ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА





Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ПОЛІТИКА В ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА



Культурна політика — це діяльність влади і держави в галузі культури і мистецтва, що ставить собі за мету сприяти розвиткові національної культури і мистецтва в інтересах національної спільноти.

 

Мистецтво неможливо зрозуміти виходячи лише з нього самого, ігнорую­чи соціокультурні структури та відношення, з якими воно безперервно взаємодіє. Мистецтво справді є невід'ємною частиною життя соціуму, але воно не належить до системи життєзабезпечення. Мистецтво і культура загалом формують цілісну картину світу, тобто певну систе­му координат, через яку людина сприймає та оцінює навколишній світ. Мистецтво породжується певною картиною світу і водночас сприяє її становленню. Така картина світу може існувати як загально­людська, що складається із загальнолюдських універсалій, або як осо-бистісна, але найстійкішою та багатою за змістом є національна, або етнічно-національна. З нею пов'язана можливість самоідентифікації як етносу, нації, так і окремої особистості. В межах кожної нації існує певна кількість різних етносів, соціальних груп, кожна з яких має своє­рідну субкультуру. Між ними існують як точки збігу, так і точки роз­ходження. Культурна політика держави полягає в намаганні зберегти або видозмінити певну картину світу. В такій політиці зацікавлена будь-яка влада, що прагне самозбереження.

Основним суб'єктом культурної політики є національна держава. Адже художнє життя суспільства є полем боротьби різних суб'єктів — гро­мадських спільнот (носіїв різних субкультур), творців культурних цін­ностей, різних соціальних інститутів — та держави.

Як об'єкт культурної політики виступає народ, його загальнонаціональна картина світу. Картина світу — синтетичне уявлення людини про кон­кретну дійсність та своє місце в ній; система образів — наочні уявлен­ня про світ і місце людини в ньому, про взаємозв'язок людини з при­родою, людини з суспільством, людини з іншою людиною та з со­бою. Картина світу — складно структурована цілісність, що містить три основні компоненти — світогляд, світосприймання, світовідчуття.

Загальнонаціональна картина світу — це ядро культури, що забезпечує взаєморозуміння та взаємодію громадян усередині держави. В кожно­му суспільстві віками формувалася певна національна картина світу, саме вона і є основним об'єктом культурної політики. Отже, культур­на політика — це певний (усвідомлений або неусвідвмлений} вплив дер­жави на культуру з метою зміни (повної або часткової') чи збереження її.

Отже, головними цілями культурної політики держави є:

формування загальнонаціональної картини світу та її поширення се­ред громадян;

підтримання, збереження існуючої картини світу у вигляді традиції та передання її наступним поколінням;

розвиток, модернізація, пристосування існуючої картини світу до змін соціокультурної реальності.

Засоби здійснення культурної політики доволі різні. Для поширення різ­номанітних образів та їх фрагментів серед усіх прошарків населення суспільство використовує «носіїв» картини світу. Головну роль серед

 

них відіграють спеціальні соціальні інституції — система освіти, зак­лади культури: музеї, бібліотеки, архіви, виставки, театри, кінотеатри, концертні зали тощо, а також засоби масової комунікації': преса, радіо, телебачення, відео- і комп'ютерна мережі.

Учасниками культурно-політичних процесів є всі інституції та суб'єкти, що беруть участь у соціокультурному житті, їх можна поділити на три складові:

спільноти, що становлять різні субкультури у межах національної спільності й мають відмінні картини світу. Саме для них і заради них існує культурна політика; саме їхні картини світу і є об'єктом культур­ної політики;

люди, які створюють «продукти» культури: художники, актори, режи­сери, співаки, композитори, музиканти, критики, вчені в галузі культу­ри та мистецтва, письменники, журналісти, іміджмейкери, продюсе­ри, телеведучі та ін;

люди, які здійснюють культурну політику: державні діячі, чиновники, меценати, керівники закладів культури.

Усі три групи учасників культурної політики мають власні інтереси, що іс­тотно різняться між собою. В цих інтересах існують ніби два шари: ін­тереси, що декларуються, та інтереси реальні. Інтереси, що деклару­ються, завжди широковідомі — про них багато говорять і пишуть, їх вважають загальновизнаними, такими, про які не сперечаються. Ре­альні інтереси зазвичай або не усвідомлюються, або ретельно прихо­вуються.

Різниця інтересів у галузі культури зумовлена не тільки різними ролями, які відіграють у культурному житті ії учасники, а й передусім наявніс­тю в суспільстві культурної стратифікації. Вона означає, що в су­спільстві функціонують не тільки одна загальна культура (ядро куль­тури), а кілька різних культур, або субкультур — елітарна, масова, на­родна, консервативна, кримінальна, інноваційна тощо.

Усі типи культур мають своєрідні картини світу і характеризуються певни­ми інтересами та перевагами в царині культури, що мають істотні від­мінності, специфічними особливостями сприйняття мистецтва й ху­дожньої діяльності. Різноманітність субкультур у певній єдиній спіль­ноті (в національній державі) — це ознака складності соціуму, його соціального здоров'я та наявності потенціалу розвитку, запорука його стійкості щодо можливих змін, при яких одна з існуючих субкультур може стати домінантною.

Що ширший спектр культурної розмаїтості, то більшим є вибір у соціумі певної картини світу як провідної, тобто такої, яка є адекватною реаль­ному світові за умови зміни самого світу. Тому культурна політика тієї або іншої влади має враховувати наявність найзначніших і най-впливовіших субкультур та їхніх картин світу, а отже, і мистецтва, що їх репрезентує, і визнавати їх художні потреби та права.

 

В умовах національної держави національна політика в галузі культури має бути спрямована на підтримання національної картини світу і через неї— на підтримання єдності нації'. Всі субкультури суспільства здат­ні взаємодіяти і підтримувати зв'язки одна з одною завдяки наявності загальнонаціональної картини світу — ядра культури суспільства. Яд­ро культури суспільства акумулюється та реалізується в мові і фоль­клорі, пам'ятках культури та еталонних творах мистецтва, архітектури, літератури й живопису. Ядро культури є власне культурною спадщи­ною, тим, що передається від покоління до покоління. Культурна по­літика щодо нього здебільшого має охоронний характер.

Культурна політика, що підтримує та трансформує національну картину світу, має два аспекти: внутрішній і зовнішній. Внутрішня культурна політика спрямована на формування національної картини світу та її поширення серед громадян, підтримку, збереження картини світу у формі традиції та передання її наступним поколінням, розвиток, мо­дернізацію, пристосування існуючої картини світу до умов, що змі­нюються.

Завдання зовнішньої культурної політики — захист своєї національної картини світу, яка зовсім не означає культурну ізоляцію. Зовнішня культурна політика спрямована на:

захист своєрідності національної картини світу від зовнішніх дефор­маційних впливів «сильніших» або агресивних культур; пропаганду найважливіших фрагментів національної картини світу за межами національної держави з дотриманням мети ознайомлення з нею інших народів і поширення серед цих народів власної культури.

Культурна політика — це завдання управління, і кожна держава вирішує її по-своєму. Існують численні приклади реальної культурної політики різних країн світу, що свідчать про розмаїтість її форм та методів. Умовно способи здійснення культурної політики можна поділити на три основні типи.

«Популістська» культурна політика характеризується намаганням підтриму­вати картини світу щонайбільшої кількості субкультур, розглядаючи їх як рівноправні, або такі, що мають право на існування. «Патерналіст-ська» культурна політика надає переваги певним субкультурам на шко­ду іншим. Внаслідок обмеженості ресурсів культурної політики надан­ня пріоритетності одним субкультурам призводить до нехтування інте­ресами інших. «Тоталітарна» культурна політика має місце, коли всім субкультурам суспільства нав'язується єдина уніфікована картина світу однієї' субкультури — правлячої еліти — при забороні і придушенні всіх інших.

Залежно від того, яка мета — формування та зміна картини світу, чи її збе­реження та консервація — превалює в культурній політиці, розрізня­ють два її різновиди: «інноваційна» культурна політика намагається прискорити еволюцію ядра культури в певному напрямі, «консерва-

 

 

тивна» — намагається сповільнити еволюцію ядра культури, зберіга­ючи його по можливості в незмінному вигляді.

Мистецтво посідає в культурній політиці одне з чільних місць. Це зумов­лено тим, що образи та фрагменти картин світу, які демонструє мис­тецтво, засвоюються на рівні повсякденної свідомості набагато легше, ніж наукова гіпотеза чи політичне гасло. Ідеї та почуття, виражені в художній формі, володіють могутнішою силою навіювання та «зара­ження». Такі особливості мистецтва дають суб'єктові культурної полі­тики необмежені можливості для формування картини світу громадян національної держави.

Враховуючи ці можливості мистецтва, будь-яка держава завжди прагнула тією або іншою мірою контролювати художнє життя суспільства. Ті­єю мірою, якою мистецтво сприяло зближенню картин світу грома­дян з ядром національної культури, держава була готова підтримувати його. Там, де мистецтво вносило в картину світу надмірну різноманіт­ність або виступало проти загальнокультурного ядра (тобто як контр-культура), держава або ігнорувала наявність контркультури, або нама­галася підпорядкувати своєму впливу навіть шляхом насилля.

Сучасні демократичні держави відмовилися від прямих репресій та цензур­них заборон, але замінили їх більш тонкими механізмами культурної політики, що більшою мірою відповідають духові часу. Головними інструментами культурної політики в сучасних умовах є: суспільне визнання окремих творів та їх авторів; добір, збереження та трансляція культурних благ, успадкованих з ми­нулого та освячених самим фактом їх збереження; навчання й виховання творців і художників, спроможних створювати культурні блага;

формування смаків та інтересів публіки, здатних споживати певні ти­пи культурних благ.

Найважливіші з інструментів культурної політики використовуються су­часною системою освіти, яка визначає, по-перше, що саме з творів мистецтва заслуговує бути переданим новому поколінню, а що — не заслуговує. По-друге, система освіти навчає, як треба «правильно» сприймати, оцінювати й розуміти ці твори. Саме державна система освіти експертним шляхом надає деяким художнім творам священий знак визнання, заносячи імена їхніх авторів до загальноосвітніх прог­рам і здійснюючи їх перетворення на «класиків».

Держава контролює й інші культурні інституції, що здійснюють державну культурну політику за допомогою найрізноманітніших інструментів. Такими інструментами є бюджетне фінансування закладів культури, різні премії, грошові винагороди та знаки пошани, вибори до акаде­мій, університетів, запрошення на конгреси, публікації в пресі та спе­ціальні програми на телебаченні, внесення відомостей до енциклопе­дій та довідників тощо.

 

Політичне ставлення до культури і мистецтва принципово змінилося на­прикінці XX ст. У1991 р. в договорі про Європейський Союз (ЄС) до сфери культури вперше було застосовано політичні та економічні по­няття, оскільки сфера культури була визнана незалежним чинником розвитку суспільства (Маастріхтський договір). Створена в межах ЮНЕСКО Всесвітня Комісія з розвитку і культури визначила такі ці­лі культурної політики:

зберегти культурну різноманітність Європи й допомагати її розвитку; реалізувати потенційні можливості місцевих (локальних) культур; використовувати потенціал культури на індивідуальному, соціальному та національному рівнях;

використовувати всі можливості для перетворення культури на дійову силу, здатну підтримувати та стабілізувати гуманітарний розвиток су­спільства.

Контрвла«1ЯіІІ^^^^^^^^^^8^^^^^^*8**8ШіИИИИИ

1.У чому полягає специфіка худож- 5. Як критика пов'язана з естетикою та
ньої освіти? мистецтвознавством?

2. Які функції виконують заклади 6. Як позначається художнє спілкуван-
культури? ня на якості життя людини?

3. Як засоби масової комунікації спри- 7. Що таке культурна політика?
яють збільшенню можливостей 8. Якими є цілі культурної політики?
доступу до культурних благ? 9. Чому система освіти посідає важли-

4. Яку функцію в художньому житті ве місце в культурній політиці дер-
суспільсгва виконує художня кри- жави?

тика?

Иаусаиво в ситуации сме- Культурніш политика. Образ человека й индиви-

нн циклов: Междисцип- Проблеми теории й дуальносте художника в

линарнне исследования практики: Сб. ст. — Пб., западном искусстве

художесгвенной культу- 2003. XX века / Отв. ред.

рн в переходньїх проце- Лам Джеймс. Мас-медіа, Б. Й. Зингерман. — Л.,

сах / Отв. ред. Н. А. Хре- комунікація, культура: 1984.

нов. — М., 2002 глобальний підхід: Пер. Остру Соя. Історія мис-

Калугіт Т. Музеєфікація з англ. — К., 2002. тецтва і критики //

чи муміфікація куль- Мата В. Й., Маха- Енциклопедія постмо-

тури? // Тегга Іпсо§пііа. лев В. П., Азархин А. В. дернізму. — К.,

Теорія і практика вистав- Культура художника. — 2003.

кової справи. —1994. — К., 1988. Панчент В. І. Мистецтво

Хе 1-2. — С. 39—41. Манхейм К. Избранное: в контексті культури. —

Каретті Е. Маса і вла- Социологая культури. — К., 1998.

да. — К., 2001. М.; СПб., 2000.

Розділ 15

Українська естетика: історична традиція й сучасний стан

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 193; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.173.217 (0.009 с.)