Людська особистість як об'єкт естетичної діяльності

Життя людини і суспільства не обмежується однією лише працею. Воно різноманітне, і всі його процеси підпорядковані законам доцільності й соціалізації. Сама людина, її тіло, її зовнішність, форми її соціаль­ного вияву з прадавніх часів були предметом естетичної діяльності. Здавалося б, зовнішність є природним надбанням, проте в кінцевому підсумку тіло людини формувалось і під впливом трудової діяльнос­ті, а також суспільного способу життя. Прямоходіння, спеціалізація кінцівок, розвиток мови і здатного до її сприйняття слуху, людський нюх, смак і дотик, обличчя, що світиться розумом,— усе це є здебіль­шого результатом специфічної для людини форми життєдіяльності. Процеси вдосконалення людської форми і сутності відбувались об'єк­тивно, несвідомо для, самої людини. Проте виразність людського об­разу, зовнішності, здатність через інтонацію, жести, міміку передава­ти складні духовні, емоційні процеси мали вирішальне значення в розвитку суспільних форм життя.

Вивчаючи історичні людські спільноти, що перебували на первісному рів­ні розвитку, етнографи звернули увагу на важливу роль, яку відіграва­ли татуювання та деякі інші форми прикрашання людського.тіла. Ви­являється, що з самого початку використання вони були соціальними знаками, за допомогою яких певна соціальна якість людини ставала очевидною для інших, підсилювала соціальну репрезентацію носія цих ознак.

Одяг, який передусім задовольняв потребу захисту від несприятливого впливу середовища, а також мав відповідати певним морально-етич­ним вимогам, також зазнавав великих змін, дедалі більшою мірою ста­ючи явищем естетичним. Багатовікова історія свідчить, що одяг ніко­ли не зводився тільки до функціонального його призначення. Адже в

 

 

ньому, як правило, чітко відображалася соціальна характеристика лю­дини, її суспільний статус, особливості суспільних відносин, до яких вона залучена. Все це забезпечило одягу або «костюму» важливе місце в історії культури.

Удосконалення самого тіла людини, що робить її красивою, сильною, вправною, використання одягу, косметичних засобів і прикрас для де­монстрування соціальних якостей людей заклали підвалини такого різновиду естетичної діяльності, як мода. Слід зауважити, що розви­ток її і зміни напрочуд примхливі. Що є рушієм моди, виявити дуже важко. Проте немає сумніву, що вимоги до тіла, одягу, косметики і прикрас щонайтісніше пов'язані зі змінами способу життя і рухають­ся в єдиному ритмі з усіма змінами навколишнього предметного світу людини, підпорядковуючись провідним формам, які визначають стиль епохи,

Та все ж у розвитку моди спостерігаються дві тенденції'. Одна з них поля­гає в тому, що людське тіло, його пропорції' і природні форми є до­мінуючими. З огляду на це суспільство більшою мірою зацікавлене в гармонійному фізичному розвиткові людського тіла за допомогою спорту; одяг і прикраси орієнтовані на природні людські форми. Що­до іншої тенденції, то вона полягає в штучному, нерідко спотворено­му посиленні стилізації людської статури за допомогою одягу, усіля­ких перук, надмірного використання косметики. В такі періоди вимо­ги до фізичного стану людського тіла помітно знижуються.

В історії' світової моди неодноразово спостерігалися сплески як першої,
так і другої тенденцій. Суспільство XX—XXI ст., очевидно, таки знай­
шло можливість гармонійного поєднання вимог як до людського тіла,
так і до одягу, прикрас і косметики, що доповнюють природну красу
людини. Масовий спорт, піклування суспільства про здоров'я і фізич­
ну досконалість своїх членів є важливим естетичним надбанням люд- ]
ства, адже за всім цим стоїть високе загальнолюдське гуманістичне |
завдання — подовжити активне, здорове, радісне життя кожної люди­
ни, де фізична досконалість стала б запорукою повноцінного соці­
ального життя. Водночас мистецтво косметики й одягу дає змогу в ра-
зі потреби приховувати, підправляти недоліки зовнішності. |

Вигляд людини, вміння її через зовнішність передати свій внутрішній світ і
або, навпаки, приховати його, продемонструвати свою індивідуаль- і
ність або, навпаки, створити потрібний імідж є нині важливим еле­
ментом естетичної культури особистості. Слід при цьому пам'ятати, ]
що зовнішність не є особистою справою людини, це насамперед
умова спілкування та взаєморозуміння, що потребує поваги до су- ]
спільних норм і правил, людської гідності взагалі.!

Відомий італійський філософ Антоніо Банфі так оцінює естетичну ваго- І мість одягу (як і всього іншого, за допомогою чого людина формує свою зовнішність): «У широкому діапазоні значень: від міфічно-сим- |

 

 

волічного до народно-орнаментального, від декоративного, пов'яза­ного з безпосереднім виявом характеру особистості, до практично-функщонального — одяг відрізняється тисячею відтінив, у яких ві­дображаються найтонші нюанси самосвідомості та особистого світу індивіда. Одяг завжди є важливим елементом особистості, дзеркалом того, що в людині є природного і риторичного або фальшивого, ко­лективного чи індивідуального, манірного чи справжнього. Саме тому історія костюма — це історія самої людини»¹.

Створення особистого стилю через формування

Баифи А. Философия искус- зовнішності є, на наш погляд, важливою сферою спи. — М., 1989. — С. 113. естетичної діяльності людини. Звичайно, кож­ний із нас від природи наділений обличчям і статурою, ми не самі шиємо собі одяг і взуття, проте це не позбавляє людину відповідаль­ності за свій вигляд. Адже ніхто краще не знає нас і наші властивості та якості, ніж ми самі, ніхто крім нас самих не може розвинути власне тіло, міміку, жести, багатство інтонацій, відшліфувати манери пове­дінки. Для цього кожна людина мусить стати художником, здатним створити гармонійну єдність внутрішнього світу й індивідуальної зов­нішності.

Навряд чи можна знехтувати народним спостереженням, що людину ха­рактеризує її зовнішній вигляд («видно пана по халявах»). Йдеться про те, що вигляд людини повинен найбільшою мірою відповідати її осо­бистості, а не суперечити їй. Головними помічниками у вирішенні цього завдання мають бути естетичний розвиток людини, її смак, мистецтво і спорт.

ЕСТЕТИЧНІ ФОРМИ

СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Естетичний досвід особи реалізується не тільки у створенні власної зов­нішності, айв системі суспільних відносин, в усій багатоманітності її етнічних, національних соціальних і міжособистісних форм, до яких причетна людина. Це відносини моральні та юридичні, економічні й політичні, релігійні й ідеологічні. Вони регулюються моральними і правовими нормами, релігійними догматами, конституційними або відомчими нормативними актами, етичними нормами та кодексами честі тощо. Але ці відносини можуть бути й об'єктом естетичної ді­яльності людини і суспільства. Іншими словами: будь-яка діяльність людини, оскільки вона зумовлює встановлення типових соціальних відносин, що вже самостійно розвиваються в межах існуючих звичаїв з особливим моральним змістом, створює певний осередок. Із часом цей осередок на основі естетичних уявлень перетворюється на специ­фічну суспільну діючу силу, що стає ніби символом цінності й гаран-

 

 

, та спадкоємності суспільного життя або якогось її прояву, символом,
що активно впливає на душі учасників, сприяє обмінові думками, вик­
ликає емоції', закріплюючи, таким чином, дух колективізму і загальної
єдності. Як вияв абсолютного і всезагального суспільного життя ця
сила не тільки його супроводжує, задає ритм і гарантує його спадко­
ємність, вона покладена в основу різноманітних явищ у сфері культу-;
ри. Згадаймо ритуал, яким супроводжується будь-яка магічна дія: цер­
ковну літургію, що своєю естетичністю захоплює навіть невіруючу
людину, або військовий парад, політичну маніфестацію чи карна­
вальну процесію.,
На початковому етапі (наприклад, на рівні родової спільноти або сіль- І
ської общини) свого розвитку суспільство в цілому може бути видо- І
вищем для самого себе. Що складнішими, більш ієрархізованими
стають соціальні організми, то більшою мірою постає потреба в пе­
ріодичних перервах у повсякденному житті, яке відмежовує й ізолює І
людину від суспільного цілого. Потреба в періодичному наочному ]
підтвердженні належності індивіда до спільноти викликає до життя
таку форму цілісності та єднання суспільства, як народне свято. Свято ]
виникає в ситуації, коли спільнота позбавляється внутрішніх ієрар- 1
хічних умовностей, пов'язаних як із практичною функціональністю
суспільних відносин, так і з ізольованістю окремих виробників. Інак- [
ше кажучи, коли суспільство виступає єдиним у всьому його багат- |
стві, свободі й різноманітності відносин. Народні свята, релігійні об- •
ряди, військові ритуали, карнавальні ігри, ярмарки, спортивні зма­
гання є видовищними дійствами, що символічно уособлюють цей
вільний суспільний взаємозв'язок. У таких видовищах колективна
участь людей має відкритий і безпосередній характер. Кожний учас­
ник несе в собі колективну свідомість і почуває себе частиною єди- '
ного цілого. Форми, драматургія, символічні знаки, спосіб організа­
ції' таких суспільних дій мають своєрідне естетичне навантаження і і
саме через нього забезпечують єдність сприйняття та усвідомлення
їх змісту, а отже, відчуття одночасної єдності і свободи кожного з
учасників.

Інший, складніший різновид естетичного оформлення суспільного зв'язку виникає там, де момент єдності і спадкоємності формується залежно від певного культурного змісту, який визначає і цінність, і конкретну естетичну форму самої дії. Майже всі найважливіші етапи життя людини, такі як народження, досягнення повноліття, шлюб, поховання, є колективною дією, якою забезпечується усвідомлення суспільної єдності і взаємозв'язку, а також суспільної цінності окре-І мої людської істоти. У складніших формах суспільного взаємозв'яз­ку, таких як релігійний ритуал, політичні або військові церемонії', І»": форми дії встановлюються шституціонально, зміст їх стає загальні­шим, але водночас виникає момент розриву між дійовими особами

 

 

та глядачами, хоча глядачі ще беруть участь у дії, щоправда як друго­рядні особи, зате як представники спільноти, виразники її суспільних інтересів.

Щодо міжособових взаємин, які регулюються конкретно-історичними
принципами моралі, то їх естетичною формою виступає етикет —
усталена система норм поведінки і спілкування; водночас вона має
тенденції історичного розвитку. Довершеність етикетних форм між­
особових взаємин забезпечує дотримання моральних норм, взаєморо­
зуміння, виховання через їх засвоєння моральної самосвідомості лю­
дини..•:.,:..,

Аристократичний етикет, дотримання якого вирізняло джентльмена, світ­ську людину з-поміж простонароддя, що відійшов у минуле у першій половині буремного XX єт., і нині здається багатьом тим елементом естетичної культури, якому вже немає місця в сучасному житті демо­кратичного суспільства. Про нього згадують лише тоді, коли постає потреба дотримання дипломатичного протоколу, прийому в англій­ської королеви чи японського імператора. Тим часом етикет живе в нашому повсякденні у правилах хорошого тону — необхідності по­ступитися місцем жінці або літній людині, привітатися чи відповісти на вітання, піднятися, вітаючи вчителя, і т. ін. Він набуває сучасної своєрідної форми в діловому спілкуванні у світі бізнесу, в професій­ній етиці юриста, лікаря, вчителя, політичного діяча та високопоса-довця.

Етикет регулює не тільки колективні форми взаємодії', а й індивідуальну активність, соціальну діяльність і знаходить вияв у манерах людини. Він є системою виразних засобів через які здійснюються поведінка, вчинки та дії. На рівні особистості етикет виступає як манери, що ха­рактеризують особистість (ідеться не про те, що здійснюється, а як здійснюється). Вони свідчать про стійкий, звичний та постійний ме­ханізм поведінки особистості й визначаються як вишукані, гарні або, навпаки, брутальні. Відповідність манер певним етикетним нормам свідчить про такт, або красу поведінки. Використання естетичної оцінки моральних вчинків засвідчує можливість і необхідність гармо­нізації людського співжиття та спілкування.

Іноді доводиться чути, що, мовляв, дотримання етикету маскує справжнє ставлення людини до людини, призводить до лицемірства. Така думка не враховує того факту, що дотримання етикету підсвідоме впливає на моральний стан людини, пом'якшує і навіть знімає агре­сивність, нетерпимість, нечутливість щодо іншої людини, змінює внутрішню налаштованість, моральні установки, усуває причини ви­никнення конфлікту чи непорозуміння. Отже, зовнішня форма пове­дінки, що виступає спочатку як вимушена необхідність дотримання правил етикету, переходить у внутрішній стан людини, змінює її мо­рально.

 

Людство в процесі історичної практики вдосконалює суспільні відносини, І. прагне їх гармонізувати, зробити по-справжньому людяними, гуман­ними. У цій сфері естетичне поєднане з моральним настільки орга­нічно, наскільки у сфері предметної діяльності органічно поєднані ес­тетичне й утилітарне. Саме тому людство, створюючи ідеал особи­стості, передбачає розвиток у ньому фізичної досконалості, високих моральних якостей і розвинутої естетичної свідомості. Ще антична естетика виробила свого часу таку спрямованість людського розвитку, позначивши її словом калокагатія, тобто гармонія зовнішнього і внут­рішнього, що є умовою краси людини. Цілісність людської особи­стості, велич її душі, висока культура поведінки й нині залишаються ідеалом гармонійної шляхетності, тим орієнтиром самовдосконален­ня, до якого має прагнути кожна людина.

ПРИРОДА. В СТРУКТУРІ

ЕСТЕТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Наше уявлення про естетичну діяльність суб'єкта суспільної практики бу­ло б неповним, якби ми обмежились лише сферою праці, суспільних та міжособових взаємин. Існує ще одна, велика сфера естетичної діяль­ності й водночас предмет естетичної насолоди — природа. Ставлення до неї' внутрішньо суперечливе. З одного боку, суспільство відповідно до свого загального культурного розвитку дедалі більше звертається до природи як до джерела естетичних переживань і естетичних ціннос­тей, з іншого —своєю діяльністю завдає природі непоправної шкоди, створюючи загрозу екологічної кризи і власному існуванню. Розв'язання такої суперечності слід вбачати в переході від вузькоутилі-тарного до суто естетичного, духовного ставлення до природи як есте­тичної норми для людського суспільства.

Людство впродовж своєї історії пережило різні форми взаємодії з при­родою. Значний відтинок часу тривав період культури збирання і полювання, коли людство цілковито залежало від природи, що да­вала йому засоби для існування. Цей стан позначений відносною гармонією, хоча вона й не була свідомим наміром людини. Проте вже на цьому етапі відбувається усвідомлення людиною цінності природи як умови її існування. Спостереження природи, рослинно­го і тваринного світу, їх взаємозв'язку породжувало спроби людини осягнути навколишню красу і процеси, збагнути й відобразити їхню сутність у перших формах образотворчої діяльності. Зображення тварин, рослин, спроби використання природних форм для ство­рення предметів повсякденного побуту, імітування поведінки тварин у ритуальних танцях — усе це засвідчує поступове духовне і прак­тичне оволодіння творчими силами живої природи, що ставали си-

 

лою людини й забезпечували їй подальший матеріальний і духов­ний розвиток.

Виникнення продуктивного господарювання різко змінило картину при­роди. Ліси вирубуються, долини річок виорюються під культурні по­сіви і насадження, зменшується кількість диких і збільшується число свійських тварин. Такий, суто сільськогосподарський, характер діяль­ності спричинює дисгармонію. Як відомо, перші землеробські цивілі­зації залишили по собі пустелі.

І все-таки упродовж багатьох віків між природою і людиною існувала рів­новага. Саме цим зумовлене особливе місце природи в естетичному досвіді людини та її художній творчості. Взаємодіючи з природою, людина може гармонійно співіснувати з нею, вносити в цей храм пев­ний естетичний аспект.

Закони природи й закони людського співжиття потребують взаємоповаги. Культурний пейзаж творився зусиллями двох сил: соціальною діяль­ністю людини, яка створювала відповідний для себе просторово-при­родний осередок, і природи, здатної пластичне злитися з формами культури і в певному розумінні визначити їй параметри. Це властиво будь-якому національному ландшафту і водночас пояснює особливу цінність рідної природи взагалі. Природа й культура, так би мовити, «підправляють» одна одну і створюють своєрідне поєднання людя­ності і привілля. Саме тому, очевидно, природа як гармонійна єдність двох сил— природної й соціальної — становить у певному розумін­ні зразок для людини, етичну й естетичну норму здорового й істин­ного в житті суспільства та в художній творчості.

Характер цілеспрямованого естетичного впливу на природу, визначений тут конкретно-історичними уявленнями про красу, що творилася предмет­но-практичною діяльністю людини й мистецтвом. Безсумнівно одне: що могутнішою відчувала себе людина, то більшою мірою вона була здатна до сприймання естетичних якостей природи. Людина постійно впливає на світ природи, вводячи її в систему відносин певної конкрет­ної сфери діяльності. Проте бувають моменти, коли дійсність постає аб­солютно незалежною від людини. Подив і навіть відчуття грізної непе­ревершеності викликає в нас вигляд льодовика, безмежної пустелі або океанської далечини. Це і є відчуття світу, який нам зовсім чужий.

Людина почала наближати природу до свого житла, спочатку створюючи сади й парки. Причому натуральна природа була ще надто складною для естетичного сприймання, отже, людина надавала садам і паркам форм, притаманних предметам культури: прямі алеї, рівно підрізані чагарники, газони. Крім того, вона прикрашала такий сад чи парк ста­туями, альтанками, фонтанами. Минуло кілька тисячоліть, перш ніж людина навчилася бачити красу натурального природного ландшаф­ту, де панують свої закони співжиття грунту, рослин, тварин, річок та озер, найскладніший геобіоценоз.

 

Пейааж на картинах художників з'явився порівняно пізно, лише в епоху Відродження. Це не означає, що людина не помічала своєрідності природи раніше, — просто довкілля ще не стало для неї предметом естетичної насолоди. В пейзажі природа ніби застигає і залишається на самоті. В ній, зануреній у тишу, ніби пробуджується мовчазне таєм­ниче життя, чуже й подекуди вороже людині, а відтак поетичне, бо відкриває безмежність і демонізм реального. В європейській культурі тільки мистецтво романтизму змогло перемогти самодостатній харак­тер природи в пейзажі, олюднивши його за рахунок привнесення людської духовності. Саме через романтичний пейзаж відбулося справжнє опанування зображення природи, що й стало зафіксованим виявом певних емоційних станів людини: печалі, піднесення, тривоги тощо.

Отже, потрібен був тривалий час культурного розвитку, щоб людина вия­вила, що природа — унікальне талановитий творець, і людина тільки починає у неї вчитись. Як не погодитися тут із думкою, що ми в жод­ному разі не владарюємо над природою так, як завойовник владарює над чужим народом. Усе наше панування над нею полягає в тому, що ми, на відміну від усіх інших істот, навчилися пізнавати її закони і пра­вильно їх застосовувати. Проте такий оптимістичний погляд на мож­ливості людини поки що не виправдався. Наша здатність правильно використовувати набуті знання виявилася недостатньою, що й при­звело людство до екологічної кризи. Ф. Достоєвський висловив спо­дівання на те, що «краса врятує світ». Можна приєднатися до його мір­кувань за умови, що людство нарешті усвідомить: час утилітарного ставлення до природи давно збіг, отже, лишився єдиний шлях до ви­живання — виховання мудрої естетичної взаємодії' з природою. Уяв­лення про неї як про середовище для життя має поступитися місцем усвідомленню їх єдності й спорідненості.