МОДЕЛЬ ВИДОВОЇ СПЕЦИФІКИ МИСТЕЦТВА: СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

МОДЕЛЬ ВИДОВОЇ СПЕЦИФІКИ МИСТЕЦТВА: СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ



За добу середньовіччя осмислення проблеми видів мистецтва відбувалося доволі своєрідно. Формально воно не припинялося, проте набуло специфічного характеру, що зумовило виникнення двох показових тенденцій. З одного боку — це чітке орієнтування на принцип «видо­вої локалізації», докладний аналіз творів конкретного виду мистецтва. Зазначений процес особливо потужно виявляє себе у візантійській ес­тетиці й зумовлює появу так званого екфрасиса — докладного опису і дослідження творів насамперед зображального мистецтва. Явище ек-

фрасиса у подальшому здобуде високу оцінку з боку Й. Вінкельмана й буде визнане провісником теоретичного мистецтвознавства.

Подібні тенденції' простежуються і впродовж XI—XIII ст., що зумовлює появу таких праць, як «Твір про різні мистецтва» Теофіла, «Книга ма­люнків» В. де Оннекура, «Трактат про живопис» Ч.Ченніні. Предме­том осмислення Теофіла, В. де Оннекура та Ченніні стають живопис і архітектура — види мистецтва, в яких дослідники почувають себе фахово впевненими і можуть викласти свої професійні міркування.

Особливу увагу філософів середньовіччя привертають «механічні мистец­тва», інтерес до яких помітно активізується у XII ст. і спричинює праг­нення дослідників до їх максимального кількісного збільшення. Така спрямованість значно ускладнює й до того непросту ситуацію, оскіль­ки до «механічних» мистецтв крім живопису та скульптури потрапля­ють, наприклад, ловецтво, мистецтво вироблення одягу, мистецтво, що забезпечує знаряддями праці, тощо. Слід наголосити, що перелік мистецтв, які за доби середньовіччя відносили до категорії «механіч­них», зазнавав постійних коливань — доповнень, уточнень, а іноді й спростувань. Значною мірою це пояснювалося тим, що за тих часів проблема видів мистецтва поставала скоріше на констатуючому, а не на теоретичному рівні. Але принаймні дві моделі видової специфіки мистецтва середньовіччя потребують особливої уваги.

Перша з них пов'язана з естетичними поглядами Августина Аврелія, в яких ця проблема, хоч безпосередньо й не поставала, проте оригі­нальне виявилася на опосередкованому рівні — у контексті наріжних концептуальних міркувань дослідника. Августин тлумачить красу як гармонію та порядок, що досягаються завдяки числовій системі, їх мистецьким еквівалентом, на думку філософа, стають два види — ар­хітектура і музика, які свідчать про успадкування Августином теоре­тичних поглядів піфагорійців. Опосередкований вихід дослідника у площину проблеми видової специфіки мистецтва пов'язаний також з осмисленням антиномії духовного та чуттєвого. І знову Августин за­стосовує принцип «еквівалентного підходр, що дозволяє йому вважа­ти виявом духовного начала архітектуру й музику, тоді як втіленням почуттєвого — скульптуру та живопис. Проте в контексті естетичних розвідок Августина звернення до аналізу одного виду мистецтва відбу­вається безпосередньо. Оперуючи визначенням «видовищні мистец­тва», філософ виокремлює серед них театр, який вважає втіленням розпусти й аморалізму. Це стає предметом аналізу Августина на сто­рінках його трактату «Про град Божий», який сучасні науковці визна­ють рефлексією платонівської «Держави». Водночас, незважаючи на негативний акцент, факт звернення середньовічного мислителя до феномену театру є сам по собі показовим, оскільки було зроблено важливий крок на шляху «легалізації» місця театру в структурі видів мистецтва.

 

 

Чи не найдовершенішою моделлю естетичного аналізу видової специфі­ки мистецтва можна вважати концепцію французького філософа Гу-го Сен-Вікторського(1096—1141), яка фактично подолала небезпе­ку виникнення теоретичного вакууму в осмисленні цієї проблеми в зазначений період.

На методологічному рівні Г. Сен-Вікторський так само наслідує античні традиції поділу видів мистецтва на «вільні» та «механічні», але наступ­ні кроки виводять французького вченого на принципово новий ща­бель, зокрема пов'язаний з проблемою жанрової диференціації. Так, до «вільних» мистецтв теоретик відносить архітектуру, музику і слово, «механічними» вважає театрику (ІЬеаШса) (рис. 2).

В авторській моделі Г. Сен-Вікторського фігурують два «антиномічні» ви­ди мистецтва з концепції Сократа — архітектура й музика. Проте французький теоретик вважає за можливе об'єднати їх в одну групу. Водночас він «розмежовує» «слово» і «театрику», тобто порушує тра­дицію давніх греків, які сприймали ці види мистецтва як єдине ціле. До того ж він цілковито ігнорує «традиційні» «механічні» мистецтва — скульптуру та живопис, відносячи до цієї категорії театрику.

Цікавим видається і оперування Г. Сен-Вікторським узагальнювальним по­няттям «слово» та його належність до структури «вільних» мистецтв, що набагато випередило концептуальні орієнтири теоретиків і прак­тиків доби Відродження (Петрарка). На жаль, ідеї вченого дійшли до нас у, так би мовити, «тезисному вигляді». Зрозуміти напрям міркувань Гуго Сен-Вікторського можна за умови зіставлення його авторської моделі видової специфіки мистецтва з сучасною концепцією осмис­лення феномену художньої творчості. ^

Отже, відповідне структурування видів мистецтва Г. Сен-Вікторським було так само зумовлено врахуванням ним природи творчого процесу. То­му «слово» і «музика» — це «вільні» види мистецтва і їх належність до

 

зазначеної категорії пов'язана не тільки з дотриманням традиції', що склалася в добу середньовіччя, а й розумінням їх як рефлекси прямо­го виду творчості, натомість «театрика» — «механічне» мистецтво, ос­кільки «сконструйоване» зусиллями цілого творчого колективу.

Взагалі у своїй інтерпретації «механічних» мистецтв Г. Сен-Вікторський виступає як теоретик-реформатор, оскільки чи не вперше відходить від практики їх «кількісного переліку» і намагається здійснити теоре­тичний аналіз цього різновиду. Дослідник вибудовує внутрішню структуру «театрики», до складу якої входять драма, літургія і містерія, що засвідчує прагнення філософа класифікувати її за жанрово-родо­вими ознаками. Це принципово важливий крок, оскільки відповідна систематизація здійснювалася тільки стосовно «вільних» мистецтв, насамперед поезії.

Коментування потребує позиція Г. Сен-Вікторського і щодо причетності архітектури до категорії «вільних» видів мистецтва, адже це фактично перша спроба заперечити її належність до групи«механічних». Пояс­нити цю ситуацію дає можливість позиція Ф. Шлейєрмахера, котрий вважав за можливе визнати архітектуру «вільним» видом мистецтва, якщо вона створюється з релігійною та моральною метою. Архітек­турне мистецтво за часів Г. Сен-Вікторського, безперечно, мало статус «вільного», адже то була доба, коли «собор ставав біблією для непись­менної людини». Феномен архітектури у цей період дістав особливий статус — синтезатора інших видів мистецтва. Тому вчені, аналізуючи специфіку світобачення людини доби середньовіччя, визначають її як «архітектонічне відчуття дійсності», а сама архітектура виконує функ­цію «актуального» виду мистецтва.

Новаторство поглядів Г. Сен-Вікторського пов'язане ще з одним важливим чинником, що зумовлений його розумінням феномена мистецтва. З одного боку, філософ рухається у річищі середньовічної традиції та ін­терпретує мистецтво як знання, проте з іншого — вважає його діяльніс­тю. Це дає дослідникові підстави вийти у площину проблеми профе­сійної орієнтації' на теренах мистецтва, що виходить за межі його видо­вої специфіки і дає змогу здійснити розподіл на теоретиків та практи­ків. Ця спрямованість набуде розвитку в умовах доби Відродження — показового етапу в дослідженні видової специфіки мистецтва.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 113; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.198.139.112 (0.006 с.)