Вишивка: мистецтво і традиція

Вишивка є одним із найулюбленіших і найпоширеніших

видів рукоділля. За старих часів на Русі всі жінки володіли цим

мистецтвом. Вишивка була пов’язана зі стародавніми звичаями

й обрядами українського селянства. За допомогою голки й різ.

них ниток українські жінки перетворювали просту тканину на

витвір мистецтва.

Дівчинка восьмилітнього віку починала готувати собі прида.

не й до п’ятнадцяти.шістнадцяти років повинна була мати свят.

ковий і буденний одяг, скатертини, рушники, яких мало б виста.

чити на декілька років. Готували рушники, якими одаровували

на весіллі рідню жениха й почесних гостей. Перед весіллям

улаштовували виставку виробів, а за їхньою кількістю та якістю

визначали майстерність і працьовитість нареченої.

Мистецтво вишивання має багатовікову історію. У давні ча.

си, коли люди жили роз’єднано, кожен народ, а іноді й невелике

селище мали свої особливості у вишивці й інших видах народної

творчості. З покоління в покоління майстрині відпрацьовували

й поліпшували узори й кольорову гаму, створювали зразки ви.

шивки з характерними національними рисами.

Сучасну вишивку можна використовувати для прикрашання

дитячого й жіночого одягу, а також побутових речей: фіранок на

вікна, серветок, наволочок, килимків і панно, рушників, фарту.

хів, сумок, сувенірів тощо.

Отже, вишивка — це мистецтво прикрашати тканину. Протя.

гом століть вишивальниці експериментували з відповідними

матеріалами, розвиваючи й удосконалюючи своє мистецтво,

черпаючи натхнення в навколишньому світі, у мистецтві, в ор.

наментах інших часів і культур. Вишивку використовували

для багатьох цілей: щоб увічнити пам’ять про події приватного

або суспільного життя, для висловлення різних політичних

або духовних ідей, щоб продемонструвати статус, розповісти

яку.небудь історію або прославити красу природи.

Є в Україні символи, у яких вишивка відіграє важливу

роль. Наприклад, вишитий рушник в Україні — здавна неод.

мінний атрибут традиційних народних свят. Важливі події в

житті народу ніколи не обходилися без рушників. Вишитий

рушник завжди був знаком гостинності — на ньому підносили

дорогим гостям хліб_сіль; на рушниках приймали новона_

роджених; з рушниками проводжали людину в останню путь.

Під час будівництва нового дому рушниками піднімали сво_

лок, а потім дарували їх будівельникам. Без рушників не обхо_

дилось і весілля. Рушник, на який ставали молодята, був запо_

рукою вірності. Рушником зв’язували руки нареченим, бажаю_

чи їм щасливої й міцної сім’ї.

Останнім часом усе частіше можна побачити людей в україн_

ських сорочках. Їх одягають у дні релігійних і національних

свят, на наукові конференції та громадські зібрання. Певне,

сучасні українці інтуїтивно відчувають, що їм бракує таємних

символів, які гармонізують життя.

Змінюються часи. Змінюються покоління, їхні вподобання

та погляди. Змінюються одяг і прикраси. Але залишаються віко_

вічні традиції, які єднають нас із нашими пращурами. Серед них

і традиції, пов’язані з вишивкою. Ці традиції є історією нашої

країни, історією окремої родини, історією кожної людини. Тож

збережімо цей скарб, щоб передати його наступним поколінням.

Від серця до серця

До відкриття таланту художниці Катерини Білокур, виявля_

ється, була причетна славетна українська співачка Оксана Пет_

русенко.

Артистка вввійшла в її життя, як провидіння долі. Та й зважте,

Катерині Василівні повернуло на тридцять дев’ятий, а мистець_

кий світ був для неї закритий; хоча зверталася до багатьох уста_

нов на Полтавщині з проханням допомогти, нікого її драматич_

ні листи не схвилювали, не зацікавили. А вона ж творила на

полотнах красу, і всім навколишнім було до неї байдуже. Скіль_

ки ж отак триватиме?!

І раптом у хаті двоюрідої сестри Любові Тонконог, яка меш_

кала в сусідньому з Богданівкою селі, що по той бік Загреблі, на

протилежному березі річечки Чугмак, з радіорепродуктора по_

чула українську народну пісню «Чи я в лузі не калина була?»,

яку виконувала Оксана Петрусенко. Пісня перевернула Катрі

душу: це ж про неї співала артистка. Щойно пісня закінчилася,

Катря прожогом вискочила із сестриної хати — і помчала додо.

му. Біля річки, де її ніхто не бачив і не чув, дала волю сльозам,

оплакуючи власне безталання. І, мов спалах блискавки, визріло

рішення написати листа співачці Оксані Петрусенко. Написати

негайно, зараз же. Прибігши додому, зачинилася в комірчині,

засвітила каганець — і до світанку компонувала листа артистці,

що піснею збурила всю її істоту. А куди ж слати? Не запам’ята.

ла. І написала: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

На щастя, столична пошта доправила того листа Оксані Ан.

дріївні: занадто гучним було її ім’я. А як співачка прочитала

сповідь душі самоуки, спати не могла: драма одержимиці роз.

хвилювала її, змусила перегорнути в пам’яті і свої звивисті шля.

хи.дороги. Пучок калини, що полум’яно червонів на шматочку

полотна (Катерина Білокур ще й проілюструвала пісню малюн.

ком), не менше вразив її: угадала в нім незвичайний талант. «Допо.

могти, обов’язково допомогти!» — одне було на думці. Але як?

Порадившись із Василем Касіяном, Павлом Тичиною, пішла до

Центру народної творчості, там виклала все, що знала про одер.

жимицю, — і полетів лист до Полтави з проханням до місцевих

керівників поїхати в Богданівку, поцікавитися роботами Кате.

рини Білокур. Заступником Полтавського центру народної

творчості був тоді художик Володимир Хитько. «Безумовно, —

пише він, — на мене її твори справили враження своєю казковою

фантазією, дійсно по.народному вираженою мовою декоратив.

ного живопису». Кілька картин Білокур полтавський гість узяв

із собою й показав їх Матвієві Донцову, іншим художникам.

Думка була одностайна: влаштувати виставку робіт художниці

Білокур. Таку виставку було організовано спочатку в Полтаві,

потім у Києві. І розпочалося поступове вознесіння художниці:

тепер у неї з’явилися міцні крила для польоту.

І коли в автобіографії Катерини Білокур прочитаємо рядки:

«1940 року волею судьби Полтавський обласний будинок на.

родної творчості дізнався про мою роботу: узяли в Полтаву мої

картини, позвали й мене туди», не забудьмо, що тією «волею

судьби» була Оксана Андріївна Петрусенко.

Спортивний літопис Києва

Спорт як соціально_культурний феномен у його сучасному

вигляді існує понад сто років. У царській Росії спорт не був у ве_

ликій пошані. Звісно, народ у величезній країні любив традицій_

ні фізичні забави на кшталт гри в городки, плавання, усіляких

атлетичних змагань, кулачних боїв. Освіченіша публіка охоче

каталася на ковзанах, улаштовувала змагання з веслування та

вітрильні регати, кінські перегони, скачки, а трохи пізніше —

гонки на велосипедах, мотоциклах та автомобілях. Наприкінці

дев’ятнадцятого — на початку двадцятого століття засвідчено й

сплеск зацікавлення до боротьби, хоча це був радше цирковий

жанр, а не спорт у сучасному розумінні. Регулярні ж заняття

фізичними вправами вважали здебільшого забавкою диваків.

Завдяки зусиллям окремих ентузіастів в останні півтора

десятиліття позаминулого століття в ставленні широкої громад_

ськості до фізичного вдосконалення сталися зміни. У Києві

головним пропагандистом фізичного виховання став Євген

Гарнич_Гарницький — відомий у місті лікар. Програма занять у

заснованому ним 1895 року гуртку включала вправи з гантелями,

на гімнастичних снарядах, підняття ваги, боротьбу. Тренування

проводили також із фехтування, стрільби, бігу. Часто організо_

вували спортивні вечори, які збирали щоразу більше учасників

і глядачів. Сучасники охрестили Гарнича_Гарницького «бать_

ком київської атлетики», а фактично він очолив увесь київський

спортивний рух. Не менш відомим серед киян був іще один

аматор спорту, який дуже багато зробив для його популяризації

в країні, — лікар Олександр Анохін (псевдонім Росс). До речі,

він розробив систему вправ для розвитку сили, так звану вольову

гімнастику, досить популярну серед любителів бодибілдингу й

донині, а книжка з її описом за життя автора витримала сім пе_

ревидань.

Спортом активно цікавилася молодь, а надто ним захоплю_

валися студенти. Саме київські політехніки створили першу в

Києві футбольну команду, до складу якої входили місцеві гравці.

Уперше футбольний матч кияни побачили на початку 1900_х

років у районі Шулявки, на полі навпроти цехів заводу Гретера

і Криванека (нині ВАТ «Більшовик»). У 1910_і роки в Києві

існувало вже десять команд, які й створили Київську футболь_

ну лігу. Популярність спорту зростала, почали організовувати

спортивні клуби. Саме в Києві 1913 року було проведено Першу

всеросійську олімпіаду. То була непересічна подія в спортив_

ному житті Російської імперії. Змагання проводили за програ_

мою Міжнародного олімпійського комітету. Вони мали стати

відправною точкою на шляху до перемог в Олімпійських іграх,

у яких до того Росія або не брала участі, або виступала не дуже

успішно.

Перебіг і результати Першої всеросійської олімпіади в Києві

змусили не лише киян, а й усю імперію усвідомити, що спорт є

важливим соціально_культурним явищем, значення якого вихо_

дить далеко за межі юнацьких забав. І ставитися до нього треба

серйозно, оскільки це не лише потужний засіб фізичного вихо_

вання молоді, а й безпосередньо пов’язана з культурними,

економічними, соціальними й навіть політичними аспектами

життєдіяльності країни сфера, яка водночас здатна активно

впливати на повсякденне життя суспільства.

Майстриня

Ми з Марією на півдня засіли за старовинним ткацьким вер_

статом, за яким ще її бабуся працювала. Марія показала, як діє

давня конструкція — килимова доріжка трохи виросла під її

вправними рухами. Я намагалася повторити, пригадуючи занят_

тя в Інституті декоративно_ужиткового мистецтва, проте в мене

погано виходило.

Показала мені свої роботи — я очам не повірила. Майже два

десятки гобеленів, кожен з яких — маленький шедевр.

— Маріє, ти ж на золоті сидиш!

Сміється у відповідь. Не продає, бо шкода. Ці — найулюбле_

ніші. Але приблизно два гобелени на місяць віддає на реалізацію

місцевому бізнесмену. Енергійний хлопець їздить курортними

містечками й там пропонує приїжджим вироби народних уміль_

ців: килимки, вовняні шкарпетки, овечі камізельки, дерев’яні

кулькові ручки, ложки, сільнички, різьблені тарелі.

Свої роботи, прості, лаконічні, досконалі за добором кольо

рів, Марія робила без попередніх ескізів, використовуючи нитки,

пофарбовані цибулинням, чорницями, відварами трав. Кожен

гобелен — в одному екземплярі. Єдине, чого їм бракувало, — від

повідної оправи.

У мене виникла ідея. Я принесла з двору галузки, які зали

шилися від грубих вишневих гілляк, що порубав зранку Петро.

Приклала до країв одного з килимочків — у рамці з нерівних гі

лочок із червонуватим відтінком він виглядав досконало. Але як

ці гілки закріпити?

— Я знаю як, — сказала Марія, хоч я й слова не вимовила. —

Зараз...

Понишпоривши в сусідній кімнаті, вона засилила грубу вов

няну нитку в голку з великим вушком, прошила краї килимка,

обертаючи нитку навколо вишневої гілки. У чотири руки швид

ко одягнули килимок у рамку, зв’язавши кутики зустрічних па

тичків такою ж ниткою та залишаючи краї дерева виступати

хрестом над місцем стику. Натягнутий гобелен опинився посе

ред рамки на плетиві сірих ниток.

У салоні на таку красу можна ставити сміливу ціну, з роз

махом. Знайшовся б грошовитий покупець, який сповідує

принципи екожиття, має алергію на євроремонти й платить за

хробачливі яблука більше, ніж за підозріло гарні, у парафіновій

плівці. Треба лише знати, куди Марійчині шедеври запропону

вати. І після обіду я поїхала до Львова.

Моя ідея продавати гобелени через дорогий салон видалася

подрузі невдалою. І контракт, про який я домовилася, і його ви

гідні умови Марія сприйняла без ентузіазму.

— А хто їздитиме до Львова? Хто відвозитиме роботи? Му

ситиму відповідати вимогам, виконувати умови угоди, спішити.

Не хочу. Контракт! Бррр. Це не для мене.

— Невже тобі гроші не потрібні?

— Мені достатньо того, що маю, — повторила вона спокійно,

ніби терплячий вихователь до дитини.

— А що ти маєш? Щоденну важку роботу?

— А тобі легко? Кожному здається, що деінде в чомусь ін

шому буде легше. А це не так. Я знайшла свій режим, свій ритм

роботи. Його й дотримуюсь. Залишаю для своїх гобеленів не

більше двох годин на день. Ще й перерви роблю у два три дні.

Тому для мене стати до верстата — це радість, а не зо

бов’язання.

Коляда на краю світу

Автобус «Тернопіль–Мала Березовиця», яким я повертався

з обласного центру додому, біля «Оріона» різко загальмував.

Я, ледь стримуючи невдоволення, змушений був розпрощатися

із солодкою напівдрімотою.

Поки через двері ЛАЗа заходило багато людей, біля мене

присів із дитинства знайомий односелець — майже ровесник.

Завели розмову, тож було вже не до сонних марень.

Автобус, здригнувшись, покотився сірою стрічкою дороги,

створюючи затишну, майже домашню атмосферу для розмови.

Я помітив: про що б не розмовляли хлопці, рано чи пізно бесіда

піде про службу в армії...

На край світу — у прямому й переносному значеннях — заки

нула доля Тараса. Хабаровськ — аж ніяк не за городами. Усе

чуже — і люди, і мова. Було, правда, кілька хлопців із Західної

України — усе ж легше.

Наш герой був водієм. Підходить якось до прапорщика міс

цевий житель і просить перевезти вантаж додому. Під’їхали до

обійстя. «Не місцеві тут живуть», — подумав солдат. Він уже був

знайомий із побутом росіян, їхнім способом існування.

Назустріч вийшла бабця й каже до чоловіка:

— А де ти, Микольцю, так довго був?

Тарас завмер. Чи не почулося? Чи можливо тут, на краю зем

лі, від старенької почути українську мову? Підійшов ближче.

— Добридень, бабцю! — привітався.

Старенька заніміла. Здивовані очі пильно вдивлялися в

хлопця. Старечі, укриті глибокими зморшками губи намагалися

щось сказати.

— Сину! — скрикнула безсило.

Виселена разом із сім’єю в далекому 1946 році жорстоким

сталінським режимом із рідного Золочева всього лише за те, що

щиро любила свій край, вона вперше за довгі сорок літ почула

від незнайомої людини рідне українське слово.

А потім були обійми, поцілунки й гіркігіркі сльози. Сльози

радості й печалі. Адже всього є вдосталь: і хату із синами збуду

вали — велику, галицьку, і в хаті все є, і господарство завели,

і сусідиукраїнці поруч живуть, теж переселенці, лише земля не

та, чужа земля, чужачужаниця.

Тарас подружився з родиною, частенько навідувався із

солдатамиземляками на свіже молоко. А коли настало Різдво,

хлопці прийшли колядувати.

Нова радість стала, яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна світу засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік, пеленами убого повився.

Ангели співають, славу возвіщають,

Як на небі, так і на землі мир провозглашають... —

лунало над вічними хабаровськими болотами, над далеким чу

жинським краєм, гріючи серця українців, які, дізнавшись про ві

зит хлопців, за десять і навіть за двадцять кілометрів примчали

з усіх околиць.

«...Над вертепом звізда ясна світу засіяла...» І горітиме вона

в кожному куточку Всесвіту, де б’ється хоча б одне серце, спов

нене чистою любов’ю до матінкиУкраїни.

Я дописую ці рядки й знову поспішаю на автостанцію. Кого

зустріну сьогодні?

Одержимий

Чи здатний він був триматися помірковано, поводитися ла

гідно й спокійно, розмовляти без екзальтації? Мабуть, ні! Я ба

чив його тільки тоді, коли він був або сповнений обурення й гні

ву, або захоплений людиною, річчю, твором мистецтва, справою.

У сентиментальному й чулому настрої він починав декламу

вати, тоді не говорив, а наче розлого виспівував. Збентежений,

говорив уривчастими фразами, кидав окремі слова, вигукував.

На відвідувачів музею, коли він у ролі екскурсовода водив їх

по експозиційних залах, показуючи картини, меблі, порцеляну,

а довга паличка правила йому при цьому за шпагу, справляв над

звичайне враження. Його експресія, драматичність викладу їх

потрясали. Кожен стілець, шафка, теракотова статуетка, ескіз

ландшафту, малюнок ставали подією, приводом для захоплень

або вибухом гніву. Те, як він рухався й промовляв, кожен рух і

кожне слово були подібні на пафосний урочистий обряд, на ви

хід королясонця, багатобарвну театральну виставу, уривок із

давньогрецької трагедії в камерному виконанні.

Картини, порцеляна, меблі правили за декорації. На їх фоні

виступав Ґуля. Він був у центрі. Усе інше було лише додатком,

аксесуарами, які краще й виразніше давали змогу його бачити.

Щоб залишатися до кінця самим собою, йому бракувало лише

двох речей, котурнів і театральної трагічної маски.

Після огляду, закінчивши водити відвідувачів по залах

музею, він стояв, спираючись на паличку, блідий і виснажений,

одкидаючи з лоба пасма чорного волосся. Витягнувши хустинку,

Ґуля витирав з обличчя краплі поту.

Робітники металургійного заводу, які приходили до музею,

прибиральниці з облвиконкому або якоїнебудь іншої великої

установи, літні жінки із сивим волоссям у червоних хустках,

приведені жінкоюорганізаторкою, яка називала їх «дєвочками»,

підходили до нього, щоб особисто висловити подяку за відчуте

потрясіння. Тиснули йому руки, записували просторі відгуки

в музейну книгу для вражень.

Ґуля був людиною однієї думки, єдиної ідеї: мистецтво над

усе. Мистецтво — недоторканне. Мистецтво епох Середньовіччя

й Відродження, ікони й портрети з часів козацького бароко,

Візантія й Голландія були для нього етапами вічності. З’явля

ються й руйнуються держави, виникають і зникають народи, у

світі відбуваються війни й революції, докорінно змінюється хід

історії, але незмінними залишаються черепок глини з мальова

ним орнаментом, уламок цегли від будівлі, шматок вапна з блі

дими слідами рожевої фарби, мініатюра на пергаменті, полотно

картини. Усе зникає, лише твір мистецтва перебуває незмінним.

Ґуля вірив: його місія, як уповноваженого Комітету охорони

пам’яток, саме й полягає в тому, щоб забезпечити збереженість

мистецьких творів. Свою професію, розписку у відомості на

одержання зарплати він розглядав як необхідні складові свого

високого покликання, свого месіаністичного призначення —

зберегти пам’ятки мистецтва від знищення.

З твердою впертістю, з фанатичною непохитністю, з терпля.

чою наполегливістю він робив свою справу.

Як дівчина козака врятувала

На майдані людно. Козака Кирила Безверхого судять за те,

що одержав на Січі наказ відвезти листи, а сам у корчмі загуляв,

забувши про обов’язок. Коли схаменувся, зрозумів, що вже

прогайнував дорогий час.

Суддя прочитав вирок: відтяти винному голову. Ось і кат

ходить на високому помості, не квапиться. А стратенець стоїть

собі, голову опустив, очі від людей приховав, бо чималий докір

на душі має. Тим часом виходить на поміст суддя й каже:

— Усі ми знаємо, що Кирило Безверхий тяжко зганьбив себе

і свій курінь. Він зрадив громаду й вірне козацтво. Отож тепер

на нього чекає смерть. Проте коли знайдеться чиєсь добре діво.

че серце, що простить Кирилові тяжкий гріх і погодиться вийти

за нього заміж, вирок буде скасовано.

Натовп замовк. Між небом і землею зависла гучна тиша.

Ніхто — анічичирк. Тільки нетерплячі раз у раз озираються.

— Ну, то як, чи одважиться котра з дівчат на такий сміливий

крок? — перепитує суддя. — Раджу спочатку подумати, чи варто

це затівати, бо якщо Кирило зрадив козацьку громаду, то так

само може вчинити й у подружньому житті.

— Я, я хочу взяти Кирила за чоловіка! — почувся дзвінкий ді.

вочий голос. Натовп заворушився, загомонів, і з нього вийшла

наперед дівчина. Вона вже підходила до помосту, збитого зі сві.

жих дощок. Лице в неї було закрите білою наміткою.

— Зніміть із неї покривало. Я спочатку подивлюся, хто воно

й що переді мною. Може, замість дівки, чорта рогатого мені

підсунуто? Люди добрі, хіба хоч один серед вас купував кота в

мішку? — сказав козак.

— Правду мовить козак! Знімай запону! — почулися голоси

з натовпу.

Ось і відкрилося дівоче лице, рябе й густо подзьобане

віспою. Та вже таке негарне, що страх. Глянув Кирило, скривив.

ся та й сплюнув зі злості:

— Хіба ж я коли про таку дівку мріяв? Якщо вже таку незу.

гарну дівку брати собі за жінку, то краще вже й не жити на біло.

му світі.

Став Кирило.невдаха навколішки, поклав буйну голову на

плаху, та, коли в руках ката зблиснула занесена сокира, підхо.

пився:

— Чекай! Який спритний! — мовив. — Я згоден одружитися,

бо хочу ще й громаді прислужитися та довести, що в мене душа

не з лопуцька.

Кирило пильно подивився на дівчину, в очах якої забриніла

сльоза. Вона виструнчилась і одягла на голову вінок із калино.

вого цвіту. Вінок зблиснув на голові, засяяв, засвітився, і від

нього полетіли врізнобіч червоні й золоті іскри. І лице дівчини

одразу змінилося: зарум’янилося, зайнялося небаченою красою.

Увесь люд на майдані загомонів, заохав від несподіванки: ніхто

не бачив досі, щоб така негарна дівчина прямо на очах стала кра.

сунею.

Тут, на майдані, молодят і обвінчали.

Війна закінчилася

Ранок той знявся над землею, як ангел, світлий, добрий,

лагідний. Просто з вікна його можна було зачерпнути повні

долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з молодого весняного

джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату,

у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею.

І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки

троянд, якими мама ще до війни вималювала хату.

Я піднявся з ліжка й відчув у всьому тілі дивну полегкість.

Здавалося, схоплюся за пучок сонця, розгойдаюся на ньому й

полечу високо.високо.

А в сінях, притулившись до одвірка, тихо плакала мама.

— Що з вами? — висунув голову із світлиці.

Не обертаючись, крізь схлипи мовила:

— Не відаю, що нині зі мною сталося. Піднялась удосвіта,

а душа чомусь співає. Іду в хлів, по ґаздівстві пораюся, а якесь

дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, що вночі

зірка впала мені в серце й увесь час світиться, а я так уже давно

відвикла від радості — то й плачу.

У цей час у верхньому кінці села лунко зацокотіли копита —

і з провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий.білий,

немов щойно скупаний у снігах. Побачивши нас на порозі, не.

знайомий чоловік підняв над собою руки й закричав:

— Люди добрі, війна закінчилася!!!

А через три тижні повернувся батько. Після маминих поці.

лунків і голосінь підійшов до мене. За ці роки я кожної хвилини

омріював зустріч із ним. І мені завжди здавалося, що коли

зійдемося з батьком віч.на.віч, то щось незвичайне станеться

у світі: я впаду йому на груди й зацілую очі, кожну зморшку,

кожну сиву волосинку. Натомість прийшло якесь гірке розчару.

вання. Переді мною стояв зовсім чужий чоловік, під поглядом

якого я почував себе вкрай ніяково. І тільки тоді, коли батько

міцно пригорнув мене до себе й поцілував, як колись, у чоло і я

знову відчув дотик гарячих губ, він умить став для мене до болю

рідним.

На другий день ми обоє взялися орати ниву. Не знаю, чи

батько так затужив за землею, чи вона за ним, але скиби, здава.

лося, самі переверталися перед плугом, лягали покірно до ніг,

а зорана рілля лежала вільно під сонцем.

Перед тим як сіяти, підігнали коней до стодоли й сіли в за.

тінку. Поруч розчісували тихим вітром своє гілля вишні. Батько

усміхнено подивився на них і сказав:

— Щоночі снилися мені ці дерева, але завжди цвіли не кві.

том, а маминими сльозами.

— А ти вже більше ніколи нас не покинеш? Адже війни вже

не буде, правда? — спитав я.

Батько довго мовчав, а потім роздумливо мовив:

— Куди мені без вас, коли я на рідній землі.

Провісники ранку

Звечора пішов сніг тихенький, але густенький…

Коли я прокинулася від сну, було близько четвертої години

ночі. Я одяглась і вийшла на подвір’я довідатись, чи сніг пе.

рестав, чи йде й досі. Надворі було тепло, морозу не було, сніг

уже перестав, зверху вже не йшов, але на землі лежало його

чималенько, отже, треба відкидати від хати.

На небі зір не видно, хмарно. І якби не свіжий молодий сніжок,

то було б темно. І так було в повітрі тихо.тихо. Вухо прислуха.

лось, щоб де.небудь спіймати хоч би який маленький звук, але

даремно. І хоча то й ніч була, але щось чудове, прекрасне було в

тій тихій і теплій зимовій ночі.

Аж ось десь далеченько, аж від самого поля, мабуть, у Окса.

ни Вернигори, заспівав півень. А там ще десь один. Один по

одному — і по всій Загреблі пішов їх переспів. Я стою і слухаю,

як співають півні, і прислухаюсь до свого почуття, як воно

сприймає цей спів, і на моєму серці стає якось радісно. Ні,

справді, уночі півні співають інакше, ніж удень. Удень співає

півень, та й усе. Однак уночі в майже казковій тиші звуки

їхнього голосу зовсім інші. Я не знайду такого слова, такого

вислову не знайду, але від того нічного їхнього співу щось

радісне вливається в почуття людини, бо ж спів їх — це перед.

вісник ранку, світу й сонця.

І я думами своїми лечу в далеке минуле, коли мало було світ.

ла, і не було годинників, і кінець безкраїх осінніх і зимових

ночей люди вгадували за співом цієї птиці. І в темряві нічній їм

було радісно чути той спів, бо він їм казав, що це вже ніч закін.

чується й буде ранок, буде світ і сонце.

А скільки в ту далеку старовину складалося страшних і ціка.

вих казок і переказів! І всі вони були пов’язані зі співом півня!

І коли в тих далеких людей майже не було чим освітить і

світлом укоротить ті довгі безкраї ночі, і та далека людина,

безпорадна, як мала дитина, боялася, лякалася тих темних

безкраїх ночей і уявляла, що з настанням ночі піднімаються всі

страшні потвори й владно чинять над людиною всякі каверзи,

лихі й недобрі, і однаково, де б та ніч не заставала людину — чи

вдома, чи в дорозі, чи в полі, чи в лісі, — однаково страшно в тем.

ряві нічній. І лише спів півня врятовував від тих страхів. Аби

тільки хоча б здалеку долетів глас птаха того немудрого, як усі

ті страхи_примари плюхали у воду, лягали в могили, ховались

у нетрі лісові й зникали в повітрі.

Справді_таки, уночі спів півня інакший, ніж удень.

Любити — і в розлуці

Та й нехай плаче, та нехай плаче,

Та нехай собі тужить, а молоденький

Та й новобранець три роки послужить...

На вершині Беєвої гори Тимко й Орися зупинилися і, якось

не змовляючись, повернулися обличчям до села, що розкину_

лося біля їхніх ніг, покрите світло_сизим серпанком. Довго

дивилися вниз, не проронивши ні слова. Там пройшло їхнє

дитинство, там жили їхні батьки й діди, там народилася їхня

любов, там спіткала їх розлука. Тут, на вершині гори, під ясним

небом, на зелених роздоллях пахучого степу, біля рідного поро_

га — хто ж знає і хто передбачить, — може, із цією розлукою вми_

рає і їхня любов?

— Тимку, я тебе любитиму, з усіх доріг виглядатиму, — тихо

проговорила Орися, ніжно беручи його загорілу руку, на долоні

якої, як заклепки на плугові, виблискували мозолі. — Буду день

і ніч долю просити, щоб ти живим зостався. А не дай Боже що

станеться — і моє життя пропаще, більше у світі я вже нікого не

полюблю.

На знак удячності він обняв її за плечі й поцілував. Проте див_

не і якесь несподіване почуття, що народилося в його душі, охо_

пило хлопця. Він відчував, що від оцієї хвилини, на цьому само_

му місці Орися вже стала для нього чужою. Вони розлучають_

ся, і дівчина буде жити якимось своїм, не відомим для нього

життям, а він — своїм, і що на відстані вони навряд чи зможуть

перемовлятися серцями так, якби були разом. І хто знає, чи зро_

зуміють вони одне одного, відділені безмежними просторами

долі, чи залишиться між ними те почуття, що згасне, зникне з

часом, з війною, горем і нещастям. Орися була для нього чужою

тому, що залишалася тут, у рідному селі, а він ішов хтозна_куди,

де кожну хвилину його могли вбити.

Це почуття охолодило Тимка, і він прощався з Орисею

швидко й коротко. Але перед тим, як вони мали розійтися, дів_

чина подарувала йому згорнуту вишиту хустинку.

— Що це? — запитав Тимко, промацуючи щось м’яке, що

пружинило під пальцями.

— То я тобі пасмо волосся відрізала, щоб ти не забув мене, —

вона опустила очі, і на її віях затремтіли світлі крапельки.

І ця напівдитяча витівка так схвилювала Тимка, що він

довго не міг відірвати від грудей Орисю, і почуття відчуже_

ності хтозна_де й поділося. Він усе міцніше й міцніше стиску_

вав руками її вузенькі плечі й жадібно вдихав запах її волосся,

щоб пронести всіма тими дорогами, якими йому доведеться

пройти.

Вино з троянд

На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець

не міряв її очима з голови до п’ят. Милувалися нею, як шедевром

краси.

Андрій ніколи не наважувався підійти до неї. Та й куди йому,

кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї

гарбузи отримували. Вона часто ловила його погляд на собі й

завжди у відповідь світилася привітністю, але він убачав у тому

образливу жалісливість.

До квітів Андрій принадився, відколи померла мати. У його

садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і

квіти, квіти… Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були

вдячні за це, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.

— Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запитала якось

Ольга.

Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:

— Ти вибереш сама, які захочеш, — потім посміливішав і ска_

зав: — Коли захочеш, до твого весілля я зроблю вино з пелюсток

троянд.

Андрій виглядав її кожний вечір. Його збентеженість помі_

тили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на

подвір’ї. Це були вірні Андрієві друзі — надійні охоронці його

квітів і саду. Вони вечорами, як мухи, обсідали його. Він розпо_

відав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються із сивими

зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки

пахнуть, а й розмовляють.

— Квіти люблять щасливих. Ви бачили, скільки вранці на

них роси? То їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплака_

ну квітку, той буде дуже щасливий.

Ольга прийшла в неділю зранку.

— Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує

щастя? — запитала вона в Андрія.

Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.

— Хто? Від кого ти чула про це?

— Я приходила до тебе вчора ввечері й слухала, про що ти ка_

зав дітям. Так то правда чи ні?

— Ні. То я сам вигадав, — Андрій заховав очі в кущ півоній.

Ольга зітхнула:

— Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.

— Для чого тобі це? — дивувався хлопець. — З тебе досить

тієї вроди, якою наділила мати.

— Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють

рум’янець! Де та врода й дінеться? Я не весь вік такою буду,

Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів?

Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе

озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані

очі. Ольга повернулася до альтанки з порожніми руками.

— Мені жаль їх рвати, — соромливо зізналася. — Вони такі

гарні. Краще я зайду іншим разом. Добре?

Він іде з нею до хвіртки й мовчить. Дівчина виходить на ву_

лицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...

Лелека

Лелека в українців — святий птах. За легендами, він похо_

дить від людини, яка згрішила колись проти Бога й тепер у пта_

шиній подобі старанно спокутує свою провину. Найпоширені_

шою версією перетворення людини на лелеку є історія гадючого

мішка.

Кажуть, що колись бусол був людиною. Бог усіх гадів у мішок

зібрав і дає чоловікові: «Візьми цей мішок, однеси до моря й

укинь у воду. Як нестимеш, не розв’язуй і не заглядай у мішок, що

там є». Іде той чоловік із мішком до моря — кортить подивити_

ся. Розпустив того мішка, гад так і поліз, так і поліз із нього!

А Бог і каже: «Не хотів мене слухати, пустив гадюччя по всіх

усюдах, іди ж та збирай!» От тоді й став той чоловік буслом.

На зиму лелеки відлітають до далекої країни за морем. Там

вони нібито плюскаються в озері й перетворюються на людей.

Навесні вони купаються в іншому озері й повертаються додому

птахами. Інколи у вирії лелеки змушені битися з орлами, коли ті

на них нападають, і перемагають хижаків, хоча багато їх гине.

Лелеки, за повір’ям, мають риси й звички, притаманні

людям. Вони розуміють людську мову, адже колись і вони гово_

рили. Як і люди, шукають собі пару, турбуються про дітей і че_

рез ревнощі можуть покінчити життя самогубством. Якось

люди недобре пожартували й підмінили яйце лелеки качиним.

Лелека_мати вигрівала яйця, а батько носив їжу. Настав день,

коли на світ з’явилися малята. Разом із малим лелекою в гнізді

вилупи