Легенда українського футболу

Історія знає безліч імен видатних особистостей, що, відки

нувши загальновизнані норми, ішли своїм тернистим шляхом.

Не завжди їх сприймало оточення. Далеко не всі витримували

такий тиск, багато хто йшов на компроміс. Однак знаходилися й

такі, що, незважаючи на удари долі, непорозуміння, день у день

наполегливо йшли до поставленої мети. І зрештою здобували

визнання.

Валерій Лобановський мав безперечний авторитет серед

футбольних професіоналів, гравців і вболівальників ще за

життя, хоча найвищу урядову нагороду країни, звання Героя

України, отримав посмертно.

Він завжди був не таким, як інші: «не так» грав, «не так» спіл

кувався з пресою, «не так» розмовляв із наставниками, а пізні

ше — «не так» тренував. Адже в усьому був першопрохідником,

реформатором, борцем.

Лобановський народився в Києві. Спочатку — дитяча спор

тивна школа, футбольна школа молоді, а потім — київське «Ди

намо». Такою була його дорога до великого футболу. Успіхи в

спорті не змусили його занедбати навчання: з медаллю закінчив

школу, згодом — політехнічний інститут. Технічна освіта стала

йому в пригоді й на футбольному полі: Лобановський теоретич.

но змоделював свій знаменитий удар і обґрунтував траєкторію

польоту «крученого» м’яча. Цей удар так і назвали — «кутовий

Лобановського». Як петля Нестерова, теорема Піфагора, геомет.

рія Лобачевського, його «сухий лист» увічнив свого винахідника.

У спортивній кар’єрі Лобановського.футболіста були високі

злети, та до історії спорту він увійшов насамперед як неперевер.

шений теоретик і винахідник тактики гри. Його досягнення на

тренерській ниві протягом трьох із половиною десятиліть свід.

чать самі за себе.

«Золоті» успіхи на всесоюзній арені, Суперкубок Європи і

двічі Кубок володарів кубків, бронзові медалі Олімпійських ігор

у Монреалі, «важке» срібло чемпіонату Європи 1988 року, п’ятира.

зове сходження на найвищий щабель п’єдесталу пошани чемпіо.

нату України. Ці вершини — лише основні віхи на його шляху.

Нині стадіон, який знав уславленого гравця й тренера, та ву.

лицю в рідному місті названо його ім’ям, при вході до стадіону

відкрито пам’ятник Валерію Лобановському. Про нього написано

чимало книжок, знято документальні й художні фільми. Слід,

залишений ним у житті, яскравий, а у футболі — грандіозний.

Він виховав цілу плеяду видатних українських футболістів,

які стали зірками європейського та світового футболу. Так,

Олег Блохін у 1975 році, Ігор Бєланов у 1986 році, Андрій Шев.

ченко у 2004.му ставали володарями «Золотого м’яча» — призу

найкращого футболіста Європи. Його визнали своїм учителем

і чимало закордонних тренерів і популяризаторів футболу.

Багато вихованців Валерія Лобановського нині успішно про.

довжують справу майстра, пам’ятаючи його науку.

Роздуми Лобановського про футбол, завдання гравця, робо.

ту тренера й про вміння перемагати на полі й у житті зібрані в

його книжці «Нескінченний матч...». Це друге видання книжки,

оновлене й розширене 2009 року, доповнене новими матеріала.

ми й останніми інтерв’ю, називають його творчим заповітом.

Три крапки в назві книжки мають своє смислове навантажен.

ня: вони свідчать, що життя Валерія Лобановського у футболі

триває.

 

Сергій Лифар — українець до кінця

У передсмертній записці, зверненій до дружини, Сергій Ли_

фар підписався: «Серж із Києва. Українець до кінця».

В автобіографічній книжці «Страдницькі роки», виданій у

Парижі 1935 року, він писав: «Лише той, хто був у Києві, дивив_

ся з Царського майданчика на урочисто величний Дніпро, хто

побував у Видубицькому монастирі на високому крутому березі

й звідти дивився на безкраї поля та ліси, тільки той зрозуміє, чо_

му для киянина немає нічого дорожчого за Київ».

При зустрічах Сергій Михайлович захоплено розповідав про

дитинство та юність, про перші музичні й театральні враження

(він співав у хорі Софійського собору, навчався в консервато_

рії), про українські народні пісні, танці й обряди, які чув і бачив

у маєтку свого діда в Канівському повіті. Якось на виставу в Па_

рижі Лифар прийшов в українській вишиванці й з гордістю ска_

зав, що походить із козацького роду. Він описував, як його дід

часто збирав онуків і розповідав про минуле України: «Бачив я

й пожовклі, вицвілі грамоти з восковими печатками, що їх дали

Лифарям українські гетьмани й кошові отамани великого Вій_

ська Запорозького».

Дитинство Сергія було коротке й швидко закінчилося. Він

народився в тривожному 1905 році.

1921 року Лифар їде у Францію. Сергій Дягілєв, засновник і

художній керівник «Російського балету», зараховує таланови_

того юнака та ще чотирьох киян до своєї трупи. Відомий хорео_

граф згодом холодно заявив, що вони цілковиті неуки. Однак

Сергій не занепав духом. Після репетицій хлопець ще й ночами

до знемоги тренувався. Якось він почув, як Дягілєв здивовано

сказав: «Оцей буде танцівником!»

Через чотири роки Лифар — уже перший танцівник. «Моя хо_

реографія, — згадував про той час Сергій Михайлович, — так за_

хоплювала мене всього, що не давала спокою навіть уві сні. Не_

рідко в моїх нічних снах народжувався стиль нового твору, моєї

хореографії, і я, прокинувшись, записував його». Сергій Лифар

уважав, що в балеті за танцем має бути перше й останнє слово.

Усе своє життя Сергій Михайлович змушений був прожити

поза межами України. Він став засновником Академії танцю

при оперному театрі «Гранд_опера», ректором Інституту хорео_

графії та Університету танцю Парижа, почесним президентом

Всесвітньої ради танцю ЮНЕСКО. Жоден із видатних митців_

французів не мав стільки урядових нагород, як українець Ли_

фар. Серед них — Золота медаль Парижа, найпрестижніший ор_

ден Почесного легіону, заснований ще Наполеоном.

Він був славою й гордістю Франції, однак постійно відмовляв_

ся від французького громадянства. Одного разу на урочистому

прийомі генерал де Голль прилюдно звернувся до нього: «Месьє

Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із

знаменитих французів. Чи не час Вам стати французом за паспор_

том?» На це Сергій Михайлович із гідністю відповів: «Щиро

вдячний, пане президенте, за Вашу пропозицію. Але я ніколи не

був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя —

Україна».

Небо і земля Леоніда Бикова

Ця трагедія сталась одинадцятого квітня 1979 року. Сорок

шостий кілометр траси Київ–Мінськ: Леонід Биков повертався

з дачі на своїй білій «Волзі». Далі — тиша. Тридцять років мину_

ло відтоді. Однак ім’я Бикова не зникло в тиші забуття. Його

пам’ятають, люблять, шанують.

Биков прийшов у радянський кінематограф у найсприятли_

віший період — час «відлиги». Фільми, у яких знімався Леонід

Биков у другій половині п’ятдесятих років минулого століття,

починаючи з першої головної ролі в кінострічці «Максим Пере_

пелиця», зажили надзвичайної популярності. Власне, усі карти_

ни, де знімався Биков, і нині не зникли у вирі часу саме завдяки

його акторській грі. Образи, ним створені, не застаріли, не стали

нецікавими. Зрозумілим є секрет його популярності: сьогодні

його герої так само, як і раніше, приваблюють гуманізмом, щи_

рими, живими й неповторними характерами.

Своєрідність Бикова особливо помітна, коли йдеться про йо_

го комедійний талант. Відмінність між комедіями з його участю

та нинішніми приголомшлива. Скажімо, пропонований «гумор»

творять за допомогою масок, нещирості, награності. У другій по_

ловині 1950_х років талант природних носіїв гумору цінувався

на вагу золота. Тодішній європейський контекст комедійного

жанру надзвичайно цікавий і різноманітний: фактично в кожній

країні був свій улюблений комік.

Українці ж, для яких лихоліття аж надто затягнулося в істо_

ричному часі, здавалося, мали б розучитися сміятися. На щастя,

почуття гумору, здатність ударити лихом об землю, посміятись

і над ворогами, і над собою, лікувати душу жартами є вроджени_

ми рисами нашого народу. Слова Леоніда Бикова про те, що ду_

ша народу усміхнена, навіть коли їй боляче, абсолютно відпові_

дають дійсності.

У Бикова не було потреби вдягати маску, його обличчя над_

звичайно виразне й легко запам’ятовувалося. У різноманітних

ситуаціях фільмів він залишався самим собою і водночас був ін_

шим — персонажем стрічки. І оскільки це було цікаво й захоп_

лююче, виникав магнетизм, приворожлива сила, природу якої

навіть важко пояснити. Леонід Биков ніколи не повторювався,

не хотів обмежувати себе якимсь амплуа.

Він мав надзвичайний талант — жити життям своїх персона_

жів. Биков віддавав фільмам усього себе. Навіть події з життя,

імена близьких йому людей гармонійно вплітались у сюжетну

канву його творів.

У його товаристві затишно, як буває затишно в аурі хорошої

людини. Фільми митця хочеться дивитися знову й знову. Така

собі терапія душі. Можна уявити, як добре почувалися поруч із

Биковим ті, кому випало з ним працювати.

Щороку одинадцятого квітня на могилі Леоніда Бикова на

Байковому кладовищі з’являються квіти. Їх приносять усі, для

кого він творив своє неповторне кіно, усі, хто вдячний йому за

це. Він освітлював своїм талантом реальне життя й творив влас_

ний світ на екрані, тим самим відкриваючи себе світові.

Вічна загадка любові

Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу,

блискучим самородком. «Я не знаю більш національного, більш

народного генія», — захоплено говорив про нього Сергій Пара_

джанов. Доля послала Іванові тридцять чотири ролі у фільмах,

більшість з яких увійшла до золотої колекції українського кіно.

А може, тому й увійшла, що пропустив їх через своє серце, засві_

тив своїми, одному йому притаманними барвами Іван Мико_

лайчук.

Іван захопився театром та акторством ще в дитинстві. У селі

був драмгурток, який майже щомісяця ставив спектаклі. Грали

всі: і старе, і мале. Проте всі без винятку хотіли грати ролі моло_

дих, вродливих, закоханих. Якось ледь не зірвалася вистава

п’єси «Безталанна» за Старицьким, бо ніхто з парубків не хотів

грати батька Софії — старого Івана. Виручив дванадцятирічний

Іван Миколайчук. Його намастили сажею, причепили на плечі

горб із соломи й випустили на сцену. Відтоді він став повно_

правним членом гуртка й протягом наступних трьох років зіграв

тридцять шість прем’єр.

Іван прагнув «учитися на артиста» і, уступивши до театраль_

ного інституту, почав зніматися вже з другого курсу. І одразу у

фільмах — «Сон» (у ролі Тараса Шевченка) та «Тіні забутих

предків» (у ролі Івана Палійчука).

Фільм Сергія Параджанова за повістю Михайла Коцюбин_

ського тріумфально пройшов по всьому світові, здобувши три_

дцять дев’ять міжнародних нагород, двадцять вісім призів на

кінофестивалях (з них двадцять чотири — «гран_прі») у двад_

цять одній країні й увійшов до Книги рекордів Гіннесcа. Амери_

канці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.

А в нього — нові фільми: «Анничка», «Помилка Оноре де

Бальзака», «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Білий птах з

чорною ознакою», «Пропала грамота»... І в кожній ролі він ін_

ший, але однаково природний, цілісний, незабутній.

Розповідають, що якось на зйомках у Болгарії Іван зустрівся

з Жаном_Полем Бельмондо. Француз спеціально прийшов на

знімальний майданчик, довго спостерігав, як працює Миколай_

чук, а тоді запросив його поспілкуватися перед відльотом. Їм за_

пропонували перекладача, але Бельмондо сказав: «Якщо двом

таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще,

то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». І справ_

ді, вони чудово порозумілися.

«Зоряна хвороба» не торкнулася душі Івана. Слава лише

спонукала Миколайчука до глибшого осягнення секретів май

стерності, магії кінематографа. Тим часом деякі фільми з його

участю влада сприймала як «надто націоналістичні». На «поли

цю» потрапила «Пропала грамота» разом із «Криницею для

спраглих» Юрія Іллєнка й іншими «неправильними» фільмами.

Дедалі важче стало доводити своє право бути українцем як у

творчості, так і в житті.

Лише 1979 року вдалось отримати дозвіл на зйомки «Вави

лонаХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя». Цей

фільм став режисерським дебютом і другою вершиною творчості

митця. Миколайчук написав сценарій за три дні й три ночі,

але зумів дати твору безсмертя.

Його фільми залишилися нам як вічна загадка любові.

Музичний подарунок світу

Найвідоміша й найпопулярніша американська пісня «Ко

лядка дзвонів» щороку звучить на Різдво в Сполучених Штатах,

Канаді, Європі, Австралії, навіть у Японії та Китаї. На вулицях

і в супермаркетах, на всіх радіостанціях і телеканалах можна по

чути срібні різдвяні дзвіночки. Ця мелодія стала візитівкою за

хідного Різдва, вона лунає в багатьох відомих фільмах: «Гаррі

Поттер», «Сам удома», «Загублений у НьюЙорку», а також у рек

ламних роликах.

Однак нині вже майже ніхто, крім музикознавців, не знає, що

ця пісня прийшла в Америку з України. Її назва — «Щедрик»,

автор — талановитий український композитор, фольклорист і

знавець народної творчості Микола Леонтович. Лише три ноти

та чотири звуки — досідоля — прославили українську співочу

душу на весь світ. Композитор зробив народну пісню безсмерт

ною, змушуючи світ регулярно згадувати кілька дзвінких нот,

щойно перший сніг сповіщає про наближення свят. Народна

пісенька віддячила посвоєму: додала Леонтовичу неабиякої

популярності.

Деякі історики музики стверджують, що композитор працю_

вав над «Щедриком» усе життя. Можливо, це гіпербола. Проте

щось у ній таки є. Миколу Леонтовича можна порівняти з юве_

ліром, який, відшукавши діамант народної пісні, філігранно від_

шліфував його за допомогою свого майстерного аранжування.

Коли в грудні 1916 року «Щедрика» в обробці Миколи Леон_

товича заспівав хор студентів Київського університету, скромний

подільський учитель став відомим у музичних колах як найкращий

аранжувальник українських народних пісень.

То як же українська народна пісня потрапила за океан?

1922 року хор Олександра Кошиця виступав у Нью_Йорку.

Тут уперше був виконаний «Щедрик» Леонтовича — маленьке

українське диво. Ця пісня настільки сподобалась американцям,

що композитор, поет і диригент чеського походження Пітер Віл_

гоускі в 1936 році, тобто через двадцять років від дня створення

пісні, написав до щедрівки англійські слова й назвав її «Коляд_

кою дзвонів». У первісному варіанті «Щедрика» фігурувала

ластівочка. Вона натякала на прадавнє походження пісні, на за_

буту добу, коли новий рік зустрічали навесні. Ідея нового тексту

ґрунтувалася на слов’янській легенді про те, що в ніч, коли на_

родився Ісус, на його честь у всьому світі задзвонили дзвони

чудовим мелодійним співом. Слов’янська щедрівочка в Сполу_

чених Штатах Америки перетворилася на колядку. Тендітний

музичний подарунок світові від українця Миколи Леонтовича

став прославляти народження Христа, насичувати землян світлою

радістю. Після виконання цього твору дзвоник став головним

музичним атрибутом Різдва на Заході, і тепер майже всі різдвяні

пісні найпопулярніших виконавців прикрашені звучанням дзві_

ночків. «Щедрик» з текстом Пітера Вілгоускі набув великої по_

пулярності в Штатах.

Уже майже століття українська щедрівка мандрує з конти_

ненту на континент, з культури в культуру. Перелицьовується,

приміряє різні жанри, жонглює голосами й інструментами.

Урешті_решт, знімається в кіно.

«Щедрик» є найбільшим українським внеском у світову по_

пулярну музичну культуру.

28. Краса і сила, або Цирульники_каноніри

Здавалось би, що може бути спільного між тендітними твор_

цями краси — перукарями та безжальними слугами Марса —

пушкарями? А втім, коли вчитатись у статут київського цеху ци_

рульників, то стане зрозумілим, що, говорячи по_сучасному,

перед тим, як претендувати на членство в перукарській органі_

зації, кандидат був зобов’язаний належним чином вивчити ар_

тилерійську справу. «Це ж чому?» — здивовано запитаєте ви.

А тому, що перший пункт цехового статуту зазначав: «Щоб уся_

кий з братії майстрів_цирульників на сходці загальній, а найго_

ловніше — під час проведення церемоній, організованих магіст_

ратом київським, при гарматній пальбі був і ту гарматну пальбу

виконував належним чином; а якщо хто_небудь буде відмовля_

тися від того, то його з відома київського магістрату карати

ув’язненням і стягненням штрафу — п’ять фунтів воску». Ось

такими серйозними могли бути наслідки для кожного, хто ухи_

лявся б від цього обов’язку.

І справді, відмовитися від нього ніхто не міг, адже жорстка

регламентація життя середньовічного міста базувалася перед_

усім саме на цеховій організації людських спільнот. Ремісничі

цехи виступали своєрідними цеглинками, з яких вибудовувався

нездоланний мур міського самоврядування. Цехи як соціальні

асоціації, організовані за професійним принципом, мали значні

права, але водночас і чітко визначені зобов’язання перед загаль_

номіською громадою.

Так само визначалося й місце кожного окремого члена все_

редині цехової організації. Цех обмежував його свободу, але й

надавав можливість працювати за вибраним фахом. Так, дев’я_

тий пункт статуту цирульників постановляв: «Ніхто із сторонніх

майстрів_цирульників, не вступивши до організації, працювати

не повинен». А коли б хто_небудь знехтував цю заборону, то від

нього мали право насильно забрати весь інструмент на користь

цеху цирульників.

Десятий пункт статуту визначав коло посадових обов’язків

майстрів: цирульник повинен був не лише вміти голити бороди,

а й лікувати рани, хвороби шкіри, виривати зуби, ставити п’яв_

ки тощо. Отже, крім власне перукарської вправності, мав одно_

часно володіти вмінням і гармаша, і фельдшера, і стоматолога,

і дерматолога!

Цей статут, ухвалений на загальних цехових зборах у червні

1767 року, свідчив про перемогу цирульників у боротьбі за

власні інтереси, і саме цю дату нині можна було б святкувати

київським перукарям як офіційний рік свого народження. Зви.

чайно ж, і до цього року в Києві голили бороди й робили, імовірно,

дуже модні зачіски. Проте спочатку тодішні перукарі входили

до складу цеху кравців. А кравці, як видно зі скарги перукарів до

київського магістрату, виявляли до них «крайню зневагу», обме.

жували їхні права. Подавши батькам міста скаргу, цирульники

попросили дозволити їм вийти з кравецького цеху та заснувати

власний цех, і зрештою магістрат дав такий дозвіл. Отоді.то й

доручили цирульникам доглядати й обслуговувати міську арти.

лерію, зобов’язавши їх утримувати гармати в доброму стані та з

них під час церемоній салют «належним чином здійснювати».

Перегук віків

До сьогодні «Слово про похід Ігорів» вважається неперевер.

шеною поетичною пам’яткою, що відкриває для нас світ образів

і думок часів Київської Русі.

Історичні події, відображені в «Слові…», не надто видатні:

похід одного з периферійних князів проти половців, його поразка

й утеча з полону. Однак ці події — лише привід для висловлення

автором украй важливих думок щодо становища Київської Русі,

яка потерпала від міжусобиць удільних володарів.

Численні дослідження присвячено розв’язанню загадки ав.

торства «Слова про похід Ігорів». Нині існує багато версій. Дуже

ймовірним є припущення щодо написання цієї героїчної поеми

саме в Києві. Справді, київська тема проходить червоною ниткою

крізь увесь текст.

Центральне місце в «Слові про похід Ігорів» займає образ

київського князя Святослава, його «золоте слово», у якому він

закликає суздальського князя Всеволода й інших володарів

підтримати золотий київський престол — престол батьків. Тверда

й виважена позиція мудрого Святослава контрастує з необачністю

Ігоря, який спочатку проголосив: «Краще бути вбитим, аніж по_

лоненим», а потім призвів до загибелі дружини й сам потрапив

у полон.

Останні рядки «Слова про похід Ігорів» присвячені повер_

ненню Ігоря з полону, його вдячному паломництву до церкви

Богородиці Пирогощої, до якої він діставався Боричевим узво_

зом: «Ігор їде по Боричевім до святої Богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі».

Ця церква й нині стоїть на Контрактовій площі — мону_

ментальна однобанна споруда у формах давньоруського зод_

чества. Щоправда, існуюча церква не є автентичною пам’яткою

давнини, а являє собою лише приблизне відтворення, заверше_

не 1998 року. Справжній стародавній храм, зведений у першій

половині дванадцятого століття князем Мстиславом (сином Во_

лодимира Мономаха), протягом сторіч зазнавав істотних руйну_

вань і реконструкцій, набув барокових і класицистичних рис,

а 1935 року був знесений. 1976 року археологи дослідили його

первісні підмурки, на місці яких і зведено сучасну будівлю.

Залишки підмурків можна побачити крізь спеціальне скляне

віконце під південною стіною.

Давня назва храму виникла через те, що перед початком його

будівництва з Візантії до Києва привезли ікону Божої Матері

Пирогощої, найменованої від грецького слова, що означає «баш_

това»: так іноді називали у Візантії ікони, які містилися в баштах

стін монастирів. У часи занепаду Києва церква змінила найме_

нування й стала Успенською. У першій половині сімнадцятого

століття тут був митрополичий соборний храм, цитадель пра_

вославного загалу. За часів магдебурзького права Успенську

церкву використовували для урочистих відправ і свят, у ній збе_

рігався міський архів. Тут поховано знаного архітектора І. Гри_

горовича_Барського, який у 1770_х роках перебудовував Успен_

ську церкву й звів для неї дзвіницю.

Пропозиції про відтворення храму Богородиці Пирогощої ви_

словлювалися ще за радянських часів, але з метою влаштування

в його стінах музею «Слова про похід Ігорів». Цей музей так і не

було створено, проте храм Богородиці все ж повернувся з небуття,

у ньому, як і за часів Святослава й Ігоря, правиться служба Божа.

Лесина подорож до пірамід

Подорож до пірамід відбувалася навмисне звечора, щоб по_

дивитися на тисячолітні пам’ятники в місячну ніч, коли вони

здаються особливо величними й загадковими. До того ж у такий

час менше помітні пошкодження, яких зазнали ці витвори від

довгого часу й безжалісного впливу людини. Ще здалеку, на під_

ході до групи пірамід, хтось згадав, що понад сто років тому на

цьому місці проходив Наполеон зі своєю армією. Показуючи

рукою на піраміди, він сказав своїм воякам:

— Солдати, на вас дивляться сорок століть із висоти оцих пі_

рамід! Цього досить, щоб бути хоробрим!

Мандрівники минули піщаний горб, спустилися в неглибоку

улоговину й звідси дивилися на громаддя трьох пірамід, що ви_

мальовувалися на тлі неба монументальними силуетами. З цієї

тисячолітньої тиші раптом прорвалося моторошне завивання

шакалів. Леся разом з іншими обійшла поволі Хеопсову пірамі_

ду, яка вражала своєю величчю.

Цю найбільшу кам’яну споруду стародавнього світу збуду_

вав для себе фараон Хеопс майже три тисячі років до нашої ери.

До Ейфелевої вежі в Парижі це була найвища споруда світу —

сто сорок шість із половиною метрів. Її складено з точно виріза_

них і щільно припасованих вапнякових блоків масою майже дві

з половиною тонни кожний. На цю споруду було використано

два мільйони триста тисяч таких блоків. Це неймовірна річ для

тодішньої техніки, власне, за її відсутності. Поряд стоїть пірамі_

да Хефрена, нижча від попередньої лише на три метри.

Дивне почуття опанувало всіх, коли проходили поміж цими

двома рукотворними скелями. Хоча відстань між ними була до_

сить велика, однак здавалося, немов щось зависло над головою

й тисне до землі. Ішли мовчки, намагаючись ступати безшумно.

На обличчях — чи то затамований страх, чи просто пригнічення.

Коли трохи відійшли, Леся немов сама до себе сказала,

що стан деякого збентеження й розгубленості цілком зрозумілий:

перед собою бачиш усю марність величної праці, укладеної

(з примхи деспота) у нікому не потрібну геометричну фігуру,

бачиш трагедію стародавнього народу.

Після цього мандрівники попрямували до статуї Великого

сфінкса, що височіла поблизу пірамід. На Лесю дивилася кам’яна

напівлюдина_напівзвірина з рештками лев’ячої гриви, з дірка_

ми на місці носа й очей. Кажуть, що голова сфінкса свого часу

слугувала мішенню для наполеонівських солдатів.

Тисячі років ця потвора непорушно дрімає серед пустелі.

Витесана із суцільної кам’яної брили, вона сягає двадцяти мет_

рів заввишки, п’ятдесяти семи метрів завдовжки і важить майже

п’ятнадцять тисяч тонн.

«Ми бачили великі піраміди й Великого сфінкса, — писала Ле_

ся, — це справді щось єдине на цілім світі! Ніякі картини, фотогра_

фії не можуть дати справжнього поняття про душу цих камінних

істот. Особливо сфінкс — він має велику тисячолітню душу, живі

очі, він немов бачить вічність. А який там пейзаж перед очима

сфінкса! Не розчарував мене Єгипет, а ще більше причарував, і те_

пер тільки я зрозуміла до кінця його геніальний хист».

Його доброта

Василь створював перше враження людини_супермена, жор_

сткої, запеклої в боротьбі. Коли він виступав, полемізуючи із

супротивником, його чорні очі під зведеними, мов крила птаха,

чорними бровами горіли, сипали іскри гніву, його мова тоді

вирівнювалася й лилася розплавленою лавою. Вигляд у нього

був справді, як в отого козака в бою з однойменної картини

М. Струнникова, що виставлена в Дніпропетровському історич_

ному музеї Д. Яворницького.

Однак коли я ближче пізнавав Василя, переді мною постава_

ла дуже добра, лагідна, милосердна людина. Він любив дітей.

Коли заговорював на вулиці з якимось хлопчиком чи дівчин_

кою, дитина враз усміхалася до нього й переймалася довірою.

Якось січневого ранку ми зайшли з Василем до видавництва

«Дніпро» й зустріли на сходах старого чоловіка. Він мав поро_

дисте інтелігентне обличчя, був у демісезонному пальті, застеб_

нутому наперекосяк, у шапці, що наїхала на сиві брови. Василь

зупинився перед старим, ґречно привітався, назвавши його на

ім’я й по батькові. Я вловив тільки слово «Івановичу».

— Дайте, я вас застебну, — сказав Василь і став перестібати

його благеньке пальто.

— Прошу, прошу, — вельможно дозволив старий.

Потім Василь ще помітив, що в старого розв’язався шнурок

на тоненькому літньому черевику й тут же присів і став його

зав’язувати. Одночасно вони голосно перемовлялися про якісь

високі матерії. Сходами проходили люди, з подивом поглядали

на обох.

Коли старий спустився вниз, я спитав, хто він.

— Тарас Франко, син Івана Франка, — вибачливо, співчут.

ливо всміхнувся Василь. — Зовсім уже безпорадний старий.

У голосі Василя звучали теплі інтонації його доброї мами.

Пригадується, Василь розповідав свою дорожню пригоду,

що трапилась у поїзді. Один з його супутників по купе, коли Ва.

силь уже задрімав, поцупив його плащ і пішов до виходу. Василь

кинувся за ним. Поїзд уже рушав, і злодій устиг пройти вагон,

тамбур і спускався на сходи.

— Я, — каже Василь, — рвонув з його рук плащ і крикнув зі

злістю: «Ах ти ж, свиня!»

Супутник по купе всю дорогу пробирав «слабака.інтелігента»,

мовляв, не міг злодієві врізати як слід.

Не міг. То був би вже не Стус.

Коли в застінках КДБ Василеві влаштували зустріч віч.на.віч

з його другом, який був хворобливою людиною, не витримав

слідства й багато насвідчив проти Василя, то перше, що сказав з

обуренням Стус, побачивши змучений вигляд колишнього друга:

— Боже, що ви з ним зробили, катюги!

Своїх ворогів Василь завжди називав їхнім справжнім ім’ям,

а слабкість колишньому другові зумів простити. І в цьому теж

була Стусова доброта, його безмежне милосердя.

З катами Стус вів себе жорстко, непримиренно, говорив їм у

вічі під час слідства й на судовому процесі правду про них і про

те суспільство, яке вони захищають. Один з його катів прохо.

пився фразою при згадці про Стуса:

— У цієї людини якесь божевільне почуття порядності.

Якщо вже ворог так оцінював, то що вже тут можна додати!

 

Музей модерної скульптури

Львів традиційно дивує своїх гостей, але часом дарує й не_

сподівані враження навіть корінним львів’янам, яких уже не так

просто чимось вразити. Такою приємною несподіванкою може

стати відвідання музею модерної скульптури Михайла Дзиндри

в Брюховичах. Його експозиція складається з майже тисячі

абстрактних, символічних, ні на що не подібних скульптур.

Кожну з них можна довго роздивлятися й по_різному пояснюва_

ти, захоплюючись якоюсь неземною гармонійністю форм і ліній.

У межах майже півтори тисячі квадратних метрів розміщені

вісімсот вісім скульптур, які сьогодні наповнюють простір не_

повторною потужною енергетикою.

У музеї працює лише одна людина — пані Софія Дзиндра,

донька скульптора. Вона власноруч складає каталог робіт митця,

сама доглядає за територією, проводить екскурсії та розповідає

за чашкою трав’яного чаю про життя й світогляд митця. Про іс_

нування музею, захованого в сосновому лісі на околиці міста,

знає небагато людей: переважно це творча молодь, художники,

журналісти, мистецтвознавці. Це й не дивно, адже музей відкри_

то 2005 року власним коштом і зусиллями Михайла Дзиндри.

Для огляду робіт потрібно не менше кількох годин. Кожна із

скульптур інтригує, заворожує, перевертає звичні уявлення про

світ. Кожна робота має свій шарм, адже автор прагнув створювати

нове: не повторювати контури природи, наслідуючи її, а вийти

за межі можливого, стати творцем. Про власну творчість скульп_

тор говорив так: «Я заплющую очі й сиджу в тиші. Я малюю

форми, з порожнечі витворюю лінії, колір, простір». Митець

створив власний світ із своїми законами, формами й ідеалом

краси. Можна приймати чи відхиляти їх, погоджуватися чи

сперечатися, але одного не заперечити: вони спонукають до роз_

думів. У його роботах відчувається пульсація життя, тому відві_

дувач не може бути пасивним: він мусить підключати свою

фантазію, додумувати й придумувати. Усе це спонукає до твор_

чості.

Митець зумів уникнути епатажу. Він із шаленою швидкістю

й любов’ю до життя давав вихід своїй фантазії, часто повторюю_

чи, що творчість мусить бути динамічним процесом, де кожна

мить праці приносить нові здобутки, а пауза — втрати. В останні

роки Михайло не міг ліпити, тому багато малював. Його ма

лярські роботи — це скульптури, перенесені у двовимірну пло

щину. Таких творів автор має понад вісімсот.

Кілька років тому молодий київський режисер Наталія Іль

чук зняла документальний фільмексперимент про творчість

скульптора. Про життя Михайла Дзиндри пишуть статті та на

риси, його творчість обговорюють у професійних колах. Проте

його музей, де зібрано унікальні твори мистецтва, майже не ві

домий широкій публіці. Він залишається для сучасних людей

таємницею — невідкритою, непізнаною, нерозгаданою. Таєм

ницею, яка тільки чекає на своїх поціновувачів. Є сподівання,

що музей, здатний здивувати навіть вибагливих іноземних від

відувачів, невдовзі стане культурною родзинкою Львова й змо

же належно презентувати українське авангардне мистецтво і

для співвітчизників, і на міжнародному рівні.

Міф

Міф — це оповідь про богів і героїв, які брали участь у ство

ренні світу. Поняття «міфологія» має кілька значень: сукуп

ність оповідей однієї культурноісторичної традиції (скажімо,

індоєвропейської, слов’янської, української); особлива форма

світосприймання; наукова дисципліна, яка досліджує міфи й

міфологічні системи. Для реконструкції міфів використовують

дані психології, етнографії, археології, лінгвістики, інших

наук.

Міф — спосіб пізнання світу. У міфологічній свідомості

макрокосм (природа) й мікрокосм (людина) взаємопов’язані й

становлять єдину систему світобачення, де світ пізнається через

людину й навпаки. Релігія обожнює вищу силу, а міф — сили

природи й пристрасті людської душі. За переконаннями давніх

слов’янязичників, Усесвіт пронизаний потужною демонічною

силою. За християнським віруванням, охороняти людину від її

впливів покликані Спаситель, ангели, архангели й святі.

У давнину майже всі народи мали потрібні уявлення про

світобудову. Універсальних версій походження космосу було

кілька, і всі вони так чи інакше формували світогляд людей,

керували їхнім духовним життям і побутом. Згодом вони стали

звичними й відобразилися в народній поезії. Давня людина

жила в єдності зі Всесвітом, природою, будучи їхньою часточкою.

Живучи в лісі, наші пращури думали, що й вони походять від

дерев. Багато племен тотемами — першопредками, родоначаль.

никами, захисниками й годувальниками — вважали тварин.

Задовго до появи людини планета була населена птахами й

рибами. Тому й у міфах вони постають причетними до світобу.

дови. Із зародженням життя й створенням світу пов’язували та.

кож воду. Не дивно, що її культ існував майже в усіх народів. За

давніми уявленнями, ця живлюща волога існувала й тоді, коли

ще нічого не було — ні неба, ні землі. Згідно з іншими віруван.

нями, світ був заснований павуком. Загалом у міфології різних

народів перевагу надано нерукотворному вибудовуванню світу:

надприродними властивостями наділено вогонь, воду, місяць,

вітер і сакральні предмети. Здатність бути магічною могла одер.

жати за певних обставин будь.яка річ.

До світогляду українців увійшли вірування та уявлення ба.

гатьох поколінь, які жили на території сучасної України й нале.

жали до різних племен і археологічних культур.

Проте для всіх традиційних культур у всьому світі спільною

є спрямованість на поєднання трьох світів: минулого, сучасного

й майбутнього. Усі культури будуються на шануванні померлих

предків, і саме від цієї шани залежать добробут і душевний спо.

кій живих. І не тільки тому, що старші «відгранювали» госпо.

дарчий досвід чи віддавали сили дітям, коли ті були маленьки.

ми. Просто між поколіннями існує містичний зв’язок (незримий

і пізнаваний через міфологічні образи). Померлі предки відхо.

дять у потойбіччя й там приєднуються до все<