Народні оповідання. Бувальщини

 

Народні оповідання — жанр неказкової прози, дуже близький до переказів. Це розповіді про події сучасного чи відносно недавнього часу, учасником або очевидцем яких був сам оповідач, а тому їм властива форма оповіді від першої особи, особлива емоційність і докладність викладу, а також чітко виявляється власна оцінка оповідача зображуваних подій.

Просторово-часовою дистанцією та внутрішньою позицією оповідача народні оповідання відрізняються від переказів; спільною рисою цих жанрів є те, що вони поширюються у межах, до яких дійшов резонанс події. Якщо оповідання «відкріплюється» від місця події, набуває відносної самостійності, то воно трансформується в інший фольклорний жанр. Досить сильна взаємоперехідність жанрів викликає ряд ускладнень для класифікації текстів, які займають проміжне місце (особливо між переказом і оповіданням). Тривалий час ці жанри у фольклористиці чітко не розмежовувались, для їх означення використовувались різні терміни: «бесіди», «розказки», «оповіді», «оповідки», «історії», «бувальщини» і т. п. Крім неказкової прози сюди долучались побутові та новелістичні казки. Ф. Колесса називав їх «новелами», визначаючи цей жанр як «оповідання, основане на побутовому підкладі, без примітки чудовного первня, часом пройняте тенденцією соціальною, рідше соціально-політичною або церковно-конфесійною»; він зараховував до їх числа мандрівні оповіді (як напр., поширені усні оповідання з «Декамерона» Дж. Боккаччо). Пізніше у вітчизняній фольклористиці чіткіше було сформульовано основні атрибути жанру.

Народні оповідання — образні розповіді про найрізноманітніші події та випадки із поточного життя, що ведуться від імені учасника чи очевидця цих подій. Згодом поняття «оповідання» розширилося за рахунок спогадів (чи «меморатів», за міжнародною термінологією).

У науці закріпилась думка, що «до сучасних оповідань належать передусім особисті спогади або розповіді про події і факти, які мали місце в житті рідних, односельців, знайомих оповідача. Сюжет оповідання будується здебільшого на одному епізоді чи містить ланцюг епізодів (у спогаді), об´єднаних тематично й асоціативно. Предметом зображення можуть виступати як побутові, щоденні справи, так і значні події, що зачіпають інтереси певного колективу, району, регіону та всього народу». Тобто кожну, драматично чи емоційно розказану оповідь, яка містить певні узагальнення і точку зору самого оповідача, можна вважати зразком народного оповідання.

Проте у фольклористиці довго велась дискусія, чи вивчати такі Усні оповіді як явище фольклору, а тим більше, чи виділяти їх як окремий жанр. Наприклад, Л. Ємельянов заперечував їх художню природу і вважав лише «продуктом більш-менш осмисленої роботи людського мовлення»317. С. Азбелєв відстоював ту ж позицію: «Так звані оповідання не можуть бути віднесені до фольклору, оскільки не становлять фактів суспільної свідомості».

У процесі дискусії було простежено природу оповідань і виявлено ряд специфічних рис, властивих творам фольклору: усність побутування, мінливість та імпровізованість, використання традиційних зображальних форм і засобів мовлення, певна колективність творення в процесі поширення; а також суміжні з фольклорними жанрами функції — інформативну, виховну, моралізаційну. Звичайно, було б помилкою зарахувати усі усні оповіді до словесності народу, а тим більше розглядати їх у системі народної прози. До них відбираються твори з певним сюжетно-композиційним оформленням, ідейно-тематичним узагальненням, естетична дія яких не поступається естетиці «чистих» фольклорних жанрів. Ще І. Франко наголошував на ролі оповідачів, виділяючи категорію тих, що вміють поєднати інформативність з естетичною функцією оповіді. «Осмислення талановитими оповідачами баченого й пережитого, вирізнення із життєвого потоку найхарактерніших подій і фактів переводять усні оповідання-спогади у розряд явищ суспільної свідомості й ідеології, що більш чи менш повно відбивають життя, світогляд, психологію колективу, ширше — народу...». Він наголошував також на важливості вивчення колоритної мови оповідань: «Народні оповідання не менш важливі і з погляду лінгвістичного; їхня мова є мовою народу незіпсованого, дуже близька до чистого свого першоджерела...».

Згідно з критеріями жанрової класифікації неказкової прози К.В. Чистова, оповіданням властиві такі жанрові ознаки:

1) відносно недавній або теперішній час: зображені події не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити або учасником чого міг бути оповідач;

2) строга прикріпленість до локальної історичної, суспільної, побутової реальності; тому властива конкретність, докладність, документальність викладу;

3) відсутність надприродних персонажів та подій; життя описується з акцентом на буденних реаліях дійсності без романтичного забарвлення;

оповідач перебуває на внутрішній щодо зображуваного позиції (тобто учасник подій) або на внутрішній щодо зображуваного, але зовнішній щодо інших персонажів подій (тобто очевидець подій); тому оповіді притаманна емоційність викладу, велика асоціативність у підборі епізодів, висловлена оцінка оповідача. При переважанні інформативної функції оповідання завжди мають певну дидактичну настанову, що частково зближує їх з притчами, байками.

Класифікація народних оповідань — питання досить складне і до сьогодні ще не вирішене. Велика строкатість і тематична розмаїтість текстів зумовлює труднощі у визначенні принципів класифікації. Навіть найповніше сучасне академічне видання «Народні оповідання» (К.: Наук, думка, 1983) не пропонує чіткої класифікації текстів, крім штучного поділу, запровадженого в радянській науці на «Оповідання дорадянського часу» та «Оповідання радянської доби». Тут непослідовно використовується хронологічний і тематичний принципи класифікації.

На сьогодні, коли відкинуто всі ідеологічні нашарування минулого, потрібно переглянути існуючі принципи поділу та створити нову класифікацію. Як одну з можливих, пропонуємо класифікацію на основі тематично-хронологічного принципу.

1. Історичні оповідання (до них можна зараховувати твори, події яких відбуваються не раніше козацької доби з прямими родичами чи конкретними односельцями оповідача, — в іншому випадку подібні твори відносяться до переказів): 1) оповіді доби козаччини; 2) оповіді доби національно-визвольних рухів 17—18 cт. (Коліївщина, Гайдамаччина, опришківський рух); 3) оповідання про національно-визвольні рухи першої половини 20 cm. (Січові стрільці, УГА, УПА,); 4) оповідання періоду встановлення на українських землях радянської влади (громадянська війна, колективізація, неп, голодомор, II світова війна); 5) оповідання післявоєнної доби (сталінсько-брежнєвські репресії, хрущовська відлига, дисидентський рух, війна в Афганістані); 6) сучасні події (перебудова, розпад СРСР, студентські страйки 90-х років, встановлення незалежності).

2. Су спільно-побутові оповідання: 1) заробітчанські (наймитські, робітничі); 2) емігрантські; 3) солдатські (рекрутські, вояцькі); 4) церковно-клерикальні; 5) з життя інтеліґенції; 6) тюремно-таборові; 7) студентські; 8) туристські та ін.

3. Родинно-побутові: 1) про кохання, дошлюбні взаємини; 2) родинне життя; 3) фатальні випадки, життя неповних сімей (вдівство, сирітство, розлучення).

Кожна з вищеназваних груп має свою специфіку, умови і середовище побутування. Нерідко в текстах оповідань співіснують риси різних груп (напр., елементи історичні та суспільно-побутові або ж суспільно-побутові та родинні), але подібний тематичний синтез спостерігається і в інших жанрах фольклору, тому вони класифікуються за домінантною ознакою.

У сучасній народній творчості побутують усні оповідання про видатних людей — державних діячів, письменників, акторів (поширені й оповіді локального масштабу). Нерідко в ранг народних оповідань входять не пережиті чи побачені оповідачем події, а прочитані в газеті, почуті по радіо тощо. Передаючись з уст в уста, вони обростають новими фактами, доповнюються здогадками, припущеннями, набуваючи рис фольклорних творів. Отже, жанр народних оповідань побутує і тепер досить інтенсивно і є продуктивною фольклорною формою неказкової прози.

 

Бувальщини

Дуже близький до народних оповідань жанр бувальщини, вивченню якого приділялось багато уваги українськими фольклористами кін. 19 — поч. 20 ст., але майже не досліджуваний сучасною українською фольклорною наукою (хоч досить широко розроблене теоретичне обґрунтування в російській фольклористиці).

Бувальщини — усні оповіді про сучасні події, які не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи чути від безпосереднього учасника оповідач, в яких розповідається про надзвичайні дивовижні явища, надприродні істоти тощо. Тобто від народних оповідань вони відрізняються лише фантастичним компонентом, підпадаючи під усі інші критерії жанрової диференціації. Установка на достовірність зображуваних подій закріплена в назві «бувальщина» — те, що насправді було.

Навіть сучасна наука визнає існування паранормальних явищ, які вона не в змозі пояснити. А існування оповідей про ці явища ні у кого не викликає сумніву — вони мають значно більше поширення і популярність в народі, ніж звичайні оповідання. Елемент невідомості, таємничості, робить їх надзвичайно драматичними. Вони більшою мірою продовжують давню фольклорну традицію, ніж звичайні оповідання, бо в них долучені елементи магії, міфології, демонології, анімістичних уявлень тощо. Цим бувальщини найбільше споріднені з міфологічною легендою, повір´ями. У них розповідається про ті ж надзвичайні події, надприродні здатності людей, їхній зв´язок з духовним невидимим світом (потойбіччям), але у сучасному контексті. Якщо оповідач не учасник подій, то обов´язково вказує джерело інформації, що надає оповіді більшої достовірності.

Бувальщини дуже різні за тематикою. При відсутності будь-якої класифікації жанру, можна виділити окремі цикли чи тематичні групи на основі сюжетно-змістового стрижня.

До найпоширеніших сюжетів слід віднести оповіді про представників чорної і білої магії (ворожок, знахарів, чарівників тощо), в яких розповідається про передбачення майбутнього і його виконання, про способи приворожування коханої людини, насилання шкоди на людей, худобу тощо.

Незважаючи на певні досягнення в культурно-науковій сфері, а також на начебто християнські принципи життя, сучасні українці на практиці широко використовують методи і прийоми язичницьких культів, великою мірою поклвдаючись на їхню ефективність. Багато людей практикує магічні операції в домашніх умовах: спірітизм (викликання духів); виливання воску, ворожіння по вогні тощо. Розповіді про побачене чи відчуте і є джерелом виникнення бувальщин.

Другою тематичною групою, що частково перегукується з першою, є оповіді про випадкові чи спеціально сплановані зустрічі із померлими родичами, яким нерідко передують віщі сновидіння, незвичайні збіги життєвих явищ тощо. У них спостерігається продовження вшанування культу предків. Це оповіді про спілкування з померлими (через викликання душі магічним способом) для того, щоб дізнатися про майбутнє чи отримати пораду в життєво важливій ситуації. В інших випадках зустрічі з померлими родичами відбуваються випадково, без бажання очевидця (напр., зустрічає, йдучи дорогою біля криниці чи в лісі). Як правило, ці ситуації пов´язуються з повір´ями про перебування душі померлого на землі на 3-й, 9-й, 40-й день, рік з дня смерті, в час свят вшанування померлих. До цього циклу можна зарахувати й оповіді про те, як померлий «забирає» родича з собою на той світ.

Немала тематична група бувальщин про зв´язок людей з «нечистою силою» або чортами чи демонами. Це не тільки розповіді про відьом, чаклунів, здатних перекидатись тваринами, літати, втручатись у долю інших людей і змінювати її, а й оповіді про багатих господарів, які знаються з дияволом, власників домових тощо. Ці оповіді супроводжуються особливою емоційністю викладу. В них розповідається про виконання різних зобов´язань людини перед «силою, що їй допомагає»: годувати кутею на Святий вечір, нікого не пускати до стайні чи в інше замкнене приміщення, де той перебуває (горище, підвал) тощо. Колоритно описуються матеріальні втілення «нечистої сили» у вигляді пана у чорному фраці (а коли придивитись, видно копита, роги і хвіст), вовка, чорного кота або чорного півня, ворона і т. п. Кульмінацією подібних розповідей є, як правило, смерть людини-господаря чорта, яка не може відійти в інший світ, поки не «передасть» його комусь іншому. Щоб полегшити муки вмираючого, відчиняють вікна, двері чи навіть розбирають дах будинку. Може оповідатись доля людини, що отримала такий «спадок» від родича.

У бувальщинах продовжуються започатковані міфологічними легендами теми пошуку скарбів чи збагачення надприродним чином, Незвичайні випадки на кладовищі, людей-упирів чи інших потойбічних істот тощо. З розвитком технічного прогресу ця тематика не занепадає, а навпаки доповнюється новими образами і мотивами.

Так поряд із описами незвичайних місць (напівзруйнованих або недобудованих будівель, пустирів, печер тощо) в оповідях з´являються незвичайні автомобілі (які можуть їхати без пального, але за це треба добре «годувати» їх «господаря» і їхати, «куди він хоче»); поряд із земними істотами потойбіччя з´являються космічні (небесні при-шельці, НЛО — неопізнані літаючі об´єкти і т. п.). Крім розповідей про незвичайні події на землі, зустрічаються усні оповіді про фантастичні надприродні ситуації під час космічних польотів, перебування астронавтів на місяці, у відкритому космічному просторі тощо. Джерелом значної частини цих бувальщин є інформація, почерпнута із засобів масової інформації і трансформована народною уявою. Жанр бувальщин — явище дуже складне і багатогранне, але мало досліджене. Як і легенди, вони відзначаються ускладненим ставленням до дійсності, історичні і суспільно-побутові факти тут відступають на задній план. Але у жодному разі їх не можна вважати вигадкою без життєвої підстави: неспроможність людей пояснити деякі факти чи обставини дійсності не може компенсуватись їх запереченням. Паранормальні явища сьогодні вивчаються фізиками, хіміками, психологами. Оповіді про них повинні стати об´єктом дослідження фольклористики.

§48. Поетика жанрів неказкової прози, їх зв´язок з художньою літературою та дослідження

 

Народні легенди, перекази, оповідання, бувальщини відзначаються плинністю, рухомістю текстів, тобто сталий сюжет (чи мотив) передається у вільній формі (імпровізується), зберігається лише основна інформація, а додаткова відбирається чи додається оповідачем суб´єктивно, виходячи з його життєвого досвіду, віку, аудиторії слухачів і т. п.

На відміну від казкової прози ці жанри не мають мовно-стереотипних стабілізуючих елементів чи формул (зачинів, повторів, кінцівок тощо). Єдиною наближеною до формульних елементів казки є поширена кінцівка топонімічних легенд і переказів: «...І відтоді село (місто, річку, ліс, гору і т. п.) стали називати (назва топоніма)»

Інформація у неказковій прозі подається звичайною розмовною прозовою мовою майже без поетичних фігур і мовних фразеологізмів (вони зустрічаються лише як елементи живої розповіді, а не зумовлені мовно-стилістичними особливостями жанрів). Естетичні якості творів повністю залежать від оповідачів (чим вправніший оповідач, тим колоритніше, образніша оповідь). Однак художньо-естетична привабливість досягається не завдяки використанню поетичних прийомів. Тут відсутні (або майже відсутні) традиційні для інших жанрів усної словесності паралелізми, метафори, символи, анафори, фонетично-ритмічні ефекти і т. п. Легенди та бувальщини захоплюють винятковістю і незвичайністю відтворюваних колізій і ситуацій. У них нема гіперболізації (описувані вміння є не гіперболізованими, а надприродними вміннями людей; ефект захоплення досягається не перебільшенням фізичних сил, а стислим, майже документальним описом надзвичайних можливостей тощо). Перекази та оповідання приваблюють закладеними в них простою життєвою мудрістю, накопиченим поколіннями досвідом, правдою про далеке і недавнє історичне минуле народу, що є наукою, застереженням наступним поколінням, національною пам´яттю.

Для неказкової прози не властиві розгорнуті пейзажі чи описи інтер´єру, ліричні відступи у вигляді описово-споглядальних картин чи медитативно-філософських роздумів. Розвиток дії не сповільнюється ретардаціями чи ремінісценціями. Основне — логічно послідовний виклад фактів, життєвих ситуацій з інформативною чи виховною метою. Оповідач, як правило, не вникає у внутрішній світ героїв, лише побіжно вказує можливі стани (страх, біль, холод). Розповідь може супроводжуватись діалогом, рідше — монологами чи думками, якщо оповідь ведеться від першої особи однини і оповідач є учасником подій. Зрідка використовуються прийоми гумору чи іронії.

Крім випадків простої передачі інформації чи оповіді з метою повчання, оповідання-спогади (меморати) можуть набувати характеру сповідальності чи покаяльності. Характер викладу залежить не лише від оповідача, а й від життєвої ситуації та аудиторії.

Спільні риси поетики жанрів неказкової прози дають необмежені можливості для їх взаємоперехідності, особливо щодо суміжних жанрів. Визначені критерії жанрів допомагають простежувати можливі шляхи переходу. Для зручності зіставлення подаємо їх у зведеній таблиці (с. 528).

Найлегше взаємопереходять твори жанрів, що відрізняються однією ознакою. Так, народне оповідання із збільшенням епічної дистанції (проміжок часу, що відділяє оповідь від зображуваних подій) стає переказом. Якщо ж така зміна відбувається з бувальщиною і вона втрачає локальну прикріпленість, то твір може перейти в ранг легенд. Легенда, втративши фантастичний компонент, стає переказом (особливо легко трансформується в цей жанр історична легенда) і навпаки. Подібно й народні оповідання, обростаючи новими фактами і деталями, можуть набувати рис незвичайності чи загадковості (особливо при відсутності необхідної для повноти розуміння інформації) і ставати бувальщинами.

Зв´язок жанрів народної прози з художньою літературою

Першими літературними творами, які увібрали риси і мотиви народної історичної прози, були літописи. Окрім згаданих вище легенд та переказів з «Руського літопису», є чимало зразків у літописах Величка, Грабянки, Самовидця. Тут знаходимо легенди про Хмельницького і Конєцпольського, Хмельницького і гетьмана Потоцького, Хмельницького і Чаплинського, а також народні перекази про фастівського полковника Семена Палія, «благородного розбійника» Сірка та ін.

 

Жанри Критерії	Легенда	Переказ	Народне оповідання	Бувальщина
1. Ознака часу (епічна часова дистанція)	дуже давній	менш давній	відносно недавній або теперішній	відносно недавній або теперішній
2. Ознака локальної прикріпле-ності чи неприкріпле-ності (епічна просторова дистанція)	не прикріп­лена до конкретної географічної чи історичної реальності або прикріплена лише формально (умовно співвідноситься з нею)	прикріплений до конкретного місця, території, історичної реальності, але в залежності від суспільної ваги змісту може набувати загальнонаціонального значення	локально прикріплене до конкретної території, історичної чи побутової реальності	локально прикріплена до конкретної території, історичної чи побутової реальності
3. Наявність чи відсутність надприродних персонажів (епічний ракурс)	надприродні персонажі наявні або їх властивості перенесені на реальних осіб	надприродні персонажі відсутні	надприродні персонажі відсутні	надприродні персонажі наявні або їх властивості перенесені на реальних осіб
4. Відношення оповідача до подій (епічна позиція)	оповідач перебуває на зовнішній щодо зображуваного позиції; не вказує джерела походження оповіді	оповідач перебуває на зовнішній щодо зображуваного позиції, рідко на внутрішній щодо зображуваного, але зовнішній щодо інших персонажів позиції (очевидець); вказує джерело походження оповіді	оповідач перебуває на внутрішній щодо зображуваного позиції (учасник), рідше на внутрішній щодо зображуваного, але зовнішній щодо інших персонажів позиції (очевидець); вказує джерело походження оповіді	оповідач перебуває на внутрішній щодо зображуваного позиції (учасник), рідше на зовнішній щодо зображуваного позиції; вказує джерело походження оповіді

 

З апокрифічними легендами про запровадження християнства на Русі перегукується драма Ф. Прокоповича «Володимир», у якій народний колорит твориться системою образів жерців, вістунів, вождів, а також язичницьких персонажів. Народні апокрифічні легенди використав Г. Сковорода у філософських творах, зокрема, «Змагання архістратига Михаїла з сатаною», «Пря біса з Варсавою», «Потоп зміїний»; зі старцівськими піснями споріднена його збірка «Сад божественних пісень». Апокрифічні легенди про життя в раю і пеклі знайшли відображення в поемі І. Котляревського «Енеїда».

Мотиви демонологічних легенд використовували М. Гоголь у повістях «Вій», «Ніч перед Різдвом», «Травнева ніч» та ін.; Л. Боровиковський в російськомовних прозових баладах «Хромой скрипач», «Кузнец» та ін.; Г. Квітка-Основ´яненко у повісті «Конотопська відьма», оповіданнях «От тобі й скарб», «Мертвецький великдень»; П. Білецький-Носенко у казці «Вовкулака»; М. Костомаров у творах «Мана», бувальщині «Больная». З народної демонології черпали сюжети для творів М. Вовчок («Чортова пригода», «Як Хапко солоду відрікся»), О. Стороженко (оповідання «Закоханий чорт», «Жонатий чорт», «Чортова корчма», «Мірошник», повість «Марко Проклятий»; його збірник «Народні оповідання» відкривається циклом «З народних уст»); С. Руданський (балада «Упир»).

Народні перекази — основа творів М. Костомарова «Тайнови-дец», «Співець Митуса», російськомовних повістей «Сын», «Кудеяр», «Сорок лет», «Черниговка», а також російськомовних творів Є. Гребінки «Неженский полковник Золотаренко», поеми «Богдан»; балади А. Метлинського «Підземна церква», повісті Г. Квітки-Основ´яненка «Перекотиполе».

Широко використовував народну прозу у своїй творчості Т. Шевченко, зокрема, на її основі написані поеми «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Іржавець», «Чернець», «Варнак», «Москалева криниця». У дусі народних переказів створені поеми «Титарівна», «Сотник», «Петрусь», апокрифічна легенда лягла в основу поеми «Марія»; історичний переказ про весілля Володимира і Рогніди стає сюжетним компонентом поеми «Царі». Історичні перекази використовують також П. Куліш у романі «Чорна рада», історичних драмах «Байда», «Петро Сагайдачний», «Цар Наливай»; С Руданський в поемі «Віщий Олег», книзі «Байки світовії», циклі «Лірникові думи», що складається з окремих частин: 1. Початок світу, 2. Велетні, 3. Цар Давид, 4. Соломон, 5. Бог на землі; циклі «Співи», де є твори «Олег — князь київський», «Павло Полуботок», «Павло Апостол», «Мініх», а також його гумористичних поезіях «Козак і король», «Турки і козак», «Хмельницький з ляхами». Віршованими переспівами народних переказів є твори Б. Грінченка «Скарб», «Дума про княгиню-кобзаря», «Сміливадівчина», «Марусята князенко», «Першажінка», «Христя», «З папороті цвіт»; поема Я. Щоголіва «Барвінкова стінка».

У другій половині 19 ст. розвивається реалістична проза, а тому на перший план виходить жанр народних оповідань. З´являється збірка «Народні оповідання» М. Вовчка; твори О. Кониського «Панська воля», «Дмитро Книш», «Грішники», повість «Семен Жук і його родичі»; збірка О. Маковея «Оповідання» та історична повість «Ярошенко». Народна історична проза інспірувала появу творів Г. Хоткевича «Довбуш», його історичних драм «Богдан Хмельницький», «О полку Ігоревім»; трагедії Ю. Федьковича «Довбуш або Громовий топір і знахарський хрест», його оповідання «Опришок»; збірку К. Гриневичевої «Легенди і оповідання», її повістей «Шестикрилець» та «Шоломи в сонці».

Джерела усної творчості широко використовував І. Франко. Поетичними переспівами легенд є поеми «Смерть Каїна», «Істар», «Цар і аскет», «Легенда про святого Маріна», розділ «Легенди» у збірці «Мій Ізмарагд». Історичні перекази він опрацював в оповіданні «Хмельницький і ворожбит», історичних поемах «Іван Вишенський», «На Святоюрській горі», «Кончакова слава», драматичній поемі «Сон князя Святослава», повістях «Петрії і Довбущуки», «Захар Беркут». У дусі народних оповідань написані його твори «Свинська конституція», «Добрий заробок», «Історія кожуха», ряд дитячих оповідань.

Народні легенди використали М. Коцюбинський у «Тінях забутих предків» (зокрема про створення світу Арідником, про Чугайстра, Щезника та ін.); Н. Кобринська в оповіданнях «Відьма» (інша назва «Судильниці»), «Чудовище» («Чортище»), «Хмарниця»; Дніпрова Чайка у творах «Дівчина-чайка», «Мара»; Леся Українка у драмі «Лісова пісня». Вона також здійснила поетичні переспіви легенд у творах «Жертва», «Саул», «Сфінкс», «Віла-посестра», «Ізольда Білорука», легендарному триптисі 1. «Що дасть нам силу?» (апокриф), 2. «Орфеєве чудо» (легенда), 3. «Про велета» (казка). Авторською інтерпретацією легенди про Юду є її драматична поема «На полі крові». Цей сюжет розробив С. Черкасенко у драмі «Ціна крові». Він також створив віршовану трагедію «Про що тирса шелестіла», головним героєм якої є Іван Сірко; історичні драми «Коли народ мовчить», «Северин Наливайко», «Богдан Хмель», «Вельможна пані Кочубеївна»; роман з козацьких часів «Пригоди молодого лицаря» та його продовження «Блиснем шаблями, як сонце в хмарі». Мотиви легендарно-історичної прози використовували О. Олесь («Над Дніпром», «При світлі ватри», «Ніч на полонині», «Земля обітована»); А. Чайковський («На уходах», «За сестрою» та ін.); Ю. Опільський в історичних творах «Іду на вас», «Ідоли падуть», «Золотий лев», «Сумерк»; В. Будзиновський в повістях «Пригоди запорізьких скитальців», «Осаул Підкова», «Під одну булаву»; І. Кочерга у драмі-феєрії «Марко в пеклі», п´єсах «Свіччине весілля», «Ярослав Мудрий»; В. Гренджа-Донський (книга «Оповідання з карпатських полонин», а також його поеми «Червона скала» (в основі — переказ про Хустський замок), драматична поема «Золоті ключі срібної землі», повість «Ілько Липей, карпатський розбійник» та трагедія «Попадя»).

Вагомою сторінкою у розвитку української історичної прози стали епічні твори Б. Лепкого, у яких він використав народні джерела, зокремапенталогія «Мазепа» («Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава» та «Від Полтави до Бендер»), його історичні повісті «Крутіж», «Вадим» та ін.

Народну прозу використовували поети початку 20 ст., зокрема О. Олесь у книзі «Княжа Україна» («Аскольд і Дір», «Олег», «Поход на Царгород», «Ігор», «Похід Ігоря на арабів і персів» та ін.); В. Пачовський («Сріберний дзвін», «Золоті ворота», «Князь Лаборець»); С. Гординський (збірки «Слова на каменях» та «Легенди гір»). Талановитими обробками легенди є поема М. Вороного «Євшан-зілля» та однойменне оповідання Л. Мосендза. В. Сосюра в поемі «Мазепа» використав легенди про молодість гетьмана; спорідненими є однойменна поема Ю. Дарагана, Ю. Липи «Гетьман Іван Мазепа» та ліричний цикл «Київські легенди». Мотиви апокаліптичних легенд пронизують збірку Д. Загула «На грані», поезію П. Тичини «Відчиняйте двері». Народна проза майстерно вплетена у поему Т. Осьмачки «Поет». Поетичним осмисленням мотивів історичного народного епосу є творчість поетів «Празької школи», зокрема Є. Маланюка («Земна Мадонна»), О. Ольжича, О. Лятуринської, О. Стефановича та творчість інших поетів-еміґрантів.

У дусі народної прози написані епічні твори С. Васильченка «Чарівний млин», «Відьма», «Чорні маки», «Отруйна квітка», «Добрі очі», «Сирітськесонце», «Золотадіжа», «Калина», «Чарівнакнижка» та ін. Спробу нового погляду на українську демонологію здійснив В. Королев-Старий, який написав книги «Нечиста сила», «Для дорослих казки та легенди». Збірку легенд «Во дні оне» видала його дружина Наталена Королева. Згодом з´явилися ще два томи її «Старо-київських легенд». Мотиви легенд опрацьовані у творах Ю. Хорунжого «Скіфова журба», О. Палійчука «Колиска Дажбога», В. Петрова (Домонтовича) «Помста», «Приборканий гайдамака», М. Хвильового «Легенда».

Характер народних оповідань мають твори М. Івченка (збірки «Шуми весняні», «Імлистою рікою», «Порваною дорогою», «Землі дзвонять»); В. Підмогильного «Іван Босий», «Старець», «Гайдамаки», «На селі», «Син», «Дід Яким», «Ваня» (збірка «Проблема хліба»); Ю. Косача (збірка оповідань та повістей «Чарівна Україна» та повість «Глухівська пані»); М. Стельмаха (збірка «Березовий сік», фольклорно-етнографічні мотиви зустрічаються в його романах «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль», «Правда і кривда», «Чотири броди» та ін.).

Народні перекази стають основою великої прози другої половини 20 ст. передусім у творах П. Панча «Гомоніла Україна», Ю. Мушкетика «Семен Палій», «Гайдамаки», «Яса»; І. Білика «Меч Арея»; Р. Федоріва «Рудий опришок», «Жбан вина», «Квіт папороті», «Колиска з яворового дерева», «Яре зерно», «Танець Чугайстра», «Знак кіммерійця», «Отчий світильник»; П. Загребельного «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Роксолана»; Р. Іваничука «Мальви» («Яничари»), «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської»; В. Шевчука «Дім на горі», «Три листки за вікном» та ін. Апокрифічну легенду про Йосипа Прекрасного використав І. Калинець у повісті «Молімось зорям дальнім», сюжети легенд і переказів — Ірина Калинець у поемах «Осліплення Василька Теребовельського», «Сірчан», «Дорошенко», «Трьохсвятительська каплиця» (збірка «Остання з плакальниць»), «Гетьманівна», «Кончаківна», «Довбуш» (збірка «Тирсою в полі»). Легенди органічно входять у творчість Ліни Костенко, яка у збірці «Над берегами вічної ріки» подала твори «Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковиця в Лемешах», «Князь Василько», «Горислава — Рогніда», «Древлянський триптих» та ін. Поетикою народних оповідань характеризуються етюди В. Симоненка збірки «Вино з троянд» («Кукурікали півні на рушниках», «Чорна підкова», «Весілля Опанаса Крокви», «Дума про діда» та ін.).

 

Дослідження жанрів народної неказкової прози

Перші записи народної неказкової прози знаходимо вже у літописах, зокрема в Руському літописі — оповідях про апостола Андрія, обрів, Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, смерть віщого Олега, убивство князя Ігоря і помсту княгині Ольги. Літописці постійно фіксували легенди та перекази про значні історичні події, видатних державних діячів. У 90-х роках 16 ст. зафіксовані українські перекази у подорожніх нотатках австрійського посла Еріха Лясоти. Він у Києві записав оповідання про чарівне дзеркало у Київській Софії, яке начебто допомогло княгині дізнатися про подружню зраду чоловіка, та про богатиря Чобітка, який чоботом перебив своїх ворогів.

Пізніше записи легенд і переказів подані у проповідницькій літературі 17—18 ст. Так, у збірнику «Небо новое» І. Галятовського відтворені перекази про бурю на Чорному морі 1629 р. і татарського хана Буняку.

Особливе зацікавлення фольклористів цим жанром виявляється з початку 19 ст. Серед дослідників — М. Костомаров («Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях», 1871; «Малорусские народные предания и рассказы», 1877); В. Милорадович («Заметки о малорусской демонологии», 1899; «Малорусские народные поверья и рассказы о Пятнице», 1902); А. Свидницький («Остатки от времён доисторических (Народные предания)»); А. Онищук («Матеріали до гуцульської демонології»). Вони були серед наукових зацікавлень М- Драгоманова («Малорусские народные предания и рассказы», 1876), П. Куліша, П. Іванова, П. Сфименка, Ю. Олтаржевського, П. Чубин-ського, М. Сумцова, Б. Грінченка, Ю. Яворського, Я. Новицького, Д. Явор-ницького та ін. Народній прозі присвячена друга частина праці І. Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу» (1876).

Особливо цінні матеріали містять збірники «Галицько-руські народні легенди, зібрав Володимир Гнатюк», Т. 1 («Етнографічний збірник», Т. 12—13, Львів, 1902—1903) та «Народні оповідання про опришків» («Етнографічний збірник», Т. 16, Львів, 1910). Неодноразово звертаючись до народної прози, В. Гнатюк вперше зосередив увагу на народних оповіданнях, зокрема, в праці «Словацький опришок Яношік в народній поезії», де докладно зіставляв історичні факти та художні мотиви легенд і переказів про Кармелюка, Довбуша, Яно-шіка. Йому також належать дослідження бувальщин та демонології («Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків», тритомне видання «Знадоби до української демонології»). Багаті матеріали поміщені також у п´ятому томі В. Шухевича «Гу-цульщина». Цій же темі присвячене ґрунтовне дослідження Г. Бу-лашева «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях».

Народна проза привертала увагу І. Франка. У 1896—1910 pp. він опублікував п´ятитомне видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів». Йому належать також статті «Як творять слов´янську міфологію», «Людові вірування на Підгір´ю» (Львів, 1898), дослідження особливостей робітничого фольклору. З-поміж інших дослідників кінця 19 — початку 20 ст. вирізнялися М. Грушевський (5—6 томи «Історії української літератури»); Ф. Колесса («Людові вірування на Підгір´ї в с Ходовичі Стрийського повіту», Львів, 1898), Д. Щербаківський («Сторінка з української демонології», Київ, 1924), В. Дашкевич («До питання про залежних тварин в уявленнях українського народу (3 поля вивчення народного світогляду)», Харків, 1927) та ін.

Серед фольклористів радянського періоду помітне місце займають праці В.І. Тищенка, Г.С. Сухобрус, В.Г. Бойка. Особливої уваги заслуговують моноґрафії М.С. Грицая «Давня українська проза», (К., 1975), О. Дея «Легенди та перекази» (К.: Наук, думка, 1985), В. Дави-дюка «Українська міфологічна легенда» (Львів, 1992), В. Сокола «Народні легенди та перекази українців Карпат» (К.: Наук, думка, 1995). Пильним дослідником жанру народних оповідань є С. Мишанич.

Жанри народної прози потребують подальшого вивчення та осмислення, особливо жанрові різновиди, пов´язані з народною демонологією, забороненими у радянський час сторінками історії та історичними постатями.

 

 

Література

 

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. — К.: Довіра, 1993. — 414 с

Виклади давньослов´янських легенд, або міфологія, укладена Я.Ф. Головацьким. — К.: Довіра, 1991. — 96 с

Войтович В. Сокіл-Род. Легенди та міфи стародавніх українців. — Рівне: Оріана, 1997. — 332 с

Грушевський М. Історія української літератури: У 6 т., 9 кн. —• Т. 4. — Кн. 1—2.

Давидюк В.Ф. Українська міфологічна легенда. — Львів: Світ, 1992. — 176 с.

Драгоманов МЛ. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 46—60, 456— 461.

Калинова сопілка: Антологія української народної прозової творчості. — К., 1998. — С 248—388.

Кейда Ф., Мишанич С. Гайдамаки та опришки — виразники національно-визвольних змагань українського народу. — Донецьк, 1995. — 101 с

Колесса Ф. Українська усна словесність. — Едмонтон, 1983. — С 136—144.

Легенди Карпат / Упоряд., заг. ред. Г.І. Ігнатовича; Післясл. П.В. Лінтура. — Ужгород, 1968. — 304 с

Легенда нашого краю / Ред.-упоряд. П.М. Скунць. — Ужгород, 1972.— 216 с.

Легенди та перекази / Упоряд. та приміт. А.А. Іоаніді; Вступ, ст. О.І. Дея. — К.: Наук, думка, 1985. — 400 с

Легенди Тернопільщини. — Тернопіль, 1992. — 94 с

Мишанич С.В. Усні народні оповідання: Питання поетики. — К., 1986. — 327 с

Народні оповідання / Вступ, ст. С Мишанича. — К.: Дніпро, 1986. — 336 с

Народні оповідання / Упоряд., вступ, ст. С М