Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Як предмет і естетична притаманність мистецтваСодержание книги
Поиск на нашем сайте
Поняття інтенція (від лат. іпШио — прагнення, спрямованість) у філософ У феноменологічній естетиці, зокрема в «Естетичних дослідженнях» Р. Ін-гардена, його характеристиці ідеального способу буття мистецтва, структурної організації шарів смислів і значень творів, поняття інтенція набуло свого ключового значення. В узагальненому значенні як одне з фундаментальних понять естетики інтенція дає змогу вийти на рівень специфічного зв'язку між світом природи (предметів, явищ, процесів) і світом людини. Посередником між ними і взаємодійною ланкою є інша реальна модель — мистецтво. Така концептуальна позиція стосовно інтенцІЇ висловлена Д. Лукачем у його характеристиці антропоморфічного відтворення предмета реального світу в мистецтві. Естетична поведінка людини кодифікується в утворених нею шарах культури. А саме мистецтво — це не відчужений холодний знак (хоча він може бути властивий індиферентній конструкції чи абстрактним теоріям), його предмет скроплений «живою водою» людської ін-тенції. Найголовніше у цих спостереженнях: мистецтво, навіть відторгнене від його творчого джерела, акумулює і залишає в собі духовну енергію, хоч як би ми її називали— «чуттєвістю істини», «естетичним ідеалом», «олюдненістю» чи «кодом емоційної пам'яті».,,•
Християнський богослов, представник західної патристики, Августин Ав-релій (354—430) у своїй славнозвісній «СповідЬ> залишив цікаві і важливі міркування про феномен людської пам'яті, зокрема пам'ять «пригадування», пам'ять «почуттів і зворушень», «пам'ять забуття» тощо. Серед філософсько-богословських викладів, перейнятих духом абсолюту краси й віри, Августин зупиняється на питанні про те, як можлива пам'ять у пригадуваннях, а також зміна у цих пригадуваннях пережитих почуттів. За твердженням автора «Сповіді», «пам'ять — це сам дух». Августин веде спостереження над тим, що та сама пам'ять зберігає враження душі, «але вони не такі самі, як були в душі, коли я їх відчував, а зовсім інші, що відповідає самій природі пам'яті»1. Вияв- „Іуццццшп ти •!• ляється, пам'ять контрастна у пригадуваннях пе- Свтий Августин. Сповідь. — режитого. «Якщо це так, то як же воно діється в ту І 1 емутбк? Мій дух радіє, а моя пам'ять сумує»2. Там само.,,/ л.-•'•'. Міркування Августина надзвичайно важливі, якщо перенести іх на розуміння здатності мистецтва до людської інтен-ції як живої пам'яті у ширшому її розумінні (на зразок того, як це тлумачиться аналітичною сучасною психологією про архетипи «колективного неусвідрмленого»). У мистецтві наявний не лише дух пам'яті в її загальнокультурному значенні і тій контрастності, про яку говорив Августин, що, власне, знімає чуттєвий емпіризм, а саме мистецтво робить естетично інтенційним і знаковим, а й інший вирішальний чинник — особистість митця, інтенція мистецтва в його вияві людського таланту й генія. Бельгійський символіст М. Метерлінк, перекладаючи п'єсу В. Шекспіра «Макбет», побачив її магічну вражаючу силу не у героях чи колізіях, а в наявності духу (стилю) геніального автора. Говорячи про обов'язковість людського у відображенні будь-якого предмета чи явища, Гегель наголошує на тому, що у схожості має бути «ще І інше: воно показує, що образ побував в уявленні і здобув джерело свого існування в Людському духові та його продуктивній діяльності»3 Про інтенцію людського в мистецтві потрібно говорити і в ширшому значенні. В літературі з естетики за предмет мистецтва береться здебільшого людина, іншими словами — людина в її" відношеннях зі світом. Певною мірою це так, оскільки й саме мистецтво в його всебічному розумінні є витвором людського таланту й розуму. Інститут людинознавства отримує багато відповідей естетичного і морального змісту саме з мистецтва. Через мистецтво значною мірою пізнається прогрес духу, тип психологізму і те, на що здатний геній художності. Чому саме людина є предметом мистецтва? —• закрадаються сумніви щодо цього антропоцентризму. Адже мистецтво первісного суспільства в епоху верхнього палеоліту переважно зверталося до іншого предмета — майже вся його тематика в наскельних зображеннях
анімалістична (зображення тварин). Гармонія музики і космосу становила ідею прекрасного в античній естетиці. В пошуках предмета зображення в середньовічній естетиці домінувала трансцендентність «божественного архетипу». Мусульманський релігійний закон взагалі забороняв іконічне зображення^ абсолюту досягали в орнаментних оздобленнях мечетей і медресе. Релігійний канон істотно позначився на характері мистецтва Сходу. Наслідком доведення до крайнощів відмови від будь-якого нагадування про людське в мистецтві була теорія «дегу-манізації мистецтва». Більше машинного, ніж людського, в зображеннях Ф. Леже. Людина десь просто загубилася серед технічних гігантів. Згадаймо ще комп'ютерну стихію і прогнози, що в майбутньому електронна машина зможе створити музику, поезію, живопис, потіснивши художника-творця. Що ж тоді є предметом людського в мистецтві? За визначенням О. Потебні, «мистецтво має своїм предметом природу в найширшому розумінні цього слова, проте воно не безпосереднє відображення природи в русі, а певна видозміна цього відображення. Між твором мистецтва і природою стоїть думка людини, лише за цієї умови мистецтво може бути творчістю»1. Погоджуючись із цим фор- мулюванням у його найзатальніших рисах, слід Потебня А. А. Слово v зазначити, що мистецтво живиться традиціями, а мистецтві (а саме вони — у фарватері неподільної з історією художньої свідомості), то з'ясовується, що в кожному масштабному за змістом творі помітні цілі шари надбаної культури. Крім персоніфікації' предмета зображення тут незримо наявна вікова історія духу. Саме в цій антропній сфері вбачаємо реальну присутність предмета мистецтва. Цей предмет не просто переноситься в його завершеному змісті, він набуває естетично-духовної самозначущості. Предмет мистецтва історично змінюваний. Справді, те, у що мистецтво свято вірило, прагнучи наблизити свій ідеал до цієї' віри, а саме — обожнюючи природу в її олюдненому, опоетизованому сприйнятті життя з його загальнолюдськими цінностями й усвідомленням причетності людини до всього сущого — усе це піддане за нового часу докорінному переосмисленню. Якщо мистецтво хоч якимось чином включає у свій предмет не властиві йому естетичні сутності, позахудожні мотиви та інтереси, то воно вже не буде справжнім, «чистим мистецтвом». Ця альтернатива формулювалася й раніше в протиставленні незалежності, що йде від власної природи генія, прозаїзму повсякдення. І. Кант поділяв мистецтво на два типи: залежне від практичних інтересів ремісництво і справжнє «чисте» мистецтво. Усі ті трансцендентні ознаки, що не виходять із сутності художнього образу, жодного стосунку до мистецтва не мають. Не викликає заперечення ні концепція представників так званого чистого мистецтва, або мистецтва для мистецтва
(XIX сг.), ні судження І. Канта як предтечі зазначеної концепції. Правильність її підтверджує досвід усієї історії' мистецтва в його найдовер-шеніших зразках: що більше у витворі поетичної художності, то ширшим є осягнення в ньому істинності й людського одухотворення в естетичному баченні світу, здатного уникати емпіризму буденності. Але річ не в запереченні чи відреченні як такому, а саме в естетичному запереченні, катарсисі. Вся чеховська проза, драматургія, нарис «Острів Сахалін» позначена «чистою» поетичністю, завдяки високому одухотвореному талантом і стилем мистецтву слова. Певна річ, і тут знайдеться достатньо підстав для зіставлення з суєтністю, людським егоїзмом, рисами характерів, тобто з тим, що може бути Скептично назване «згустками життя». Читаючи сторінки щоденника І. Буніна «Окаянні дні», відчуваєш не лише драму історичних фактів, а й ностальгічний ліризм в духовному потрясінні цього видатного поета і прозаїка. Художні процеси XIX ст. називають «надто нечистими». Таку думку висловив відомий іспанський філософ і естетик Хосе Ортега-і-Гассет. Реалістичність мистецтва не є доказом його справжньої художності. «Продукція такого роду, — зазначає в одній з естетичних праць:цей автор, — лише частково є твором мистецтва, художнім об'єктом. Щоб мати втіху від нього, не потрібна здатність пристосування всієї своєї істоти до головних і виразних якостей, з яких складається естетична сприйнятливість. Доволі мати здатність звичайного сприйняття і дозволити турботам і радощам інших людей, ніби відлунню, відгукнутись у твоєму серці»І. Тож зрозуміло, робить висновок Хосе Ортега-Гассет, чому мистецтво XIX ст. було настільки популярним, адже призначене воно одному рівню мас їх усередненій однорідності, оскільки воно «не було мистецтвом, а згустком самого життя»''. Там само. — С. 507. Звернімо увагу на одну з основоположних тез що- до розуміння мистецтва з погляду його предметності, тобто зв'язку чи розриву з реальним світом життя та інтересами людини. Зауважимо, що сам філософ виступав і як теоретик, і як історик мистецтва, написав праці про такі великі постаті в творчості, як Р. Веласкес, Ф. Гойя. В деталізації'твору мистецтва теоретика не задовольняло те, що чисту художність ніби руйнувало втручання безпосередньої життєвої реальності. У цій теорії пізнаються мотиви, ідеї' більш ранньої концепції' «мистецтва для мистецтва» («чистого мистецтва»), яка обстоювала цілковиту незалежність мистецтва від суспільного життя, моралі, науки й політики. Термін ч «мистецтво для мистецтва», вперше вжитий у 1818 р. французьким філософом В. Креном, з часом набув ширшого значення. Він внутрішньо співвідноситься з ученням І. Канта про «незацікавленість» естетичного судження, а також із творчістю Т. Готьє і групи «Парнас», О, Уайльда та ін. Одне з пояснень цього феномену вбачаємо у розриві митця з жорсто-
кою дійсністю, тобто у своєрідному «інстинкті» самозбереження мистецтва та його недосяжних для широкого загалу вершин. Не може митець, скільки б він не запевняв себе, відмежуватися від того, що його оточує, уникнути співпереживання світові з його складним переплетінням особистого і загальнолюдського. Ідеї подібної ізоляції утопічні. Мистецтво > народжувалось і перебувало в своєму кровному «синкретичному» зв'язку з предметом інтересу родового, класового, етнічного. Водночас «згустками самого життя», про які говорив X. Ортега-і-Гассет, має бути реальність не натуралістична, пасивна, а естетично перетворена, символічна. Одним із загадкових явищ у перетвореннях предмета мистецтва є перехід феномена потворного в естетично ціннісний зміст. Своєрідне «зняття» потворного Арістотель вбачав у художньому пізнанні його й викінченості зображення. Як зауважував Г. Лессінг, завдяки істинності і виразності найпотворніше в природі стає прекрасним у мистецтві. Леонардо да Вінчі в ескізах, об'єднаних під назвою «Сперечання облич», створив саркастичний шедевр про потворність, зло і лицемірство, які й справді мають притягальну для мистецтва силу. Ілюстрацією можуть слугувати опера Дж. Верді «Ріголетго» за драмою В. Гю-го «Король бавиться», одна із хронік В. Шексіііра «Річард Ш». Потворна у своїй лиховісності і властолюбстві постать Глостера стала символом зла і водночас предметом розвінчання його. За словами одного з дослідників «феномену потворного в мистецтві» В. Брегадзе, більшість акторів подають образ Річарда саме в такому ключі. Так, Ло-уренс Олів'є в кінофільмі «Річард Ш» як постановник і виконавець вибудовував гру на різких контрастах, великими мазками, в чорних фарбах, ніде не намагаючись пом'якшити його. «Видатний англійський актор сучасності, — пише В. Брегадзе, — показує мовби узагальнене моральне обличчя всього світового зла і розвінчує його порочну сутність усім арсеналом своїх художньо-артистичних засобів»1. !... щінній...... мінні В естетиці нового театру (С. Ахметелі, Є. Вахтан- Брегадзе В. Феномен безоб- ГОВ, Б. БрСХТ, В. МеЙерХОЛЬД, Л. Курбас, Е. ІОНЄС- разного в искусстве й зете- Ко, Ж.-Л. Барро) по-своєму талановито осмисле- Тбилиси І989 — С 74 ральної умовності на принципово новий рівень. Отже, мистецтво естетично перетворює предмет усієї реальності. Завдяки багатому арсеналу художньо-артистичних засобів, якими досягають виразності бачення кольорів і форм, відчуття ритму, мелодії та образності слова, формується художній світ з його законами, своєрідністю й метафоричністю. Трансформованість та естетичні перетворення у співвідношеннях предмета, змісту і форми — це не просто важлива умова, а закономірність мистецтва. Мистецтво здатне викликати інтенцію людського і навіть піднести його духовно, хоч би до яких часів своєї конкретності воно належало. Визначальною залишається висока естетична міра діалогічності.
З цього приводу влучно висловився італійський філософ і естетик ' 'І/ д:>..„' і'. ' •' 'V -• ' І '
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 327; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.128.171.243 (0.009 с.) |