Про химерний будинок та його творця

Навесні 1901 року Владислав Городецький розповів прияте.

лям.архітекторам Олександрові Кобелєву й Володимирові Леон.

товичу, що придбав земельну ділянку на престижній Банковій

вулиці, щоправда, на крутоярі, і збирається звести там багатопо_

верховий житловий будинок.

— Ви — божевільний, мій друже, — посміхнувся Кобелєв. —

Там будувати не можна. Лише божевільному може спасти на

думку така ідея!

Городецький спалахнув: рівно за два роки, день у день, він

святкуватиме новосілля.

Друзі уклали парі, у свідки взяли Леонтовича.

Городецький перший у Києві вирішив звести будинок на

бетонних набивних палях, які нещодавно винайшов місцевий

інженер Антон Страус. Тож крутояр Городецького не злякав,

навпаки, бо він любив подражнити публіку чимось оригіналь_

ним. Один із перших у Києві купив автівку й гасав вулицями,

лякаючи коней, запряжених у фаетони. А то придбав мавпу й

прогулювався Хрещатиком з нею на плечі.

Купивши ділянку в борг, Городецький сам створив проект,

а гроші на будівництво взяв у Товаристві взаємного кредиту. За

один будівельний сезон у землю було забито п’ятдесят бетонних

паль під фундамент, зведено стіни й покладено дах. Ще півтора

року тривало оздоблення, потім фасад «вдягся» в цементне ліп_

лення. І точно того дня, обумовленого в парі, Городецький зап_

росив друзів і колег на оглядини нових апартаментів. Серед них

і Кобелєва, з яким бився об заклад, та свідка суперечки Леон_

товича.

— Будинок, можливо, дикуватий, — сказав господар. — Проте

не знайдеться в Києві людини, яка б минула його, не звернувши

уваги.

Кобелєв при всіх зняв капелюха й уклонився Городецькому.

Мало того, що будинок зведено на косогорі: якщо дивитися

з Банкової, він має три поверхи, а якщо з боку театру — шість.

Не менше вражав цементний зоопарк з африканських тварин на

фасаді. Його виконав італієць Еліо Саля. «Живність» для Києва

нетипова. «З кутків даху спускають свої вуса_щупальці потвор_

ні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, виокремлюються на

тлі неба. На спинах дельфінів — оголені жіночі фігури з тризу_

бами в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби;

стовбурами колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящір_

ки; в орнамент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви

вікон зображають слонячі голови», — писав про зовнішнє оздоб.

лення «Будинку з химерами» мистецтвознавець Сергій Гіляров.

Києвом поповзли чутки, ніби архітектор звів дивний буди.

нок на спомин про дочку, яка втопилася в африканському озері

Чад. Стверджували також, що полювати в Африку їздив сам

Городецький і будинок із носорогами, крокодилами й іншими

екзотами спорудив на згадку про подорож. Насправді ж дочка

Городецького Гелена не топилася в озері — вона пережила бать.

ка. У будинку оселився сам зодчий із родиною. Інші помешкан.

ня мали здавати в оренду, а на африканське сафарі Городецький

поїхав 1911.го, за вісім років після зведення будинку.

Шевченкіана Івана Марчука

Тарас Шевченко — національний поет українського народу,

тому кожний українець має свого Шевченка. Але — о диво! —

чим більше занурюєшся у світ його поезій, записи щоденника та

подробиці життя, тим більше починаєш розуміти невичерпність

цього феномену нашої історії та культури. Шевченко давно вже

існує у двох паралельних вимірах: як реальна історична особа і

як згусток українського духу, матеріалізоване втілення націо.

нального пророка та духовного воїна, поставленого небесними

силами на варті наших душ.

Іван Марчук — наш сучасник, народний художник України,

знакова постать для національної і світової культури в її позача.

совому вимірі.

Багато паралелей можемо спостерегти між життями Шев.

ченка й Марчука: обидва вийшли з глибин українського села;

обидва без протекції, завдяки лише вродженому талантові й ти.

танічній праці, досягли найвищих мистецьких вершин; обидва,

попри популярність і славу, усе життя були самітниками.

Його Шевченкіана — це сорок два твори (із ста задуманих),

це Шевченків «Кобзар» з його, Марчуковими, малюнками.

Художник ішов не шляхом буквального ілюстрування рядків

поета — він намагався передати напруження слова шевченків.

ського «Кобзаря», палітру емоцій, духовних поривань, філософ_

ських роздумів.

Дмитро Павличко, сам блискучий майстер поетичної мета_

фори, відзначає своєрідність трактування «Кобзаря», тонко від_

чуваючи непомітні навіть для багатьох мистецтвознавців плас_

тичні деталі: «Марчук явив нам свого Шевченка, не подібного

на Шевченка Сластіона чи Касіяна, але саме тим і цікавого. Бу_

ла ще, мабуть, у художника мета показати, що “Кобзар” — це вже

не книжка, а плоть землі нашої. Тріщини, які пробігають через

долоні, одяг, бандури, чола Шевченкових персонажів, нагаду_

ють тріщини у висохлому від суховію чорноземі. Відчувається

спекотна суша землі, але і її родючість, непохитність і незнищен_

ність... Він змушує нас іншими очима прочитати Шевченка,

по_новому осмислити і в собі зміцнити його філософський дух».

У центрі циклу образ Шевченка — сім портретів поета.

Ось один із них, де Шевченка зображено молодим, зосе_

реджено_задумливим (це період «трьох літ» — переломний у

житті Тараса). У ньому — історичне прозріння й нова для Шев_

ченка тема людської самотності у світі, пересиченому брехнею,

заздрістю, підлістю та дволикістю.

Настрої, що охопили поета, надзвичайно складно передати

пензлем, але Іванові Марчуку це вдалося. На його картині Тарас

у зажурі прихилився до дерева, гілля якого химерно розрослось

і так густо заповнило простір, що в ньому заплутались і люди,

і птахи, і саме небесне світило. Пітьма оповила світ, і лише палахкі

свічі рослин, що, беручи цілющу енергію життя з глибин рідної

землі, розливають навколо себе трепетне сяйво надії на немину_

чий прихід справжнього дня — теплого й сонячного.

Узагалі ж, мовлячи про Шевченкіану Івана Марчука, може_

мо стверджувати, що ні до неї, ні після неї не було такого глибо_

кого й пластичного, акцентовано_психологічного трактування

Шевченкових образів.

Ці твори художника зберігаються у фондах Шевченківського

національного заповідника на колишній Чернечій — Тарасо_

вій — горі.

Листи щастя

Про досягнення вченого світового масштабу Іллі Мечнико_

ва, який народився в невеликому селі Іванівці на Харківщині й так

багато зробив у своєму житті, добре відомо. У двадцять три ро_

ки він був доктором зоології, потім став професором Санкт_

Петербурзького університету, завідувачем лабораторії в Парижі.

У 1908 році став лауреатом Нобелівської премії з медицини та

фізіології за вивчення імунної системи. Але мало хто знає, що

тринадцять років поспіль Ілля Ілліч мешкав у тихому мальовни_

чому селі Попівці Смілянського району Черкаської області.

Звідти родом була його друга дружина — Ольга Миколаївна.

У шлюбі вони прожили понад сорок років. Залишилося чоти_

риста листів Іллі Ілліча, адресованих Ользі Миколаївні.

У своєму життєвому виборі Мечников не помилився. Ольга

Миколаївна стала для нього вірним другом, помічницею й тала_

новитим науковим асистентом. Її цікавило все, що цікавило

чоловіка. Вона була його другою половинкою все життя й нади_

хала на наукові звершення. Їхнє весілля відбулося в знаковий

день — чотирнадцятого лютого. Зима була тоді сувора, сніг

покривав землю товстим іскристим килимом. За кілька годин до

весілля брати Ольги запряглись у санки, щоб покатати її. Вони

з радістю мчали по сніговому килиму назустріч долі.

Ілля Ілліч та Ольга Миколаївна рідко розлучалися. Коли він

був у від’їзді, то щодня писав коханій листи. «Твій спокій для

мене дорожчий за все на світі. Не ляжу спати, допоки не погово_

рю в листах із моєю єдиною. Здається, цілий вік минув із часу

мого від’їзду, а проте лише четверта доба», — писав дружині

Ілля Мечников. А через два дні надсилав їй нового листа:

«Тепер, незважаючи на безліч справ, неймовірно гнітить нудьга,

і я так прагну до своєї дружиноньки. Хоча б раптом замети не за_

вадили виїхати. Сніг сипле не перестаючи; сьогоднішня пошта

не прийшла — застрягла, мабуть, десь у дорозі. Напевне, і ти, моє

сонечко, хвилюватимешся, якщо довго мене не буде і якщо не

отримуватимеш від мене листів. Чекаю на нашу зустріч». Навіть

у шістдесят два роки кохання Мечникова було таким само

сильним, як і в молоді літа. У ту пору Ілля Ілліч писав дружині

Ользі: «Ти не можеш собі уявити, моя кохана, як сильно мені

хочеться повернутися додому. Без тебе не можу жити, не можу

дихати».

У 1902 році подружжя продало маєток у Попівці, але прожиті

там роки згадувало ще довго. Через чотирнадцять років після

від’їзду з маєтку Ілля Ілліч помер від інфаркту. Дітей у них з Оль.

гою Миколаївною не було. У своєму заповіті Мечников написав:

«Моя дорога, люба супутнице, знай, що в мене не було іншого по.

чуття, крім найглибшої і щирої любові й великої поваги. Таких

людей, як ти, мало на світі. Та обставина, що я все життя міг бага.

то працювати, значною мірою залежала від тебе. Це сприяло тому,

що сорок один рік мого життя, проведеного з тобою, я був щасли.

вий. Кажу це від чистого серця й дуже дякую тобі».

Змієві вали

Змієві вали… Нині ці стародавні земляні оборонні споруди,

що знаходяться в Придніпров’ї, привертають дедалі більшу

увагу дослідників. Вони не дійшли до нас у своїй первозданній

величі — від часу їх спорудження минуло майже дві з половиною

тисячі літ. І все ж вони добре помітні. Місцями вони тягнуться

безперервною лінією на десятки кілометрів, подекуди ж стають

серед поля острівками. Поки що ніхто не виміряв їхньої довжини,

але припускають, що загальна протяжність валів сягає трьох тисяч

кілометрів.

Однак чому так неблагозвучно назвали ці захисні споруди,

що захищали людей, — Змієві? Імовірно, за подібністю до змія.

Якщо вийти на узвишшя й подивитися на вали зверху, то мож.

на побачити, що вони в’юняться, вигинаються змійкою по

степу.

Хто ж будував ці грандіозні споруди? Навіть сучасним най.

потужнішим екскаваторам і бульдозерам потрібні роки, щоб на.

сипати такі вали. Певне, існувало якесь об’єднання народів —

міцне, сильне, з високою організаційною структурою, спроможне

справитися з таким завданням. Те, що тепер виглядає як залишки

невиразних земляних насипів, колись було потужним і складним

укріпленням — суцільні вали висотою десять–п’ятнадцять метрів

і шириною основи до двадцяти метрів. Будівництво таких споруд

вимагало величезної кількості людей і централізованого управ_

ління, тобто було можливим лише за умови існування держави

на цих територіях. В історичній науці тривалий час вважалося,

що ці укріплення були побудовані за часів Київської Русі, зокре_

ма, наприкінці десятого — на початку одинадцятого століття,

коли князь Володимир Святославич «зачиняв» південні кордо_

ни від нападів печенігів.

Але ж відомо, що значна частина валів споруджувалася раніше.

Так звані Кімерійські вали будували ще у восьмому столітті до

нашої ери. А такі ж споруди неподалік від Києва, у районі Забу_

яння, як показав радіовуглецевий метод дослідження, зводилися

в 150 році до нашої ери.

Виявилася ще одна цікава особливість. Змієві вали проляга_

ли по тих межах, де колись проходили кордони між полянами,

древлянами, сіверянами, в’ятичами. Карта дала змогу якоюсь

мірою пояснити загадку. Однак, напевно, повністю розгадають

її в майбутньому.

Довго міркував над цим дослідник Аркадій Бугай. Можливу

розгадку підказують назви навколишніх сіл: Димарка, Доманів_

ка, Тайни, Залізне, Ковалівка. Стривайте, а чи не «замішане» тут

залізо? Справді, у Димарці, можливо, випалювали вугілля, у До_

манівці (напевно, від слова «домна») виплавляли чавун, у Заліз_

ному доводили його до кондиції, у Ковалівці виковували готові

речі. А Тайни? Певне, там перебували «інженери» — керівники

залізообробного процесу, які зберігали у суворій таємниці сек_

рети виготовлення металу, надто дорогого в ті часи.

Більша частина Змієвих валів розорена, але дослідження їх

триває й нині. «Розгадати таємниці Змієвих валів — завдання ве_

ликої ваги, — говорить сивочолий дослідник. — Усе ще попереду».

Геній з моєї вулиці

Майже щоранку, ідучи на роботу, я зустрiчаю велично_гар_

ного сивого чоловiка — мальовничо_довговолосого, з пишними

вусами. Вiн статечно чимчикує або з майстернi додому, або навпа_

ки. Це людина, яка створила бiльше двох тисяч шедеврiв, котра,

за власним зiзнанням, розмовляє зi своїми полотнами, як iз рiд_

ними дiтьми. Вiн їздив iз Нью_Йорка до Києва, аби поговорити

з тими, хто залишався на Батькiвщинi, а потiм навпаки, щоб не

сумували за батьком полишенi на чужинi. Ще каже, що волiв би

бути подiбним до Шиви — давньоiндiйського бога з двадцятьма

руками. Може, тодi б змiг, нарештi, написати все задумане.

Стиль майстра справдi не пiддається жодним хитромудрим

класифiкацiям. Є в нього пейзажi, портрети, наїв, щось узагалi

казкове, грандiозний цикл абстрактних робiт. Усе це неможливо

сплутати з роботами iнших митцiв, принаймнi в нашiй галакти_

цi. Пльонтанiзм — це назва, яку митець жартома дав своєму сти_

лю. Вiд слiв «плести», «пльонтати»: картини нiби створенi з клу_

бочкiв чудернацьких ниток.

Улiтку 2005 року в Українському домi вiдбулася найбiльша

за весь довгий та плiдний творчий вiк Iвана Марчука виставка

його творiв. Кожен, хто хоч колись бачив ці картини, неодмiнно

вiдчув їх невимовний магнетизм, щось таке, вiд чого не можуть

вiдiрватись анi око, анi душа. А тепер уявiть собi, коли таких ро_

бiт в однiй залi аж триста. Люди виходили з цієї виставки, наче

пiсля якогось грандiозного духовного ритуалу.

«Свiт ловив мене, але не впiймав», — казав Григорiй Сково_

рода, босоногий фiлософ i поет, байдужий до пропонованих йому

гучних титулiв i всiляких мирських гараздiв. Ще до знайомства

з Iваном Марчуком мене вперто переслiдувала думка про подiб_

нiсть долi й характеру цих двох українцiв. Коли поспiлкувався з

Iваном Степановичем, переконався: аналогiя цiлком виправдана.

Такi рiзнi часи й така подiбна горда творча самодостатнiсть! Така

байдужiсть до слави, зневага до суєтних спокус.

Обох доля носила свiтами. Можновладцi, ображенi їхньою

незалежнiстю, обох цькували в древнiй, мов свiт, вишукано

садистський спосiб, створивши навколо них психологiчну бло_

каду. Iм’ям Iвана Марчука (як зiронiзував сам майстер) у сім_

десятих роках лякали молодих художникiв. Спiлкування з «не_

правильним» Марчуком автоматично замикало перед ними всi

дверi. Влада щосили намагалася зробити з нього «неособу»,

котру не вбивають, не мордують, а за вказiвкою згори просто

нiбито не бачать. Тож Марчук емігрував, вирушив за моря.

Та з комфортного Нью_Йорка, де, до речі, його визнали й

полюбили, він повернувся в Україну. А тридцятого вересня

2005 року в Києві було закладено музей художника Iвана Мар_

чука — культурний центр на Андрiївському узвозi, де митець

готовий викладати i де будуть зiбранi всi його картини.

Тож називаймо речi своїми iменами: серед нас живе генiй.

I не треба чекати ще пiвстолiття, щоб потiм це визнати. Спробуймо

зробити це просто зараз. Це так приємно, коли часом, просто

йдучи на роботу, випадково зустрiчаєш на своїй вулицi генiя.

21. Людина планети

В Україні лише два інститути звуться іменами хірургів_прак_

тиків, назви їм дав народ — імені Амосова та імені Шалімова.

Олександра Шалімова привели до світового визнання три

правила: учись протягом усього життя, працюй, не вважаючи

себе найрозумнішим, і не опускай рук у разі невдачі.

Він зробив сорок тисяч операцій, а людських життів урятував

у багато разів більше. Автор понад восьмисот тридцяти науко_

вих праць і ста дванадцяти винаходів, академік, він створив в

Україні два науково_дослідні інститути — у Харкові й Києві, ви_

ховав цілу школу хірургів. Його називали богом у хірургії, а за

визнанням ЮНЕСКО він став людиною планети 1998 року.

Олександр Шалімов народився в Липецькій області 1918 року

і був шостою дитиною з чотирнадцяти.

До війни Олександр Шалімов, який хотів навчатися в Ленін_

градському фізико_математичному інституті, але не мав коштів,

щоб туди поїхати, устиг здобути дві освіти: закінчив робітфак,

а потім лікувальний факультет Кубанського медичного інсти_

туту. Перед останнім випускним іспитом почалася війна.

На фронт його не взяли за станом здоров’я, а призначили го_

ловним лікарем Нерчинської районної лікарні Читинської об_

ласті (місце заслання декабристів). Усіх лікарів звідти забрали

на війну, і там, у тайзі, на кордоні з Маньчжурією, за триста кі_

лометрів від залізниці, за сімсот — від найближчого обласного

центру, він був єдиним лікарем на велетенський район. Кон_

сультації, найрізноманітніші невідкладні й планові операції...

А в коротких перервах між прийомом хворих, операціями й сном

Шалімов читав спеціальну літературу, бо знань катастрофічно

не вистачало, а порадитися було ні з ким. Та вже через рік опа_

нував складні операції.

Після війни йому пощастило підвищувати кваліфікацію в най_

відоміших московських інститутах: Вишневського, Бакулєва,

імені Скліфософського.

Шукаючи роботу, випадково потрапив до Брянська. Працю_

вав пліч_о_пліч з Амосовим. Спочатку, звісно, було змагання:

у кого вийде краще. Потім почали переймати досвід один в од_

ного, допомагати. У результаті лікарня в Брянську стала однією

з найкращих. Через кілька років доля звела колег уже в Києві.

Кожен спеціалізуватиметься у своїй галузі.

Олександр Олексійович миттєво запам’ятовував усі нові види

оперативних утручань й одразу ж їх запроваджував, удоскона_

лював. Від застосування методики Шалімова в одному лише

виді операцій смертність знизилася від 17 до 0,3 відсотка. Шалі_

мову довелося науково обґрунтовувати свій метод у трьох

докторських дисертаціях.

Він був людяним, душевним, з ним було цікаво: знав напа_

м’ять кілька сотень віршів, усього «Євгенія Онєгіна», а від мате_

рі, кубанської козачки, перейняв багато українських пісень.

І незмінно дивував тим, що співав не два куплети з приспівом, як

більшість із нас, а всю пісню від першого до останнього слова.

Рецепт плідної роботи за Шалімовим напрочуд простий.

«Я вставав щодня на початку шостої, умивався, голився і дві

години — до восьмої — сидів і читав, — розповідав академік. —

О восьмій ішов на роботу, приймав хворих, оперував, а коли ви_

падав час, у бібліотеці читав усе, що там є про хвороби, які я сьо_

годні побачив уперше».

Ніч перед стартом

Здавалося, те, що назавжди забуте, загублене в плині років,

розпорошене на трудних житейських дорогах, вихопилося з не_

буття, замиготіло перед очима Сергія Корольова, мов кадри яко_

гось давнього, напівзабутого, але хвилюючого фільму.

Одеса. Публічна бібліотека — знаменита Воронцовка. Старий

хранитель фондів Максим Петрович приніс Сергієві біографію

полтавця Олександра Засядька — винахідника ракет, який на сто

років обігнав час. І в уяві юнака постають шістнадцять стояків із

шістьма ракетами на кожному, розставлених поблизу суворих му.

рів неприступної Варни.

Петербург. Імператриця, віддаючи данину моді, поїхала

подивитися на Засядькові трубки. Її запис у книзі почесних від.

вівідувачів: «Тут усе цікаво, як у галантерейній лавці».

А далі — стаття про проект Кибальчича, що його автор допи.

сував у камері смертника. Кибальчич іде на ешафот... Знову й

знову перечитує Сергій трактат Кибальчича, де з граничною

ясністю та простотою викладено принципи реактивної тяги по.

льоту на ракеті.

Тоненькі брошури Костянтина Ціолковського, а згодом і зустріч

із ним. Сімдесятип’ятирічний учений прикладає до вуха свій

рупор і запитує, що нового, а Сергій оповідає про успіхи й не.

вдачі, про перші ракети й перші висоти. Відгук Ціолковського

на книжку Сергія Корольова «Ракетний політ у стратосфері»:

«Книжка розумна, змістовна й корисна».

Та чий глузливий сміх іноді чув на життєвій своїй дорозі?

Ах, це Грицько Чиж, який підхіхікував, коли падали перші

ластівки.моделі, що їх Сергійко запускав у Ніжині з погребні.

Давно то було, і де той Грицько нині — хто знає, але сміх часто.

густо зринав. Тільки, на жаль, не з дитячих вуст. Хіхікали дебелі

чоловіки, заздрісні й нерозумні. Як той, що писав чорним по бі.

лому: «Корольов розтринькує державні гроші на непотрібні ра.

кети й цим завдає шкоди державі».

А космос потрібен. Треба відірватися від чвар, конфліктів,

хвороб і глянути на Землю з далечини, з чорної холодної глибини.

Звідти, звідки наша Земля здається красунею і єдиною матір’ю

людства. Космос потрібен, щоб кожен міг переконатись: ні,

немає перепон людській творчості й людському поступу.

А з глибини років усміхається йому ще одна гарна людина.

Її вже немає, на превеликий жаль. Коли почалася війна, ця лю.

дина пішла в ополчення, на захист Москви. Геній космонавтики

став фронтовим телефоністом — такий був час. Вибухом снаря.

да порвало дріт, і він побіг налагодити зв’язок. Не добіг. А тепер

він належить вічності...

Юрій Кондратюк... Людина, що на півстоліття обігнала час.

Людина, яка вирахувала космічні траси людства задовго до пер

ших стартів ракет. Його титанічна праця завжди дивуватиме

світ: підрахунки, які здійснив Кондратюк, нині можливі тільки

за допомогою обчислювальних машин.

Минуть роки, й американські вчені не приховуватимуть того,

що першу у світі посадку космічного корабля на Місяць вони

здійснили за схемою й принципами геніального українського

винахідника — нашого славного земляка Юрія Васильовича

Кондратюка.

12 квітня 1961 року. Уже сьогодні настане та хвилина, про

яку мріяли його геніальні попередники, заради якої живуть і він,

і його крилаті побратими. Сьогодні вперше людина полетить у

далекі незвідані простори Всесвіту.