Коротка характеристика тематичних груп легенд

 

Найдавнішою з усіх видів легенд і найбільше пов´язаною з усною народною традицією є міфологічна легенда. Міфологічні легенди — усні народні твори сюжетного характеру, засновані на давніх дохристиянських уявленнях, які з часом втратили свою світоглядну основу і набули чисто символічного художнього значення. Генетично вони тісно пов´язані з народною міфологією і становлять більш сучасну трансформацію давньослов´янських міфів. У них знайшли продовження поганські вірування і погляди, тому тут поряд із реальними персонажами діють духи, надприродні сили (добрі і злі), язичницькі істоти. На їх тематиці та специфіці сюжетобудування позначились усі попередні світоглядні системи, риси етнопсихології, образні архетипи. У міфологічних легендах синтезувались різні риси слов´янської міфології, зокрема елементи тотемізму, анімізму, культу померлих предків та ін. Поштовхом до виникнення багатьох сюжетів послужили повір´я.

У рамках міфологічної легенди як жанрового різновиду можна виділити кілька тематичних груп. Антропоморфічні — легенди, в яких предмети чи явища дійсності набувають людських рис. Вони пов´язані з анімізмом — вірою в одухотворення сил природи, а тому дійовими особами в них виступають сонце, місяць, вітер, дощ, які можуть розмовляти, виконувати різні дії, допомагати чи шкодити людині. До антропоморфічних істот зараховують духів лісу, поля, дерев, лісовиків, болотяників тощо. З анімізмом пов´язані й легендарні розповіді, де фігурують надприродні істоти — персоніфіковані образи долі, злиднів, хвороб (холери, чуми та ін.), на вимогу яких треба виконувати різні дії, щоб їх задобрити. Вони частково стосуються й культу предків.

Елементи тотемізму синтезувались у зооморфічні легенди — оповіді про перетворення людини у тварину, про тварин-тотемів та їх можливе перетворення в людину. В образній системі цих творів найбільше місця займає образ вовка, який наділений чаклунською силою (у свою чергу, щоб стати чаклуном, за легендою, треба рік прожити у вигляді вовка). Прямим відображенням тотемного предка є образ вовкулаки — людини-перевертня, яка за певних обставин стає вовком.

Метод перевтілення, описаний в легендах з елементами перестрибування через вбиті в землю кілки (ножі), криве похилене дерево та ін., нагадує ритуальні танці, що свідчить про зв´язок з обрядом ініціації та прадавніми «звіриними союзами».

Нерідко зустрічаються зооморфні образи вужа чи гадини, яких народ наділяє надприродною мудрістю і знанням. Найпоширеніший сюжет — кохання людини і зооморфної істоти, в якому втілено найдавніші види шлюбно-родових відносин. У всіх слов´янських народів побутує легенда про вужа-перевертня, який полонив біля води дівчину, став її чоловіком і оселився в її домі. Затуживши за своїм родом, він повертається назад і залишається там назавжди, пославши свого товариша, щоб він привів туди і дружину (що може розцінюватися як відхід до предків у потойбічний світ). Вона відмовляється покинути свій рід і йти за чоловіком, а тому перетворюється на зозулю (тотемний символ матріархального роду). Рідше розв´язка наступає, коли хтось із родичів дружини вбиває чоловіка-вужа, дружина обертається глухою кропивою.

Типологічно близькими є легенди про жінку-гадину, яку хлопець зустрічає в лісі, і, коли б´є її, вона перетворюється в красну панну. У цих легендах зафіксовані давні табу: гадина обіцяє чоловікові вірно служити, але ставить певну умову (наприклад, забороняє розпитувати, чому вона сміється, забороняє нагадувати про її зооморфний рід і т. ін.). Заручившись підтримкою і любов´ю тотема, чоловік багатіє, але, зламавши обіцянку, втрачає все (часто навіть життя: жінка перетворюється в гадюку і душить його). Така розв´язка містить у собі відгомін табу на порушення таємниці тотема, яка вважалась власністю роду і не повинна була виходити за його межі. У цей образний ряд зооморфних тотемів слід поставити й образ зміїного царя. Вели ка кількість легенд про нього говорить про його відплату золотом чоловікові, що годує його хлібом; про те, як роздобути золоту корону змія, розстеливши чисту скатертину під час його весняного гульбища; про викликання його з лісової криниці; про магічне переповзання через червону стрічку та ін.

Значне місце у міфологічній легенді займають тератоморфні образи і пов´язані з ними сюжети. Тератоморфінні легенди (від гр. teratos — чудовисько, потвора) це твори про однооких (подібних до Циклопа) чи чотириоких істот — тотемів—потвор із рисами різних тварин, птахів і людей (зооантропоморфних тотемів). Прикладом такого чудовиська є Страхопуд: подібний і на людину, і на звірину; з людською головою, але великою, як у вола; ротом, як у ведмедя, і тілом, зарослим шерстю. Найпоширеніший у слов´янській міфології тератоморфний образ крилатого багатоголового змія, що трансформувався у легендарний персонаж змія-покровителя.

Багато з цих легенд створені на основі вірувань, хоч за формальними ознаками вони мають виразну структуру легенд: фабульність, чітку сюжетну побудову та ін. У цих групах поширені мотиви перевертництва, розуміння мови тварин та птахів і таємниць тваринного світу. Цими рисами вони споріднені з казковим епосом, де зустрічаються подібні мотиви та сюжети (як, наприклад, поширений сюжет про шлюб людини і зооморфної істоти у казці «Царівна-жаба»). Ці оповіді близькі до давніх магічних ритуалів, ініціації, ворожбитства, що говорить про їх давнє походження.

Окремим різновидом зооботаноморфного епосу є етіологічні легенди — міфологічні оповіді про походження різних природних явищ (дощу, грому, гір тощо), окремих видів рослин, тварин, птахів та ін. Ця група легенд поширена у міфології багатьох народів. Найдавнішими за походженням є тексти експлікативного характеру, які мають на меті пояснити різні явища. Так, згідно з легендою, гори утворились внаслідок того, що, коли Бог сіяв землю через полотно, Люцифер поробив у полотні діри, і земля вийшла нерівномірна. Народна версія походження грому: Перун б´є чорта, що заховався у камені; граду — чорнокнижник (градовик) заморожує воду і з великого мішка сипле на землю, щоб заподіяти шкоду.

У цій групі легенд часто використовується прийом метаморфози. Етіологічні мотиви, як і прийом метаморфози, використовуються й в інших жанрах народного епосу (наприклад, поширені баладні сюжети на зразок невістки-тополі). У легендарному епосі найчастіше зустрічається чудодійне перетворення у квіти (пара закоханих, довідавшись, Що вони — брат і сестра, і тому не можуть одружитись, перетворюються у квітку, що цвіте одночасно синім та жовтим цвітом, — Іван та Мар´я. Походження білого латаття пояснюється загибеллю дівчат, котрі вирішили втопитися в річці, щоб не стати татарськими половинками та ін.); птахи (хвора мати, не дочекавшись від дітей води, перетворюється зозулею; дружина, чоловік якої загинув у битві з татарами, стає чайкою; дівчина, яка відмовилася перейняти від матері чаклунський дар, стає ластівкою і т. ін. — в усіх цих сюжетах збереглося давнє анімістичне уявлення про душу у вигляді птаха). Рідше зустрічаються метаморфози у скелю, озеро, ліс у легендах локального (реґіонального) змісту. Ряд етіологічних легенд пояснює походження рослин чи тварин метаморфозами не самої людини, а її сліз (квітка стокроток — материнські сльози, пролиті за вбитим сином; незабудки — сльози дівчини, що впали на землю під час прощання з коханим); крові (із кривавих слідів покалічених ніг полонянки виросли тюльпани); серця (із вирваного з грудей серця проростає квітка троянди чи біла лілея — метаморфоза настає в момент смерті героя) тощо. Такі легенди пов´язані із зообіоморфічними культами та культом померлих. Із культом померлих предків у міфологічній легенді пов´язані сюжети про позагробне життя духів. Частина з них асоціюється з духами природи (лісу, поля, води). Якщо частина цих істот носить виключно анімістичний характер і не ототожнюється із померлими предками, то інші надприродні персонажі легенд — мешканці полів, лісів і т. п. — померлі родичі племені, які можуть сприяти добробутові, здоров´ю, або, навпаки, — шкодити, приносити нещастя чи навіть смерть.

Найпоширеніша тематична група — легенди про життя померлих наглою смертю. Це — оповіді про позагробне життя повішельників, потопельників, дітей, які померли нехрещеними, про душі вбитих людей, що шукають помсти та ін. Ці розповіді становлять значну частину народної демонології, і деякі вчені схильні виділяти їх в окрему групу — демонологічні легенди. Характерно, що в образах мерців переважно зустрічаються особи чоловічої статі. Відомий сюжет — нагло померлий чоловік-демон намагається забрати до себе у підземний світ дружину чи наречену. Уявлення про духів жіночої статі скоріше анімістичні, ніж демонологічні. Вони зводяться до сюжету про прагнення чоловіка взяти шлюб з русалкою чи мавкою, щоб заручитися її опікою над його господарством. Поширений також сюжет про спокусу і потоплення русалкою молодого хлопця. У жодній з легенд не згадується про любовні зв´язки з русалкою чи мавкою, як і з іншими демонами культу предків, бо такі легенди дотичні з віруваннями, де подібні стосунки з померлими роду суворо табуйовані. Однак нерідко в легендах оповідається про те, як людина добивається прихильності померлого духу і заручається його підтримкою й надприродною допомогою.

До цього розряду належать сюжети про домовиків (духів предків, що охороняють родинне вогнище, маєток, сприяють збагаченню і процвітанню родини). Крім домовика, зустрічаються й інші духи — господарі, які, на відміну від духів природи, володіють та опікуються якимось матеріальним маєтком: замком, руїнами, хатою-пусткою, могилою, печерою та ін. Найстійкіші у цій групі образи духів, що стережуть скарби, заховані під землею, під водою, під руїнами, у печері (часто це — заложні мерці). У легенді «Заклятий льох» такий дух змальований в образі сивобородого старця, який з´явився бідному пастушкові. (Старші хлопці зняли з молоденького пастушка шапку і кинули у глибокий льох. Він не міг її дістати і плакав, а коли залишився сам, йому з´явився дух льоху і подав шапку, повну золота). Охоронцем скарбу може бути карлик або ж тварина, пов´язана з ритуалами будівництва (червоний півень, золоторунна вівця, поросятко із золотою щетиною, корова чи кінь). Але найчастіше це — віщі сиві старці, які діляться своїм скарбом із добрими людьми за винагороду.

Подібні за своєю образною семантикою легенди про заставні сили, які теж ґрунтуються на уявленнях про духів померлих предків, котрі шкодять за нехтування певними ритуалами (наприклад, в період спалення трупів як звичайної форми поховання були випадки, коли померлий в лісі чи утоплений залишався неспаленим і за це мстився своїм рідним). Звідси походить назва найдавнішого із таких образів — «упир», що означає «неспалений». Ця міфічна істота має подібну назву в мові всіх слов´янських народів: білоруське «вупор», польське «upior», чеське «upir», болгарське та російське «вампір». За спостереженням В. Давидюка у монографії «Українська міфологічна легенда» (Львів, 1992) українські легенди про упирів зводяться до трьох основних сюжетів.

1. Упир умовляє дружину чи наречену перейти жити до нього. Засмучена дружина не підозрює, що це демон, і дає згоду. Опинившись на цвинтарі, здогадується про все і втікає від нього, простеливши в могилу сувій полотна. Утікаючи від погоні чоловіка-упиря, вона забігає в хату, де на лаві лежить звичайний мрець, який встає і б´ється з упирем, захищаючи жінку. Бійка закінчується фатально для упиря: співає півень, і він стає смолою, а мрець знову лягає на лаву. Цей сюжет перегукується найбільше з похоронним обрядом (простилання полотна у могилу) і повір´ями про відвідини живою людиною потойбічного світу з успішним поверненням. Традиційно зображена довга дорога звідти (туди жінка з упирем потрапляє миттю; назад іде майже два роки).

2. Упир хоче забрати чи розірвати жінку, але вона рятується тим, Що до третіх півнів розповідає йому, як робиться полотно. Тема оповіді вибрана не випадково. Вона з´являється не тільки тому, що виробництво полотна — довгий процес від оранки землі до вибілювання (у Деяких легендах становить 15 операцій різних видів праці), що служить вдалим прийомом зволікання часу. Ця розповідь пов´язана з магією вузла та ткацтва (зав´язати шлях); а також — з весільним обрядом і асоціюється з відмовою упиреві-нареченому. В обряді сватання, крім принизливого звичаю давати у знак відмови гарбуза, використовувався інший, менш образливий звичай — повідомлення про те, що дівчина не може вийти заміж цього року, бо ще не готові її рушники. Така відмова супроводжувалась описом затяжного приготування рушників на знак «оправдання» дівчини, і щоб не ображати сватів. Саме цей звичай був поширений на Поліссі.

3. Жінка щоночі спить з упирем, від чого чахне сама і народжує дітей без кісток. Після цього задумує його позбутися і робить це магічним чи іншим шляхом. Шляхів порятуватися від упиря у легендах є кілька, але всі вони зводяться до того, щоб його здивувати. На думку О. Потебні, найчастішим прийомом є примусити упиря (який постійно мовчить) заговорити або засміятися. Рідше — повідомити йому про те, чого він ніколи не знав і не чув (він, як представник хтонічного світу, повинен знати все, а тому факт незнання викликає не лише здивування, а й є причиною сумніву у своїй силі). В. Давидюк вказує ще один шлях — приголомшення упиря недоладними, незвичайними діями: жінка зустрічає його вночі святково одягнена, будить і збирає дітей, і вони йдуть із хати. На питання «Куди?» відповідає, що йде на весілля брата з сестрою, а на здивування «Чи таке може бути?» відповідає: «А хіба буває, щоб мертвий до живої ходив?» (ця формула зберігається у всіх легендах), чим його перемагає.

Менш поширеними заложними духами виступають в легендах покутники, русалки, потерчата та інші, які з´являються за певних обставин своїм родичам і мстять їм за якісь «провини» перед померлими, їх образи виникли на основі дохристиянських вірувань. Першою ознакою цього є неприйняття хтонічними істотами світла (вони не бояться хреста, а тому оберегом від русалки, наприклад, є не хресний знак, а світло свічки) тощо.

Ще одна тематична група міфологічних легенд — оповіді, де фігурують не надприродні істоти, а живі люди, наділені надприродними якостями чи вміннями: чаклуни, відьми, ворожбити, чорнокнижники, знахарі та ін. С. Токарев у праці «Религиозные верования восточно-славянских народов 19 — нач. 20 в.» (М., 1957) пише: «Одним з найдавніших, якщо не найдавнішим, предметом релігійно-магічних уявлень людини є, безумовно, сама людина»303. Він вважає, що страх перед природою первісна людина відчула лише після того, коли повірила у таємничу силу окремих людей. Такими були перші жерці поганського періоду Русі, волхви і чорнокнижники — представники магії, які своїми знаннями і вміннями (часто успадкованими від предків) підпорядковували собі духів і сили природи. Від них і походять образи різних чаклунів, які відрізняються своїми функ діями і вміннями. Пізніше виникли подібні жіночі образи (відьми, знахарки, чарівниці та ін.). їх вважають похідними, бо у пам´ятках культури нема згадок про культових жінок-жриць чи волхвів.

Чаклуни в легендах умовно поділені на «добрих» і «злих»: одні яасилають зло, інші його знешкоджують, відвертають від свого роду-племені, але за своїми функціями та діями однакові. Найнебезпечнішим вважався чужоплемінний чаклун (можливо, саме його називали «ворожбит», від «ворог», чаклун ворожого племені). Його дії протистояв знахар (той, хто знає задуми, наміри, способи відвороту). Він виконував роль охорони племені (хоч для іншого племені був «ворожбитом») і мав свої функції: завжди був дружбою нареченого під час сватання дівчини із чужого племені, відвертав від нього поганий вплив чужих ворожбитів (тому дружко — друг проти ворогів).

Цікаво, що у легендах знахар, який допомагає людині позбутися «нечистої сили», у жодному із відомих сюжетів не вступає з ними у протиборство, а, навпаки, «співпрацює з ними, часто підкоряється їх волі, іде на різні компроміси». Будучи «добрим» до своїх одноплемінників, він може завдати шкоди чужим, насилати на них хвороби.

Слова на означення різних видів чаклунів характеризують людину з точки зору езотеричних знань чи вмінь. Подібними до «знахар» (від «знати») є «відьмак», «відун», «відьма» (від старослов´янського «ведать» — знати). Це чаклуни-провидці, які знають минуле, теперішнє і майбутнє, радять, як діяти у різних обставинах; «хмарники», «градобури» наганяють або відводять дощові чи градові хмари, «химородники» (циганське слово, що означає «коваль», людина що має справу з вогнем) — чаклуни, що опанували якийсь фах і з його допомогою роблять темні справи.

Усі чаклуни відрізняються силою впливу. Найбільш посвячені в закони магії здатні перетворювати людей у тварин і самі за цю фантастичну здатність змушені піддаватися метаморфозі, вони є перевертнями. Інші можуть насилати хворобу, передбачати майбутнє, відкривати будь-які замки розрив-травою. Трапляються й такі, що володіють гіпнозом, здібністю ілюзіоніста чи магічними предметами, як, наприклад, інклюзники, що мають нерозмінний карбованець.

За народними уявленнями чаклуни поділяються на природжених і навчених. Найпоширеніший шлях народження чаклуна — у третьому поколінні позашлюбна дитина. Також побутувала думка, Що чаклуном можна стати мимоволі, перебравши магічну силу і знання від помираючого чаклуна. Ряд сюжетів присвячено долі «невільних» чаклунів. Наприклад, легенди про «дводушника», який перекидається вовком чи дощовою хмарою і завдає мимоволі багато щкоди. Як правило, після того він сам мучиться, а ті, кому він заподіяв зло, прощають йому (чи навіть співчувають), бо розуміють, що він зробив це не з власної волі. Причини, чому він змушений так Діяти, завжди замовчуються. Багато легенд присвячено темі позагробного життя чаклуна, над яким після його смерті знущаються чорти, які допомагали йому вершити темні справи за життя.

Ще цікавішим у демонологічній легенді є образ відьми, яка не лише чаклунка, а напівмістична істота, наділена багатьма надприродними якостями і здатностями, не властивими чаклунам: літати через комин на шабаші (оргії), перетворюватись у предмети. В українському фольклорі на відміну від російського, (де «колдунья» стара неприваблива баба), відьма зображується у вигляді молодої красуні, що зваблює чоловіків. Але найвідомішою здатністю відьми є вміння красти в корів молоко, для чого вона перетворюється в кота чи собаку, рідше — в коня. З цього приводу поширений сюжет у легенді «Підкована відьма» про те, як пастух, побачивши серед ночі в кошарі чужого чорного коня, підмовив коваля підкувати ще до ранку, а вранці побачив з підковами на руках і ногах свою куму. Поширена тема — літання відьми через комин на якомусь побутовому предметі (найчастіше пов´язаному із піччю — мітлі, кочерзі, чим вона подібна до казкової баби-яги). Це вона робить, втираючи під руки магічну мазь, яку потайки дістає з-під порога.

Спорідненим є образ чаклунки, яка приворожує чужих чоловіків, а потім перетворює їх у вовків. Вона здатна робити значно більше, ніж відьма, бо володіє цвітом папороті, що відкриває таємницю багатьох магічних знань і наділяє надприродними властивостями. Характерна риса відьом і чарівниць у легендах та, що в побуті вони звичайні люди, а тільки вночі виявляють свої надзвичайні здібності, вступаючи у зв´язок із «нечистою силою».

Усі ці легенди, як і попередні тематичні групи текстів міфологічної тематики, сягають далеких дохристиянських часів, у них відобразились давні вірування, звичаї, культи предків-тотемів і померлих предків. Хоч їх образи ніколи не перетинаються (існують відокремлено у певних сюжетних групах), усі разом вони творять своєрідний магічно-фантастичний світ, де усе діє за законами давнього поганського світогляду. Усі компоненти підпорядковані єдиній меті: виявити місце людини у світі природи і духів, що її населяють. Тому в міфологічній легенді природа ніколи не виступає тлом, а є центром зображуваних подій; на основі анімістичного та тотемічного світоглядів людина підкорюється природі, а не навпаки.

З плином часу українська міфологічна легенда увібрала в себе значну кількість загальнослов´янських сюжетів, зазнала великого західноєвропейського впливу. Однак, синтезуючи різнорідні риси, нашаровуючи зміни багатьох епох, вона витворила оригінальну національну образно-ідейну систему, яка дає можливість говорити про унікальне самобутнє явище.

Апокрифічні легенди — це прозові твори церковно-релігійного змісту, створені на основі мотивів та образів біблійної та апокрифічної літератури. Хоч вони багато в чому взаємодіють з легендами інших тематичних груп, але в українському фольклорі стоять відокремлено. їх специфіка зумовлена рядом чинників: вони створені на основі книжної традиції; запозичені через посередництво Болгарії з візантійських джерел (або й створені самостійно, але під їх впливом). Вони ґрунтуються на чужих темах, мандрівних сюжетах, які багато в чому відходять від національної проблематики та образності. Але, на думку деяких учених (Колесси, Грушевського, Проппа), лише цю тематичну групу фантастичних оповідей слід називати власне легендами. Це твори, в яких діють біблійні персонажі, святі, а також оповіді про життя монастирів, церков, дію чудотворних ікон та ін.

Цікаво, що в апокрифічних легендах християнські компоненти відчутно приглушуються язичницькими уявленнями і витворами фантазії народу. Аналізуючи період виникнення (а ще більшою мірою запозичення) апокрифічних творів на українських землях, М. Грушевський писав: «Се була доба великої поганізації християнства на українськім ґрунті, в обох значеннях сього многозначного терміна: переходу християнської доктрини з рам міського життя в сільське і об´єднання її з елементами старшого народного релігійного світогляду».

Саме тому апокрифічна народна легенда — дуже складне і неоднозначне явище, в якому переплелися нові християнські образи та ідеї зі старими релігійними уявленнями.

Із класиків фольклористики найкращу класифікацію легенд розробив М. Грушевський, який присвятив їх вивченню чимало уваги в «Історії української літератури». Його класифікація стала основою для визначення та аналізу тематичних груп. Оскільки Біблія — перше умовне джерело апокрифічних легенд, то поділ відбувається на старозавітні і новозавітні. Детальніший поділ здійснюється на основі тематики.

Велика тематична група — космогонічні легенди — оповіді про походження всесвіту, землі, небесних тіл. Язичницька міфологія та народні фантазії щодо створення світу далеко відходять від зафіксованої у Святому Письмі розповіді про створення світу Богом-Творцем за сім днів. Язичницьке уявлення про добрі і злі божества, які мають велику владу, і яким в однаковій мірі треба поклонятися, витворили стійкий дуалізм у трактуванні всіх природних і надприродних процесів. Він позначився в уявленні про творення світу добрим і злим началом водночас: Богом і сатаною. Найпоширенішою є легенда про створення світу з піску чи землі, винесеної з дна моря. Мотив, запозичений з язичницької міфології, доповнюється біблійними елементами, але розповідь має дуалістичний характер: Бог творить Арідник, Біда та ін.). Бог посилає Сатанаїла дістати землю з дна моря. Діставши, той віддає Богові не всю землю, а частину ховає в роті для себе. Розкидаючи свою частину, Бог творить добру, родючу землю, а Сатанаїл — кам´янисту, гористу, непридатну для життя. Після цього Сатанаїл хоче позбутися Бога і залишитися єдиним паном на землі, але це йому не вдається.

Згодом у творчому процесі беруть участь обидва начала: Бог — творить ангелів, Сатанаїл — чортів; Бог садить рай, де всі дерева добрі, Сатанаїл — дерево добра і зла (або дерево смерті).

У деяких сюжетах Сатанаїл може виступати в образі пташки (качки або гоголя, яка пірнає глибоко під воду, щоб дістати землю з дна); рідше в образах птахів зображено два начала, що ще більше споріднює легенду з міфом про творення світу птахами. Протилежні за образною структурою (але не суттю) легенди, в яких при творенні фігурує Христос, що створює землю разом із чортом, а святий Петро радить, як і що робити. Абсурдність змісту таких легенд підсилюється мотивом товаришування святого Петра з Христом і Сатанаїл ом одночасно.

Друга тематична група, споріднена з першою — антропоґепічні легенди — про створення чоловіка. Хоча біблійний сюжет тут домінує, але й він не залишився без впливів народних уявлень, матеріалізованого світогляду язичників. Це передусім стосується творення людини Богом із якоїсь частини Божого єства (найчастіше з кусочка шкіри, яку Бог начебто відірвав з руки, пораненої під час праці на землі, рідше — з краплі поту чи ін.) Інколи сюжети таких легенд пов´язані з співучастю Сатанаїла у творенні людини. Тут зображено, як він псує Боже творіння, запаскуджує людину (наприклад у час, коли вона «сушиться» на сонці, він розрізає її і напльовує всередину, щоб вона не була чиста).

Наступний сюжет — творення жінки. В народі, крім біблійного трактування про створення жінки з ребра чоловіка, (яке дуже різноманітно переробляється і трансформується), долучаються й інші варіанти. Цікавий погляд на створення жінки крізь призму етимології її імені — Єва (в народі їва, Іва), що трактує створення її з вербової гілки. Менш поширений цикл легенд про створення жінки з трояндових пелюсток. Усі його сюжети завершуються тим, що, побачивши таку «жінку з цвіту», Адам говорить Богові, що вона йому не підходить і просить створити іншу, більше подібну на нього. І тоді Бог створює «другу Єву» з ребра Адама, а першу забирає на небо, «щоб вона стала матір´ю для Його Сина». Такі витоки легенди про Богородицю, створену з пелюсток квітів.

Але більшість народних оповідей про створення жінки носить виразно сатиричний, зневажливий характер. Відома з цієї групи легенда про те, що під час створення собака вихопив у Бога взяте в Адама ребро. Доганяючи, Бог схопив собаку за хвоста, але той втік, тому Бог створив жінку із собачого хвоста.

Фрезер, аналізуючи це презирливе і глузливе трактування теми, зазиває таку тенденцію «женоненависницькою» і виводить її походження і поширення із азійського фольклору, який вплинув на фольклор європейський.

Третя група апокрифічних легенд — антропологічні — про життя перших людей. З-поміж численних сюжетів виділяється кілька провідних.

1. Життя людей в раю. Тут основна увага звернена на розробку теми «треблаженного» (або преблаженного) дерева, в образі якого контамінується мотив світового дерева зі слов´янської міфології та райського дерева (фольклорно трансформованого з біблійного Дерева Життя). Ці розповіді продовжують дуалізм творення і суперництва добра і зла. Сатанаїл краде насіння і садить його в раю. З нього виростає дерево гріха і погибелі для роду людського, яке служить матеріалом, що з нього має бути зроблений хрест для розп´яття Христа.

2. Первородний гріх, вигнання і грішне потомство. Сюжет зведення перших людей Сатанаїлом має у фольклорі різні трактування. Жодне з них не обмежується біблійним: з´їсти заборонений плід із дерева пізнання добра і зла на знак відмови покорятися Божій волі. Не звертається увага на те, що, створивши людей, згідно зі Святим Письмом, Бог поблагословив їх, наказуючи: «Плодіться, і розмножуйтесь, населяйте землю Божою славою» (Буття). Народна легенда трактує гріхопадіння як «блуд Адама з Свою». Деякі сюжети ідуть ще далі, вбачаючи зведення і гріхопадіння у блуді Єви з Сатанаїлом (від чого народились потвори, що їх Сатанаїл забрав собі, а також грішне потомство). У деяких легендах забороненим плодом вважається виноград, сюжет доповнюється питтям хмільного напитку, приготованого Сатанаїлом, внаслідок чого людина допускається гріха. Результат — вигнання з раю, народження Свою сина-виродка (многоголового сина), угода людей з дияволом (за якою Адам записує йому весь свій маєток і потомство), а тому люди начебто поступово підпадають під владу Сатанаїла.

Появу таких народних новоутворень на основі біблійних сюжетів М. Грушевський пояснює так: «Церковний погляд на власть гріха і смерті над людським виводить її як безпосередній наслідок першого гріха: послухавши Диявола, перші люди і їх потомство відпали від Бога й опинилися у власті Диявола, аж поки Син Божий не визволив їх стражданням і смертю. Така занадто теоретична концепція не задовільняла творчої уяви, і наша легенда слідами за світовою виробляє мотиви, що конкретніше описували сей випадок — як люди попали у власть Диявола».

Поза біблійною основою виник в апокрифічній літературі та усній традиції цикл легенд про Адамову главу. їхня суть зводиться до того, що голова Адама збереглася після смерті і навіть уціліла в час Потопу, після чого на ній виникла гора, яка стала називатися Голгофа. Шляхи виникнення гори різні — від надприродного з´явлення до побудови природнім чином. Наприклад, одна легенда оповідає, що Соломон, гуляючи по лісі, побачив главу Адама і, щоб «засудити» його гріх, кинув у неї каменем (мотив каменування). Так зробили всі його воїни, від чого й утворилась кам´яна гора. Завершуються ці сюжети однаково: під час розп´яття Христа Адам був хрещений кров´ю і водою з його тіла, бо його голова лежала в основі хреста (цей мотив розвинутий і в народному малярстві).

3. Скинення Сатанаїла на землю. Третя велика тематична група легенд описує боротьбу між Богом і Сатаною після гріхопадіння людей. Тут розгортаються два основні сюжети. Перший — Сатанаїл, сходячи на землю, забирає з собою «ознаку небесної влади» (найчастіше корону, колись подаровану Богом, але є й інші варіанти — наприклад, божественні ризи, перстень тощо). Бог посилає Миху відібрати в Сатанаїла те, що йому вже не належить. Описується завзятий двобій, в якому перемагає Божий архангел, за що Бог додає до його імені відібрану від імені «Сатанаїл» частину — «їл»: Миха стає Михаїлом, а Сатанаїл — Сатаною. Цей мотив із числа ономатологічних легенд — про походження назв та власних імен (в апокрифічній легенді ця тематична група малочислена).

Другий сюжет — безпосередня боротьба Бога із Сатаною, в кінці якої Бог заковує Сатану в залізні ланцюги у підземеллі. Слуги Сатани пробують розрізати кайдани і довершують справу, але на Різдво (в інших варіантах — на Великдень) ланцюги «зцілюються» — стають знову такими, як були. Цей мотив породив у фольклорі ряд повір´їв і звичаїв: коваль мусить кожного дня кувати по порожньому кувадлі, «зміцнюючи» таким чином ланцюги, якими скутий Сатана. Цим пояснюються деякі звичаї на Різдво та Великдень, які насправді мають зовсім нехристиянське, а язичницьке походження.

У деяких із цих легенд з´являється мотив змієборства: Сатана зображається в образі змія, з яким воює Бог, хоч цей мотив не є провідним саме в цій тематичній групі.

До космогонічних легенд примикає група етногонічних — розповіді про походження різних народів і націй. У них зберігся блідий відбиток біблійної історії про змішання Богом мов і народів у час будівництва Вавилонської вежі. В основному народ дає своє пояснення різних національних подій, не опираючись на Біблію.

Третій різновид апокрифічної легенди — старозавітні легенди — твори про біблійних патріархів. Побудовані на основі мотивів та образів, вихоплених зі Старого Заповіту, вони стосуються Біблії не більше, ніж попередні різновиди легенд.

Так, їх перша тематична група про велетнів і Потоп доповнює біблійний переказ новими сюжетами. Один з них — оповідь про велетнів, які «по лісі ходять, як по траві». Фабула цих легенд проста: один із велетнів іде світом і, побачивши людей, що орють (чи виконують іншу роботу), бере їх на долоню і несе додому. Показуючи їх мамі чи батькові, говорить: «Дивись, яких я мишенят надибав», або «Які на полі хробачки риють», — на що йому відповідають, що то не миші (хробачки), а «люди, які після нас будуть», і наказують віднести їх назад, де взяв.

Цей цикл продовжує тема знищення велетнів потопом через їхнє грішне життя і покору Сатані.

Біблійна розповідь про праведного Ноя і людей, що спаслись у ковчезі під час Всесвітнього Потопу, доповнюється новими сюжетами: Сатана хоче знати, що будує Ной, і питає про це його дружину. Вона не відкриває йому таємниці, але він готує п´янкий напій, частує ним Ноя і жінку, і таким чином дізнається про ковчег. Не змігши пошкодити праці, він створює мишу, щоб вона прогризла в ковчезі діру. Бог, довідавшись про злий намір, створює кота, щоб з´їв мишу (в інших варіантах — у кота перетворюється кинута Богом рукавиця).

З такими модифікаціями біблійних сюжетів відомі легенди про Иосифа, якого брати продали в рабство, Мойсея, який помер, не дійшовши до обіцяної землі; Самсона, який помстився ворогам, зруйнувавши замок царя під час великого бенкету; царя Давида і його любовні пригоди та інше.

Найпопулярнішою в народі була постать Соломона, який став уособленням мудрого і справедливого правителя, до якого всі люди ідуть зі своїми проблемами і чекають від нього справедливого рішення. Окрім легенд про суди Соломона, є сюжети про його владу над демонами, зустрічі із заморською царицею. Найбільш розроблений цикл про смерть Соломона: втікаючи від своєї смерті, Соломон зійшов на високу гору, біля підніжжя якої побачив людей, які щось робили. На запитання, що вони роблять, почув відповідь: труну для Соломона, не знаючи мірки. Не впізнаний Соломон дозволив зняти з себе мірку, а відтак зізнався, що він той, кому труна призначена, ліг у неї і помер. Ці легенди перегукуються з легендами про смерть Мойсея. Менш відомі легенди про пригоди Соломона в пеклі: там він перемудровує чортів, проявляючи хитрість і кмітливість. В образі Соломона втілені поширені в різних народів (особливо Сходу) уявлення про мудреця. Риси біблійного персонажа, контамінуючись із рисами та сюжетами азіатського епосу, дали в Європейській культурі оригінальний синтез, звідки і був цей матеріал перенесений в український Фольклор через посередництво книжної літератури.

Новозавітні легенди — також складаються з різних тематичних груп і циклів. Найпоширеніші Христологічні легенди — оповіді про життя, діяння, смерть, погребіння та воскресіння Ісуса Христа. Тут виділяється кілька тематичних циклів:

1. Христове народження і хрещення. Хоч в Євангельській оповіді народження Христа і Його хрещення — два окремі епізоди, проміжок між якими 30 років, але в народній легенді під впливом традиції хрестити немовлят вони зливаються в одну подію, що об´єднує в собі різні обрядово-величальні мотиви, які зустрічаються і в колядках та щедрівках, в йорданських і навіть купальських піснях та ритуалах. У цьому циклі популярні мотиви про прихід трьох царів чи мудреців і сповіщення Марії про небезпеку; про ангелів, що сповіщають народження Ісуса, або забирають Христові ризи на небеса; про переховування Ісуса від Іродових воїнів, які вбивають у Бетлеємі всіх немовлят. З останнім пов´язаний цікавий сюжет про втечу до Єгипту і чудо з пшеницею (чи житом): Свята Марія, втікаючи з Ісусиком від Ірода, побачила чоловіка, що сіяв жито, і сказала: «Як хтось буде гнати за нами і спитає, чи ти не бачив, скажи, що бачив тоді, як сіяв це жито». Невдовзі наспіла погоня, і селянин вчинив, як веліла Марія. У цей момент він побачив: жито виросло та достигло так, що його можна жати. Ірод подумав, що це було вже давно, а тому «шкода труда — треба вертатись», і повернувся назад. Так Марія з Ісусом врятувались. У цій галицькій легенді вбачається казковий сюжет, в якому зміївна, втікаючи від змія, рятує подібним чином царевича: сама стає пшеницею, царевича перетворює в діда і наказує, що, коли спитають, чи він не бачив парубка з дівкою, хай відповість, що бачив, коли сіяв цю пшеницю.