Категорії «гармонія» і«міра»

У пошуках найдавніших уявлень про гармонію (від грец. арцоуіа — зла­годженість, лад) звернімося до античної міфології. З відомого антич­ного міфу про Гармонію, дочку бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти, ми довідуємося, що Зевс видав її заміж за Кадма, ле- ' гендарного засновника грецького міста Фіви. На весіллі були присутні

 

всі боги. Вони подарували Гармонії ковдру та намисто, які виготовив Гефест. Те, що Гармонія є дочкою богині краси і бога війни, очевид­но, не випадковість. У міфі відбилось уявлення про гармонію як по­родження двох основ — краси й боротьби, любові та війни.

В іншому міфі йдеться про походження світу, де гармонія є протилежніс­тю хаосу, що виступає однією з першооснов виникнення всього існую­чого. Ця першооснова характеризується як щось без якості, визначе­ності, уявляється якоюсь порожнечею, безформністю, розпорошеніс­тю. Гармонія, навпаки, означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого можлива ця єдність, є міра.

Отже, навіть найдавнішій міфології властиві були уявлення про гармонію,
хаос \ міру, які потім стали самостійними поняттями античної філосо­
фії та естетики.: -,'.,•'

Гомер використовував термін «гармонія» також у побутово-практичному значенні. Це, по-перше, мир, згода, злагода. По-друге, гармонію розу­міли також як скріпу, цвях. Одісей, будуючи корабель, скріплює його цвяхами і гармоніями. Те саме відбувається і з поняттям міра, що тіс­но пов'язане у давніх греків з поняттям гармонії. У Гомера це слово найчастіше означає одиницю виміру. У Гесіода поняття міри вико­ристовується в значенні норми, що визначає порядок соціального життя. «Міри у всьому дотримуйся і справи свої вчасно роби», ^- пи­ше він у праці «Роботи і дні». З ним перегукується Феогщд: «Занадто ні в чому не поспішай, адже у будь-якій справі найкращий укажчик людині — міра». Ці міркування мають не стільки естетичний, скільки морально-нормативний характер. І все ж поняття міри вказує на кра­ще для людини, що вже саме по собі має й естетичний зміст. Грець­кої давнини сягають вислови: «Нічого занадто»; «Міра — найкраще»; «Використовуй міру»; «Людина — міра всього». <•

Подібні судження про гармонію й міру засвідчують, що естетичне зна­чення цих понять не виокремлювалося з життєво-практичної або мо­ральної сфер в епохи, коли мистецтво ще не відокремилося від ін­ших сфер суспільного життя. Та вже за доби грецької класики виник­ла низка вчень про гармонію, які вплинули на подальший розвиток естетики і формування системи понять, що відображали специфіку естетичної практики. Особливе місце тут належить ученню піфаго­рійців. Вони наголошували на гармонійній будові світу, зокрема при­роди і людини, загалом усього космосу. Про це свідчать численні фрагменти, що залишилися від учення піфагорійців. Наприклад, Фі-лолай вважав, що гармонія є внутрішнім зв'язком речей і явищ у при­роді, без якого космос не міг би існувати. Так, гармонія означає єд­ність межі і безмежного, проте вона? не тільки основою світу —- ду­ша також є гармонією. За свідченням Арістотеля, піфагорійці вважа­ли, що душа «є якоюсь гармонією, а гармонія — це змішання й поєд-

 

 

нання протилежностей». Якби всі речі були подібними і не відрізня­лись Одна від Одної, то не було б потреби в гармонії, яка втілює єд­ність різноманітного і протилежного.

І, нарешті, найхарактернішим для вчення піфагорійців є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов'язана із сутністю числа. Піфагорійці створили вчення про продуктивну сутність числа. Вони вважали математичні основи початком всього існуючого і упо­дібнювали всі речі числам. Числову гармонію покладено в основу за-гальноантичного вчення про космос із симетрично розміщеними і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфаго­рійці визнавали, що Всесвіт має бути гармонійним за формою, і на­давали йому вигляду симетричних геометричних фігур: Землі — форму куба, вогню— піраміди, повітрю — октаедра, воді — ікосаед­ра, сфері Всесвіту — форму додекаедра. Саме з цим пов'язане відоме піфагорійське вчення про гармонію сфер. Піфагор і його послідовни­ки вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає як гармонійно побу­доване і музичяо оформлене тіло.

Піфагорійське вчення помітно вплинуло на подальший розвиток учень про природу і сутність гармонії. Ідеї, що були покладені в основу вчень про гармонію сфер, єдність мікро- і макрокосмосу, гармонійні пропорції, були започатковані саме піфагорійцями.

Принципово нове вчення про гармонію сформулював пізніше відомий давньогрецький діалектик Геракліт. Його розуміння гармонії' грунту­ється на ідеї збігу протилежностей, на діалектиці єдності й множини. Гармонія у Геракліта виникає через боротьбу протилежностей. Ін­шими словами: без боротьби немає гармонії', як і без гармонії' немає боротьби. Вчення Геракліта відрізняється від піфагорійського, в яко­му діалектика гармонії тлумачиться ще формально і схематично. Гар­монія у Геракліта створюється не числами і не змішуванням окремих частин цілого, а є самою річчю в її цілісності й діалектичній тотож­ності з іншими речами.

Гармонія притаманна насамперед об'єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва, ілюстрацією чого є лі­ра, на якій по-різному натягнуті струни створюють дивовижне спів­звуччя. Гармонія буває прихованою й очевидною. Перша змістов­ніша, а отже, має перевагу над другою. Космосові як вищій доско­налості притаманна прихована гармонія. Це тільки на перший пог­ляд світ уявляється хаосом, купою сміття, розсипаного навмання. Насправді ж за грою стихій і начебто випадковостей прихована надзвичайна гармонія.

Вагомий внесок у розвиток категорії гармонії' зробили визначні давньо­грецькі філософи Сократ, Платон і Арістотель. Саме Сократ вніс в ес­тетику ідею доцільності, що дало змогу по-новому поглянути на зміст

 

гармонії. Вона вже не зводилася до фізичних пропорцій і симетрії, як у піфагорійців. У поняття гармонії Сократ увів момент відносності, доцільності та функціональності. На відміну від тлумачення піфаго­рійцями, гармонія -г- не абсолютний, незмінний закон, що піддаєть­ся лише спогляданню та математичному обчисленню, а відповідність меті, співвідносність речі з її функцією. Цей новий і дуже важливий мотив у розумінні гармонії став згодом домінантним у теоріях класич­ної та еліністичної епох.

Платона, як і Сократа, також не задовольняла суто космологічна і матема­тична теорія гармонії піфагорійців. На його думку, гармонія більше стосується моральної сфери. Він розуміє її як відповідність зовніш­нього внутрішньому. «Справді, коли я чую, як говорять про доброчес­ність чи якусь мудрість людини, котру воістину можна назвати люди­ною і котра сама цілком відповідає тому, що говорить, я надзвичайно радію, дивлячись водночас і на того, хто говорить, і на те, що він ка­же, як одне другому пасує і як вони узгоджуються. Така людина зда­ється мені воістину музикальною, адже вона видобула найпрекрасні-шу гармонію не з ліри чи якогось іншого засобу гри, а з самого жит­тя, узгодивши в собі самій слова з ділами...»¹.

Розуміння платонівського та інших античних Цит. за: Шесташ В. Я Гар- учень про симетрію буде неповним, якщо зали-

мония как зстетическая кате- шити поза увагою розгляд таких понять, як міра, гория.— '' •— -3. сііметрія, домірність тощо. Слід мати на увазі, що поняття міри виражалось у давніх греків за допомогою різних термі­нів. Найпоширенішими з них є тего» (міра), тешоп (мірність, домір­ність), ештеаов (розмірений), зуттеша (симетрія), те$О8 (середина, центр), тезоіез (центр, центральність). Саме з цих понять стає зрозу­мілим, чому гармонія не можлива

без міри.

Стосовно міри (тегоз), Платон вважає, що завдяки їй вибувається коло­ворот космосу. Щодо міри як теїгіоп, то це — середина між надмір­ністю та нестатком, на яку натрапляємо скрізь, вона дає змогу уник­нути крайнощів. Близьке до цього і поняття зуттеша, бо становить певну міру, що наближає її до гармонії'. Якщо зупшіеіїіа й не рівно­значна гармонії, то вона є однією з умов її виникнення. І навпаки, апитеШа (безмірність, нерозмірність) є синонімом потворності, бра­ку довершеності й гармонії.

Отже, платонівська концепція гармонії' більш осяжна й багатша за піфаго­
рійську, вона засвідчує намагання пов'язати гармонію з духовним сві­
том людини і розробити її за допомогою понять, що є модифікація­
ми міри: мірність, розміреність, симетрія тощо.,;
Арістотель вживав термін «гармонія» не часто, віддаючи перевагу іншим,
близьким до нього за змістом. Він зближує насамперед терміни гармо­
нія і порядок, і тоді в гармонії вбачаємо діалектичний перехід безпоряд-
ку в порядок і навпаки.

 

Гармонію Арістотель тлумачить і за допомогою понять міра, порядок, ве­личина, симетрія. Та головним для його естетики є поняття середина (тЄ5оіез)> яке він розуміє доволі широко і, застосовує до кожної сфе­ри людської діяльності. Кожну людську чесноту Арістотель вважає серединою між двома крайнощами: мужність — середина між боягуз­твом і відвагою; впевненість — між смиренністю та гнівливістю; щед­рість — між скнарістю й марнотратством. Відповідно середина, за Арістотелем, — це запобігання крайнощам. Отже, вона є щось серед­нє між надмірністю та нестачею і в цьому значенні становить довер­шеність. Саме Арістотель тлумачить схильність античної свідомості скрізь і в усьому шукати «середину», «центр», «ціле». Без цього особ­ливого принципу, що зрівноважує все наше буття, починаючи від психолога і кінчаючи космологією, абсолютно неможливий антич­ний світогляд. Розробляючи концепцію гармонії як середини, Арісто­тель відтворював найхарактерніші риси античної естетичної свідо­мості.

Середньовічна естетика, що виробляла своє розуміння гармонії, опинила­ся в складному й суперечливому становищі щодо античної спадщи- І ни. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійським поглядам на будову й походження світу. Потрібно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, щоб замінити ідею космічної гармонії ієра­рхією земного й небесного, людського й Божого. Проте зовсім від­мовитися від античного вчення про гармонію служителі культу не могли/Григорій Ниський вважав, що гармонійна влаштованість сві­ту є доказом слави Божої. Новою ідеєю щодо гармонії було уявлен­ня її як тотожності цілого й частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу. Але поряд із пере­робкою і пристосуванням античних учень до нових ідей про гармо­нію за середньовіччя з'являються і деякі оригінальні розробки. Так, Фома Аквінський наголошує на двох моментах у розумінні сутності гармонії. По-перше, в його визначенні гармонії наголошується не на фізичній, а на духовній стороні справи. Отже, в гармонії вбачають пе-! редусім духовний принцип, що стосується структури предметного сві­ту, а точніше структури пізнання й настрою духовного життя люди­ни. По-друге, гармонія розглядається не як кількісний, а насамперед як якісний принцип. Вона не зводиться тільки до кількісних відношень^ а охоплює й відповідність речі своєму образу, визначає стосунок фор­ми до матерії'. Саме в цьому Фома Аквінський помітно відрізняється від інших представників середньовічної естетики.

Категорії' гармонії' і міри широко вживалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвит­кові розуміння гармонії й міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він

 

 

розглядає в системі споріднених естетичних понять —*- правильнос­ті, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є щонай-елементарнішим і абстрактним виявленням довершеності. Вона ство­рюється однаковим повторенням певної фігури або мотиву, а отже, повністю відкидає будь-яку різноманітність, в усьому передбачає од­наковість і тотожність. З усіх ліній найправильнішою є пряма, а з гео­метричних фігур — куб.

Із правильністю пов'язана й симетрія. Однак тут уже не достатньо одно­
манітного повторення тієї самої визначеності, яка має місце в абс­
трактній правильності. Симетрія потребує також поєднання різних
за розмірами, положенням, формою, кольором певних визначенос-
тей, що, об'єднуючись, утворюють симетрію. Ці поняття, з погляду
Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак іще не від­
кривають діалектичного співвідношення кількості та якості. Щодо
гармонії, то вона стосується не тільки кількісної, а й якісної визначе­
ності й містить у собі три складові— внутрішню єдність, цілісність
і узгодженість. ні;. •

Гегель у понятті гармонії передбачає і наявність дисгармонії. За його сло­
вами, гармонія не боїться протилежностей, їхньої гостроти і розірва­
ності. Синтез кількості та якості відбувається, мовляв, скрізь — в неор­
ганічному й органічному світі, в суспільній, етичній та естетичній
сферах..

Отже, Гегель розглядав свої категорії діалектично, в процесі їх становлен­ня та взаємопереходу. А це означає, що ні якість, ні кількість не є в нього сталими категоріями. Якість проходить через різні свої етапи, доки вичерпає себе, прийде до свого заперечення, поступаючись но­вій якості. Цей перехід відбувається внаслідок насамперед кількісних змін. А відповідність певної кількості, що забезпечує певну визначе­ність якості, є мірою.

Категорія міри, що синтезує якість і кількість, має в Гегеля універсальне значення. Він використовує її всюди, не виключаючи природи й сус­пільства. Особливу роль ця категорія відіграє в розумінні ним естети­ки, передусім у його вченні про історичний рух художньої діяльності. Виходячи із сприйняття змісту мистецтва як ідеалу, в якому гармоній­но має поєднуватися художній зміст ідеї та чуттєвої дійсності, Гегель розглядає історію мистецтва як зміну, рух міри.

У мистецтві символічного спрямування ідея й зовнішня форма не відпо­відають одна одній, ідея неадекватно представлена в дійсності. Так, індійське та єгипетське мистецтво вражає насамперед гротескністю, безмірністю, дивністю. А от класична форма мистецтва, мистецтво Давньої Греції — переважно мистецтво міри. Та з часом почина­ються сутінки мистецтва, епоха його розкладу. Мистецтво міри по­ступається місцем мистецтву безмірному, прозаїчному або задушев­но-інтимному. Тобто три основні історичні форми мистецтва ви-

 

ступають у Гегеля як три типи історичної зміни міри між художньою ідеєю та її чуттєвим виявом.

Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектич­ного значення. Будь-яка єдність протилежностей виступає в Арістоте-ля як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. Стосовно цього ро­зуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середина. Гар­монія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебува­ють у певній єдності й цілісності. Такий гармонійний стан рано чи пізно порушується колізією, що змушує шукати в мистецтві нових ви­мірів, нової міри. Розв'язання конфлікту (як неминучий момент гар­монії) зумовлює перехід мистецтва від однієї міри до іншої.

Таким чином, в історії існувало щонайменше три основні типи розуміння гармонії: математичний, естетичний і художній. Проте надто рідко іс­нували вони в «чистому» вигляді, бо, тісно переплітаючись один з од­ним, становили зазвичай нерозчленовану єдність. Проте в кожну істо­ричну епоху один із типів уявлень про гармонію виступав у значенні домінантного.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії' гар­монії й міри. Однією із центральних її проблем є питання про гармо­нію природи і навіть про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи? Естетична наука шукає відповідей на ці питання в широкому контексті філософського і природничого знан­ня. Важливим аспектом вивчення гармонії' є розв'язання проблем еко­логічних, співжиття людини і біосфери, збереження й відтворення природи. Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини. Ця широта проблематики засвідчує універсальність гармонії як важливої естетичної категорії.