Як образили ікону та що з того вийшло

Давно це було, аж у 1690 році. Тоді в Закарпатті панувала

Австро_Угорська імперія. Поблизу невеличкого гірського села

Нанкова люди побачили незвичайне сяйво, що йшло від Поля_

нок (так називали вони місцину, де випасали худобу). Здивува_

лися нанківчани, побігли мерщій туди й побачили диво дивне:

лежить посеред лугу ікона Божої Матері, а від неї сяйво чудесне

навсібіч випромінюється.

Селяни стояли, дивувалися, думали.гадали, що з іконою

чудесною їм робити. За звичаєм і за правдою треба було б цю

землю віддати під будівництво монастиря на честь Пресвятої

Діви. Проте ділянка, де сталося чудо, належала найзаможнішо.

му в селі ґазді, а той не побоявся Божого гніву й не дозволив на

своїй землі ікону залишити.

Що робити? Підігнали на Полянки віз, волами запряжений,

поставили на нього ікону та й ну волів поганяти, а воли смик.

смик — і ні з місця. Не можуть воза зрушити, Божа сила не пус.

кає. Привели селяни другу пару волів, запрягли. Уже дві пари

волів смикають віз, а він хоч би на півколеса зрушив. Інший би

злякався та покаявся, а нечестивий господар наче осліп, від

злості ледве не лусне.

— Ні, — кричить, — я тебе таки позбудуся зі своєї землі! Ве.

діть третю пару волів!

Припрягли й третю пару. Тягнуть воли. А віз як у землю

вріс. Зовсім розлютився багатій. Схопив батога та як уперіщить

худобу по спинах, але кінчиком батога зачепив образ. Від цього

удару на щоці Богородиці з’явився шрам, і потекли з Її очей

сльози. Ось тоді й рушили воли, покинула ікона Божої Матері

обране місце.

Пішов віз з іконою вздовж річки Хустця. Там, де він проходив,

нарциси зацвітали. Відтоді й досі навесні квітнуть дивовижні

нарцисові поля біля містечка Хуста. А ікона пропала. І ніхто не

знає, де вона знайшла собі місце. Одні кажуть, що в Римі, інші

впевнені, що у Відні. Нанківські старожили твердять, нібито їхня

ікона зупинилася в угорському місті Маріо.Повч.

Тим часом нанківчани дуже побивалися, що знехтували свя.

тиню, і щиро каялися. І Господь із Богородицею зглянулися на

них. Знайшовся художник, який змалював дивовижний образ

так, як запам’ятав. І поклали список Нанківської ікони Богоро.

диці у Свято.Духівській церкві. Там його можна й досі побачи.

ти. І тим, хто щиро вірить і молиться перед ним, подає Господь

зцілення від різних хвороб.

А нечестивий багатій за свій тяжкий гріх був покараний.

Його рід, колись великий і заможний, зовсім перевівся. Зникла

й пам’ять про нього, навіть саме ім’я забулося. На вигоні, над

яким недобрий господар так трусився, що й Божу милість зне.

важив, забило животворне джерело. Кожний може прийти до

нього й напитися цілющої води. І, якщо вірити в її силу, зцілю.

ється.

Палац «Ластівчине гніздо»

Ця казкова споруда біля селища Гаспра стала символом

Криму, своєрідною емблемою його Південного берега. Так само

незвична й назва палацу — «Ластівчине гніздо». Палац збудова.

ний за проектом архітектора Всеволода Шервуда. «Ластівчине

гніздо» знайшло свого автора випадково: 1910 року Шервуд по.

їхав до Криму у весільну подорож і несподівано дістав чудове

замовлення — збудувати замок на скелі над морем. А через кіль.

ка місяців проектування його почали будувати й завершили за

дуже короткий термін.

Будівлю споруджено в неакадемічному стилі з порушенням

усіх усталених законів творення форм і композиційно.худож.

ніх канонів стилю. У її створенні проявилися не тільки творчі

симпатії й пріоритети архітектора, а й легко простежуються ха.

рактеристики соціального замовлення та вподобання замовни.

ка. Дух захоплює сміливе розташування витонченої камерної

споруди над високим урвищем Аврориної скелі. Сама думка

про можливість зведення цієї будівлі в таких природних умовах

здається безглуздою, але очевидне змушує повірити в її реаль.

ність.

Невелика споруда (двадцять метрів завдовжки, десять мет.

рів завширшки і дванадцять метрів заввишки) має вигляд чоти.

рьох органічно пов’язаних форм: паралелепіпеда, двох кубів і

циліндра, які ступінчасто розвиваються в бік моря. Об’ємно.

просторове вирішення відповідає внутрішньому простору й

плану: передпокою, вітальні, сходам на башту й опочивальням.

Така готична форма не випадкова. Вона з’явилася в період по_

шуку новітньої мови й своєрідності архітектури на початку

двадцятого століття. Цей період відзначено застосуванням нових

будівельних і оздоблювальних матеріалів — залізобетону, металу,

скла, кераміки, — розробкою нових конструкцій, оригінальними

інженерними вирішеннями, унаслідок чого утворилася нова худож_

ня система, названа модерном (з французької — «новітній»,

«сучасний»). Поява модерну як стилю стала реакцією на епоху

еклектики, для якої було притаманне змішування стилів по_

передніх епох. Проте не тільки стилістичні пошуки початку

двадцятого століття були причиною народження такої незвич_

ної за формою споруди.

За сімейними переказами, рід Шервудів бере початок від

святого Хоми Шервуда, який жив в Англії в одинадцятому

столітті. Це прізвище в перекладі з англійської означає «лісове

графство». Цей топонім відомий усьому світові у зв’язку з іме_

нем благородного шотландського заступника скривджених і

бідняків Робіна Гуда, який переховувався в Шервудському

лісі.

А поява представників цієї родини на російському небосхи_

лі пов’язана ось із чим. За часів царювання Павла Першого ро_

сійський уряд звернувся до англійського двору з проханням

відрядити до Росії обізнану в технічній справі людину, яка б

мала звання придворного механіка. Англійський уряд реко_

мендував одного з найкращих на той час спеціалістів — Уїлья_

ма Шервуда, який після приїзду до Росії взяв ім’я Василь Яко_

вич. Імовірно, національне коріння й культурні традиції

надихнули на початку двадцятого століття їхнього нащадка

Всеволода Шервуда на відродження лицарського духу своїх

предків у створеному образі романтичного палацу, що чимось

невловимим нагадує творіння його діда. Цю приховану но_

стальгію за Англією підтверджує й інший замок_мрія, що був

побудований на шосе Київ–Канів одразу ж після «Ластівчиного

гнізда».

 

Мусиш побувати в Чигирині

Треба залишити все: вічну гризоту про недолуге життя, що_

денні нарікання, що навколо так багато поганих людей і вони,

бач, щасливі, а ти хороший і нещасний. Просто взяти й зупини_

ти своє звичне життя й негайно, не роздумуючи, у будь_який

спосіб поїхати в Чигирин!

Ідеально — вирушити туди пішки, якщо маєш час і хоч якусь

волю. Коли дотупаєш цими битими дорогами, якими ходять і

їдуть українці вже понад двi тисячi років, ти раптом відчуєш, що,

увійшовши в Чигирин, став іншим. Ти став трохи нижчим на

зріст і кремезнішим — точно таким, щоб поміститися в старезну

козацьку свитку, яку побачив у єдиному в країні музеї Богдана

Хмельницького (тобі щойно тут розповiли, що наші предки

були саме не такі, як їх малюють). Тобі стало життєво важливо

дiзнатися, де ж поділася труна з Богдановим тілом з_під пам’ят_

ної плити в його церкві в Суботові. Тобі захотілося спуститися

пошукати його в ті підземні тунелі під Чигирином, куди ніхто не

спускався. Ти раптом відчуваєш, що там, під землею, точно є

життя й живі козаки, вони ждуть нас. І ти стоїш над цією дірою_

входом у Холодному Яру й підставляєш лице під холодний

вітер, що дме з тунелю, і думаєш собі: «Треба взяти побільше

вогню й туди залізти, бо раз звідти дме, то десь є вихід». І ти ро_

зумієш, що в тебе вже точно є вихід з усіх ситуацій, що ти їх іще

вранці не міг пережити.

Ти хочеш, щоб чигиринці домоглися відбудови Богданової

резиденції — хай тут буде літня столиця всіх президентів, що су_

дилися Україні. Ти хочеш, щоб усі побачили п’ятдесятишести_

кілометровий височенний вал, насипаний руками козаків, і зро_

зуміли, що загадка єгипетських пірамід — це модно, але не так

уже й оригінально. Тут поламалася, бо не витримала, сучасна

техніка, якою намагалися повторити роботу тих наших прадідів.

Ти раптом сказав це слово «прадід» інакше, ніж досі, тепліше й

з жалем, що раніше не прийшов сюди, до прадідів.

Ти обнімав із друзями тисячолітнього дуба, яких не буває на

світі. А тут він є. І, щоб він не вмирав, йому під коріння зако_

пали цілого коня. Це було жертвоприношення. І дуб живе, тільки

не родить більше жолудів.

Ти подумав, що банально втішав свою слабкість тим, що по

ганих людей, мовляв, більше й вони сильніші. Ти просто не там

ходив по життю. Ось чигиринці ходять, співають, підсипають

тобі третю порцію юшки, розказують про місцевого діда, що в

сімдесят років написав свій перший роман, а його викликали до

Києва на зліт молодих письменників.

Ти їхав додому, розуміючи, що кожен українець хоча б раз у

житті мусить приїхати в Чигирин, щоб пізнати себе й стати муд

рішим і кращим.

Острог

Серед просторих боліт, оточений водами Горині й Вілії, об

ступлений довкруги великими лісами, був заснований Острог —

столиця першого руського вельможі — князя Костянтина Кос

тянтиновича Острозького, на той час київського воєводи. Його

ім’я надавало великого значення місту, яке князь Костянтин на

старості літ вибрав собі за столицю. Роль міста на той час при

темнювало в житті України важливість самого золотоверхого

Києва. За плечима могутнього князя всі тут жили безпечно.

Князь вимагав лише одного: щоб йому вірно служили й у ра

зі потреби були готові до боротьби з ворогом, хто б він не був.

Князь Костянтин був хорошим адміністратором свого вели

чезного майна. Через те він багатів щодня, щогодини. Його річні

доходи становили дванадцять мільйонів.

Спочатку Острог ділився на три частини: княжий замок,

місто й передмістя Застав’я.

Замок стояв на узгір’ї, з трьох боків оточений водою, пишав

ся на всю околицю, і його здалека було видно. Складався з двох

поверхів і підземелля, яке було поділене на дев’ять кімнат. Тут

містився скарб князя: бочки з дукатами й срібними монетами,

скрині з ломаним золотом і сріблом, дорога зброя, кована золотом

і сріблом, дорогі турецькі сідла й убори на коней. Усе це коштува

ло великих грошей. Над тим підземеллям мешкала княжа служба.

Тут були також кімнати для приїжджих — шляхти, державців

і прихильників князя, які частенько навідувалися до Острога

бити князеві чолом.

З великих сіней сходи вели вище, де мешкав сам князь. Зва_

жаючи на зовнішню пишноту замку, славу й багатства князя,

здавалося, що в хоромах панує велика розкіш. Хто так думав,

мусив розчаруватися, увійшовши сюди. Яка простота на пер_

ший погляд! Невелика кімната з двома вікнами, дерев’яний

стіл, а біля нього — дерев’яне крісло, оздоблене чорним

сап’яном. Під стіною просте ліжко, вузьке, укрите ведмежою

шкурою. На стіні — одна ікона, а під нею — княжа шабля. У ку_

ті — кахельна піч з комином, у якому горів безустанку вогонь,

бо в мурах було холодно й сиро. Крім княжого крісла, не було

нічого іншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не вільно

було в його присутності сідати.

З тієї княжої кімнати, яка була і його спальнею, вели двері до

дальніх кімнат, краще прибраних, де князь приймав знатних

гостей.

З правого боку від сіней був вхід до їдальні. Тут стояли довгі

та широкі дубові столи із стільцями, а під стіною — великих роз_

мірів шафа, наповнена багатим столовим начинням. На стінах

висіли портрети родини Острозьких у золочених рамах.

Звідси вели двері до заупокійної кімнати, з якої князів відправ_

ляли на вічний спочинок до родинної гробниці. Ця заупокійна

кімната підходила до замкової церкви Преображенія. Тут можна

було бачити красу й велич, що відповідали багатству князя.

Костянтин, який називав себе богомольцем, на прикрашання

церков не шкодував нічого.

Забуття — доля великих?

Не кожний діяч культури міг стати виразником настроїв сво_

го часу, його «візитною карткою». Разом із Дмитром Бортнян_

ським й Артемієм Веделем Максим Березовський увійшов до іс_

торії української музики як яскравий представник бурхливої,

переломної для всієї світової культури епохи, що знаменувала

перехід від бароко до класицизму.

У біографії Березовського, якщо порівнювати її з життєпи_

сами інших українських композиторів вісімнадцятого століття,

чи не найбільше «білих плям». Припускають, що він народився

1745 року в місті Глухові. Напевне, початкову музичну освіту

майбутній композитор здобув у Глухівській музичній школі.

Цей заклад готував професійні кадри для Санкт.Петербурзької

придворної співочої капели. За характером музично.педагогіч.

ної діяльності це була школа мистецтв — перша та єдина на той

час у Східній Європі. Безперечно, Березовський здобув ґрунтов.

ну музичну освіту, адже його подальша доля пов’язана із Санкт.

Петербургом і придворною співочою капелою.

Тоді в капелі працювало кілька видатних українських музи.

кантів. Її членом був і граф Олексій Розумовський, майбутній

фаворит і чоловік імператриці Єлизавети Петрівни. Брат Олексія,

Кирило Розумовський (у недалекому майбутньому — гетьман

України), був великим шанувальником музики, меценатом і,

за свідченнями сучасників, усіляко підтримував своїх земляків

при дворі. Існує версія, що Березовського привіз до Санкт.Пе.

тербурга саме Кирило Розумовський. Хай там як, але з п’ятдеся.

тих років вісімнадцятого століття ім’я Максима Березовського

значилося в списку музикантів Петра Третього.

Великий князь Петро Федорович, який став імператором

у 1762 році, отримав у подарунок від своєї тітки, імператриці

Єлизавети, маєток. Петро Третій захоплювався музикою й не.

погано грав на скрипці. Біля свого палацу він звелів збудувати

«Оперний дім», куди для постановок наймодніших тоді італій.

ських опер запрошували відомих співаків з Італії. Саме тут

уперше виступив як оперний співак (тенор) чотирнадцятирічний

Максим Березовський.

Уже із середини шістдесятих років він став визнаним майстром,

твори якого із захопленням сприймали знавці та двір. Однак

молодий музикант розумів, що треба завойовувати визнання в

Європі.

1765 року Березовський виїхав до Італії в Болонью, де на той

час процвітала Філармонічна академія. Ідейним наставником

цього закладу був Джованні Мартіні, учитель Моцарта, а потім і

Максима Березовського. Після атестаційного іспиту компози.

тор покинув Болонью й вирушив у подорож Італією. Тут він

познайомився з графом Олексієм Орловим, який звернув увагу

на обдарованого музиканта й частенько замовляв йому музичні

твори. 1775 року Березовський виїхав на батьківщину на одному

з кораблів графа.

Про діяльність композитора в останні два роки життя майже

нічого не відомо. Знаємо лише, що після повернення з Італії

Березовського зарахували до придворної співочої капели «без ви.

значеного заняття». Очевидно, він писав пісні для хору, з яким

працював.

Березовський, найталановитіший український композитор

вісімнадцятого століття, помер у розквіті життя в самоті та

бідності. Його передчасна смерть не викликала жодного відгуку

в музичному середовищі, яке неодноразово використовувало

його талант, виконавську майстерність і творчість. Невже за.

буття — доля великих?