Заробітчанські та робітничі пісні

 

Нові соціальні умови, пов´язані з обезземеленням селян, що спричинили їх зубожіння, примушували шукати нових способів заробітку. Не маючи жодних засобів для існування, селяни покидали домівки і йшли найматися на роботу в промислові райони, де будівництво фабрик і заводів створювало нові робочі місця. У II половині 19 ст. постійним місцем заробітчанства стали Таврія і Бессарабія. Крім поміщицьких латифундій, там була велика кількість винокурень, смолокурень, цукроварень, ґуралень, шахт, тому туди тисячами збирались розорені селяни у надії заробити на шматок хліба. Сподівання на великі заробітки часто виявлялися марними: тяжка виснажлива праця забирала здоров´я, несправедливий розрахунок заганяв людей у ще більші злидні.

Заробітчанські пісні, що генетично та тематично пов´язані з бурлацькими, наймитськими, строкарськими, мають і свої особливості. Попри змалювання важких умов життя (праця з раннього ранку до пізньої ночі, напівголодне існування, ночівля у холодних бараках та ін.) з´являється тема виробничого каліцтва, започаткована окремими елементами вже у строкарських піснях. Нерідко траплялись і смертні випадки:

Засвистала машиночка — Молотила машиночка,

Треба рано встати, Молотила жито,

Вже десята годиночка — Не їдного строкарика

Нема що снідати. Затягнула, вбито...

Незвичні до роботи коло промислової техніки селяни замість того, щоб заробити, ставали каліками, нікому непотрібними, до кінця життя приреченими на поневіряння.

У заробітчанських піснях звучать й інші, більш традиційні теми: ностальгії за домом, душевні страждання від розлуки з милою, тривога за майбутнє, нарікання на гірку долю. Подекуди з´являються мотиви соціального протесту, що виявляється у руйнуванні заводських машин. Переконливим прикладом поєднання цих тем і мотивів є пісня «Ой чи воля, чи неволя»:

...— Соловейку сизокрилий, А хазяїн його лає:

Скажи правду, де мій милий? — Зачим, парень, в тебе роботи немає?

— А твій милий на роботі Як поїхав хазяїн із дому, У сахарному заводі! Наробили хлопці лому,

— Що він робить? — Роботає, Розпустили пару по заводу, Аж піт очі заливає. Пішла слава по народу...

Подібні пісні пізнішого походження стали основою для виникнення робітничого фольклору. Такою перехідною ланкою між традиційною селянською лірикою і робітничими піснями є твори на зразок «Як наймали, вговоряли»:

Ой як наймали, вговоряли: Будем чаєм наповать. Ей, раз, два, люлі, Будем чаєм наповать, Ще й булками годовать. Ей, раз, два, люлі, Ще й булками годовать.

Ой як найняли ж, найняли, Хліба солі не дали (Рефрен)....Ой як наварили буряків Для сезонних дураків (Рефрен). Ой як наварили галушок, Стягнем пана з подушок. Возьмем пана за петельки: — Оддай деньги до копейки...

Маршовий ритм, не властивий для інших соціально-побутових пісень (окрім солдатських), приспів «Ей, раз, два, люлі», який повторюється майже через кожні 2—3 рядки, надають пісні іншого характеру звучання. Тут з´являється ще одна нова риса, що виявляється у лексичних зворотах, запозичених з російськомовного робітничого середовища. Пізніше вона спостерігається у робітничих піснях. Відірвані від національного ґрунту селяни, перебуваючи в іншомовному (а по суті й іншокультурному чи субкультурному) середовищі, творять тексти, що відходять від української народної традиції, позбавлені національної символіки та архетипної образності.

Робітничі пісні, що, як і весь робітничий фольклор, творились у пролетарському середовищі, лише умовно можна назвати продовженням національної традиції. Хоч у них є часткове засвоєння і трансформація суспільно-побутової лірики попередніх віків (від кріпацьких до заробітчанських пісень), але це за своєю суттю абсолютно нове явище в усній народній творчості. Поряд з традиційними мотивами (відображення важкого становища робітників на заводі, скарги на нелегку працю, погану їжу, знущання господаря, малі заробітки і т. ін.), з´являються мотиви протесту, заклики до зброї, кривавої розправи, погрози вбити всіх («і панів, і попів»); висловлюється недовіра цареві («сидить дурак на престолі, порядку немає»). Основний мотив — ненависті (названий в критичній літературі радянської доби мотивом народного гніву) до пануючої верхівки і всіх, причетних до неї. Пісні пройняті гострим сарказмом і зневагою, особливо гнівно звинувачувались прикажчики та економи, з якими робітники безпосередньо мали справу при розрахунках, стягненні штрафів, контролю та нагляду за робочою дисципліною: «Ой горе нам, молодим, з цим прикажчиком дурним...».

На заводах і шахтах Східної України була велика частина російських робітників, тому робітничий фольклор переважно російськомовний. Бунтарські, революційні настрої підтримувались пролетарськими піснями, привезеними з Росії. Власне українських текстів практично нема, бо вони створені суржиком з використанням ро сійських жаргонізмів. У середовищі постійно зростаючих промислових районів, де було скупчення тисяч людей, відірваних від національного коріння, творилась нова масова субкультура. У текстах робітничого фольклору, на думку багатьох українських дослідників початку 19 ст., проявились перші ознаки денаціоналізації та деморалізації людей пролетарського середовища.

Емігрантські пісні

 

Емігрантські пісні довгий час вважали заробітчанськими. Попри схожість деяких мотивів, вони відрізняються художньо-образним ідейним комплексом текстів, пов´язаним зі специфікою такого суспільного явища як масове переселення українців на захід, що дає підставу виділяти їх в окрему тематичну групу суспільно-побутової лірики.

У фольклорі найбільше відображена перша хвиля еміграції кін. 19 — поч. 20 ст., яка була зумовлена економічними причинами. Наступні масові виїзди українців за кордон, породжені політичними причинами, майже не залишили фольклорних текстів (політичні біженці були переважно з середовища інтелігенції, а не селянства, де найбільше побутує фольклор; тому наступні хвилі еміграції ознаменувалися розвитком літератури як індивідуальної авторської творчості, а не колективної народної творчості).

Особливо широких масштабів набула еміграція на західних українських землях кін. 19 — поч. 20 ст. Втрата землі і зубожіння були основною причиною масового виїзду селян з Галичини, Буковини і Закарпаття. Однак «Новий світ» манив і заможних господарів, що їхали туди у пошуках «великого щастя» (Америка видавалася здійсненням одвічної мрії українця мати багато землі чи, наприклад, можливості розбагатіти на золоторозробках).

Ілюзії «американського міфу» швидко розвіювались. Безмежні незаселені землі Північної Америки виявились майже непридатними для сільського господарства: кам´янисті ґрунти, непрохідні ліси, що їх доводилось роками корчувати до того, як можна було там щось вирощувати, — стали перешкодою до сповнення мрій еміґрантів. Доводилось іти працювати на шахти, копальні. До Америки їхали переважно малограмотні селяни, тому в американській промисловості вони працювали чорноробами. Українці стикались і з дискримінацією (середній денний заробок українця був значно меншим, ніж американського робітника, що виконував ту саму роботу). Не маючи постійного місця проживання, соціальних гарантій, медичного обслуговування, вони змушені були жити у холодних бараках, землянках, часто хворіли, масово помирали. Усі ці явища знайшли відображення у фольклорі:

Америка, Америка, яка ти невдобна:

Робить в тобі руський нарід, як тая худоба...

Або:

...Монітобо, Монітобо, клята Монітобо,

Через тебе нарід гине, як тая худоба......

А в неділю пораненько дзвони задзвонили,

А ми, бідні, в чужім краю сльозами ся вмили.

Задзвонили на станції дзвони та тоненько, —

Плачуть люди в Америці дуже жалібненько.

Цими мотивами еміґрантські пісні справді подібні до заробітчанських (бо і до Америки їхали на заробітки). Але є ряд тем, якими вони вирізняються. Перш за все — це комплекс еміґранта. Заробітчани на Схід і Південь України, хоч і були далеко від дому, все ж не почували себе там зовсім чужими, їхня самотність не була такою нестерпною. Емігранти в чужому світі, не знаючи звичаїв, стилю життя, а особливо мови, почувалися не тільки чужими, а й «німими»:

...Ходжу по Канаді та й милі рахую,

Гей, гей, та й милі рахую.

Где м´я ніч захопить, там і ночую (Рефрен).

Писав би я листи, та й вже папір маю (Рефрен).

Пішов би-м на пошту — дороги не знаю (Рефрен).

Хоть знаю дорогу, то не знаю мови (Рефрен).

Бідний же я, бідний в канадійській недоли.

Самотність справді була великим тягарем, особливо нестерпно було тим, хто покинув в Україні сім´ю:

Лишив тата, лишив маму й молоду дівчину, А сам пішов в Америку — мало не загинув. Лишив жінку, лишив діти, лишив рідну мати, А сам пішов в Америку свій вік марнувати...

Одна з проблем еміґрації — сотні зруйнованих сімей:

Канадо, Канадо, яка ж ти зрадлива!

Не одногось мужа с женов розлучила.

Розлучила мужа та й дрібненькі діти.

Гірко ж мені в Канаді довго тут сидіти.

Найгіршим було те, що, потрапивши до Америки, еміґранти усвідомлювали проблематичність повернення додому. Тому на відміну від заробітчанських пісень (заробітчани за певний час повертались додому, потім знову йшли на заробітки і знову повертались), тут туга за домом і мотив самотності переплітається з мотивом безнадії на повернення. Поширеним образом цього мотиву є море чи океан, що відділяє еміґранта від рідної домівки і рідної землі. Тяжка виснажлива багатоденна подорож до Америки морем, «на шипі» (від англ. ship — корабель),де люди жили в антисанітарних умовах.вми-рали, не витримуючи морської хвороби у час штормів і т. п., була першою перешкодою для повернення. Остаточне розорення, особливо під час страйків на шахтах, запроваджуваних американськими робітниками, зовсім закривало шлях додому. Тоді особливо гостро відчувалося бажання повернутись, почути ще раз рідну мову, прагнення бути хоча б похованим на рідній землі:

Я в чужині загибаю, Звідти легше вітер віє,

Марно життя йде, Де родинний край.

За родиною глядаю. Там інакше вечоріє,

Аде ж вона, де? Там то серцю рай.

Ох ти, Боже милостивий, То ж м´я серце туди тягне.

Верни м´я домів, Тут і сну нема.

Хоч почую ще раз милий Поки серце там не лягне.

Звук родинних слів. Не усхне сльоза.

Ще одна поширена тема — листування з рідними. Ліричний герой еміґрантських пісень пише лист додому, виливаючи свою тугу і жаль, а потім довго чекає вісточки від рідних:

Сяду коло стола, та й стану думати Піду я над море, над тихую воду.

Буду до родини дрібний лист писати. Буду я чекати лист од свого роду.

Писав же я той лист півтори Не одна рибочка через море плила,

години, Жодної-м не видів, щоб листи

Заніс-єм на пошту до своей родини. носила.

(цікавою тут є трансформація мотиву перенесення звістки пташками в уявне перенесення звістки рибами). Ця тема споріднює емігрантські пісні з іншими групами соціально-побутової лірики (козацькими, солдатськими); мотив шляху через море робить їх подібними до пісень часів турецької неволі, в яких козак посилає вісточку додому через море вітром чи пташкою, або сам хоче перетворитись на птаха, щоб полетіти додому, зустрітись із рідними.

Внаслідок процесів асиміляції українського населення з мовним та культурним середовищем країн поселення (особливо в другому і наступних поколіннях переселенців) еміґрантський фольклор втратив своє первісне значення і практично не побутує в народі.

Тюремно-каторжанські пісні

 

Майже водночас із еміграцією українців на захід відбувалась інша еміґрація — на схід. Вона мала принципово інші причини — політичні, і носила насильницький характер. Масове примусове виселення українців з етнічних земель у Сибір, північні та східні регіони Росії на заслання та тюрми породило в українському фольклорі тюремно-каторжанські пісні. Власне це було продовженням розвитку жанрового різновиду лірики, започаткованого ще у 17—18 ст. (мається на увазі пісні про тюремне життя ватажків гайдамацько-опришківських рухів, їхню втечу з каторги і т. п.). Політичні утиски і переслідування національно свідомих українців з боку уряду царської Росії, а пізніше масові арешти 20 ст. спричинили нову хвилю розвитку тюремно-політичних (в´язнично-таборових) пісень.

Оскільки заслані на каторгу політв´язні представляли в основному інтеліґенцію, то ці пісні споріднені з авторською творчістю. Серед них побутували й покладені на музику тексти поезій П. Грабовського, І. Франка, але є й анонімні твори. Вони істотно відрізняються від поширених у російському фольклорі тюремних пісень, створених у криміногенному середовищі бандитським жаргоном, де відверто з сарказмом злочинці вихваляються у скоєних злочинах, згадують при-вольне життя на свободі і погрожують помститися винуватцям їхнього ув´язнення (таких пісень українською мовою взагалі нема). Тюремні пісні в українському фольклорі є групою суспільно-побутової лірики, в якій окрім описів важкої тюремної недолі, каторжної праці, нелюдських знущань, домінують виразні патріотичні мотиви. Туга за домівкою, віддаленість від рідної землі переплітається з мотивом розлуки з побратимами, звучать звертання до молодих борців продовжити розпочату спільну справу. Ці пісні побутували не лише серед в´язнів, а й серед національно свідомих людей на волі (звичайно, приховано).