Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Історична типологія мистецтваСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, що започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується воно й понині, коли поряд із живописом і музикою, театром та архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змінювались упродовж тисячоліть художня творчість та естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодостатнім? Що мають на увазі вчені, коли йдеться про історичність змін мистецтва? Нині вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його роз-вою не збігаються із загальним розвитком суспільства. Це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробничого процесу загалом. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма, зразок. Ось чому автоматично переносити на історію мистецтва традиційні уявлення про рух по висхідній, так само як і пояснювати нерівномірність художнього розвитку метаморфозами самого мистецтва — - справа сумнівна і безперспективна. Конкретно-історична форма суспільної практики, що грунтується насамперед на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського розвитку, коли основні зусилля людини були спрямовані на упорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, ми шукаємо і знаходимо художні форми в тих галузях, що пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального простору та усвідомленням соціального часу. Ужиткове мистецтво, архітектура й міфологія саме і є тими художніми формами, що опосередковують конкретно-історичний та естетичний досвід. Позитивні зру-
шення в загальному соціально-економічному становищі суспільства, розвиток науки зумовлюють можливість і потребу дедалі глибше досліджувати внутрішній світ людини, її соціальні відносини. І саме це стимулює появу творів літератури, живопису, музики. Завдяки естетичному досвіду мистецтво час од часу відкриває нові сфери, які мають бути естетично та художньо опановані. Розвиток мистецтва полягає в безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур 'й художнього опанування. Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільно-історичної практики та естетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва відповідно до історичних епох, крізь які пройшло людство. Правомірність таких понять, як первісне мистецтво, що за тривалістю охоплює майже три чверті історії, зумовлена насамперед характером матеріального виробництва, яке не виходить за межі збирання та полювання. Самий зміст практики й досвіду людини на ранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльності, яку відносять до історії мистецтва з певними застереженнями. Епоха варварства, коли людство здійснювало перехід від збирання й полювання до продуктивного господарювання, час формування моногамної сімї та перших політичних організацій суспільства, характеризується принциповими здобутками, що зумовили перехід до цивілізації. Ф. Енгельс з цього приводу зауважував: «Удосконалені залізні знаряддя, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовлення олії і виноробство, розвиток обробки металу, що переходить у художнє ремесло, повозки і бойова колісниця, побудова суден із колод і дощок, зачатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зубчатими стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія — ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію»1. ' мжяивинн Слід зазначити, що залучення цих періодів люд- Ешельс Ф. Походження ської історії до історії мистецтва — досягнення сім'ї, приватної власності мистецтвознавства та естетики минулого століття. І держави II Маркс К., Вивчення реліктових суспільств, яке здійснюють Енгельс Ф. Твори. —, г ' т 2І с 33 "етнографи, результати археологічних дослі- джень, досягнення антропологів дали змогу реконструювати генезис естетичної та художньої діяльності людини, виявити закладені в самій природі цієї діяльності можливості, що реалізувалися на пізніших етапах цивілізації'. Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, починала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдавніших із відомих людству. Засновник історії' мистецтва Й. Й. Вінкель-ман, створивши «Історію мистецтва давнини» (1764), висунув ідею розуміння мистецтва як суспільної діяльності великого значення, як вираження глибинних і найістотніших поривань народу. Водночас Він-кельман зі зневагою поставився до мистецтва Стародавнього Сходу,
західноєвропейського середньовіччя, народів інших регіонів, яке не відповідало ідеалові античного мистецтва. Виступивши проти крайнощів естетичних ідеалів Й. Вінкельмана, німецькі романтики Л. Тік, В. Ваккенродер, брати А. та Ф. Шлегелі та інші підняли на щит мистецтво народів, які залишилися поза «Історією» Вінкельмана. Вони із захопленням говорили про таємниче й величне мистецтво Стародавнього Сходу, а також середньовічної Західної Європи. Велику повагу Вінкельмана до світла розуму в мистецтві античності романтики доповнили утвердженням величі людських почуттів, пристрастей, емоцій. Згодом в результаті ґрунтовного дослідження античного мистецтва було виявлено зв'язок його з мистецтвом східних народів <— носіїв ще давнішої цивілізації. Саме вона справила великий вплив на античні культури Греції й Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. То було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавилону, Ассирії та інших держав і народів, які населяли територію Малої Азії й розвивалися на приблизно однотипних економічних і культурних засадах, мали спільні риси культури і були пов'язані не тільки війнами, а й культурним, господарським обміном та запозиченнями. Ширше і докладніше ознайомлення зі спадщиною цього світу формувало уявлення про самобутність і певну історичну визначеність художньої діяльності його народів, надавало право вченим виокремлювати мистецтво Стародавнього Сходу у самостійне за якістю культу£но-ху-дожнє утворення. Вже такі послідовники Й. Вінкельмана, як Й. Гер-дер, Ф. Шиллер, В. Гумбольдт, Й. Гельдерлін та Г. Регель, починали загальну історію мистецтва саме з мистецтва Стародавнього Сходу. Щодо історії європейського мистецтва, то його вже доволі тісно пов'язували з визначеними на той час основними культурно-ісгоричними епохами — середньовіччям, Відродженням і Новим часом. І мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдяки стильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості й нині вивчаються як цілісні художні феномени. Мистецтво Нового часу — періоду, що збігається з розвитком та формуванням капіталістичної економічної формації, а в ширшому розумінні європейської цивілізації, — характеризується складною внутрішньою диференційованістю, а отже, іншими принципами історичної періодизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і романтизм, класичний і критичний реалізм — історичні форми мистецтва так званої буржуазної або, за сучасним визначеням, індустріальної доби до її кризи на межі XIX—XX ст. Вони характеризуються як виразники певних духовних рухів і принципів художнього відображення дійсності, концепції людини й культури, що покладена в основу світогляду художника — виразника суспільних духовних прагнень свого часу. Якщо названі художні течії спершу змінюють одна одну за часом, то починаючи з другої по-
ловини XIX ст. виникає особлива ситуація, коли одночасно існує знач Культуру сучасної доби визначають як культуру постмодерну, що сформувалася в умовах переходу до посгіндустріального та інформаційного суспільства. Для постмодерну характерним є вихід мистецтва за межі традиційних і звичних визначень, існування в ширших життєвих контекстах. Ідеться скоріше не про мистецтво, а про так звані артефакти (від лат. агіегасішп — штучно зроблене), які певною мірою імітують художню діяльність, як то поп-арт (англ. рориіаг агї — популярне мистецтво), хепенінг (від англ. Ю Ьарреп — відбуватися, здійснювати), пер-форманс (від англ. реггогтапсе — виконання), енвайроменг (англ. єігуі-гоптеШ: — оточення, середовище), акціонізм (мистецтво акції) тощо. Отже, історична типологія мистецтва використовує цілу низку понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу — ] художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній стиль. Художня епоха —- конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основу якої покладено певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність матеріальної та духовної практики. Художній напрям, художня течія — конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, пов'язаний з певним напрямом суспільного духовного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини. Художній метод —- історично зумовлений спосіб створення художніх творів, побудований на певній усвідомленій і раціонально визначеній системі принципів і прийомів добору, узагальнення та художнього перетворення життєвого матеріалу на художній образ. Художній стиль — стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду, певного національного або етнічного мистецтва, особливостей творчого почерку окремого художника. Щодо закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства. Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, що забезпечує збереження художніх надбань, розвиток змісту й розширення сфери мистецтва. Саме спадкоємність забезпечує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має ширший простір для творчості. Сама історія мистецтва була б неможливою, якби між старим і новим у
мистецтві не було спільного. Спадкоємність як тип зв'язку між старим і новим характеризується тим, що кожне нове явище у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, а вступає з ним у діалог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника. Художня традиція — закріплена в художньому досвіді, свідомості єдність художнього змісту й форми, що забезпечує адекватне художньому втіленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, адже вона гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь. Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчості щодо засвоєння традиції, звернення до якої може мати різний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтворення традиції), творчого розвитку (неможливого без справжнього новаторства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (ггсевдонова-торство). Художнє новаторство —- тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладено співвимірність та співзвучність часові, здатність здійснити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповідні зображальне виразні засоби. Новаторство зрештою виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється тільки у порівнянні з високими її зразками і набутками, підтверджуючи життєздатність і плідність зв'язку поколінь. Новаторство найполемічніших методів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщо юно справжнє — то це в ім'я осягнення глибших шарів традиції. Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, й характер спадкоємності є досить гнучкими, і в різні історичні періоди в різних типах культури ця взаємодія відбувається специфічно. Будь-яка конкретна історична ситуація щоразу потребує спеціального дослідження. Ознайомившись із типологією художнього розвитку мистецтва та основними закономірностями історичного розвою загалом, з'ясуймо причини найістотніших змін в історії художньої діяльності. §2. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО Як уже згадувалося, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображально-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, лише з певними застереженнями може бути названа мистецтвом у класичному його значенні. Наскельні зображення -тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій або як образ тварини для ри-
туальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечити успіх. Безперечно, зображення тварин і людини завжди супроводжували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і неповторним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стилізація, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції, що засвідчує зрослу майстерність, а можливо, і певну професійність. Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітичних Венер, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців — дій, та дійшли до нас із культурою реліктових спільнот. Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. аепеш — мідний, бронзовий і грец. лтоо£ — камінь) — грунтувалася на продуктивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого способу життя породжував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні засади для нових форм художньої творчості. Перші зразки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови з плит (дольмени), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кургани скіфської культури — стали початком створення людиною соціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя. Використання глини для вироблення домашнього посуду, а згодом винахід гончарного круга покликали до життя нову галузь ремісництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму генезисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужиткового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне з найабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матеріалом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва. Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і синкретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність подібних елементів, безпосередньо не пов'язаних із практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку людської культури— появу відносної свободи діяльності, зрослу могутність людини, формування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного художнього виробництва.
Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? Передусім зооморфні форми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абстрактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рослинами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зображень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зображення людини із релігійних міркувань. Одним Ь перших кроків до художнього узагальнення була спроба впорядкування та групування явищ навколишнього світу за допомогою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте набагато складніше виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов'язане передусім з руховим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше, В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З'являється він тільки в неолітичних пам'ятках, проступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на керамічних виробах) і простір (в архітектурі). Розписний посуд різних етнічних груп і культур дає змогу простежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися на підпорядкований ритмові геометричне стрункий рослинний, тваринний або геометричний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повертала виріб під час ліплення, а потім — ритм гончарного круга, можливо навіть зі співом, що його супроводжував. Ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об'єднувального та організуючого значення властиві найраннішим формам архітектури, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характерною для всієї наступної архітектури стародавнього часу. То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкретична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальними. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі. Сама можливість міфологічного мислення була тісно пов'язана з природою людської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснення значення одного явища за рахунок іншого. Метафоричне перенесення значень одного предмета на інший при розумінні їхньої різниці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдяки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного бачення навколишнього світу людина змогла оволодіти силами природи, спочатку в сфері мислення, а потім практично. Метафора ставала найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною
для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб вираження, а й як важливе знаряддя мислення. Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки метафоричності мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нерозчленова-ної єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в собі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистецтва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відриваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвиватися кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз'єднуються , остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й судження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмовляються від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Саме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами. Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазїї, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи Давньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворювалися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та ліриці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. Проте кожний народ несе у своїй спадщині поетичну мудрість пра- , щурів, насамперед у багатстві національної мови, фольклорній традиції, в казках і піснях тощо. .-,-.. ',,-,,,...^ -•.•,-.. С| $3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвитку продуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшаруванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. У середині 4 тис. до н. е. активізація людського поступу зумовила виникнення цивілізацій. Найдавніші з них (країни Сходу, античні Греція та Рим) характеризуються зрослим масштабом і обсягом художнього виробництва,, тенденцією до виокремлення мистецтва в самостійну форму діяльності. Від покоління до покоління вдосконалювалася художня майстерність. Життя панівних верств унаслідок використання праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, сприяло розвиткові художніх можливостей і потреб. Розширення торгівлі й обміну спонукало до культурного й художнього запозичень. Навіть у межах однієї епохи подибуємо значну кількість культурно-етніч-них і стилістичних форм мистецтва. Розвиваючись по висхідній, де-
далі помітніше відходячи від практичних потреб життя, мистецтво неухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші цивілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфа, героїчного епосу, повчальної літератури; античні приводять до класичного диференціювання літератури на драматичне мистецтво, лірику, прозове оповідання. Особливого розвитку набувають образотворчі мистецтва — архітектура, скульптура, живопис. Розвивається інструментальна та вокальна музика. Виникають прообрази театру у вигляді релігійних ритуалів та обрядів, за доби античності він набуває свого мистецького вираження. Давньосхідне мистецтво репрезентують два відособлені регіони — Близький та Далекий Схід, кожний з'яких мав свою культуру. Контакти між ними були доволі слабкими, вони почалися порівняно пізно, коли деякі з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, уже майже вичерпали себе. Близьким Сходом умовно називають землі між Каспійським, Чорним і Середземним морями, з одного боку, та Індійським океаном, з другого, а також суміжні землі Північної Африки. Саме країни цього регіону, передусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Месопотамії, мали генетичний зв'язок з античними Грецією і Римом, які, в свою чергу, зумовили своєрідність європейської цивілізації. Нинішній поділ культур на східну і західну пов'язаний головним чином з відносно ізольованим розвитком культури Далекого Сходу — Індією, Китаєм, Японією та країн південнно-східної АзІЇ. Відмінність давньосхідних суспільств від античних полягає значною мірою в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у своєму розвитку, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснообщинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка виявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств була тісно пов'язана з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю сутністю консервативна, то мистецтво багатьох країн упродовж століть залишалося майже незмінним. Давньосхідне мистецтво поєднує в собі низку спільних ознак. Це насамперед прагнення до реалізму при збереженні умовності, площинності зображень, обмеженості кольорової гами (лише локальні тони, невміння передавати світлотінь і перспективу), це також вірність нерозривному зв'язку з культом. Дві найдавніші великі цивілізації' Близького Сходу, що виникли в долинах Нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточували. Адже саме тут з'явилися перші монументальні споруди — піраміди і зі-курати, храми і палаци, колони та обеліски, портретні статуї й розписи. Про ці дивовитвори слава йшла на Закавказзя та Іран, до Малої
Азіі' й Сирії, Аравії' та Африки. У кожній країні є майстри й цінителі мистецтва. Поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своілш культурними надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль. Найдавніші цивілізації' Месопотамії' Аккад і Шумер залишили людству цінні пам'ятки архітектури — храми. Будували їх із цегли-сирцю на пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджували на високих платформах, до яких із двох боків вели сходи. Святилище храму мало здебільшого прямокутну, іноді овальну форми, було зсунуте на край платформи і утворювало відкритий внутрішній двір. У святилищі встановлювалася статуя божества, якому присвячувався храм. Пізніше з'явився інший тип храму, так званий зікурат, який зводили на кількох платформах. Із середини 3 тис. до н. е. правителі Месопотамії' почали будувати собі палаци з багатьма внутрішніми дворами та зовнішньою кріпосною стіною, що мала захищати палац не тільки від ворогів, ай від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектури: прості кубічні форми, відсутність криволінійних елементів, поодинокі випадки застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стін. На віддану від архітектури образотворче мистецтво було різноманітним стосовно форми, композиції', стилю. В цьому переконує велика кількість пам'яток, знайдених в Уруці. Це, зокрема, кам'яний посуд з рельєфними зображеннями, численні кам'яні печатки, скульптурні фігурки тварин, стела із зображенням полювання, скульптурна голова богині — покровительки міста. У 2 тис. до н. е. культурна ситуація на Близькому Сході різко змінилася. З'явилися нові держави, старі центри цивілізації' поступово втратили своє домінантне становище щодо периферії'. Склалися три великі територіально-культурні зони, в яких і тривав розвиток мистецтва. Зонами цими стали: ареал вавилоно-еламської культури, де переважали традиції' шумерської цивілізації' з рисами міської культури; хето-ху-ритський ареал, або «культура гірських народів», яка поєднала місцеві традиції' з тенденцією культурного запозичення; присередньоземномор-ський ареал (передусім фінікійсько-палестинські народи), який характеризувався своєю «міжнародністю» та еклектичністю. Розвиток культур 2 тис. до н. е. відбувався тут в умовах набагато тісніших контактів, зв'язків і взаємовпливів. Великого розвитку набула писемність, поширеною стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено композицію, завдяки чому помітно активізувався розвиток мистецтва. Жорсткого канону не було. Навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв'язок між містами вберегли мистецтво від абсолютизації' канону. Початок 1 тис. до н. е. ознаменувався створенням на Близькому Сході великих імперій: Ассирії', Хеттської держави, Урарту^ Нового Вавилона,
Ірану (Персії). Саме відтоді для близькосхідного мистецтва і почалася епоха жорсткого канону. Не релігійного, однак і не антропоморфного. Він був скоріше ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимоги імперій уславлювати царя, «владику всіх країн», військову могутність. Проте навіть за умов суворої ідеологічної тенденційності придворного мистецтва справжні митці продовжували експериментувати, користуючись тим, що мистецтво було певною мірою вільним від зв'язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне і канонічне мистецтво створювали професійні художники, воно досягло порівняно високого професійного рівня. На відміну від цивілізацій передньоазійського регіону давньоєгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала помітного культурного* впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама активно впливала на народи, які вступали з нею в контакти. Давньоєгипетська історія, а отже, й мистецтво Стародавнього Єгипту поділяються на три великі епохи: Раннього, Середнього й Нового царства. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливістю — величною монументальністю форми, суворим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронтальністю. Спільною характерною ознакою було й те, що ці особливості нерідко поєднувалися з реалістичними тенденціями, найбільше в портретних зображеннях. Високого розвитку і технічної довершеності досягла в Єгипті архітектура, численні зразки якої добре збереглися понині/ Щодо зв'язку мистецтва з релігією, то найпомітніше це виявилося в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідею божественного походження фараона і безсмертя його душі було втілилено у величезних усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зікурат. Найдавніша форма цієї споруди — східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток такої форми за рахунок заповнення порожнин між уступами зумовив створення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пірамід фараонів IV династії' Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Мен-каура (Мікеріна). Поряд із пірамідами будувалися заупокійні храми царів. Саме під їх впливом з часом значно зменшилися в об'ємі піраміди фараонів і посилилась увага до розбудови храмів, які почала прикрашати колона, що формою нагадувала пучок тростин або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до використання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошуків зодчих та тривале історичне існування їхніх архітектурних споруд. Єгипетська скульптура і рельєф суворо підпорядковані законові фронтальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник здебільшого намагався подати ідеалізований образ богатирської людини у спокійній, застиглій позі урочистої величі,
Протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до релігії і соціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, по-друге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульптурні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробниці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують довершеність майстерності єгипетських художників. Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня обробка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані із заупокійним ритуалом, доповнюються дидактичною літературою. «Повчання Птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею». Довершене давньоєгипетське мистецтво справило значний вплив на розвиток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистецтва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства. АНТИЧНЕ МИСТЕЦТВО -• :';';,Н- -..•:<-. •;', ••-•;.•-<і..;:'': Давньогрецьке мистецтво було складним синтезом крито-микенської культури, пов'язаної з фінікійськими та єгипетськими впливами, й культури дорійських завойовників, що на межі 2 — 1 тис. до н. е. освоїли материкову Грецію та острови Егейського моря. Початком давньогрецького мистецтва вважають поеми Гомера «Іліада» й «Одісея» — геніальне поєднання міфології з героїчним епосом. На той самий час припадає і творчість Гесіода, який звів воєдино грецьку міфологію в «Теогонії», а також залишив по собі величну поему «Роботи і дні», відобразивши в ній життя сучасного йому грецького суспільства. Брали сюжети з міфології' і творці грецької трагедії' Есхіл, Софокл та Евріїгід. Саме завдяки їм
античний театр набув довершеності і став невід'ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілюще повітря філософських ідей і демократизму. За доби еллінізму це своєрідне і суто грецьке культурне явище стало феноменом світової культури, зумовило розвиток літератури загалом. Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особливо спорудження акрополів. Знамениті комплекси, до яких входили храм, театр, скульптура бога — покровителя міста, уособлювали суспільну форму життя полісу. Слід зауважити, що архітектура завжди розглядалася греками у співвіднесенні з людиною, так само як і зображення божества було зорієнтовано на природні пропорції людини. Афінський акрополь, розбудований після греко-перських війн, є геніальною пам'яткою грецького мистецтва. У ній втілено не тільки досягнення техніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільності місга-поліса вирізняє його з-поміж храмів, палаців і пірамід давньосхідних культур. Римське мистецтво розвивалося передусім під впливом давньогрецького, а потім східного мистецтва. На той час, коли в римському суспільстві виникли зацікавлення, а отже, й потреба у власному мистецтві, тут уже добре знали про досягнення давньогрецького та східного мистецтва. Разом із пам'ятками мистецтва, які римляни привозили з далеких походів, до Риму потрапляли майстри, художники, поети, які починали творити на римському грунті. Тому не можна вважати римське мистецтво еклектичним запозиченням. Воно має власне, своєрідне художнє обличчя. Римська література починалася з анналів, життєписів видатних громадян Риму, а згодом, під впливом греків, з'явились і свій героїчний епос («Енеїда» Вергілія), і римська драма «гогата», яку започаткували Енній, Пакувій та Акцій. Осібно в римській літературі того часу стоїть велика поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей» — художньо довер-• шений філософський твір, якому немає аналога навіть у грецькій літературі. Більшого значення, ніж у Давній Греції, тут набула громадянська поезія (вірші Квінта Горація Флакка). У римській ліриці вершиною стала творчість Публія Овідія Назона. Водночас із запозиченням досвіду грецької архітектури римляни створили самобутні архітектурні типи — такі, зокрема, як тріумфальна арка, двоповерхова колонада, яка вперше знайшла своє втілення у будівлі театру Марцелла. Великого поширення набули в Римі купольні споруди, що було продовженням італійських та етруських традицій. У зв'язку з практикою будівництва на завойованих територіях міст, а також шляхів сполучення між ними майстерність римлян у цій справі сягнула вершин. Стародавні шляхи, акведуки і мости нерідко служать людям і понині.
Римляни запозичили у греків традицію зображення богів у вигляді прекрасних жінок і чоловіків. Вони пішли у цій с
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 485; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.139.104.23 (0.017 с.) |