свиня свинею». Найбільше прикладів малих народних жанрів — у творі І. Нечуя-Левицького «Баба Параска та баба Палажка».

Нема, напевне, жодного письменника, хто б не використовував у своїх творах народних приказок. Однак найбільше зв´язок усного жанру з художньою літературою виявився у творчості Т. Шевченка. У його творах безліч народних висловів, порівнянь, фразеологізмів. У свою чергу велика кількість його авторських афоризмів і думок проникла в усну словесність і побутує в народі.

Тяжко важко в світі жити сироті без роду.

Єсть на світі воля, а хто її знає? Єсть на світі доля, а хто її має?

Було колись в Україні ревіли гармати, було колись — запорожці вміли

панувати.

Все йде, все минає — і краю немає.

У всякого своя доля і свій шлях широкий.

Не вмирає душа наша, не вмирає воля.

Борітеся — поборете, вам Бог помагає.

Од молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить.

Ви любите на братові шкуру, а не душу.

Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя.

Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.

Хто матір забуває, того Бог карає.

З матері полатану сорочку знімати.

Орють лихо, лихом засівають.

До сьогодні продовжується взаємозв´язок фольклору і літератури в цьому жанрі. Так, загального значення набули вислови «Коні не винні» (за твором М. Коцюбинського), «Конотопська відьма» (за повістю Квітки-Основ´яненка) та ін.

 

Збирання та дослідження прислів´їв та приказок

Перші збірники прислів´їв та приказок, що дійшли до нашого часу, з´явилися в другій половині 17 ст., хоча в науці існує думка, що їм передували інші збірники малих жанрів, що не збереглися. Одним із тогочасних збирачів прислів´їв був відомий український поет другої половини 17 ст. Климентій Зиновіїв. Він зібрав понад півтори тисячі прислів´їв, які уклав у рукописний збірник «Приповісті посполиті» і використовував їх у своїх віршах. Вперше добірку прислів´їв надрукував О. Павловський у своїй «Грамматике малороссийского наречия» (1818), де вони служили матеріалом для вивчення української мови. Узагальнюючого плану була книга Д.М. Княжевича «Полное собрание русских пословиц и поговорок...» (СПб., 1822), у якій опубліковано 5365 зразків. Прислів´я, зібрані І. Котляревським, уві йшли до збірки «Русские в своих пословицах» І. Снєгирьова, виданій в Москві у чотирьох книгах (1831—1834) та у його доповнених виданнях «Русские народные пословицы и притчи» (Москва, 1848, 9625 текстів) та «Новый сборник русских пословиц и притчей» (Москва, 1857).

Серед українських збирачів першими можна вважати також Г. Сковороду, П. Гулака-Артемовського, П. Білецького-Носенка, Г. Квітку-Основ´яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Добірку прислів´їв надрукував Т. Шевченко в «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), інші добірки прислів´їв були підготовлені О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим та ін. Першою окремою збіркою українських прислів´їв було здійснене з допомогою Г. Квітки-Основ´яненка видання В. Смирницького «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н.С.» (Харків, 1834), де вміщено 607 творів. На Західній Україні першим виданням був збірник Г. Ількевича «Галицькі народні приповідки», що вийшов у Відні в 1841 p., куди увійшло 2715 зразків. У цьому ж році Л. Боровиковський опублікував добірку прислів´їв в альманасі Є. Гребінки «Ластівка», а Я. Головацький — в альманасі «Венок русинам на обжинки» (Відень, 1847, Т. 2) подав розділ «Приказочки». М. Закревський у другій книзі свого збірника «Старосветский бандуриста» «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» подав близько 4000 прислів´їв, а в 1854 М. Номис (М. Симонов) видав збірку «Українські приказки, прислів´я і таке інше», що стала помітним явищем не лише в українській, а й у слов´янській фольклористиці. Чимало прислів´їв надруковано у збірках І. Манжури «Приказки, прислів´я і таке інше» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка малоруських приказок, прислів´їв, примовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890), Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. У шести книгах «Етнографічного збірника» (1901—1910) І. Франко опублікував понад 31000 прислів´їв. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки у цьому жанрі.

Дослідження паремій розпочалося тільки в останній чверті 19 ст. Цікавим є виступ П. Чубинського, виголошений в 1873 р. на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства «Поняття та уявлення південноруського народу про світила, висловлені в прислів´ях та приказках». Велике значення мають теоретичні розробки О. Потебні «Из лекций по теории словесности. Басня. Пословица. Поговорка.» (Харків, 1914) та М. Сумцова «Опыт исторического изучения малорусских пословиц» (Харків, 1896). У кінці 19 ст. з´явилося пареміологічне дослідження В. Перетца «Из истории пословицы. Историко-литературные заметки и материалы с приложением сборника польских пословиц по рукописи 1726 года». У другій частині цієї розвідки автор аналізує приказки, вибрані із давньої української літератури. Значний внесок у дослідження жанру зробив І. Франко у теоретичних коментарях та передмовах до «Галицько-руських народних приповідок». Йому, зокрема, належить обґрунтування принципів класифікації.

Серед фольклористів 20 ст. вивченням паремій займались А. Баг-мет, П. Попов, М.О. Рибнікова, В. Адріанова-Перетц, Л. Скрипник, Д. Бондаренко та ін. Відомим дослідником малих жанрів в Україні був М.М. Пазяк. Цілісним дослідженням жанру є його монографія «Українські прислів´я та приказки», К., 1984; вступні статті до найповнішого тритомного академічного видання «Прислів´я та приказки» (К.: Наук, думка, 1989,1990,1991).

Загадки

 

Загадки — це короткі твори, в основі яких лежить дотепне метафоричне запитання, що передбачає відповідь на нього. Щоб знайти відповідь — відгадку, потрібно вміти зіставляти життєві явища на основі їх спорідненості чи подібності за певними ознаками, рисами, характеристиками. Звідси і назва «загадка» від «гадка» — думка, «гадати» — думати, мислити.

Специфіка загадок полягає в тому, що в них у завуальованій алегоричній формі зашифровано якийсь предмет чи явище і треба відшукати його первісне значення. Тому деякі учені, аналізуючи художню форму загадок, твердять, що «кожна загадка композиційно — одночленний паралелізм, другим членом якого є відгадка».

Походження загадок дуже давнє. їхні витоки сягають у міфологічну добу, коли в основі вірувань лежали анімістичні уявлення і тотемічні погляди. Тоді утворилася певна система заборон — табу, серед яких були і словесні табу, пов´язані з вірою в магічне значення висловлювань. Так, наприклад, за певних умов не можна було називати імена божеств чи духовних істот (щоб вони не з´явились, почувши своє ім´я), і на їх означення вживались описові формули: «Той, що пускає стріли» (Перун), «Той, що живе в лісі» (Дух лісу) і т. п. До сьогодні подібний прийом використовується в народі, наприклад: «Той, кого не згадують опівночі» (чорт).

Первісно іносказання мало утилітарне значення — вплинути на довкілля, світ, щоб запобігти стихійним явищам природи, задобрити духів чи обдурити їх. Наприклад, мисливці, відправляючись на полювання, не називали звірів справжніми іменами, а вживали вигадані назви, щоб таким чином приховати свої наміри, «ввести в оману» духів і «притупити пильність» звірів. Метафорична мова використовувалась при заручинах (куниця, мисливець, сліди і т. п.), що мало забезпечити добрий хід і вирішення справи сватання. Цей прийом зустрічається і в замовляннях, де словесно-образні формули є символами певних конкретних реалій.

Табу трансформувались, як уже не раз підкреслювалось, у ряд пізніших жанрів. На основі первісної магії, замовлянь, виникли повір´я, а магічні формули стали основою загадок, в основі яких, на думку О. Потебні, також була первісна народна поетична символіка. Саме тому цей жанр (зокрема ті твори, що відбивають давні уявлення, риси праслов´янського світогляду) дуже стійкий за формою. Він майже не змінюється, оскільки важко трансформувати закладений в ньому пласт давньоміфологічної свідомості (що тепер перемістився у підсвідомість і проявляється у архетипності національного мислення).

 

Класифікація загадок

Однією з перших логічно несуперечливих і науково вмотивованих класифікацій, що не втратила свого значення і в наш час, була запропонована І. Франком у праці «Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних». Аналізуючи первісний слов´янський світогляд, побудований на ідеалізації і персоніфікації сил і явищ природи, та давні релігійні вірування (анімізм, зооморфізм і антропоморфізм), Франко кладе їх в основу класифікації загадок як одного з найдавніших жанрів.

Першою за походженням дослідник вважає групу загадок, які називає анімістичними. До них зараховує твори, в яких неживі предмети, сили і явища природи представлені як живі істоти, тобто персоніфіковані чи одухотворені. Найдавнішими вважає ті з них, що тотожні чи суголосні зі старовинними праслов´янськими міфами про світобудову, походження світу, божеств, пов´язаних з природними явищами. Наприклад, уявлення, що небо — батько, а земля — мати, знайшло відображення в загадках, типу «Тато високий, мама широка, син кучерявий, невістка сліпа» (Небо, земля, вода, ніч). Ремінісценцією міфів є загадки на зразок «Сидить півень на вербі, пустив коси до землі» (Небо, сонце, дощ), де небо зображене як світове дерево (елемент всіх євразійських міфологічних систем), а сонце — птах на ньому. Подібною трансформацією міфу є зображення сонця як золотого коня (що перегукується з міфом про золоту небесну колісницю). Поклоніння одухотвореним силам природи і деякі табу на їхні імена синтезувались у загадках про сонце як панну із золотими косами, що спадають на землю (проміння); та зорю ранню чи вечірню у вигляді дівчини, богині, що плакала або загубила ключі: «Зоря-зоряниця, красная дівиця, до церкви ходила, ключі загубила, місяць побачив, сонце скрало». Тут, як і в багатьох текстах календарної обрядовості, ключами зорі названа роса; те, що сонце скрадає ключі означає, що воно бере владу над світлом і днем.

Подібними є загадки про місяць в образі князя або пастуха: «Череда незлічена, толока незміряна, пастух ненайманий». Зорі, які заховались за хмари, уявлялись украденими чи втраченими вівцями.

У багатьох загадках елементи астрального культу поєднані з елементами інших культів, зокрема із культами вогню, домашнього вогнища, печі, хліба. Так, у загадці «Повна піч паляниць, посередині книш» маються на увазі зірки і місяць; небо та сонце нерідко порівнюються із піччю та хлібом: «За лісом за пралісом золота діжа кисне» або «За лісом червона діжа сходить».

Такі загадки, де сили природи зображені у вигляді звірів, становлять другу, дещо пізнішу групу, яку Франко називав зооморфічною. У зооморфічних загадках зафіксовані тотемічні вірування слов´ян і елементи поклоніння тваринам-тотемам. Найвиразніші з них ті, в основі яких лежить поклоніння корові, волу, бику: «Чорна корова всіх людей поборола, а білий віл всіх людей на ноги підвів» (ніч і день). Подібні образи зустрічаються у грецьких міфах (білі воли Гіперіона — сонця) та в індійських віруваннях, що говорить про спільне індоєвропейське тло. Це стосується й образів хмар у вигляді овець: «Сиві барани все поле залягли»; вітру в подобі коня: «Що біжить без повода?» а також інших явищ — вогню, води, грому, місяця, снігу, дощу, веселки та ін.

Значна група загадок, пов´язана з культом птахів: червоного півня, що асоціюється з вогнем — «Сидить півень на осиці, підняв догори косиці» (Вогонь і дим); золотої квочки з курчатами — «За горами, за лісами золота квочка золоті курятка водить» (Місяць і зорі); чорного птаха — ночі; білого птаха — снігу; сивого птаха — диму та ін. Франко наголошує на такому цікавому і недругорядному факті, що символами явищ природи служать майже виключно домашні тварини та птиця (за винятком кількох загадок, де звірі нечітко означені), тому що «звірі, з котрими чоловік найближче живе, котрих вдачу найліпше знає, і котрі заразом, як нас поучає порівнююча історія первісних релігій, займали найбільше місце в первіснім культі звірів (зоолатрії), спільнім в більшім або меншім розмірі всім народам на певнім ступені розвою духовного».

До третьої групи належать антропоморфічні загадки, тобто такі, де явища природи і реали дійсності порівнюються з людьми і людськими взаєминами. Наприклад, сонце — пан, місяць — пастух-най-мит; вітер — злодій; місяць — чумак, зорі — воли; замок — сторож та ін. Вони теж успадкували анімістичні риси, але, вказуючи на певні суспільні відносини і явища, є витвором більш сучасним і віддаленим від первісної міфології.

Детально зупиняючись на аналізі цих трьох груп, Франко зазначав, що всі інші загадки є «штучнішими», бо витворені народною уявою і фантазією, а тому є цікавими з точки зору фразеології і мови, а не світогляду чи змісту, закладеного в них. їх можна умовно об´єднати у ще одну групу загадок, в яких явища чи предмети порівнюються з іншими явищами чи предметами. Наприклад, сніг — скатерть, ніч — покривало, веселка — міст, зорі — цвяхи, блискавка — коса та ін.

Інші класифікації загадок у переважній більшості побудовані на основі тематичного, а не історичного принципу. Так, І.П. Березовський виділяв такі тематичні групи: Природа (Небо. Земля. Явища природи. Рослинний світ. Тваринний світ); Людина (Фізична природа людини: будова тіла, життя і смерть. Матеріальне життя людини: їжа, одяг, взуття, речі домашнього вжитку); Трудова діяльність людини (Освіта. Музика. Звичаї та обряди. Абстрактні, загальні, умовні та зібрані поняття. Головоломки, шаради та різноманітні запитання); Різні. Включена група «Різні» вказує, що можна виділити й інші тематичні групи та підгрупи.

Поетика жанру загадок в основному характеризується загально-фольклорними рисами. Як уже зазначалось, найчастіше вони побудовані на основі метафори, метонімії чя розгорнутого паралелізму; основні механізми — персоніфікація, алегорія та іносказання. У мові загадок вживаються традиційні сталі епітети («Густий ліс, чисте поле», Волосся, лоб). Засобом зображення неметафоричних загадок часто є порівняння («Білий, як пір´їна, холодний, як крижина», Сніг). Використовуються гіперболи («Ревнув віл на сто гір, на тисячу городів», Грім), тавтологічні вислови («Мур мурований, склеп склепований», «Бігунці біжать, ревунці ревуть»). Для позначення певних предметів вибираються власні назви, найчастіше людські імена (кінь— Федько, півень — Гришко). Часто вони вживаються з метою римування чи ритмізації («Сидить Пахом на коні верхом», Окуляри; «Сидить Марушка в семи кожушках, хто її роздягає, той сльози проливає», Цибуля). Ритміка загадок нерідко підкреслюється алітерацією («За лісом, за пралісом, за розсохачем бив бук бука буковим бичем», Довбня, клин, колода) чи звуконаслідуванням («Соломон, согодан, согодіца, собродіца, а зуб кланц», Замок і ключ). У цьому прикладі зустрічається ще один поширений в загадках прийом — неологізми, утворені на основі звукових (тарахкотинський чи іржинський — про замок) чи образних асоціацій («Чотири чотирнички, п´ятий Макарчик», Пальці). Багато загадок побудовано на запереченні чи заперечному паралелізмі´. «Кинув не палку, піймав не галку, скубу не пір´я, їм не м´ясо», Риба.

У віршованих загадках використовуються прийоми, властиві народній ліриці: римування, метричність, співзвучність, паронімія та ін.:

Прилетіли гості, їхала пані

Сіли на помості, В срібнім жупані,

Без сокири, без лопати Як уїхала в сад,

Поробили собі хати. Не вернулась назад.

(Птахи) (Риба, сітка)

Поширені також народнопоетичні символи:

У вінку зеленолистім, У червоному намисті Видивляється у воду На свою хорошу вроду. (Калина)

 

Зв´язок загадок з іншими жанрами фольклору та з писемною літературою

Загадки дуже тісно пов´язані з іншими жанрами усної словесності. Перш за все, як уже зазначалось, ґенетично вони пов´язані з міфологією — містять елементи давніх вірувань (анімізму, тотемізму), — а також з магією: споріднені із замовляннями, в яких з певних причин вказується не пряма назва предметів чи явищ, а їх описова метафорична форма. У найдавніших загадках збереглися залишки віри в магічну дію слова, тому подекуди в давніх колядках і віншуваннях зустрічаються побажання у формі загадок.

Загадки виявляють тісний зв´язок із народною лірикою. У календарно-обрядовому циклі вони найчастіше зустрічаються урусаль-них піснях, де відгадуванню загадок надається магічна сила. Зміст цих пісень у переважній більшості однаковий. Русалка, зловивши хлопця чи дівчину, обіцяє відпустити, якщо той відгадає загадку. Варіанти загадок русалок — дуже різні, але однотипні. Як правило, вони залишаються нерозгаданими, а русалка забирає «жертву» з собою.

Спостерігається зв´язок жанру і з родинною обрядовістю, зокрема весільною драмою. У багатьох реґіонах існує звичай, що наречений повинен відгадати ряд загадок перед тим, як до нього виведуть наречену. Це — спрощений і видозмінений обряд, коріння якого у дуже давньому звичаї випробування нареченого перед весіллям. Якщо він не виконав запропонованих завдань чи не відгадав загадок, то він вважався недостойним нареченої, і вона не ставала його дружиною. Це зафіксовано у ряді загадок: «Сонечко-околечко, посередині живиця, хто не одгадає, не буде жениться» (Колесо і дзеркало).

Продовження використання загадок для виявлення здібностей хлопця чи дівчини у дошлюбний період зустрічаємо у ліричних піснях про кохання. Так, звертаючись до коханої, хлопець говорить:

... Загадаю загадочку Відгадаєш — моя будеш. Не вгадаєш — чужа будеш.

Таке відгадування загадок могло також відігравати роль не випробування, а ворожіння.

Відлуння цього та інших звичаїв простежується і в епосі. З усіх епічних жанрів найближчими до загадок є казки — у них використовуються ті ж прийоми способу моделювання дійсності (персоніфікація, метафорика, алегорія, фантастичний компонент та ін.), тому в казках завжди створюється атмосфера загадковості. І. Березовський, порівнюючи ці два жанри, зазначав: «Розповідне начало в казці є основною ознакою епічного ставлення художника до дійсності, а в загадці воно фактично виражане ніби в прихованій формі. Справді, чимало загадок за характером образу є стислим, гранично сконденсованим викладом ознак певного явища, яке б могло бути предметом відтворення — в такому ж плані — значного за розміром художнього полотна. Саме тому іноді один і той же образ фігурує і в казці, і в загадці, знаходячи різний ступінь деталізації, по-різному розгортаючи закладене в ньому розповідне начало у відповідності з можливостями кожного жанру».

Однак і самі загадки часто використовуються як парадигм<