Жанри літнього циклу календарно-обрядової творчості

 

Відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри усної народної творчості, що їх супроводжували: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, собіткові пісні, царинні пісні.

Маївки (майські пісні) — твори календарної обрядовості початку літа, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались описані обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов´язані з нею ігрища молоді. Ці твори менш збережені і досліджені, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат, подвір´їв:

Звеселіло подвір´я

Уся череда, уся,

Прийшло зелене іря...

Тільки скотаря нема.

...Везе Касійко бука,

Пішов скотар на зілля

Бука зелененького

Нинька свята неділя.

Для ґазди молоденького.

Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувались обряди прикрашання худоби, що зберегли зв´язок із тотемними поклоніннями, і носять серйозний характер (ці твори іноді носили назву пастуші пісні):

Мене мама будила (2)

— І бисте вінки вили (2)

І так мене просила.

Худобу намаїли.

Аби я збирав цвіточки (2)

Як буде веселонька (2)

Худобі на віночки.

Та й буде здоровонька.

Далі хлопці і дівчата сходяться докупи і радяться, як краще вити віночки, і, виплітаючи їх, величають корівок за молоко, сметану, масло, сир. У деяких піснях зустрічаються звертання до окремої корови:

Вийся, віночку, гладко.

Пасла Красечка, пасла,

Як червоненьке ябко.

Цебер каші принесла.

Та й вийся, увивайся,

Ой ми вінки ввивали,

На корову придайся.

Щоби-сьмо Красю вбирали.

В окрему групу виділяються майські пісні, якими супроводжувалися обряди водіння тополі, куста, кралечки — «замаяної» дівчини, яку водили дівчата від двору до двору:

Стояла тополя край чистого поля.

Рефрен: Стій, тополенько, стій не розвивайсь,

Буйному вітроньку не піддавайсь...

Цей обряд зберігає не лише зв´язок із анімістичними уявленнями, а й з Великодніми святами на основі вшанування культу покійників. В обряді «куста» також звучать мотиви проводів дівчини до зеленого гаю, її зустрічі з парубком чи козаком, розмова між ними. У цьому виявляється поєднання культу духів з ігрищами молоді в час Зелених свят.

Тема весняних молодечих ігор продовжується у маївках, якими супроводжувались ритуали «гойдалки» — гойдання дівчат та хлопців на «вербових колисках», що передували їх любовним забавам:

Ой у лісі, при горісі, при дубку,

Щоб було видненько далеко.

Там повісив Іваньо гойдалку.

Щоб твої биндочки маяли,

Та посадив Голяну — кохану.

Щоб твої перстені сяяли.

Гойдайся, Голяно, високо,

Часто така гойдалка називається колискою. Можливо, подібний ритуал очищення повітрям здійснювали і з покійниками, що дійшло до нас в окремих елементах казок, де мертву царівну підвішують у лісі у скляній чи кришталевій колисці (труні). Подекуди подібні ритуали відбувались на Великдень у зв´язку із культом померлих предків.

У маївках часто зустрічаються любовно-еротичні мотиви та мотив ворожіння по куванню зозулі, що споріднює їх із гаївками:

Іграла зіронька, іграла,

З ким ти, дівочка, гуляла? І гуляла?

— З тобою, хлопчичок, з тобою, і з тобою,

Під зеленою вербою, і вербою.

Над холодною водою, і водою,

Під колючою грушею, і грушею,

З тобою, хлопчик, з душею, і з душею.

Маївки, як і більшість жанрів календарної обрядовості, є творами усної народної пісенності, де дійство поєднується зі словом, вони нерідко виконуються у формі діалогу.

Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов´язаний із святкуванням Русалій (Русального тижня, Русального великодня). Оскільки це свято було пов´язане з духами землі і води, то у русальних піснях широко відображені не лише їх архетипи, а й образи, що їх супроводжують: ночі, місяця, берега, річки, криниці, верби тощо. Так, образ місяця в піснях-замовляннях виявляє зв´язок із астральним культом і є невід´ємним атрибутом русалчиних гулянь (вважалось, що при місяці вони виходять із води і водять хороводи):

Ой вигляни, срібний місяцю, із-за хмароньки, Бо повинна вийти з води сестра-русалонька. Розпрощалася вона зі світом, моя мила, А сьогодні повинна вийти, бо зелена неділя.

Частий мотив цих творів — прохання русалками у жінок полотна, сорочок чи наміток:

Сиділа русалка на кривій березі,

Просила русалка у жіночок наміток,

У дівочок сорочок:

— Жіночки-подружки, дайте мні намітку!..

Щоб задобрити русалок, жінки у ці дні самі розвішували по деревах дарунки.

Хоча русальні пісні сповнені глибокого ліризму, поетизації образів лісових, польових та водяних істот, вважалось, що русалки можуть завдавати багато шкоди людям і навіть забрати їх із собою «на той світ». Частим у цих творах є мотив загадування русалкою загадок людині, з якою вона зустрілась:

Ой біжить, біжить мала дівчина.

Загадаю тобі три загадочки,

А за нею та русалочка:

Як угадаєш — до батька пущу,

Та послухай мене, красна панночко,

Не угадаєш — до себе возьму.

Тут образ дівчини-семилітки перегукується із відповідним казковим персонажем. Усі ці загадки, як і їх відгадки, архетипні, сягають корінням глибокої давнини, сповнені сакральним змістом, сприймаються як такі, які може відгадати лише посвячена людина:

А що грає — голос має?

Щоб я того не д´гадала:

А що плаче — сліз не має?

Скрипка грає — голос має,

А що біжить без пригону?

Сокіл плаче сліз не має,

А що світить в ясну пору?

Вода біжить без пригону,

А що в´ється круг деревця?

Місяць світить в ясну пору,

А що горить без полум´я?

А хміль в´ється круг деревця,

А що росте без кореня?

Сонце горить без полум´я,

— Хіба би я не дівчина,

— Камінь росте без кореня.

Але дуже часто ці пісні завершуються тим, що «Дівчина загадочок не вгадала, Русалочка дівчину залоскотала».

Завершувались Русалії урочистими проводами русалок із села, що супроводжувалось подекуди водінням дівчини, її ритуальним поливанням, проводами до води (що, очевидно, є заміною колишнього жертвоприношення, після якого вона сама «ставала русалкою»). Тема проводів русалок теж знайшла своє відображення у русальних піснях:

Проводили русалочки, проводили, Або:

Проведу я русалоньку до бору,

Щоб вони до нас не ходили,

А й сама вернуся додому.

Да нашого житечка не ломили,

Ми свою русалоньку проводили.

Да наших дівочок не ловили.

Гіркою осикою заломили.

Як у весняний період, у час Зелених свят та Русалій були і свої особливі ігри. Серед хлопців поширеними були бої, перебої та перегони. Бились один на один чи група проти групи. Ці ігри були дуже різноманітними за своїми правилами — учасники могли битись кулаками чи без рук (тільки грудьми). Можливо, ці ігри були символічним утвердженням повної перемоги літа над зимою, або ж були змаганнями між двома парубочими громадами. М. Костомаров висловлює думку, що ігрища на тематику боротьби є замовляннями перед військовими діями, війнами.

Зовсім іншого характеру була ритуально-обрядова гра «завивання берези» (на деяких територіях вона носить назву кумування). Цей обряд відбувався в лісі. Дівчата й хлопці парами завивали гілки на березі колом, обнімаючись крізь нього. Тоді хлопець зрізав цей «вінок», щоб гілки не розійшлися, а дівчина кидала його на воду, ворожачи на ньому, як у час купальських свят. Учасники обряду (чи це пара — хлопець з дівчиною, чи двоє дівчат) ставали кумами — найближчими друзями:

Ой кумочки, да голубочки,

Ми у ліс ідем, ми кумиться йдем!

І покумимося, й поголубимося!

А на дубочку два голубочки:

Они кумляться, обіймаються й пригортаються...

Також парубки з дівчатами грали гру «Горюдуба», що теж є глибоко символічною: пара (дівчина з хлопцем) втікає від «ловця», який ловить дівчину, а всі у цей час вигукують: «Гори, гори ясно, щоби не погасло!» Ця гра була провіщенням купальських свят, щоб ясно горіло і сонце, і вогнище, яке воно уособлювало.

Отже, за тематикою, мотивами та образністю русальні пісні виявляють зв´язок із жанрами весняної обрядовості, із повір´ями, легендами, забобонами, а також містять казкові елементи та приказки.

Найбільшим розгаром у проведенні ритуалів та ігрищ літнього періоду було свято Купала. У давнину воно відбувалося із виконанням багатьох ритуалів та магічних дій, ворожінь, гульбищ, що супро воджувались купальськими піснями. Уривки деяких із тих, що дійшли до нас, є сакральними і виявляють тісний зв´язок із давніми віруваннями, за якими цей день вважався шлюбом води і сонця (Лади з Купалом):

Гей, око Лада, Гей, Ладо!

Леле Ладове, А ти, Перуне,

Гей, око Ладове, Отче над Ладом!

Ніч пропадає. Гей, Перуне,

Бо око Лада Дай дочекати

З води виходить, Ладі Купала!

Ладове свято

Нам приносить.

Серед міфічних персонажів у купальських піснях поширений образ Марени, що уособлює хмару, родючу вологу: «Коло Мареночки— Купало, Грає сонечко на Івана!», «Коло Мареноньки ходили дівоньки, Стороною дощик іде, стороною». Подекуди зустрічаються пісні-замовляння до Марени: «Ой, Марено, чорна гадино, З´їла місяць, з´їла сонце... їсть зірки й дрібненькі дітки...» Тому на деяких територіях існував обряд «топити Марену», що символізував перемогу над дощовою хмарою під час жнив, які наближалися. При цьому співали: «Утонула Маренонька, утонула, Наверх кісонька зринула...».

Значну групу купальських пісень складають твори закликального характеру, якими молодь скликалась на свято. У них нерідко звучали заклинання та прокляття тих людей, які не прийшли величати Купала (ці твори, очевидно, виникали у період двовір´я і стосуються християн, які не підтримували поганських звичаїв):

Поставлю я вербу.

Щоб вона сіла та й не встала,

Сама сяду зверху.

Щоб вона сіла лемішкою,

На вербі я сиджу, гукаю.

Щоб її везли теліжкою,

Дівчат на Купайла скликаю.

Щоб вона сіла колом, колом,

Котра не вийде на Купайла,

Щоб її везли волом, волом...

Анафоричні повтори роблять цей твір наближеним до магічних заклять.

Серед купальських пісень є велика група творів, якими супроводжувалося збирання квітів та наряджання Купайлиці, обряд вінко-плетення:

Заплету віночок,

Ой пущу віночок

Ой полинь, віночку,

Заплету шовковий,

На биструю воду,

Прудко за водою.

На щастя, на долю,

На щастя, на долю,

На щастя, на долю,

На чорнії брови,

На милого вроду.

Милому зо мною.

Вінок у купальських піснях є давнім язичницьким архетипом як символ річного коловороту, сонячного світила, безконечності; а також — дівочості, долі. Він є обов´язковим атрибутом весняно-літніх ігор та ворожінь. Одним із поширених ритуалів був обряд ворожіння на вінках, за яким під «дерево щастя» садили прибрану дівчину із зав´язаними очима, «роль якої полягала в тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя (спалення антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення)». Біля неї клали сплетені заздалегідь вінки зі свіжих та зів´ялих квітів. Вона давала кожній дівчині вінок, що був символом її майбутньої долі. Цей обряд супроводжувався такими піснями-замовляннями:

Ой шаріла вишенька, шаріла, Або: Вийди, вийди, Фортуно,

А під нею дівчина сиділа...

До нашого Лада — гай!

... Купайлочко-Фортуно, ти є там,

Подаруй віночки нам,

Подай сюди вінець щастя нам...

Ой Купало-Купалочка,

Віночки подай!

Іншим видом ворожіння на вінках був обряд пускання їх за водою, і за тим, як вони плили (швидко, обертаючись, тонучи, зв´язавшись з іншим вінком тощо), загадували майбутню долю.

Обряд вінка також фігурує у ряді купальських ігрищ еротичного характеру:

По садочку ходжу, виноград саджу,

Посадивши та й поливаю,

Ой поливши та й нащипаю (щипають дівчата хлопців).

Нащипавши, віночка зів´ю,

Віночка звивши, на воду пущу:

Хто вінка пійме, той мене візьме...

Потім дівчата розбігаються врізнобіч, а хлопці намагаються їх зловити.

Удень купальські ігри відбувались навколо рядженого деревця (Купайлиці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», символізуючи з´єднання землі з небом. Залишки давніх ритуалів є свідченням того, що це полум´я вважалося жертовним, його наділяли магічною силою: «У давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп — солярних тварин». Купальське вогнище та обряд, що відбувався навколо нього, називали собіткою, відповідно пісні, якими він супроводжувався — собітковими. Ці твори зафіксували елементи замовлянь, опису цього дійства:

Долішняни, горішняки,

Сходьтеся до нас на собітку,

Спечемо вам сліпу кішку....

Освячення вогнем:

А де той святий Ян,

Освяти нам наше зело,

Що нам три огні клав?

Наше зело і корене,

А ти, Яне, святий Яне,

Што на огень положене...

На думку багатьох дослідників, обряд перестрибування через полум´я є видозміною архаїчної жертви «переведення через вогонь»:

Ой на Купала вогонь горить,

їй віночка не загубіте,

Ой там Ганнусю перевозять.

її віночок рутв´яненький,

Ой помаленьку її везіте,

їі Іванко молоденький...

Згодом обряд перестибування через вогонь став символічним очищенням перед жнивами. Подекуди купальське багаття розкладали над водою, і хлопці з дівчатами, що перестрибували через собітку, падали у воду. Потім молодь ішла у гущавину «шукати цвіт папороті».

На деяких територіях Купала не спалювали у вогні, а топили. Це було пов´язано ще з одним відомим ритуалом, який проводився вранці після святкової ночі, — купання молоді у воді — і вважався обрядом очищення після оргій. Тому тут вода, як у всій календарній обрядовості, є обов´язковим архетипом. У цьому виявляється зв´язок купальських пісень не лише із жанрами весняного та літнього циклів, а й з колядками та щедрівками, у яких нерідко зустрічаються мотиви знесення дівочого вінка у річку, перехоплення молодцями дівчини-перевізнички, переведення через потік тощо. Як у всій давньослов´янській ліриці, вода у купальських звичаях та піснях є символом парування, вінчання (очевидно, етимологічно від «вінок»):

Ой на Йвана на Купала,

Там Марія купалася,

Там Марія в воду впала,

Ой на Йвана, на Купала,

Ой на Йвана, на Купала,

Там з Іваном вінчалася...

Часто картини купальського купелю хлопця та дівчини подаються алегорично:

Ой загородю терном річку,

Із лебідкою вітатися...

Та пустю лебедя і лебідочку,

То не лебедь і не лебідочка, —

А сама буду дивитися,

То Ригор парубок,

Як буде лебідь купатися...

І Наталя дівка...

Частий мотив віддання дівчини тому молодцеві, що витягне її із води, коли вона топиться, або зловить у воді її вінок. Такі твори нерідко завершуються трагічно:

Подобіцявсь Іванко віночок поняти,

Як ступив ногою — по пояс водою,

Віночок поняти, дівоньку взяти.

Як ступив другою — на дно головою...

У купальських піснях дуже часто зустрічається мотив потопання дівчини, яка просить порятунку у своїх рідних — батька, матері, сестри, брата, але ті відмовляються її рятувати. Подекуди він може сприйматись як покарання дівчини за непослух, але Е. Тайлор, вказуючи на значне поширення цього мотиву у різних народів, дає інше пояснення: водні духи, за язичницькими уявленнями, вимагають Чертов, тому «абсолютно очевидно, що з цієї точки зору спасіння потопаючого, тобто виривання жертви із кігтів водяного духу — це безглуздий виклик божеству, який навряд чи зможе залишитися непімщеним...».

Оскільки купальська ніч була часом язичницьких оргій, то тема кохання та тілесної любові є однією із центральних у цих піснях:

Малая нічка проти Купала,

Ночувала другу у темному лугу,

Де ти, дівчинонько, да ночувала?

Вставай, козаче, невірний другу,

Ночувала нічку у барвіночку,

Ночувала третю під ожиною,

Вставай, козаченьку-недовірочку.

Із вірною да дружиною.

У купальських піснях ряд мотивів та образів перегукуються з русальними. Таким, зокрема, є мотив загадування дівчині загадок парубком або його посланцем:

Молодий Марку, чи спиш, чи лежиш?

Пливіть, стрілочки, до моєї дівочки,

Не сплю, не лежу, стрілочки стружу,

Загадайте їй три загадочки,

Котрі луччі — в пучечки в´яжу,

Як одгадає, так моя буде,

В пучечки в´яжу, на Дунай пускаю:

Не одгадає, не моя буде...

Із приходом християнства та принесенням на слов´янські землі нової моралі церква вела боротьбу проти язичницьких оргій як складового елементу ритуально-магічних дій, вважаючи їх розпустою та ідолопоклонством. Зокрема М. Грушевський цитує слова псковського монаха Памфіла (16 ст.) про це свято: «Коли прийде празник Рождества Предтечевого, то в святу ту ніч трохи не все місто схвилюється, і по селах показяться — з бубнами, з сопілями, з гудінням струнним і всякими неподобними граннями сатанинськими, з плесканням і плясанням: жінки і дівчата головами махають, устами видають недобрі кличі, препогані бісовські пісні, хребтами вихиляють, ногами скачуть і топчуть»; та описи зі «Стоглава»: «Против празника і вночі на самий празник, весь день і до ночі чоловіки, жінки, діти по домах і на вулиці, і над воду ходячи, забавляються всякими грами, скоморошеством, піснями і плясами сатанинськими, гуслями й іншими способами і паскудними образами; тут хлопці і дівчата безчестяться; коли минає ніч, ідуть на ріку з великим криком, як біснуваті; миються водою і, вернувшися додому, падають як мертві від великого «клопотання». Тому в багатьох купальських піснях, що належать до пізнішого періоду, звучать мотиви заборони батьками йти дівчині на гульбища, покарання братом сестри, що не послухала цієї поради, потопання дівчини під час купання і марне намагання отримати допомогу від інших дівчат та хлопців. Згодом церква у цей день встановила свято святого Івана. Не маючи біблійного підґрунтя, воно стало продовженням язичницького звичаю, який у видо зміненій формі був закріплений тогочасною церквою. Синкретизмом елементів язичництва та християнства позначена більшість купальських та собіткових пісень пізнішого періоду творення, на зразок:

Свята Пречиста собітку палила — Дай же нам, Господоньку,

І всіх святих просила. Першеє поломіненько — озимое

Всі святиї на собітці били, житцо,

Господа просили. Господа хвалили: Другое поломіненько — пшеничка,

Третєє поломіненько — горошок...

У наш час залишки цього свята зберігаються в народі за традицією.

Ще одним жанром усної народної творчості літнього циклу є твори, відносно пізніші за походженням і пов´язані з Петрівкою.

Петрівка починалась відразу ж після святкування Русалій, а пісні, що виконувались у цей час, називались петрівчані (або петрівчанські). У них розробляється тематика творів календарної обрядовості зимоого та весняного циклів. Пора теплих літніх ночей була періодом молодечих забав, кохання, підшукування пари для подружнього життя, рій про майбутнє. Петрівчані пісні, як й інші подібні жанри, зберіають елементи давніх вірувань, форму замовлянь, архетипову обазність:

Петрівочка наступає —

Ячмінь колос викидає —

Сива зозуленька вилітає.

Соловейко голос покидає,

Собі соловейка викликає: А як петрівочка минається,

— Ой вилинь, вилинь, соловеєчку

Сива зозуленька ховається, З

вишневого саду та у темний луг,

По борозенках скитається.

А із лугу — на калиночку.

Та будеш щебетати,

А я біля тебе жалібно кувати!

У цих творах часто зустрічаються образи-символи прадавніх тотемів-дерев (верби, дуба, явора, берези, калини, терену); птахів (зозулі, олов´я, перепілки); рослин (барвінку, цар-зілля, рути, льону, гречки, оноплі); а також — архетипи дощу, річки, небесних світил, пшеничого поля, вогню, тощо.

Мотивами кохання петрівчані пісні перегукуються із веснянками та гаївками любовно-еротичної групи та із близькими за тематикою колядками та щедрівками:

Ой ти, петрівко петрівчата,

Прийшов Андрійко та й торгає:

Ти, зозуленько дубрівчата,

Вставай, Антосько, вже світає!

Не куй так рано й у цім борі,

Й уже черідка на вигоні,

Не буди мене молодої.

Й уже косарі в чистім полі,

Нехай мене та й той збудить,

Й уже Антоська й у коморі

Котрий мене вірно любить.

З своїм Андрійком на розмові.

Але порівняно з іншими жанрами календарно-обрядової творчості °ни більшою мірою пройняті ліризмом, подекуди — глибоким смут ком за літом, що минає, швидкоплинністю людського життя. Цим петрівчанські пісні подібні до родинно-побутової лірики. У них часто зустрічаються мотиви нерозділеного кохання, розлуки, печалі. Нерідко вони будуються на основі паралелізмів, де дівчина постає в образах зозулі, голубки, перепілки; а парубок — сокола, яструба, голуба; або ж молода пара зображена в образах дерев над водою чи у гаю:

Перепеличенька, ряба, невеличка,

Схилив головоньку згори додолоньку.

По бору літає, траву розгортає,

«Сивий соколоньку, гордуєш ти мною,

Траву розгортає, сокола шукає.

Як вітер горою, сонце калиною,

Сивий соколонько сидить

Сонце калиною, козак дівчиною»...на дубоньку,

Тема кохання у петрівчаних піснях часто супроводжується мотивами коротких ночей, звертаннями до зозулі, щоб та не кувала вранці, не будила дівчину:

Петрівочка да мала нічка,

Шила, вишивала шовком, біллю,

Не виспалась наша дівочка,

Своєму козаченьку да про неділю.

Вона не спала да рушнички

Вона раненько вставала,шила,

Утираться козаченьку давала...

Часто у звертаннях до зозулі молода дружина нарікає на нелегку долю:

Ой дібрівная да зозуленько,

В мене свекорко да не батенько,

Да не куй же рано у діброві,

В мене свекруха да не матінка,

Да не збуди мене молодої.

Ізбудять мене да ранній тебе...

Період петрівки був часом вибілювання полотна, і ці мотиви теж знайшли своє відображення у творах. О. Потебня звертає особливу увагу на образи-символи пряжі, полотна, у піснях про заміжжя дівчини: «Можна думати, що у петрівчаній пісні біла пряжа — символ самої дівчини: вона тонка і біла, якщо та вийде заміж за милого і буде коханою; товста і не біла в іншому випадку».

Подібні до родинно-побутових творів пісні про недолю дівчини, виданої проти її волі заміж, якій «да не дали люди да догуляти, Русою косою да домаяти»; чи невеселе і сповнене турбот життя молодої дружини у родині чоловіка, де усі ставляться до неї вороже, змушують важко працювати. У них мотив коротких ночей і звертання до зозулі набирає іншого звучання: для молодої жінки петрівчанські ночі занадто короткі, щоб відпочити від непосильної щоденної роботи. Звертання у цих піснях до теми нелегкого родинного життя є свідченням того, що за походженням вони відносяться до пізнішого періоду, ніж інша календарно-обрядова лірика. Вони також не виявляють тісного зв´язку із обрядами, зберігаючи лише натяки на окремі ритуали чи ігри (зокрема літні бої):

Ой на ставу, на ставу два качурі б´ється,

Гей-гей, ох-ха-ха, два качурі б´ється!

А в дівчини під вікнами два парубки б´ється,

Гей-гей, ох-ха-ха, два парубки б´ється!

— Не бийтеся, не лайтеся, я вас обох люблю,

Іванові ручку дам, Степанова буду.

Гей-гей, ох-ха-ха, Степанова буду.

Поширеним серед петрівчаних пісень є мотив заручин дівчини у цей період:

Ой Петре, Петре, Іване,

Не буде Ярина без пари.

А вже наша петрівочка минає.

Наступить хмара, дощ буде,

А дівчина Ярина чоловіка не має.

Ой прийде Павло, то пара буде.

Не буде дощу без хмари,

Незважаючи на згадки про дощ як родючу вологу — символ парування, у цих творах виявляються інші погляди на подружжя та сімейне життя, ніж у ранній календарно-обрядовій ліриці, тобто утверджується християнська мораль, а не язичницька. Це є ще одним підтвердженням їх пізнішого походження. Хоча є образ Петрівки як антропоморфної істоти, що найбільше зберігся у піснях про завершення цього періоду:

Ой коли ми Петрівочки дожидали,

Ми ж її русу косу розплетемо.

То ми її в русу косу заплітали.

Уже ж тая Петрівочка минається,

Тепер же ми Петрівочку проведемо.

Зозуля в капусту ховається.

Темою завершення та проводів свят ці твори наближені до русальних пісень. У піснях про завершення Петрівки звучать мотиви про кінець літа і тих змін, які відбуваються у природі: «У ячмені колос набростився, В соловейка голос ізмінився»; «Куй, зозуленько, куй, Недалеко Петро твуй. Хоч будеш ти літати, но не будеш вже кувати»; та у житті людей — завершуються ігри та гуляння, починається нелегка пора жнив, важкої праці на полі (символічно — завершується час дівування, приходить пора зрілості).

Невипадково у петрівчаних піснях часто зустрічаються образи жита чи пшениці, що дозрівають, налитого колосу, золотої ниви. За звичаєм, в останній день Петрівки (що вважався межею між літом і осінню) господарі жали перший сніп — навіть, якщо зерно було ще незріле, залишаючи його на полі як жертву духам землі за допомогу У час жнив. Це було своєрідним приготуванням до збору врожаю, у чому виявився зв´язок літньої обрядовості з осінньою. Спільним Жанром для весняної та літньої обрядовості були царинні обряди, які відігравали роль своєрідного оберегу сіл, полів, пасік, водоймищ, господарств, домів тощо. За способом виконання вони подібні до Ритуалів водіння тополі (куста). Ці обряди здійснювалися з метою оберегти від природних стихій, лиха, епідемій і супроводжувались Чаринними піснями. Найбільше вони відомі на Лемківщині та Бой ківщині. Тексти царинних пісень майже не збереглися, за словами Ф. Колесси, вони «мають характер молитов за врожай та охорону піль перед злими вітрами й тучами... а подекуди подібні до колядок...»:

Вийди, виглянь, сонечко, усміхнись!

Виглянь, виглянь, сонечко, усміхнись!

Наше зело-житечко колосись!

Наливайся житечко, колосись.

Це замовляння виконувалося до сходу сонця. Люди — члени царинних процесій — простягали руки до сходу, співаючи цю пісню багато разів підряд аж поки не зійде сонце.

Обходи поля здійснювались, як правило, над ранок, у процесії могли брати участь усі — і дорослі, і молодь, і діти. С Килимник фіксує детальний опис такої процесії: «Похід уявляв чарівну картину. Усі святочно одягнені; хлопчики й дівчатка у вінках на голові з живих польових квітів з житніми колосками; дорослі дівчата також у вінках з барвінку з додатком польових квітів та колосся, хлопці в ґірляндах через плече з житнього колосся молодого й зрілого минулорічного; жінки та чоловіки переодягнені та замасковані. Чоловіки з бубнами, сопілками, цимбалами тощо, — жінки майже всі заквітчані польовими квітами. В окремих місцевостях під час цього шестя брали й козу, прибрану в зелень-квіти та колосся... Під час вступу «на ниви» діти й дорослі здіймали неймовірний галас: діти калатали та дзвонили, музиканти грали, дівчата й хлопці співали — це знаменувало «вигнання злих сил з житів»... Усі учасники співали магічних пісень... під час походу молоді, вже одружені чоловіки та жінки, зокрема переодягнені та замасковані — танцювали, скакали, жартували, оббігали межами та суловками поля, одне одного ловлячи...». Потім поля кропили водою або молоком і влаштовували серед поля бенкет з жертовною їжею.

Часом при епідеміях чи хворобах здійснювалось оборювання села борозною, що замикалась колом і була своєрідним оберегом. Синкретичними стали і церковні обходи полів з іконами та хоругвами, традиція яких була запозичена в язичницьких царинних обрядах.

Отже, як і в інших циклах календарної обрядовості, у літньому циклі збереглися відголоски архаїчної міфології, вірувань та обрядів. Його жанри мають синкретичний характер, поєднуючи в собі риси язичницької релігії праслов´ян та пізніші християнські нашарування. Як і в інших творах народної словесності, пов´язаних із календарем, тексти літнього циклу виявляють тісний зв´язок із природою, і є приготуванням та підґрунтям осінньої обрядовості.