Світова слава пісні Семена Климовського

Що ми нині знаємо про українську пісню сімнадцятого сто.

ліття, котра прикрашала оперету, яку 1925 року ставили двісті

дев’ятнадцять разів поспіль на сцені Нью.Йоркської опери?

Справді, популярність пісні Семена Климовського «Їхав ко.

зак за Дунай» безпрецедентна. Достеменно відомо, що її співали

вже в середині вісімнадцятого століття, у тому числі й у північній

столиці Росії. Сюжет твору навряд чи варто пов’язувати з яко.

юсь історичною подією (скажімо, заснування Задунайської Січі

чи воєнного походу на Балкани). Та й сам Дунай у фольклорній

традиції нерідко символізував річку. Мотив розлуки козака з

коханою дівчиною, образний лад пісні, характер мелодії дають

підстави називати її романсом.

У добу романтизму було написано чимало нових текстів, які

виконували на мелодію «Їхав козак за Дунай». Митці, мовби

змагаючись, створювали все нові й нові варіації на тему україн.

ської пісні. Ось лише кілька творів, яким вона дала дихання:

арія Лести в однойменній опері віденського композитора Кауера,

опера Кавоса «Козак.віршувальник», вірш Пушкіна «Козак»,

варіації для скрипки з оркестром Аляб’єва... 1860 року історик

Микола Закревський, умістивши в збірці «Старосвітський банду.

рист» твір Климовського, зауважив, що ця пісня «відома всій

освіченій Європі».

Григорій Нудьга в книжці про Семена Климовського оповів

цікаву історію «вживлення» пісні «Їхав козак за Дунай» у ні.

мецький фольклор. 1808 року в Чорному лісі під Баден.Баденом

місцева знать влаштувала «садове свято», у якому брали участь

і гості з Росії. На святі був присутній композитор Христоф Тід.

ге, який, почувши пісню про розлуку козака й дівчини, переро.

бив твір. З того часу німці вважають цю версію української пісні

власним фольклорним скарбом.

А ще через вісім років за обробку пісні «Їхав козак за Дунай»

узявся сам Бетховен! Композитор був у приятельських стосун.

ках з Андрієм Розумовським, послом Росії в Австрії, який у

своєму віденському палаці зберігав велику кількість музичних

видань. Син останнього гетьмана України, Андрій Розумов.

ський, мав сентимент до землі й культури своїх предків. Пам’ять

про Батурин жила в цій родині. Можливо, не без впливу Ро.

зумовського Бетховен і зацікавився українським музичним

фольклором. В обробці генія пісня «Їхав козак за Дунай» оновила.

ся: голос виконавця зазвучав у супроводі фортепіано, скрипки й

віолончелі; притаманна оригіналові маршовість поступилася

більш повільним і ніжним тонам.

1925 року світ побачило фундаментальне видання «Міжна.

родна бібліотека музики для вокалістів», у шостому томі якого

поміж найкращих пісень усіх часів і народів надруковано й укра.

їнську — «Їхав козак за Дунай».

Чи міг уявити сивочолий Семен Климовський, чия могила

за якихось три десятки кілометрів від Кіровограда давно потра.

пила під плуги, що доля виявиться такою прихильною до його

пісні, яка облетить усі материки, потрапить до німецького фольк.

лору, що її співатимуть навіть американські ковбої?

Чоловік з ароматом кави

Про Юрія Кульчицького в Україні нині відомо небагато.

Українець за походженням, він виконував роль військового

аташе та перекладача у Відні. Згодом Кульчицький опинився в

австрійській дипломатичній місії в Стамбулі й відіграв важливу

роль у легендарній Віденській битві 1683 року, яка фактично

зупинила турецький наступ на цивілізовану Європу.

У Відні Кульчицький дістав неформальний статус героя. Як

нагороду, крім будинку від магістрату й медалі від короля,

рятівник отримав триста мішків кави. Каву залишили в обозі

турки, щоправда, австрійці вважали ці зернята кормом для

верблюдів. «Полонені» верблюди кавові зерна їсти навідріз

відмовлялися. Якби не вроджена підприємливість Кульчицько.

го, кава могла б так і залишитися прикрасою якогось етногра.

фічного музею австрійської столиці.

Проте Юрій Кульчицький не розгубився — відкрив кав’ярню

спочатку тільки для власних приятелів, утаємничених у смак

Сходу. Віденцям кава засмакувала. Не останню роль у цьому ві.

діграла колоритна постать рятівника Відня, який засолодив гір.

кий напій. Кульчицький, перебравшись у турецький одяг, осо.

бисто частував своїх гостей, пом’якшуючи смак кави медом,

цукром, а згодом молоком і вершками. За переказом, саме експе.

риментатор Кульчицький і винайшов напій, що згодом дістав

італійську назву «капучино».

Невдовзі «на каву» до Кульчицького почала заходити місце.

ва аристократія. До кави подавали й круасани, за легендою,

винайдені сусідом.булочником, намовленим до цього Куль.

чицьким. Тоді круасани мали й символічний підтекст: у такий

спосіб ласуни споживали імітацію турецького півмісяця. Зазви.

чай відвідувачі вмочували їх у каву, що згодом стало навіть пев.

ною віденською традицією.

У Європі, як і в Туреччині, кав’ярні приваблювали всі верст.

ви населення: політиків, комерсантів, творців і звичайних лю.

дей. У кав’ярнях виникали нові форми соціальної взаємодії.

Купці, фінансисти, страховики в пошуках місця для обговорен.

ня спільної справи шукали альтернативу звичайним на той час

зібранням. У кав’ярнях художники й письменники, які зазвичай

працювали на самоті, мали можливість поспілкуватись один з

одним і з іншими цікавими для них людьми.

Триста трофейних мішків із кавою продали. Цей бізнес не

розвиватися не міг, адже кавовий герой не лише заслужив по.

чесне австрійське громадянство, а й на все життя був звільнений

від сплати податків.

Кульчицький помер у розквіті слави в 1692 році. Героя.каво.

вара поховали під кафедральним собором Святого Стефана, од.

ного з найбільших у Відні.

У 1862 році іменем Юрія Кульчицького назвали віденську

вулицю, а згодом установили й пам’ятник простому «шляхтичу

із Самбора». Європейські кавовари, зокрема фірма «Якобз»,

певний час мали у своєму асортименті «каву Кульчицького».

Тож на Заході «скромний» галицький герой і його добрі справи

більш знані, аніж удома. Планується навіть зняти фільм про Ві.

денську битву за участю американського актора Мела Гібсона,

який грав би короля Яна Собеського. Подвиг бравого галицько.

го розвідника, захопленого кавою, також має бути екранізовано.

Таємниці Кліо

Тисячолітня писемна історія людства є настільки змістовно

невичерпною та жанрово багатомірною, що важко навіть уявити

собі ту незліченну кількість можливих версій прочитань й інтер.

претацій, що їх здатні запропонувати зацікавленому читачеві

вчені.історики. Тому.то й не дивно, що кожне нове покоління

дослідників, як правило, намагається в темному мороці далеких

віків і тисячоліть віднайти свою власну історичну Атлантиду.

Прагне будь.що скинути завісу таємничості з раніше не розкри.

тих загадок і секретів минулого або ж відкрити нове й не поба.

чене там, де, здавалося б, давно вже все добре знайоме, дослідже.

не й описане, а насправді — незнане й привабливо таємниче.

Однак мудра Кліо, високочола муза історії й покровителька

істориків, не вельми поспішає ділитися своїми секретами. Ли.

ше допитливим людям, які по.справжньому одержимі історією,

щастить почути від неї розповіді про нерозгадані таємниці, за.

плутані політичні інтриги, цікаві житейські колізії чи повчальні

курйозні випадки — почути, аби згодом поділитися цим зі свої.

ми читачами, справжніми поціновувачами краси історичного

слова.

Книжка з промовистою назвою «Незнайома Кліо. Таємниці,

казуси й курйози української історії. Козацька доба» є спробою

дещо незвичного, нового прочитання української минувшини

шістнадцятого–вісімнадцятого століть. Прочитання не аматора.

ми, а професійними істориками нового покоління, чиї наукові

погляди та концепції сформувалися вже в умовах становлення

незалежної України, відсутності будь.якого ідеологічного чи

партійного тиску, вільного доступу до інформації та вільного

обміну думками. А тому запропонована ними інтерпретація

вітчизняної історії відрізняється розкутістю думок, оригіналь.

ністю поглядів і цікавістю викладу.

Книжка побудована так, що кожен із нарисів чи замальовок

є окремим самостійним фрагментом. Нерідко це колізії з такою

складною й дуже цікавою фабулою, що будь.яку з них можна

поставити в один ряд з інтригами найкращих пригодницьких

романів чи голлівудських блокбастерів. Більшість уміщених у

книжці розповідей розкриває такі цікавинки, химерні й неспо.

дівані відгалуження історичного минулого, які зазвичай не

потрапляють до поважних узагальнювальних викладів історії

України. І хоча далеко не всі з описаних колізій можна беззапе.

речно віднести до найважливіших віх тієї чи іншої історичної

доби, усе ж таки без них історія виглядає схематизованою й не.

живою.

Ще однією особливістю книжки є те, що у фокусі будь.яких

історичних казусів, несподіваних колізій чи курйозів, драм і тра.

гедій завжди перебуває людина з її силою і слабкістю, моральни.

ми чеснотами й вадами. Саме олюднене сприйняття української

історії, причому історії далеко не близької та слабко персоні.

фікованої в джерелах, виступає головною об’єднувальною ідеєю

всіх, іноді, здавалося б, зовсім не пов’язаних один з одним на.

рисів.

Книжка істотно доповнює й збагачує традиційні історичні

синтези, надихає на пошук нових, оригінальних прочитань

української минувшини. І в цьому, вочевидь, її найголовніша

заслуга.

Рушаймо ж у мандрівку століть за таємницями Кліо!

Увічнити красу

Вона мала квітку за живу істоту, вважала очима й окрасою

Землі, найпоетичнішим творінням серед рослинного царства. Її

леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою

йшла хворими ногами за двадцять–тридцять кілометрів у ліс

під Пирятин чи в мальовничі куточки під Яготином. Сама ніко.

ли не зривала квітів і, якщо бачила, що хтось зривав, не дозволя.

ла цього робити: гріх! Не приймала дарованих букетів.

Мистецтвознавець Марія Андріївна Кулішова згадує: «Я на.

гледіла у вікно автобуса квіткове диво й попросила водія зупи.

нитися. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла від

несподіванки: смуга поля понад дорогою аж ген до обрію черво.

но палахкотіла цвітом дикого маку. Від захвату Катерина Васи.

лівна аж руками сплеснула:

— Яка Божа краса!

— Зараз збігаю й нарву вам букет маків, поставите у вазі — це

нагадуватиме вам про поїздку до Києва.

— Ой не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — зойкнула

художниця. — Квіти, як і люди, — живі, мають душу! Не рвіть,

хай цвітуть на радість людям і сонцю.

І Катерина Василівна зізналася, що, крім чебрецю, м’яти,

пижма та любистку (для запаху на долівці), ніяких квітів не зри.

вала.

— А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?

— Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квіт.

ка — уже не квітка...»

Від сусідів.односельців Катерини Білокур доводилося чути

й іншу розповідь. Закоханий у юну Катрю хлопець не знав, як

привернути її серце. Він зривав квіти, збирав у букет і клав його

на гілку дерева при обніжку, яким дівчина бігала на берег. Пер.

ший букет її подивував, а вже інші збурили все її єство, вона

проклинала шкідника, а коли довідалась, що ті букети їй

призначалися, — відшила хлопця, жбурнувши у вічі: «Якщо ти

до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?»

Так це було чи інакше, а можливо, ця історія з букетом зако.

ханого й вигадка, однак ніхто не бачив у неї в руках і в хаті зірва.

них квітів. На подвір’ї, у квітнику й у саду їх висівала, саджала,

доглядала, а потім з натури наносила на полотно. А рвати — не

рвала: не могла!

Навіть їхні назви — сон, барвінок, калина — вимовляла з ніж.

ністю й насолодою. І не надавала переваги тій чи тій квітці:

кожну любила по.своєму, кожній шукала й знаходила місце на

полотні — у гармонії або в контрасті з іншою задля сусідства,

приємного для ока й душі. А гармонії та контрастів училась у

живої натури, багатої на барви, тони й півтони.

Чи не тому нею, квіткою, Катерина Білокур висповідала

вселюдські тривоги й надії, а водночас і власні болі й радощі?

І піднесла ту квітку на не досяжний для інших художників

п’єдестал. І дивиться вона на нас, сама чи в гурті посестер, як щось

дивовижно прекрасне й таємничо незбагненне, ніби скопійована

з натури й воднораз набагато піднесеніша, одухотвореніша, ніж

у природі. Зображуючи квітку на полотні, Катерина Білокур

була ще й художником.мислителем, українським і світовим

водночас!

Порцелянова казка

Порцеляна завжди була втіленням краси, витонченості,

розкоші, посудом «найкращих домів», гордістю приватних і му.

зейних колекцій. У творенні цієї краси й гордості роль фахівця

з розпису, який є насамперед живописцем, графіком, важко

переоцінити. Доля чаші, настінної тарілки, сервізу чи свічника —

у прямому значенні в його руках. Чи набудуть із роками ці тарілки,

вази, фігурки статусу художніх цінностей, чи будуть забуті —

ось у чому питання.

Нині, коли епоха йде семимильними кроками, мистецтво

теж не розмінюється на дрібниці — працює великими мазками.

Здається, що тонке, кропітке, технологічно складне й консерватив.

не ремесло ручного розпису порцеляни приречене на вимирання.

Це заняття вимагає іншого ритму, усамітнення та поміркованої

зосередженості, ледь не монастирської тиші.

На щастя, у нашій столиці ще не перевелися добровільні са.

мітники, які творять справжню красу. Їх можна знайти в Май.

стерні колекційної порцеляни, де працюють Олександра Кара.

сьова, Юлія Красна та їхні учні. Життя в мистецтві для цих

художниць розпочалось у вісімдесятих роках. Олександра і Юлія

пройшли всі етапи великого шляху художниць.порцеляністок.

Тепер жінки працюють над серією настінних тарілок із краєви.

дами Києва.

Кожна з художниць пропонує свою манеру розпису й автор.

ський погляд на дорогі серцю місця. У Юлії Красної — глибина,

об’єм, увага до деталей, в Олександри Карасьової — настрій,

варіації на тему, вільний політ, мінімалізм малюнка. Роботи

Юлії є ніби продовженням української історичної традиції в

розписі порцеляни наприкінці дев’ятнадцятого — на початку

двадцятого століття. В Олександри Карасьової — Київ умовний,

не фотографія, а образ, нагода для вільних асоціацій, легкі вправи

для розвитку розумової діяльності. У роботах Юлії майже не буває

«білих плям»: її тарілки «наповнені» об’єктом зображення, хай то

буде Софійський собор чи Кирилівська церква. Олександра ж на.

магається не зафарбовувати порцеляну, а всіляко підкреслювати

її білизну. Залишається тільки шкодувати, що роботи, які вже

знайшли своїх власників, тепер можна побачити лише на знімках.

Малюнок на порцеляні містить справжній парадокс. У чому ж

він виявляється? З одного боку, до фахівця з розпису висувають

високі вимоги, як і до будь.якого художника, що взяв на себе

сміливість сказати власне слово про світ. Водночас потенційний

власник сервізів, чаш, ваз, тарілок за багатовіковою давньою

традицією хоче бачити красу в одній застиглій точці, як ліки від

хвороб усього світу. Наявність такого парадоксу підтверджують

слова художниць. Вони кажуть про білу гладь порцеляни як про

полотно, про чистий аркуш паперу. Що тут можна додати?

Мабуть, лише те, що чиста краса — це лише ілюзія, недосяжний

ідеал, а крихкі предмети з порцеляни — ідеальна нагода про це

подумати.