Історична типологія мистецтва

 

Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, що започатко­вана наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і спі­вами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується воно й понині, коли поряд із живописом і музикою, театром та архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змі­нювались упродовж тисячоліть художня творчість та естетична діяль­ність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодо­статнім? Що мають на увазі вчені, коли йдеться про історичність змін мистецтва?

Нині вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його роз-вою не збігаються із загальним розвитком суспільства. Це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробничого процесу загалом. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори ми­стецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і пев­ною мірою виступають як норма, зразок. Ось чому автоматично пере­носити на історію мистецтва традиційні уявлення про рух по висхід­ній, так само як і пояснювати нерівномірність художнього розвитку метаморфозами самого мистецтва — - справа сумнівна і безперспек­тивна.

Конкретно-історична форма суспільної практики, що грунтується насампе­ред на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського роз­витку, коли основні зусилля людини були спрямовані на упорядкову­вання зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, ми шукаємо і знаходимо художні форми в тих галузях, що пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального про­стору та усвідомленням соціального часу. Ужиткове мистецтво, архі­тектура й міфологія саме і є тими художніми формами, що опосеред­ковують конкретно-історичний та естетичний досвід. Позитивні зру-

 

шення в загальному соціально-економічному становищі суспільства, розвиток науки зумовлюють можливість і потребу дедалі глибше до­сліджувати внутрішній світ людини, її соціальні відносини. І саме це стимулює появу творів літератури, живопису, музики. Завдяки естетич­ному досвіду мистецтво час од часу відкриває нові сфери, які мають бу­ти естетично та художньо опановані. Розвиток мистецтва полягає в безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур 'й худож­нього опанування.

Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільно-історичної практики та ес­тетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію ми­стецтва відповідно до історичних епох, крізь які пройшло людство. Правомірність таких понять, як первісне мистецтво, що за тривалістю охоплює майже три чверті історії, зумовлена насамперед характером матеріального виробництва, яке не виходить за межі збирання та по­лювання. Самий зміст практики й досвіду людини на ранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльності, яку відносять до іс­торії мистецтва з певними застереженнями. Епоха варварства, коли людство здійснювало перехід від збирання й полювання до продук­тивного господарювання, час формування моногамної сімї та пер­ших політичних організацій суспільства, характеризується принци­повими здобутками, що зумовили перехід до цивілізації. Ф. Енгельс з цього приводу зауважував: «Удосконалені залізні знаряддя, коваль­ський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовлення олії і вино­робство, розвиток обробки металу, що переходить у художнє реме­сло, повозки і бойова колісниця, побудова суден із колод і дощок, за­чатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зубчатими стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія — ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію»¹. '

мжяивинн Слід зазначити, що залучення цих періодів люд-

Ешельс Ф. Походження ської історії до історії мистецтва — досягнення

сім'ї, приватної власності мистецтвознавства та естетики минулого століття.

І держави II Маркс К., Вивчення реліктових суспільств, яке здійснюють

Енгельс Ф. Твори. —, ^г '

_т 2І с 33 "етнографи, результати археологічних дослі-

джень, досягнення антропологів дали змогу ре­конструювати генезис естетичної та художньої діяльності людини, виявити закладені в самій природі цієї діяльності можливості, що ре­алізувалися на пізніших етапах цивілізації'.

Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, по­чинала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдав­ніших із відомих людству. Засновник історії' мистецтва Й. Й. Вінкель-ман, створивши «Історію мистецтва давнини» (1764), висунув ідею ро­зуміння мистецтва як суспільної діяльності великого значення, як ви­раження глибинних і найістотніших поривань народу. Водночас Він-кельман зі зневагою поставився до мистецтва Стародавнього Сходу,

 

 

західноєвропейського середньовіччя, народів інших регіонів, яке не відповідало ідеалові античного мистецтва.

Виступивши проти крайнощів естетичних ідеалів Й. Вінкельмана, німець­кі романтики Л. Тік, В. Ваккенродер, брати А. та Ф. Шлегелі та інші підняли на щит мистецтво народів, які залишилися поза «Історією» Вінкельмана. Вони із захопленням говорили про таємниче й величне мистецтво Стародавнього Сходу, а також середньовічної Західної Єв­ропи. Велику повагу Вінкельмана до світла розуму в мистецтві антич­ності романтики доповнили утвердженням величі людських почуттів, пристрастей, емоцій.

Згодом в результаті ґрунтовного дослідження античного мистецтва було виявлено зв'язок його з мистецтвом східних народів <— носіїв ще дав­нішої цивілізації. Саме вона справила великий вплив на античні куль­тури Греції й Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. То було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавилону, Асси­рії та інших держав і народів, які населяли територію Малої Азії й роз­вивалися на приблизно однотипних економічних і культурних заса­дах, мали спільні риси культури і були пов'язані не тільки війнами, а й культурним, господарським обміном та запозиченнями. Ширше і докладніше ознайомлення зі спадщиною цього світу формувало уяв­лення про самобутність і певну історичну визначеність художньої ді­яльності його народів, надавало право вченим виокремлювати ми­стецтво Стародавнього Сходу у самостійне за якістю культу£но-ху-дожнє утворення. Вже такі послідовники Й. Вінкельмана, як Й. Гер-дер, Ф. Шиллер, В. Гумбольдт, Й. Гельдерлін та Г. Регель, починали загальну історію мистецтва саме з мистецтва Стародавнього Сходу.

Щодо історії європейського мистецтва, то його вже доволі тісно пов'язува­ли з визначеними на той час основними культурно-ісгоричними епо­хами — середньовіччям, Відродженням і Новим часом. І мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдяки стильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості й нині вивчаються як ці­лісні художні феномени.

Мистецтво Нового часу — періоду, що збігається з розвитком та форму­ванням капіталістичної економічної формації, а в ширшому розумінні європейської цивілізації, — характеризується складною внутрішньою диференційованістю, а отже, іншими принципами історичної періо­дизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і романтизм, класичний і критичний реалізм — історичні форми мистецтва так званої буржуаз­ної або, за сучасним визначеням, індустріальної доби до її кризи на ме­жі XIX—XX ст. Вони характеризуються як виразники певних духовних рухів і принципів художнього відображення дійсності, концепції люди­ни й культури, що покладена в основу світогляду художника — вираз­ника суспільних духовних прагнень свого часу. Якщо названі художні течії спершу змінюють одна одну за часом, то починаючи з другої по-

 

 

ловини XIX ст. виникає особлива ситуація, коли одночасно існує знач­
на кількість художніх напрямів і течій як споріднених між собою, так і
принципово протилежних: реалізм і натуралізм^ так званий соціалі­
стичний реалізм і модернізм (абстракціонізм, футуризм, експресіонізм,
сюрреалізм, дадаїзм тощо). Поряд із ними формувався і специфічний
феномен модерної доби, що дістав назву масового мистецтва, або ма­
сової культури. >

Культуру сучасної доби визначають як культуру постмодерну, що сформу­валася в умовах переходу до посгіндустріального та інформаційного суспільства. Для постмодерну характерним є вихід мистецтва за межі традиційних і звичних визначень, існування в ширших життєвих кон­текстах. Ідеться скоріше не про мистецтво, а про так звані артефакти (від лат. агіегасішп — штучно зроблене), які певною мірою імітують художню діяльність, як то поп-арт (англ. рориіаг агї — популярне ми­стецтво), хепенінг (від англ. Ю Ьарреп — відбуватися, здійснювати), пер-форманс (від англ. реггогтапсе — виконання), енвайроменг (англ. єігуі-гоптеШ: — оточення, середовище), акціонізм (мистецтво акції) тощо.

Отже, історична типологія мистецтва використовує цілу низку понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу — ] художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній стиль.

Художня епоха —- конкретно-історичний етап розвитку мистецтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основу якої покладено певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність матеріальної та духовної практики.

Художній напрям, художня течія — конкретно-історичний етап роз­витку мистецтва, пов'язаний з певним напрямом суспільного духовно­го руху, основу якого становить певна концепція світу і людини.

Художній метод —- історично зумовлений спосіб створення художніх творів, побудований на певній усвідомленій і раціонально визначеній системі принципів і прийомів добору, узагальнення та художнього пе­ретворення життєвого матеріалу на художній образ.

Художній стиль — стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду, певного національного або етнічного мистецтва, особливостей твор­чого почерку окремого художника.

Щодо закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як ді­алектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства.

Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, що забезпечує збереження художніх надбань, розвиток змісту й роз­ширення сфери мистецтва. Саме спадкоємність забезпечує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має ширший простір для творчості. Са­ма історія мистецтва була б неможливою, якби між старим і новим у

 

мистецтві не було спільного. Спадкоємність як тип зв'язку між старим і новим характеризується тим, що кожне нове явище у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, а вступає з ним у діа­лог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника.

Художня традиція — закріплена в художньому досвіді, свідомості єдність художнього змісту й форми, що забезпечує адекватне художньому вті­ленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є не­обхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, адже вона гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.

Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчо­сті щодо засвоєння традиції, звернення до якої може мати різний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтворення тра­диції), творчого розвитку (неможливого без справжнього новатор­ства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (ггсевдонова-торство).

Художнє новаторство —- тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладено співвимірність та співзвучність часові, здатність здійснити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповідні зобра­жальне виразні засоби. Новаторство зрештою виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється тільки у порівнянні з висо­кими її зразками і набутками, підтверджуючи життєздатність і плід­ність зв'язку поколінь. Новаторство найполемічніших методів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщо юно справ­жнє — то це в ім'я осягнення глибших шарів традиції.

Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, й характер спадко­ємності є досить гнучкими, і в різні історичні періоди в різних типах культури ця взаємодія відбувається специфічно. Будь-яка конкретна історична ситуація щоразу потребує спеціального дослідження.

Ознайомившись із типологією художнього розвитку мистецтва та основ­ними закономірностями історичного розвою загалом, з'ясуймо при­чини найістотніших змін в історії художньої діяльності.

§2. ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО

Як уже згадувалося, найдавнішим періодом розвитку мистецтва є художня творчість первісної людини, або первісне мистецтво. Ця зображаль­но-наслідувальна діяльність, що спиралася на образне мислення, ли­ше з певними застереженнями може бути названа мистецтвом у кла­сичному його значенні. Наскельні зображення -тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб або як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання під час ініціацій або як образ тварини для ри-

 

туальних, магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечи­ти успіх. Безперечно, зображення тварин і людини завжди супрово­джували і супроводжуватимуть людську культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і неповторним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стилізація, узагальнен­ня, динамізм, багатофігурність композиції, що засвідчує зрослу май­стерність, а можливо, і певну професійність.

Магічний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурним зображенням жінок, так званих неолітичних Венер, пов'язаних з культом матері-прародительки і хранительки домашньо­го вогнища, ритуальних танців — дій, та дійшли до нас із культурою реліктових спільнот.

Культура епохи варварства — її ще називають енеоліт (від лат. аепеш — мідний, бронзовий і грец. лтоо£ — камінь) — грунтувалася на продук­тивному господарюванні, яке докорінно змінювало спосіб мислення та дій людини. Перехід від мандрівного до осілого способу життя по­роджував нові матеріальні й духовні потреби, а отже, й відповідні за­сади для нових форм художньої творчості. Перші зразки архітектури, так звані мегалітичні споруди — чотирикутні будови з плит (дольме­ни), вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи (менгіри), стовпи, поставлені довкола жертовного каменя (кромлехи), захисні споруди перших протоміських поселень, могильні кургани скіфської культу­ри — стали початком створення людиною соціального простору, що відмежовував її від неосвоєного фізичного і де надалі відбувалося все людське життя.

Використання глини для вироблення домашнього посуду, а згодом вина­хід гончарного круга покликали до життя нову галузь ремісництва й мистецтва — кераміку. Мистецтво кераміки, що у своєму генезисі функціональне й імітативне, стало найелементарнішим видом ужит­кового мистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на одне з найабстрактніших мистецтв, набувши вільніших форм порівняно зі скульптурою. Саме ця особливість кераміки, абсолютна рухливість її форм дали право назвати кераміку «кристалізацією людської думки». Кераміка й метал (бронза, срібло, золото) ставали основним матері­алом мистецтва. Ось чому скарби скіфських курганів — кінська збруя, одяг і прикраси, зброя, посуд — є предметами ужиткового мистецтва.

Мистецтву цього історичного періоду притаманні єдність і синкретизм утилітарного й художнього елементів. Проте наявність подібних еле­ментів, безпосередньо не пов'язаних із практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку людської культури— появу відносної свободи діяльності, зрослу могутність людини, фор­мування стійкої естетичної потреби, наявність поширеного худож­нього виробництва.

 

Які ознаки переважали в мистецтві тих часів? Передусім зооморфні фор­ми, рослинний і тваринний орнамент, що поступово набував абс­трактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рос­линами подавалося дуже умовно і схематично. Таке поєднання зо­бражень людини із зовнішнім світом засвідчило, що образ самої лю­дини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Очевидно існувала певна заборона чи табу на реалістичне зо­браження людини із релігійних міркувань.

Одним Ь перших кроків до художнього узагальнення була спроба впоряд­кування та групування явищ навколишнього світу за допомогою ритму. Відчуття ритму властиве людині так само, як зір, слух, дотик, проте на­багато складніше виявилось образно опредметнити його. Вірогідно, що це відчуття було пов'язане передусім з руховим ритмом. Звуковий прийшов значно пізніше, В палеолітичних зображеннях ритм зовсім не відчувається. З'являється він тільки в неолітичних пам'ятках, про­ступаючи як намагання впорядкувати, організувати площину (на кера­мічних виробах) і простір (в архітектурі). Розписний посуд різних ет­нічних груп і культур дає змогу простежити, як вчилася людина уза­гальнювати свої життєві враження, групуючи й стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися на підпорядкова­ний ритмові геометричне стрункий рослинний, тваринний або гео­метричний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повертала виріб під час ліплення, а по­тім — ритм гончарного круга, можливо навіть зі співом, що його су­проводжував.

Ритм, ритмічні побудови як елементи просторово об'єднувального та ор­ганізуючого значення властиві найраннішим формам архітектури, передусім культової; ця ознака залишилася основною і характерною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.

То був період, коли формувалися передумови і для поетичної творчості, що ґрунтувалася переважно на міфології. Така синкретична форма свідомості була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкрет­них персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальни­ми. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі. Сама можливість міфоло­гічного мислення була тісно пов'язана з природою людської мови, їм обом властива одна особливість — метафоричність, тобто пояснен­ня значення одного явища за рахунок іншого. Метафоричне перене­сення значень одного предмета на інший при розумінні їхньої різни­ці давало змогу пізнавати і визначати нове явище або предмет. Завдя­ки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного ба­чення навколишнього світу людина змогла оволодіти силами приро­ди, спочатку в сфері мислення, а потім практично. Метафора става­ла найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною

 

 

для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб виражен­ня, а й як важливе знаряддя мислення.

Мистецтво, як і мова, тісно пов'язане з міфом саме завдяки метафоричнос­ті мислення. Міф, мова і мистецтво сягають первісної нерозчленова-ної єдності, що лише поступово розпалася на три самостійні види ду­ховної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в со­бі слово, властиве образам і формам мистецтва. Тому образи мистец­тва діють на людину магічно. Якщо мова, а отже, й мистецтво відри­ваються від спільного з міфом підґрунтя і починають розвиватися кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз'єднуються

, остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й су­дження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмовляють­ся від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистец­тво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втра­чає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Са­ме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов'язаного з міфами.

Міфи залишаються для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазїї, джерелом поетичного натхнення. Найбільш знайомі нам міфи Дав­ньої Греції, які збереглися завдяки тому, що багаторазово відтворюва­лися не тільки у виниклих пізніше давньогрецьких епосі, трагедії та лі­риці, а й надихали європейських митців на їх художнє оновлення. Проте кожний народ несе у своїй спадщині поетичну мудрість пра-

, щурів, насамперед у багатстві національної мови, фольклорній тради­ції, в казках і піснях тощо.

.-,-.. ',,-,,,...^ -•.•,-.. С|

$3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Розвиток культури безпосередньо пов'язаний з процесами розвитку про­дуктивного виробництва, матеріальним і духовним розшаруванням суспільства, освоєнням нових культурних надбань. У середині 4 тис. до н. е. активізація людського поступу зумовила виникнення цивіліза­цій. Найдавніші з них (країни Сходу, античні Греція та Рим) характе­ризуються зрослим масштабом і обсягом художнього виробництва,, тенденцією до виокремлення мистецтва в самостійну форму діяльнос­ті. Від покоління до покоління вдосконалювалася художня майстер­ність. Життя панівних верств унаслідок використання праці рядових общинників та рабів ставало дедалі вільнішим, а отже, сприяло роз­виткові художніх можливостей і потреб. Розширення торгівлі й обмі­ну спонукало до культурного й художнього запозичень.

Навіть у межах однієї епохи подибуємо значну кількість культурно-етніч-них і стилістичних форм мистецтва. Розвиваючись по висхідній, де-

 

 

далі помітніше відходячи від практичних потреб життя, мистецтво не­ухильно йшло до чітко окресленої диференціації. Вже найдавніші ци­вілізації Сходу дають нам чудові зразки художньої обробки міфа, ге­роїчного епосу, повчальної літератури; античні приводять до класич­ного диференціювання літератури на драматичне мистецтво, лірику, прозове оповідання. Особливого розвитку набувають образотворчі мистецтва — архітектура, скульптура, живопис. Розвивається інстру­ментальна та вокальна музика. Виникають прообрази театру у вигляді релігійних ритуалів та обрядів, за доби античності він набуває свого мистецького вираження.

Давньосхідне мистецтво репрезентують два відособлені регіони — Близь­кий та Далекий Схід, кожний з'яких мав свою культуру. Контакти між ними були доволі слабкими, вони почалися порівняно пізно, коли де­які з давніх цивілізацій, такі, наприклад, як Вавилон і Єгипет, уже май­же вичерпали себе.

Близьким Сходом умовно називають землі між Каспійським, Чорним і Се­редземним морями, з одного боку, та Індійським океаном, з другого, а також суміжні землі Північної Африки. Саме країни цього регіону, пе­редусім цивілізації Стародавнього Єгипту та Месопотамії, мали гене­тичний зв'язок з античними Грецією і Римом, які, в свою чергу, зумо­вили своєрідність європейської цивілізації. Нинішній поділ культур на східну і західну пов'язаний головним чином з відносно ізольова­ним розвитком культури Далекого Сходу — Індією, Китаєм, Японією та країн південнно-східної АзІЇ.

Відмінність давньосхідних суспільств від античних полягає значною мі­рою в тому, що вони були більш застиглими, консервативними у сво­єму розвитку, довше і ретельніше зберігали пережитки первіснооб­щинного ладу та відповідну йому ідеологію, яка виявлялася передусім у релігії. Вся культура давньосхідних суспільств була тісно пов'язана з релігією, і мистецтво обслуговувало саме її потреби. Архітектура, скульптура і живопис підпорядковувались освяченим нею канонам. Та оскільки релігія за своєю сутністю консервативна, то мистецтво ба­гатьох країн упродовж століть залишалося майже незмінним.

Давньосхідне мистецтво поєднує в собі низку спільних ознак. Це насампе­ред прагнення до реалізму при збереженні умовності, площинності зображень, обмеженості кольорової гами (лише локальні тони, не­вміння передавати світлотінь і перспективу), це також вірність нероз­ривному зв'язку з культом.

Дві найдавніші великі цивілізації' Близького Сходу, що виникли в долинах Нілу, Тигру і Євфрату, зі своєю навдивовижу розвиненою культурою та мистецтвом не могли не впливати на країни, що їх оточували. Ад­же саме тут з'явилися перші монументальні споруди — піраміди і зі-курати, храми і палаци, колони та обеліски, портретні статуї й розпи­си. Про ці дивовитвори слава йшла на Закавказзя та Іран, до Малої

 

 

Азіі' й Сирії, Аравії' та Африки. У кожній країні є майстри й цінителі мистецтва. Поєднуючи творчі досягнення сусідів зі своілш культурни­ми надбаннями, вони створили новий, синкретичний стиль.

Найдавніші цивілізації' Месопотамії' Аккад і Шумер залишили людству цінні пам'ятки архітектури — храми. Будували їх із цегли-сирцю на пагорбах, що оберігало їх від руйнівних повеней. Храми споруджува­ли на високих платформах, до яких із двох боків вели сходи. Святи­лище храму мало здебільшого прямокутну, іноді овальну форми, бу­ло зсунуте на край платформи і утворювало відкритий внутрішній двір. У святилищі встановлювалася статуя божества, якому присвячу­вався храм. Пізніше з'явився інший тип храму, так званий зікурат, який зводили на кількох платформах.

Із середини 3 тис. до н. е. правителі Месопотамії' почали будувати собі па­лаци з багатьма внутрішніми дворами та зовнішньою кріпосною сті­ною, що мала захищати палац не тільки від ворогів, ай від жителів міста. Винятково сирцеве будівництво значною мірою зумовило особливості архітектури: прості кубічні форми, відсутність криволі­нійних елементів, поодинокі випадки застосування окремо зведеної опори-колони, вертикальне членування площини стін. На віддану від архітектури образотворче мистецтво було різноманітним стосовно форми, композиції', стилю. В цьому переконує велика кількість пам'яток, знайдених в Уруці. Це, зокрема, кам'яний посуд з рельєфни­ми зображеннями, численні кам'яні печатки, скульптурні фігурки тва­рин, стела із зображенням полювання, скульптурна голова богині — покровительки міста.

У 2 тис. до н. е. культурна ситуація на Близькому Сході різко змінилася. З'явилися нові держави, старі центри цивілізації' поступово втратили своє домінантне становище щодо периферії'. Склалися три великі те­риторіально-культурні зони, в яких і тривав розвиток мистецтва. Зо­нами цими стали: ареал вавилоно-еламської культури, де переважали традиції' шумерської цивілізації' з рисами міської культури; хето-ху-ритський ареал, або «культура гірських народів», яка поєднала місцеві традиції' з тенденцією культурного запозичення; присередньоземномор-ський ареал (передусім фінікійсько-палестинські народи), який харак­теризувався своєю «міжнародністю» та еклектичністю. Розвиток куль­тур 2 тис. до н. е. відбувався тут в умовах набагато тісніших контактів, зв'язків і взаємовпливів. Великого розвитку набула писемність, поши­реною стала художня обробка бронзи. В основу пошуку художників було покладено композицію, завдяки чому помітно активізувався роз­виток мистецтва. Жорсткого канону не було. Навіть за умов стійкої традиції етнічна строкатість і тісний зв'язок між містами вберегли ми­стецтво від абсолютизації' канону.

Початок 1 тис. до н. е. ознаменувався створенням на Близькому Сході ве­ликих імперій: Ассирії', Хеттської держави, Урарту^ Нового Вавилона,

 

 

Ірану (Персії). Саме відтоді для близькосхідного мистецтва і почалася епоха жорсткого канону. Не релігійного, однак і не антропоморфно­го. Він був скоріше ідеалістично-ідеологічним, бо працював на вимо­ги імперій уславлювати царя, «владику всіх країн», військову могут­ність. Проте навіть за умов суворої ідеологічної тенденційності прид­ворного мистецтва справжні митці продовжували експериментувати, користуючись тим, що мистецтво було певною мірою вільним від зв'язку з утилітарною функцією. Отже, оскільки придворне і каноніч­не мистецтво створювали професійні художники, воно досягло по­рівняно високого професійного рівня.

На відміну від цивілізацій передньоазійського регіону давньоєгипетська цивілізація була етнічно одноріднішою і протягом свого існування не зазнавала помітного культурного* впливу з боку сусідів. Навпаки, вона сама активно впливала на народи, які вступали з нею в контакти. Дав­ньоєгипетська історія, а отже, й мистецтво Стародавнього Єгипту по­діляються на три великі епохи: Раннього, Середнього й Нового царс­тва. Мистецтво кожної з них позначене спільною для всіх особливіс­тю — величною монументальністю форми, суворим і чітким, майже геометричним стилем, конструктивізмом і фронтальністю. Спільною характерною ознакою було й те, що ці особливості нерідко поєднува­лися з реалістичними тенденціями, найбільше в портретних зобра­женнях.

Високого розвитку і технічної довершеності досягла в Єгипті архітектура, численні зразки якої добре збереглися понині/ Щодо зв'язку мистец­тва з релігією, то найпомітніше це виявилося в архітектурі Раннього царства, представленій гробницями і храмами. Ідею божественного походження фараона і безсмертя його душі було втілилено у величез­них усипальницях-пірамідах, первісною формою яких була гробниця (мастаба), що нагадувала шумерський зікурат. Найдавніша форма цієї споруди — східчаста піраміда Джосера. Подальший розвиток такої форми за рахунок заповнення порожнин між уступами зумовив ство­рення класичної піраміди, яка найчіткіше представлена у комплексі пі­рамід фараонів IV династії' Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Мен-каура (Мікеріна). Поряд із пірамідами будувалися заупокійні храми ца­рів. Саме під їх впливом з часом значно зменшилися в об'ємі пірамі­ди фараонів і посилилась увага до розбудови храмів, які почала при­крашати колона, що формою нагадувала пучок тростин або пальму. Через відсутність будівельного матеріалу єгиптяни вдалися до вико­ристання каменю, що й зумовило плідність архітектурних пошуків зодчих та тривале історичне існування їхніх архітектурних споруд.

Єгипетська скульптура і рельєф суворо підпорядковані законові фрон­тальності. Зображуючи бога, фараона або вельможу, художник зде­більшого намагався подати ідеалізований образ богатирської людини у спокійній, застиглій позі урочистої величі,

 

 

Протягом століть єгипетське мистецтво дотримувалося канону, тобто
жорстко регламентованого способу зображення людської статури,
подій і предметів навколишнього світу. Основні регламентації'виник­
ли ще за архаїчної доби і були результатом теоретичного узагальнен­
ня, зафіксованого як у спеціальних керівництвах-повчаннях, так і в
зразках, виконаних безпосередньо в матеріалі, наприклад у скульптур­
них моделях. Проте розвиток єгипетського мистецтва, який розтяг­
нувся на тисячоліття, вказує на те, що в самому каноні було закладено
передумови для такого розвитку. Це підтверджується значними злета­
ми, що були викликані новаторськими тенденціями як у суспільному
житті, так і в мистецтві.,

У бурхливу Амарнську епоху Нового царства, коли відбулася смілива спроба фараона-реформатора Ехнатона внести зміни до релігії і со­ціального устрою, виникло своєрідне мистецтво, яке своєю появою було зобов'язане, по-перше, всьому попередньому розвитку й, по-друге, відчутному звільненню від традиційного канону. Відомі скульп­турні портрети Ехнатона та його дружини Нефертіті, скарби гробни­ці його наступника Тутанхамона красномовно засвідчують доверше­ність майстерності єгипетських художників.

Гідне місце в давньоєгипетській культурі посідала література. Художня об­робка міфів у «Текстах пірамід», «Спорі Гора з Сетом», релігійні гімни богам і обожненим царям, релігійно-магічні тексти, пов'язані із заупо­кійним ритуалом, доповнюються дидактичною літературою. «Пов­чання Птахотепа», що містять правила поведінки і зразки життєвої мудрості, не виключають глибоко філософічного твору про сенс життя — «Бесіди розчарованого зі своєю душею».

Довершене давньоєгипетське мистецтво справило значний вплив на роз­виток фінікійського, критського, а пізніше і греко-римського мистец­тва. Життєдайна сила його відчувалася і в мистецтві єгиптян перших віків християнства.

АНТИЧНЕ МИСТЕЦТВО

-• :';';,Н- -..•:<-. •;', ••-•;.•-<і..;:''^:

Давньогрецьке мистецтво було складним синтезом крито-микенської культу­ри, пов'язаної з фінікійськими та єгипетськими впливами, й культури дорійських завойовників, що на межі 2 — 1 тис. до н. е. освоїли матери­кову Грецію та острови Егейського моря. Початком давньогрецького мистецтва вважають поеми Гомера «Іліада» й «Одісея» — геніальне по­єднання міфології з героїчним епосом. На той самий час припадає і творчість Гесіода, який звів воєдино грецьку міфологію в «Теогонії», а також залишив по собі величну поему «Роботи і дні», відобразивши в ній життя сучасного йому грецького суспільства. Брали сюжети з міфо­логії' і творці грецької трагедії' Есхіл, Софокл та Евріїгід. Саме завдяки їм

 

античний театр набув довершеності і став невід'ємною частиною життя античного суспільства, вдихаючи в нього цілюще повітря філософ­ських ідей і демократизму. За доби еллінізму це своєрідне і суто грецьке культурне явище стало феноменом світової культури, зумовило розви­ток літератури загалом.

Значним досягненням грецького мистецтва було містобудування, особли­во спорудження акрополів. Знамениті комплекси, до яких входили храм, театр, скульптура бога — покровителя міста, уособлювали су­спільну форму життя полісу. Слід зауважити, що архітектура завжди розглядалася греками у співвіднесенні з людиною, так само як і зобра­ження божества було зорієнтовано на природні пропорції людини. Афінський акрополь, розбудований після греко-перських війн, є гені­альною пам'яткою грецького мистецтва. У ній втілено не тільки до­сягнення техніки і ремесла, а й художній геній народу. Орієнтація на потреби афінського громадянина та демократичної спільності місга-поліса вирізняє його з-поміж храмів, палаців і пірамід давньосхідних культур.

Римське мистецтво розвивалося передусім під впливом давньогрецького, а потім східного мистецтва. На той час, коли в римському суспільстві ви­никли зацікавлення, а отже, й потреба у власному мистецтві, тут уже добре знали про досягнення давньогрецького та східного мистецтва. Разом із пам'ятками мистецтва, які римляни привозили з далеких по­ходів, до Риму потрапляли майстри, художники, поети, які починали творити на римському грунті. Тому не можна вважати римське мистец­тво еклектичним запозиченням. Воно має власне, своєрідне художнє обличчя.

Римська література починалася з анналів, життєписів видатних громадян Риму, а згодом, під впливом греків, з'явились і свій героїчний епос («Енеїда» Вергілія), і римська драма «гогата», яку започаткували Енній, Пакувій та Акцій. Осібно в римській літературі того часу стоїть вели­ка поема Тіта Лукреція Кара «Про природу речей» — художньо довер-• шений філософський твір, якому немає аналога навіть у грецькій лі­тературі. Більшого значення, ніж у Давній Греції, тут набула грома­дянська поезія (вірші Квінта Горація Флакка). У римській ліриці вер­шиною стала творчість Публія Овідія Назона.

Водночас із запозиченням досвіду грецької архітектури римляни створили самобутні архітектурні типи — такі, зокрема, як тріумфальна арка, двоповерхова колонада, яка вперше знайшла своє втілення у будівлі театру Марцелла. Великого поширення набули в Римі купольні спо­руди, що було продовженням італійських та етруських традицій. У зв'язку з практикою будівництва на завойованих територіях міст, а також шляхів сполучення між ними майстерність римлян у цій справі сягнула вершин. Стародавні шляхи, акведуки і мости нерідко служать людям і понині.

 

Римляни запозичили у греків традицію зображення богів у вигляді пре­красних жінок і чоловіків. Вони пішли у цій с