Лики вінценосних дочок Ярослава Мудрого

Народження пісні

Усі знають, що «Реве та стогне...» написав Тарас Шевченко,

але ж автора музики цієї пісні згадують нечасто.

Учитель словесності Болградської чоловічої гімназії Данило

Крижанівський щоразу, коли в Одесі гастролювала трупа Мар.

ка Кропивницького, бодай на день приїздив за сотню верст із

свого містечка до шумливого приморського міста.

З Марком Кропивницьким він був знайомий давно, схиляв.

ся перед блискучим талантом свого земляка (обидва були родом

з Єлисаветградщини), тягнувся до нього. Спостерігаючи за гля.

дачами, зачарованими грою улюбленого актора, відчуваючи

особливе емоційне напруження в залі, коли він співав народні

пісні (їх у кожному спектаклі було завжди кілька), Крижанів.

ський мріяв присвятити Кропивницькому власний музичний

твір.

Словами пісні став початок балади «Причинна» Тараса Шев.

ченка. Однієї щасливої миті народилась і мелодія. За першої ж

нагоди Данило Крижанівський награв Маркові Кропивницько.

му на фортепіано свою мелодію. За хвилину пісня залунала на

повний голос, ніби була давно й добре відома знаменитому акто.

рові.

Обом дуже хотілося оприлюднити пісню. Ноти вдалося на.

друкувати окремим виданням із присвятою Маркові Кропив.

ницькому, але загал їх не побачив: усі примірники видання

конфіскували (з 1876 року було заборонено ставити українські

слова під нотами, можна було друкувати самі тільки ноти). Та

навіть через п’ять років після скасування цієї безглуздої заборони

твір на слова Шевченка не допустили до людей. Що ж робити?

Невже цю пісню ніколи не почує народ?

І Кропивницький вирішує заспівати її в одному зі спектаклів.

Це, звичайно, було ризиковано, бо відходити від затвердженого

цензурою тексту заборонялося. Можливі серйозні неприєм.

ності — заборона гастролей, штрафи... Однак від свого рішення

Марко Лукич не відмовився.

У цей день у театрі йшла п’єса Кропивницького «Дай серцеві

волю, заведе в неволю». Коли в четвертій дії Іван Непокритий,

якого грав сам автор, повідомляв, що йде в солдати замість свого

побратима Семена, який щойно одружився, у залі завжди відчу_

валось емоційне піднесення: учинок Івана зворушував своєю

людяністю. І ось в цей найяскравіший момент спектаклю, коли

в ньому мала звучати інша пісня, Марко Лукич вийшов на аван_

сцену і, витримавши невелику паузу, заспівав:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива...

Прекрасний баритон Кропивницького лунав особливо пов_

ноголосо, помітно було, що артист хвилюється, що настав

якийсь значущий момент. Мелодія зачаровувала, вона гармоні_

ювала з образом буряної ночі. Марко Лукич уловив настрій залу

й ледь помітним рухом руки подав знак: «Співаймо разом!» І зал

підхопив пісню, бо ж багато присутніх добре пам’ятали слова,

якими розпочинався «Кобзар».

Той вечір детально описали його учасники. Відомо навіть

прізвище поліцейського (Рудковський), який, здогадавшись,

що відбувається щось «незаконне», притримуючи лівою ру_

кою шаблю, побіг із першого ряду через увесь зал на вулицю,

а там, із приміщення фабрики, де був телефон, кричав у слу_

хавку: «Бунт... демонстрація... прошу негайно приїхати!» За

кілька хвилин з’явився пристав, спектакль було перервано,

розпочалися дізнання. Однак твір, який ненависники всього

українського намагалися не пустити до людей, уже вилетів на

волю, щоб стати улюбленою піснею нашого народу.

Княгиня Ольга

Православна церква вшановує княгиню Ольгу як святу.

Прийнявши християнство, вона ненасильницькими методами

сприяла його поширенню в Київській Русі.

Літопис розповідає, що Ольга доводилася родичкою князю

Олегові — тодішньому правителю. 903 року її віддали заміж за

Ігоря, сина Рюрика, майбутнього великого князя, якому на

той час виповнилося двадцять п’ять літ. Оскільки Ольга тоді

була ще маленькою дівчинкою, шлюб спочатку був номі_

нальним.

Ігор став повновладним правителем Київської Русі, коли

йому виповнилося тридцять п’ять. Про роки його правління

відомо дуже мало: Ігор ходив у далекі військові походи, які від.

волікали його від внутрішніх подій. Тож Ольга дедалі більше

бралася за справи управління державою.

Тоді в Києві було вже багато християн, які під час укладен.

ня миру з Візантією 944 року присягали не біля ідола Перуна на

дніпровській кручі, як місцеві язичники, а в соборній Іллінській

церкві на Подолі. Християнам, на відміну від язичників, були

властиві грамотність і широта кругозору, що необхідні у веденні

державних справ. Тому Ольга в управлінні спиралася саме на

них, поступово схиляючись до їхньої віри.

Восени 945 року Ігор вирушив за даниною до древлян, але

дружина не вдовольнилася її розміром, тому князь повернувся.

Це обурило древлян, і вони вбили Ігоря.

Залишившись із малолітнім сином, Ольга передусім мусила

вгамувати древлян. Літопис розповідає про триразову помсту

княгині. Спочатку древляни вирішили запропонувати їй у чоло.

віки свого князя Мала, пославши в Київ старійшин. Човен із

послами кинули в заздалегідь приготовлену яму, де живцем за.

сипали древлянських представників. Удруге послів древлян за

наказом Ольги було спалено в лазні. А третє посольство воїни

княгині перебили під час тризни, яку справляли по Ігорю.

Після цих розправ княгиня 946 року послала в древлянську

землю військо. Древляни замкнулися в добре укріпленому місті

Іскоростені. Тоді Ольга вдалася до хитрощів: вона пообіцяла

відступити, узявши данину голубами від кожного дому. Хитро.

мудра княгиня наказала прикріпити до лапок голубів скіпки, що

тліли, і відпустити птахів. Вони полетіли назад — і місто за.

палало.

Опір древлян було зламано, і більше ніхто з тих, хто мусив

платити данину, не повставав проти Ольги. І хоча фольклорні

мотиви в літописних оповіданнях очевидні, безсумнівне одне:

древляни були суворо покарані. Княгиня теж дістала уроки з

обставин загибелі чоловіка. Вона встановила фіксований обсяг

данини з кожної землі й почала облаштуванням великокнязів.

ських господарств і доходних промислів. По всій землі було на.

ведено порядок.

Зміцнивши своє становище всередині країни, Ольга пере_

йшла до активної зовнішньої політики. Вона відвідала Візан_

тію — одну з найсильніших держав Європи. Тут княгиня хрес_

тилася, причому візантійський імператор Константин був

настільки нею зачарований, що нібито запропонував їй руку й

серце, проте змушений був задовольнитися лише роллю хреще_

ного батька Ольги.

Правління княгині було вирішальним поворотом в історії

Київської Русі. Країна здобула впорядковану владу й почала

інтегруватися в політичну систему християнського світу. Її спра_

ву підхопив онук Володимир, який і охрестив Київську Русь.

Анна — королева Франції

Ніколи раніше кияни не бачили подібних видовищ, як того

весняного дня. Гриміла й двиготіла від веселощів княжа гора.

Рікою лилися вино й меди, не згасали вогнища, не змовкали

музики.

Князівна Анна покидала отчий дім і виїздила до нареченого.

Уже були готові вози з багатими скринями — золото, срібло,

персидські килими, грецькі шовки, хутрові кожухи й Аннине

вишивання — червоно_чорним і сонячно_зеленим. Анна бере це

на згадку про теплу й привітну батьківську землю.

Вона стоїть, зіпершись на одвірок, окидає посмутнілими

очима задніпровські луки. Чи є там, на далекій Сені, отакі зеле_

ні й квітучі кручі? Чи співають таких ніжних веснянок? Що че_

кає її там, за глухими лісами, серед невідомих людей? Кому

поскаржиться? Кому повідає свою тугу?

Князівна нишком витерла долонею сльозину, зняла з різьб_

леної полиці книжку. Візьме із собою Євангеліє. Адже це для неї

переписав його найкращий писець, а майстер_чудотворець виго_

товив узори окладу із золота... Візьме ще багато книжок, читатиме

їх, і їй буде здаватися, що вона вдома. Князівна навчить і дітей

своїх читати й любити книги.

Сірими журавлиними ключами спливали роки. Сумовито

хлюпала хвиля холодної Сени. Нагадувала про бистроплинний

Славутич і про зелені прибережні кручі, на яких п’ялися до неба

стрімкі бані храмів. Не було для Анни вороття на ту землю.

4 серпня 1049 року вона вінчалася з французьким королем

Генріхом Першим. Того дня Анна подарувала єпископу своє

Євангеліє. Воно було переписане давнім руським письмом. І до.

нині зберігається цей унікальний витвір давньоруської писем.

ності.

Ні, Анна не могла повернутися на батьківщину, але пере.

несла сюди, у Францію, куточок рідної землі. Королева будує

кілька церков, фрески й мозаїки яких нагадували київські. Одна

з тих будов, споруджена в 1060 році в місті Санлісі, збереглася

до наших днів.

Через одинадцять років Анна овдовіла. Придворна знать

оголосила її регентшею малолітнього спадкоємця трону Філіп.

па Першого. Анна стала фактичною правителькою країни: ут.

верджувала державні закони, підписувала — теж кирилицею —

найважливіші державні акти. Кирилицею зроблені й написи на

стіні церкви в Санлісі. То Аннина туга за рідним краєм уписала

світлий спогад у муровані стіни храму. То дочка Ярослава Муд.

рого залишила слід високої освіченості й культури, що жила в її

роду.

Життя Анни Ярославни було нелегким. Французькі хроніки

пов’язують її ім’я з іменем графа Рауля де Крепі.і.Валуа. Після

смерті Генріха Анна офіційно вийшла за нього заміж, хоча церква

заборонила цей шлюб. 1075 року вона востаннє підписала разом

із сином державний документ.

На старому забутому кладовищі в далекому французькому

місті Вільєрі знаходиться загадкова могила із зображенням на

кам’яній плиті жінки в короні. Латинський напис повідомляє,

що там упокоїлась Агнес. Легенди доповнюють це надто скупе

повідомлення: то могила достопам’ятної дочки Ярослава Муд.

рого — Анни, королеви Франції. Вона принесла на галльську

землю книжки, любов до науки, побудувала прекрасні храми й

палаци.

Гавань у степовому океані

Софія Київська — пам’ятка світового значення, як афінський

Парфенон і римський Колізей. Справа ось у чому: зазвичай

християнські церкви будували до якогось релігійного свята або

вшанування святих. Однак такої християнської святої, як Софія,

до п’ятнадцятого століття не було. Це просто образ мудрості.

Рідкісний, особливий випадок, щоб до п’ятнадцятого століття

християнська церква називалася ім’ям Софії.

Власне, можна говорити про певну паралель між афінським

Парфеноном і київською Софією. Подібно до того, як афінський

Парфенон збудовано на місці історичної битви з персами, київ

ську Софію збудовано на місці історичної битви з печенігами,

після якої ці кочівники взагалі зійшли з історичної арени. Як

Парфенон присвячено богині мудрості Афіні, так і київський

храм присвячено Софії, тобто мудрості.

Чому саме в Києві був зведений храм Софії? Київська Русь,

і відповідно Київська держава, народилася на березі великого

степового океану. Уявіть собі Великий Степ, що починається бі

ля Великої Китайської стіни: степи Монголії, степи Середньої

Азії, степи Прикаспію, степи Уралу. І саме степами України й

Угорщини він закінчується біля Альп. Великий Степ, що охоп

лює два континенти! Цей Степ був етнічним казаном, що весь

час «вихлюпував» хвилі навал кочівників.

Один церковний письменник п’ятнадцятого століття написав

про православні храми: «Тихі гавані безкрайніх степових про_

сторів з їхніми нерозв’язаними проблемами». Храм як гавань

у степовому океані!

Коли ми дивимося на храм зовні, усе читається як текст, бук_

вально все має свій зміст. Скажімо, тринадцять куполів. Три_

надцять апостолів, чи то включаючи Христа, чи то включаючи

Іуду (адже він теж був апостолом, обраним самим Христом).

Тринадцять руських племен — поляни, древляни, кривичі, угли_

чі, в’ятичі… Тому саме тринадцять куполів.

У п’ятому столітті нашої ери в Римі один чернець підрахував,

що в десятому столітті (тобто на початку другого тисячоліття)

буде кінець світу. І ось що цікаво: п’ять століть у Європі знижу_

вався рівень економіки, гроші вкладали в церкви й монастирі.

І тільки в десятому столітті стало зрозуміло, що Страшний суд

не настав. Він був перенесений у майбутнє, що, певне, виявилось

ілюзією. Насправді Страшний суд був розтягнутий у часі. Адже

в другому тисячолітті загинуло чотириста мільйонів осіб, тобто

стільки, скільки жило в десятому столітті. За минуле тисячоліття

жодну велику соціальну проблему не вирішено: проблему бід_

ності, безробіття, злочинності, молоді. Ані соціалізм, ані капіта_

лізм не вирішили цих питань.

Скажете: а науково_технічний прогрес?.. Вернер Гейзенберг,

найвідоміший лідер сучасної науки, сказав: «Науково_техніч_

ний прогрес — це спосіб зробити пекло більш комфортабель_

ним для життя». Адже техніка вирішує ті самі проблеми, що й

викликає.

Нині Софії Київській майже тисяча років, вона прикрашає

місто на пагорбах, захищає його своєю мудрістю й святістю.

Палац «Ластівчине гніздо»

Ця казкова споруда біля селища Гаспра стала символом

Криму, своєрідною емблемою його Південного берега. Так само

незвична й назва палацу — «Ластівчине гніздо». Палац збудова.

ний за проектом архітектора Всеволода Шервуда. «Ластівчине

гніздо» знайшло свого автора випадково: 1910 року Шервуд по.

їхав до Криму у весільну подорож і несподівано дістав чудове

замовлення — збудувати замок на скелі над морем. А через кіль.

ка місяців проектування його почали будувати й завершили за

дуже короткий термін.

Будівлю споруджено в неакадемічному стилі з порушенням

усіх усталених законів творення форм і композиційно.худож.

ніх канонів стилю. У її створенні проявилися не тільки творчі

симпатії й пріоритети архітектора, а й легко простежуються ха.

рактеристики соціального замовлення та вподобання замовни.

ка. Дух захоплює сміливе розташування витонченої камерної

споруди над високим урвищем Аврориної скелі. Сама думка

про можливість зведення цієї будівлі в таких природних умовах

здається безглуздою, але очевидне змушує повірити в її реаль.

ність.

Невелика споруда (двадцять метрів завдовжки, десять мет.

рів завширшки і дванадцять метрів заввишки) має вигляд чоти.

рьох органічно пов’язаних форм: паралелепіпеда, двох кубів і

циліндра, які ступінчасто розвиваються в бік моря. Об’ємно.

просторове вирішення відповідає внутрішньому простору й

плану: передпокою, вітальні, сходам на башту й опочивальням.

Така готична форма не випадкова. Вона з’явилася в період по_

шуку новітньої мови й своєрідності архітектури на початку

двадцятого століття. Цей період відзначено застосуванням нових

будівельних і оздоблювальних матеріалів — залізобетону, металу,

скла, кераміки, — розробкою нових конструкцій, оригінальними

інженерними вирішеннями, унаслідок чого утворилася нова худож_

ня система, названа модерном (з французької — «новітній»,

«сучасний»). Поява модерну як стилю стала реакцією на епоху

еклектики, для якої було притаманне змішування стилів по_

передніх епох. Проте не тільки стилістичні пошуки початку

двадцятого століття були причиною народження такої незвич_

ної за формою споруди.

За сімейними переказами, рід Шервудів бере початок від

святого Хоми Шервуда, який жив в Англії в одинадцятому

столітті. Це прізвище в перекладі з англійської означає «лісове

графство». Цей топонім відомий усьому світові у зв’язку з іме_

нем благородного шотландського заступника скривджених і

бідняків Робіна Гуда, який переховувався в Шервудському

лісі.

А поява представників цієї родини на російському небосхи_

лі пов’язана ось із чим. За часів царювання Павла Першого ро_

сійський уряд звернувся до англійського двору з проханням

відрядити до Росії обізнану в технічній справі людину, яка б

мала звання придворного механіка. Англійський уряд реко_

мендував одного з найкращих на той час спеціалістів — Уїлья_

ма Шервуда, який після приїзду до Росії взяв ім’я Василь Яко_

вич. Імовірно, національне коріння й культурні традиції

надихнули на початку двадцятого століття їхнього нащадка

Всеволода Шервуда на відродження лицарського духу своїх

предків у створеному образі романтичного палацу, що чимось

невловимим нагадує творіння його діда. Цю приховану но_

стальгію за Англією підтверджує й інший замок_мрія, що був

побудований на шосе Київ–Канів одразу ж після «Ластівчиного

гнізда».

 

Мусиш побувати в Чигирині

Треба залишити все: вічну гризоту про недолуге життя, що_

денні нарікання, що навколо так багато поганих людей і вони,

бач, щасливі, а ти хороший і нещасний. Просто взяти й зупини_

ти своє звичне життя й негайно, не роздумуючи, у будь_який

спосіб поїхати в Чигирин!

Ідеально — вирушити туди пішки, якщо маєш час і хоч якусь

волю. Коли дотупаєш цими битими дорогами, якими ходять і

їдуть українці вже понад двi тисячi років, ти раптом відчуєш, що,

увійшовши в Чигирин, став іншим. Ти став трохи нижчим на

зріст і кремезнішим — точно таким, щоб поміститися в старезну

козацьку свитку, яку побачив у єдиному в країні музеї Богдана

Хмельницького (тобі щойно тут розповiли, що наші предки

були саме не такі, як їх малюють). Тобі стало життєво важливо

дiзнатися, де ж поділася труна з Богдановим тілом з_під пам’ят_

ної плити в його церкві в Суботові. Тобі захотілося спуститися

пошукати його в ті підземні тунелі під Чигирином, куди ніхто не

спускався. Ти раптом відчуваєш, що там, під землею, точно є

життя й живі козаки, вони ждуть нас. І ти стоїш над цією дірою_

входом у Холодному Яру й підставляєш лице під холодний

вітер, що дме з тунелю, і думаєш собі: «Треба взяти побільше

вогню й туди залізти, бо раз звідти дме, то десь є вихід». І ти ро_

зумієш, що в тебе вже точно є вихід з усіх ситуацій, що ти їх іще

вранці не міг пережити.

Ти хочеш, щоб чигиринці домоглися відбудови Богданової

резиденції — хай тут буде літня столиця всіх президентів, що су_

дилися Україні. Ти хочеш, щоб усі побачили п’ятдесятишести_

кілометровий височенний вал, насипаний руками козаків, і зро_

зуміли, що загадка єгипетських пірамід — це модно, але не так

уже й оригінально. Тут поламалася, бо не витримала, сучасна

техніка, якою намагалися повторити роботу тих наших прадідів.

Ти раптом сказав це слово «прадід» інакше, ніж досі, тепліше й

з жалем, що раніше не прийшов сюди, до прадідів.

Ти обнімав із друзями тисячолітнього дуба, яких не буває на

світі. А тут він є. І, щоб він не вмирав, йому під коріння зако_

пали цілого коня. Це було жертвоприношення. І дуб живе, тільки

не родить більше жолудів.

Ти подумав, що банально втішав свою слабкість тим, що по

ганих людей, мовляв, більше й вони сильніші. Ти просто не там

ходив по життю. Ось чигиринці ходять, співають, підсипають

тобі третю порцію юшки, розказують про місцевого діда, що в

сімдесят років написав свій перший роман, а його викликали до

Києва на зліт молодих письменників.

Ти їхав додому, розуміючи, що кожен українець хоча б раз у

житті мусить приїхати в Чигирин, щоб пізнати себе й стати муд

рішим і кращим.

Острог

Серед просторих боліт, оточений водами Горині й Вілії, об

ступлений довкруги великими лісами, був заснований Острог —

столиця першого руського вельможі — князя Костянтина Кос

тянтиновича Острозького, на той час київського воєводи. Його

ім’я надавало великого значення місту, яке князь Костянтин на

старості літ вибрав собі за столицю. Роль міста на той час при

темнювало в житті України важливість самого золотоверхого

Києва. За плечима могутнього князя всі тут жили безпечно.

Князь вимагав лише одного: щоб йому вірно служили й у ра

зі потреби були готові до боротьби з ворогом, хто б він не був.

Князь Костянтин був хорошим адміністратором свого вели

чезного майна. Через те він багатів щодня, щогодини. Його річні

доходи становили дванадцять мільйонів.

Спочатку Острог ділився на три частини: княжий замок,

місто й передмістя Застав’я.

Замок стояв на узгір’ї, з трьох боків оточений водою, пишав

ся на всю околицю, і його здалека було видно. Складався з двох

поверхів і підземелля, яке було поділене на дев’ять кімнат. Тут

містився скарб князя: бочки з дукатами й срібними монетами,

скрині з ломаним золотом і сріблом, дорога зброя, кована золотом

і сріблом, дорогі турецькі сідла й убори на коней. Усе це коштува

ло великих грошей. Над тим підземеллям мешкала княжа служба.

Тут були також кімнати для приїжджих — шляхти, державців

і прихильників князя, які частенько навідувалися до Острога

бити князеві чолом.

З великих сіней сходи вели вище, де мешкав сам князь. Зва_

жаючи на зовнішню пишноту замку, славу й багатства князя,

здавалося, що в хоромах панує велика розкіш. Хто так думав,

мусив розчаруватися, увійшовши сюди. Яка простота на пер_

ший погляд! Невелика кімната з двома вікнами, дерев’яний

стіл, а біля нього — дерев’яне крісло, оздоблене чорним

сап’яном. Під стіною просте ліжко, вузьке, укрите ведмежою

шкурою. На стіні — одна ікона, а під нею — княжа шабля. У ку_

ті — кахельна піч з комином, у якому горів безустанку вогонь,

бо в мурах було холодно й сиро. Крім княжого крісла, не було

нічого іншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не вільно

було в його присутності сідати.

З тієї княжої кімнати, яка була і його спальнею, вели двері до

дальніх кімнат, краще прибраних, де князь приймав знатних

гостей.

З правого боку від сіней був вхід до їдальні. Тут стояли довгі

та широкі дубові столи із стільцями, а під стіною — великих роз_

мірів шафа, наповнена багатим столовим начинням. На стінах

висіли портрети родини Острозьких у золочених рамах.

Звідси вели двері до заупокійної кімнати, з якої князів відправ_

ляли на вічний спочинок до родинної гробниці. Ця заупокійна

кімната підходила до замкової церкви Преображенія. Тут можна

було бачити красу й велич, що відповідали багатству князя.

Костянтин, який називав себе богомольцем, на прикрашання

церков не шкодував нічого.

Забуття — доля великих?

Не кожний діяч культури міг стати виразником настроїв сво_

го часу, його «візитною карткою». Разом із Дмитром Бортнян_

ським й Артемієм Веделем Максим Березовський увійшов до іс_

торії української музики як яскравий представник бурхливої,

переломної для всієї світової культури епохи, що знаменувала

перехід від бароко до класицизму.

У біографії Березовського, якщо порівнювати її з життєпи_

сами інших українських композиторів вісімнадцятого століття,

чи не найбільше «білих плям». Припускають, що він народився

1745 року в місті Глухові. Напевне, початкову музичну освіту

майбутній композитор здобув у Глухівській музичній школі.

Цей заклад готував професійні кадри для Санкт.Петербурзької

придворної співочої капели. За характером музично.педагогіч.

ної діяльності це була школа мистецтв — перша та єдина на той

час у Східній Європі. Безперечно, Березовський здобув ґрунтов.

ну музичну освіту, адже його подальша доля пов’язана із Санкт.

Петербургом і придворною співочою капелою.

Тоді в капелі працювало кілька видатних українських музи.

кантів. Її членом був і граф Олексій Розумовський, майбутній

фаворит і чоловік імператриці Єлизавети Петрівни. Брат Олексія,

Кирило Розумовський (у недалекому майбутньому — гетьман

України), був великим шанувальником музики, меценатом і,

за свідченнями сучасників, усіляко підтримував своїх земляків

при дворі. Існує версія, що Березовського привіз до Санкт.Пе.

тербурга саме Кирило Розумовський. Хай там як, але з п’ятдеся.

тих років вісімнадцятого століття ім’я Максима Березовського

значилося в списку музикантів Петра Третього.

Великий князь Петро Федорович, який став імператором

у 1762 році, отримав у подарунок від своєї тітки, імператриці

Єлизавети, маєток. Петро Третій захоплювався музикою й не.

погано грав на скрипці. Біля свого палацу він звелів збудувати

«Оперний дім», куди для постановок наймодніших тоді італій.

ських опер запрошували відомих співаків з Італії. Саме тут

уперше виступив як оперний співак (тенор) чотирнадцятирічний

Максим Березовський.

Уже із середини шістдесятих років він став визнаним майстром,

твори якого із захопленням сприймали знавці та двір. Однак

молодий музикант розумів, що треба завойовувати визнання в

Європі.

1765 року Березовський виїхав до Італії в Болонью, де на той

час процвітала Філармонічна академія. Ідейним наставником

цього закладу був Джованні Мартіні, учитель Моцарта, а потім і

Максима Березовського. Після атестаційного іспиту компози.

тор покинув Болонью й вирушив у подорож Італією. Тут він

познайомився з графом Олексієм Орловим, який звернув увагу

на обдарованого музиканта й частенько замовляв йому музичні

твори. 1775 року Березовський виїхав на батьківщину на одному

з кораблів графа.

Про діяльність композитора в останні два роки життя майже

нічого не відомо. Знаємо лише, що після повернення з Італії

Березовського зарахували до придворної співочої капели «без ви.

значеного заняття». Очевидно, він писав пісні для хору, з яким

працював.

Березовський, найталановитіший український композитор

вісімнадцятого століття, помер у розквіті життя в самоті та

бідності. Його передчасна смерть не викликала жодного відгуку

в музичному середовищі, яке неодноразово використовувало

його талант, виконавську майстерність і творчість. Невже за.

буття — доля великих?

Чоловік з ароматом кави

Про Юрія Кульчицького в Україні нині відомо небагато.

Українець за походженням, він виконував роль військового

аташе та перекладача у Відні. Згодом Кульчицький опинився в

австрійській дипломатичній місії в Стамбулі й відіграв важливу

роль у легендарній Віденській битві 1683 року, яка фактично

зупинила турецький наступ на цивілізовану Європу.

У Відні Кульчицький дістав неформальний статус героя. Як

нагороду, крім будинку від магістрату й медалі від короля,

рятівник отримав триста мішків кави. Каву залишили в обозі

турки, щоправда, австрійці вважали ці зернята кормом для

верблюдів. «Полонені» верблюди кавові зерна їсти навідріз

відмовлялися. Якби не вроджена підприємливість Кульчицько.

го, кава могла б так і залишитися прикрасою якогось етногра.

фічного музею австрійської столиці.

Проте Юрій Кульчицький не розгубився — відкрив кав’ярню

спочатку тільки для власних приятелів, утаємничених у смак

Сходу. Віденцям кава засмакувала. Не останню роль у цьому ві.

діграла колоритна постать рятівника Відня, який засолодив гір.

кий напій. Кульчицький, перебравшись у турецький одяг, осо.

бисто частував своїх гостей, пом’якшуючи смак кави медом,

цукром, а згодом молоком і вершками. За переказом, саме експе.

риментатор Кульчицький і винайшов напій, що згодом дістав

італійську назву «капучино».

Невдовзі «на каву» до Кульчицького почала заходити місце.

ва аристократія. До кави подавали й круасани, за легендою,

винайдені сусідом.булочником, намовленим до цього Куль.

чицьким. Тоді круасани мали й символічний підтекст: у такий

спосіб ласуни споживали імітацію турецького півмісяця. Зазви.

чай відвідувачі вмочували їх у каву, що згодом стало навіть пев.

ною віденською традицією.

У Європі, як і в Туреччині, кав’ярні приваблювали всі верст.

ви населення: політиків, комерсантів, творців і звичайних лю.

дей. У кав’ярнях виникали нові форми соціальної взаємодії.

Купці, фінансисти, страховики в пошуках місця для обговорен.

ня спільної справи шукали альтернативу звичайним на той час

зібранням. У кав’ярнях художники й письменники, які зазвичай

працювали на самоті, мали можливість поспілкуватись один з

одним і з іншими цікавими для них людьми.

Триста трофейних мішків із кавою продали. Цей бізнес не

розвиватися не міг, адже кавовий герой не лише заслужив по.

чесне австрійське громадянство, а й на все життя був звільнений

від сплати податків.

Кульчицький помер у розквіті слави в 1692 році. Героя.каво.

вара поховали під кафедральним собором Святого Стефана, од.

ного з найбільших у Відні.

У 1862 році іменем Юрія Кульчицького назвали віденську

вулицю, а згодом установили й пам’ятник простому «шляхтичу

із Самбора». Європейські кавовари, зокрема фірма «Якобз»,

певний час мали у своєму асортименті «каву Кульчицького».

Тож на Заході «скромний» галицький герой і його добрі справи

більш знані, аніж удома. Планується навіть зняти фільм про Ві.

денську битву за участю американського актора Мела Гібсона,

який грав би короля Яна Собеського. Подвиг бравого галицько.

го розвідника, захопленого кавою, також має бути екранізовано.

Таємниці Кліо

Тисячолітня писемна історія людства є настільки змістовно

невичерпною та жанрово багатомірною, що важко навіть уявити

собі ту незліченну кількість можливих версій прочитань й інтер.

претацій, що їх здатні запропонувати зацікавленому читачеві

вчені.історики. Тому.то й не дивно, що кожне нове покоління

дослідників, як правило, намагається в темному мороці далеких

віків і тисячоліть віднайти свою власну історичну Атлантиду.

Прагне будь.що скинути завісу таємничості з раніше не розкри.

тих загадок і секретів минулого або ж відкрити нове й не поба.

чене там, де, здавалося б, давно вже все добре знайоме, дослідже.

не й описане, а насправді — незнане й привабливо таємниче.

Однак мудра Кліо, високочола муза історії й покровителька

істориків, не вельми поспішає ділитися своїми секретами. Ли.

ше допитливим людям, які по.справжньому одержимі історією,

щастить почути від неї розповіді про нерозгадані таємниці, за.

плутані політичні інтриги, цікаві житейські колізії чи повчальні

курйозні випадки — почути, аби згодом поділитися цим зі свої.

ми читачами, справжніми поціновувачами краси історичного

слова.

Книжка з промовистою назвою «Незнайома Кліо. Таємниці,

казуси й курйози української історії. Козацька доба» є спробою

дещо незвичного, нового прочитання української минувшини

шістнадцятого–вісімнадцятого століть. Прочитання не аматора.

ми, а професійними істориками нового покоління, чиї наукові

погляди та концепції сформувалися вже в умовах становлення

незалежної України, відсутності будь.якого ідеологічного чи

партійного тиску, вільного доступу до інформації та вільного

обміну думками. А тому запропонована ними інтерпретація

вітчизняної історії відрізняється розкутістю думок, оригіналь.

ністю поглядів і цікавістю викладу.

Книжка побудована так, що кожен із нарисів чи замальовок

є окремим самостійним фрагментом. Нерідко це колізії з такою

складною й дуже цікавою фабулою, що будь.яку з них можна

поставити в один ряд з інтригами найкращих пригодницьких

романів чи голлівудських блокбастерів. Більшість уміщених у

книжці розповідей розкриває такі цікавинки, химерні й неспо.

дівані відгалуження історичного минулого, які зазвичай не

потрапляють до поважних узагальнювальних викладів історії

України. І хоча далеко не всі з описаних колізій можна беззапе.

речно віднести до найважливіших віх тієї чи іншої історичної

доби, усе ж таки без них історія виглядає схематизованою й не.

живою.

Ще однією особливістю книжки є те, що у фокусі будь.яких

історичних казусів, несподіваних колізій чи курйозів, драм і тра.

гедій завжди перебуває людина з її силою і слабкістю, моральни.

ми чеснотами й вадами. Саме олюднене сприйняття української

історії, причому історії далеко не близької та слабко персоні.

фікованої в джерелах, виступає головною об’єднувальною ідеєю

всіх, іноді, здавалося б, зовсім не пов’язаних один з одним на.

рисів.

Книжка істотно доповнює й збагачує традиційні історичні

синтези, надихає на пошук нових, оригінальних прочитань

української минувшини. І в цьому, вочевидь, її найголовніша

заслуга.

Рушаймо ж у мандрівку століть за таємницями Кліо!

Увічнити красу

Вона мала квітку за живу істоту, вважала очима й окрасою

Землі, найпоетичнішим творінням серед рослинного царства. Її

леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою

йшла хворими ногами за двадцять–тридцять кілометрів у ліс

під Пирятин чи в мальовничі куточки під Яготином. Сама ніко.

ли не зривала квітів і, якщо бачила, що хтось зривав, не дозволя.

ла цього робити: гріх! Не приймала дарованих букетів.

Мистецтвознавець Марія Андріївна Кулішова згадує: «Я на.

гледіла у вікно автобуса квіткове диво й попросила водія зупи.

нитися. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла від

несподіванки: смуга поля понад дорогою аж ген до обрію черво.

но палахкотіла цвітом дикого маку. Від захвату Катерина Васи.

лівна аж руками сплеснула:

— Яка Божа краса!

— Зараз збігаю й нарву вам букет маків, поставите у вазі — це

нагадуватиме вам про поїздку до Києва.

— Ой не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — зойкнула

художниця. — Квіти, як і люди, — живі, мають душу! Не рвіть,

хай цвітуть на радість людям і сонцю.

І Катерина Василівна зізналася, що, крім чебрецю, м’яти,

пижма та любистку (для запаху на долівці), ніяких квітів не зри.

вала.

— А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?

— Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квіт.

ка — уже не квітка...»

Від сусідів.односельців Катерини Білокур доводилося чути

й іншу розповідь. Закоханий у юну Катрю хлопець не знав, як

привернути її серце. Він зривав квіти, збирав у букет і клав його

на гілку дерева при обніжку, яким дівчина бігала на берег. Пер.

ший букет її подивував, а вже інші збурили все її єство, вона

проклинала шкідника, а коли довідалась, що ті букети їй

призначалися, — відшила хлопця, жбурнувши у вічі: «Якщо ти

до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?»

Так це було чи інакше, а можливо, ця історія з букетом зако.

ханого й вигадка, однак ніхто не бачив у неї в руках і в хаті зірва.

них квітів. На подвір’ї, у квітнику й у саду їх висівала, саджала,

доглядала, а потім з натури наносила на полотно. А рвати — не

рвала: не могла!

Навіть їхні назви — сон, барвінок, калина — вимовляла з ніж.

ністю й насолодою. І не надавала переваги тій чи тій квітці:

кожну любила по.своєму, кожній шукала й знаходила місце на

полотні — у га<