У МИСТЕЦТВІ: ТРАДИЦІЇ І НОВИЙ КОНТЕКСТ 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

У МИСТЕЦТВІ: ТРАДИЦІЇ І НОВИЙ КОНТЕКСТ



Мистецтво як феномен людської свідомості єдине у своїй всезагальності. Етнічне, національне і загальнолюдське становлять його сутнісну ос­нову, відображають історію та характер зв'язку спільноти людей і ти­пи їх художньої самосвідомості.

Етнічне (від грец. єМхрс, — народний) — це те, що пов'язане з належніс­тю до певного народу. Поняття етнос в усталеному значенні перекла­дається як народ, хоч у процесі еволюційного розвитку ще з гомерів­ських часів у нього вкладався різний зміст. Нині увага до етносу, етніч­них ознак у народонаселенні планети надзвичайно велика, оскільки нових форм набувають міжетнічні відносини. Конфліктні ситуації та

 

 

поглиблення суперечностей, що час од часу виникають на міжетніч­ній основі, змушують людство спільними зусиллями шукати шляхів вирішення як локальних, так і глобальних проблем, щоб зберегти на­явне і створити умови для подальшого примноження цінностей за­гальнолюдської культури. '•

Отже, в епіцентрі уваги до етносу, що є фундаментальною клітиною в ана­лізі таких спільнот, як плем'я, народність, нація, виявився не лише зміст цього поняття, а й діалекгичність переходу до більш загальних категорій — міжетнічних, міжнаціональних зв'язків у загальнолюд­ській єдності. Двом взаємозалежним полюсам — етнічному та все­людському можна надати животворної сили, динамічності розквіту, а можна через необережність призвести до згубних наслідків у взаємно­му антагоністичному протистоянні.

Учені наголошують на здатності етносу не лише до консолідації сил, на­буття глибинного енергетичного потенціалу у визначенні себе як пев­ного народу, а й до утворення пограниччя людських спільнот, їх ди­ференційованості. З одного боку, в етносі як замкненій у собі одинич­ності вбачається цілісність, з іншого — у ньому наявний типологізм, взаємовідмінності. Серед багатьох властивостей, притаманних різним людським спільнотам, слід назвати передусім ті, яким притаманна стійкість. Саме стійкість, а також тенденція до витривалості за будь-яких несприятливих умов, асимілятивних впливів, нищівних буревіїв і війн є сутнісною основою етносу.

Мистецтву притаманна якість нести в собі конкретне вираження худож­нього генія, художніх прагнень народу. Воно має відповідний куль­турно-історичний грунт, на якому завдяки зусиллям творців пророс­тають зерна нових надбань і досягнень. Саме через це мистецтво збе­рігає ознаки етногенезу, слугує образом і органом цілісності етносис-теми. Водночас своєю сутністю воно руйнує етнічну замкненість, бо за здатністю впливу належить до метаетнічної загальнолюдської сис­теми культур. Етнічне не уникає взаємодії з ним, бо не є чимось об­меженим і локальним, навпаки, воно несе в собі ту філософічність вселюдського, яку можна схарактеризувати як початок буття в мис­тецтві. Цінність і показовість етнічного для мистецтва полягає в тому, що воно становить органічну цілісність засвоєних монолітів, які пройшли шліфування часом, дедалі більше набуваючи виразності. Досвід усної народної творчості в широкому спектрі видів і жанрів, що нерідко йдуть паралельно з видами й жанрами професійного мистецтва, найвиразніше підтверджує цю думку. Водночас, врахову­ючи те, що кожний народ так чи інакше був залучений до загально­світової системи фольклоро- та міфотворення, то саме цей феномен духовно-естетичного синкретизму слугує одним із найпереконливі­ших аргументів того, як етнічне, перебуваючи в постійному русі і на­віть змінах, зберігає себе в контексті загальнолюдських спільнот. Ет-

 

 

нічне і фольклор настільки наближені, наскільки й потенційно різні в константах неповторного — того, що є колективною творчістю певної групи людей у мові, одязі, звичаях, обрядовості тощо, не кажу­чи вже про пряме чи опосередковане перенесення народного худож­нього світосприймання в ужиткове мистецтво, архітектуру, в ритуал святковості.

Народну художню творчість деякі з дослідників-етнографів відносять до однієї з підсистем етносу. Зазвичай увага зосереджується на спільнос­ті естетичних побутово-практичних функцій, особливо у сфері ху­дожніх промислів. Етнічний момент у художніх промислах (гончар­ство, ткацтво, художня обробка металу й дерева тощо) дає змогу виок­ремити саме те, що вони пов'язані зі стійкістю і своєрідністю, завдяки яким новим поколінням передаються у спадок досвід та розуміння знаковості, як, наприклад, орнамент на посуді, рушниках, одязі, в роз­мальовуванні стін і т. ін.

В Україні, всупереч руйнівним стихіям і впливові часу, зберігаються неоці­ненні пам'ятки історії', здатні утримувати в собі інформацію етногене­зу культури. В них закарбовано найвірогідніші уявлення про естетич­ні уподобання, ієрархічні відносини роду, про ошатний одяг знатних осіб. Ідеться про статую скіфсько-сарматського часу, знамениту скіф­ську пектораль, стели-обеліски кімерійського періоду, середньовічні кам'яні баби степових кочовиків, багатоликий збруцький ідол з гори Богит, зрештою про те, що потребує всебічного осмислення, зокре­ма етнокультурне і естетичне, пам'ятки трипільської культури. При­вертає увагу величезна інформативність у справі вивчення не тільки етнічних процесів, а й художніх навичок, пов'язаних із міфологічною світоглядністю. Зіставлення фольклорних зображень, що йдуть від глибин народного вміння в їх етнічній самовизначеності орнамен­тальних повторень та стійкості їхніх значень, дає підстави зробити висновок про факт синтезу фольклорних традицій з мотивами міфології.

Прадавня міфологічна культура на території України, яка зазнала міжет­нічних впливів, культур, виявилася настільки стійкою, що її риси не втратили своєї сугестивної сили, чуттєвості язичницьких символів і краси. Міфологізація українського фольклору очевидна, хоч потребує спеціальних етнолінгвістичних, етнологічних, археологічних та ін­ших досліджень. Орнаменти в кольорах і знаках, зображення-ошво-ли побутово-ритуального, обрядово-часового змісту, образи усної по­етичної творчості є надбанням не тільки трансформаційного бачення у фольклорі, а й міфологічного та естетично-художнього осмислення їх. Псевдонародна стилізація в мистецтві не враховує саме цього пра­вічного «голосу» глибинних міфологічних мотивів, до яких схильний і передати які спроможний лише особливий талант. Такими унікаль­ними українськими майстрами є, наприклад, уславлені митці народної

 

 

творчості Катерина Білокур, Марія та Федір Примаченки, Ганна Со-бачко-Шостак та ін.

У загальній системі культурно-естетичних відносин українські міфологія та фольклор безпосередньо пов'язані з глибинністю історії і народно­го життя. Вони стали системою світогляду та уяви, фантастичного й реального, космології й земного буття. Міфологія і фольклор мають спільні корені, вони пов'язані їхнім давнім походженням, світоглядніс-тю, автохтонними етнічними особливостями. Овіяні красою народ­ної поезІЇ та пам'яттю, вони утримують нашарування близьких і дале­ких у часі етносів і культур. Спорідненість міфологізму й фольклор­ності спостерігається в мистецтвГ трипільської доби з властивими йо­му яскраво вираженими елементами умовності, стилізації', передачі динаміки та простору, барвистості природних символів. Праці О. По­тебні, І. Нечуя-Левицького, І. Огієнка, В. Петрова, сучасних дослід­ників дають можливість скласти чітке уявлення про міфологію, яка безпосередньо стосується праслов'янських етнічних культур. У перед­мові до наукових розвідок видатного українського письменника І. Не­чуя-Левицького, за словами якого міфологія — «всеобіймаюче око України», О. Мишанич вказує на те, що це одна з ланок загально­слов'янської і світової міфологій. Своїм корінням, за словами вченого, вона сягає у сиву давнину, в далекі доісторичні і дохристиянські часи. В основу українських міфів, як і міфів більшості народів, покладено анімалізм та одухотворення природних явищ — земних і косміч­них, — віра в їхню могутню чарівну силу. Про українські міфи І. Не-чуй-Левицький писав: «Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних, велетенських міфічних образів». Фантазія народу не любить переступати «за границі ненатуральних форм, і во­на любить правду і естетичність»1.

А____ нинішні тіш Ід У спеціальній літературі мало уваги зверталося на

Неуй-ЛевицькийІ. Світогляд те, що один із засновників так званого супрема-
українського народу: Ескв тичного напряму в мистецтві, учень М. Пимонен-
ярйгської шфології. - К., ка казимір Малевич, живучи в Україні, збагатив
' ' свій мистецький арсенал народними мотивами

художнього світосприймання та виявив велику любов до чистоти людського (сільського) співжиття з природою. Він з великою насоло­дою прислухався до пісень, спостерігаючи українське небо, в якому, як свічки, мигтіли зорі. Ще тоді зовсім юний Казимір навчався мис­тецтва бачити світ: «Я з великим хвилюванням дивився, як роблять се­ляни розписи і допомагав їм...» Характерно, що зображення (^Дерева життя» (1908), як і інші картини супрематичного періоду творчості митця, зберегло в собі філософію світобачення, що грунтувалася на певних язичницьких символах фольклору та міфології. «... Найближ­чою аналогією до його супрематизму є геометричний розпис поділь­ських хат, писанки з їхніми астральними знаками, візерунки плахт —

 

магічний код світових стихій (вогню, землі, води). Від його картин, де

на білому тлі розкидано чітко окреслені узори-заливки, і справді віє

духом народної космології))1. Наприкінці 20 — на початку 30-х років

ІЛвииивииии^ии Малевич створив картини «Селянин», «Голова се-

Горбачов Дмитро, Найде» Олек- лянина», «Селянин між хрестом і мечем», «Селян-

санір. Малевич мужицький ка», в яких чітко проступають певні етнічні засо-

// Хроніка-2000. — К., 5и вираження. Щоправда, їх символічність, дина-

С 221—222 шзм, введення в стилістику нового художнього

мислення слугують прикладом того, наскільки складно і опосередковано прочитується зв'язок пам'яті етносу, фоль­клорності світосприймання і художньої завершеності мистецтва. Дві тенденції — етнічне і загальнолюдське в мистецтві — визначалися у XX ст. своїм взаємозв'язком. Прагнення кожної нації і кожного наро­ду до самовираження несе в собі інтенсивний заряд творчості. Без лю­бові до рідної землі, яку оспівує художник, неможливе утвердження мистецтва. Етнічне допомагає організуватись і самовиявитися саме тим рисам, які передають ознаки колориту, самобутності, органічної єдності з джерелами життя. В етнічному зафіксовано певну сталість, модель, те, що можна було б назвати генетичним фондом культури. Етнічне реалізує себе в національній специфіці мистецтва. Національне — це категорія, яка більше характеризує певні правові та дер­жавотворчі відносини. Воно пов'язане із суб'єктивним усвідомленням та діями. В етнічному має місце певний детермінізм належності до власного етносу, історії, звичаїв. Етнічне має давнішу історію, ніж на­ціональне, яке розвивалося на своєму грунті і пов'язане з етногенезом усієї культури. Національне — це відповідна форма вияву етнічного, що орієнтоване на певні цивілізаційні еволюційні процеси. Аналіз ет­нічного дає можливість насамперед розглянути особливості певної спільності, пов'язаної з розвитком мистецтва, що було характерним для значного історичного відтинку часу; це також розширює ареал ознак, куди можуть долучатися географічні умови, специфіка форму­вання культур; це також певний генетичний код етносу. Прагнучи знайти спосіб зіставлення етнічного, національного і загальнолюд­ського в культурних цінностях, учені виділяють особливість етносу та його несхожість («межу») з національним — воно більше пов'язане з природженими, позаособистісними умовами. До етносу не можна прилучити себе за власною потребою. Етнічне не є розчленованим щодо всього колективу і належить йому. Нації, стверджують теоретики, виникають внаслідок «атомізації» етнічної однорідності на рівні Інди­відуальних самовизначеностей, не обов'язково пов'язаних між собою кровною спорідненістю, походженням і способом життя, а власне громадянськими відносинами, де «кожний духовно і соціальне неза­лежна від інших істота». Нація не заперечує етносу, піднімаючи його до наступного рівня, де незрівнянно розвинутішою стає свобода інди-

 

віда. Саме на цій особливості слід наголосити: від певної етнічної ску­тості індивіда — до утворення «більш широкої системи норм, ціннос­тей і символів, які мають субетнічне, національне значення», входячи до інших рівнів загальнолюдських спільностей.

За межами України добре знана -школа мистецтва живопису майстрів Бой-
чуків. Це блискуча сторінка художньої культури XX ст. Водночас во­
на й трагічна, бо ця школа зазнала руйнації, на тривалий час була від­
чужена від духовного життя нації. Один із представників плеяди жи­
вописець Михайло Бойчук висловив таке міркування щодо життя
мистецтва у двох просторах — місцевому і вселюдському: «Мистецтво
шукає собі ґрунт у того народу, де воно розвивається (в даному разі),
але як тільки твір мистецтва виростає, він робиться інтернаціональ­
ним». «Хіба хто-небудь може простежити за тими широкими просто­
рами, де мистецтво застосовується, і що за майстри його творять; це
як вода — вона всюди проходить і для всіх однакова». Мистецтво не
зупиняється «де-небудь і на чому-небудь». «Воно йде, рухається, про­
ходить всі народи і тільки в кожнім своєрідно проявляється»1.
•ряммнвнммнтншмш Мистецтво єдине, його рух у глибину і ширину
БойукМ. Думки про мис- єдиний. Воно, як і сама природа, дароване люди-
тентво // Живописна Украї- ні вічністю, щоб у певний час і за конкретних іс-
на. —1992. № 1-2. — торично та етнічно зумовлених обставин виявити
' ' себе щоразу по-особливому. Мистецтво всеза-

гальне і водночас всеєдине як цілісність, відокремлені ланки його ма­ють зв'язок не тільки спостережуваний зовні, а й глибинно прихова­ний, що ґрунтується на законі спільності безконечного, багатства то­нів, барв і звуків, національне видобутих кожним народом. Починаючи нову епоху в пошуках шляхів, стверджує М. Бойчук, митець повинен у художній спадщині всіх віків і всіх народів відшукувати дос­коналі твори, осягати їх, аналізувати, тобто уподібнюватися музикан­тові, що «програє» музичні твори минувшини.

Виміри вселюдського в художньому самоосмисленні доволі різні, і якщо спробувати їх систематизувати, то перед нами постане картина з більш чи менш окресленими ознаками універсальності. Потрібно пе­редусім зазначити, що вселюдське в мистецтві за своїм змістом має об'єктивний характер і ґрунтується на всезагальності об'єктивного іс­торичного процесу.

З урахуванням етнічних чи національних особливостей мистецтво розви­валось у загальнолюдському масштабі, маючи дивовижну подібність у своєму пластичному динамізмі, своєрідній абстрагованості умовно ри­туальних значущостей і синкретизму. Будь-який з історичних періо­дів ніс у собі те спільне, що могло визначити домінантність змісту й форми. Вплив християнізації і писемності, «переселення народів», ко­чові міграційні штурми, завойовницькі рейди вглиб чужих країв пос­тійно руйнували етнічно чисті спільноти як у культурі загалом, так і в

 

мистецтві. Україна в своєму національному самовизначенні та етніч­ній консолідації залишалася значною мірою тією відкритою систе­мою, де формувалися на перехресті цивілізацій і відроджених історій саме ті властивості, які дали змогу зберегти й розвинути етнічну само­бутність і водночас увійти в загальносвітовий ренесансний процес.

Чому так рішуче висувається теза про етнонаціональні традиції' як живий імпульс мистецтва? Увесь процес існування етнонаціонального в мис­тецтві реалізує себе в прагненнях і меті художника як особистості. Тут діє об'єктивний закон мистецтва, звернений до народних джерел, ут­вореної системи символів, знаків метафоричної будови мислення, ін-тонаційності в найтонших виявах душі народу. Мистецтво живиться духом народної культури. В самій природі його закладена здатність в загальній системі культури перетворювати етичні сторони пізнання світу на естетичні, одиничне — на загальне, національне — на загаль­нолюдське.

Етнічне, національне та загальнолюдське в мистецтві співвідносяться між собою і в тому, як використовуються художньо-мовні засоби. Адже кожне нове художнє відкриття, для того щоб стати справжнім надбан­ням, має виявитися саме тим, яке несе в собі істотний елемент загаль­нолюдського. В мистецтві є закони, вихід за які порушує саму його сутність і структуру. Навіть загальна технологія побудови твору, маю­чи абстраговані спільні властивості, може використовуватися творцем чітко вираженими етнічною і національною ознаками щодо змісту, стильових особливостей, традицій світосприймання культурних цін­ностей. Зароджуючись на власній етнічно-базисній основі, мистецтво як єдине і цілісне явище у структурі духовного поступу людства зав­жди зазнавало впливу міжетнічних зв'язків і міграційного руху. В сво­їй прагенетичній передумові, еволюційності розвитку художньо-мета­форичного світосприймання мистецтво зберігає в собі елемент за­гальнолюдського.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 109; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.203.18.65 (0.009 с.)