Мистецтво, приречене на іронію

Вище вже йшла мова про те, що новий стиль в його найзагальнішому вигляді характеризується тенденцією до знищення «людських, надто людських» елементів і до збереження тільки суто художніх. Здається, що ця тенденція демонструє надзвичайне захоплення мистецтвом. Але поглянувши з іншої точки зору, ми з подивом помічаємо протилежне - пересичення мистецтвом або нехтування ним. Протиріччя очевидне, тож важливо його підкреслити. Воно, безперечно, має свідчити, що у сучасного мистецтва - двоїста природа. Це й не дивно, бо такими були всі великі явища останніх років. Досить проаналізувати в них таку саму внутрішню двоїстість.

Втім, це протиріччя між любов'ю й ненавистю до одного й того ж предмета безумовно виглядатиме меншим після уважнішого вивчення сучасних мистецьких творів.

Першим наслідком цього відступу мистецтва стало те, що воно цілком позбулося патетики. Мистецтво, перевантажене «гуманністю», було не легшим від життя. Мистецтво було справою дуже серйозною, майже святинею. Часом воно прагнуло щонайменше порятувати рід людський - у Шопенгауера і Вагнера. Натомість сучасне натхнення - як це не дивно - незмінно іронічне. Жартівливість може мати різну тональність: може ставати грубою й доходити до відвертої клоунади, може бути легким іронічним підморгуванням; але вона завжди присутня. Справа не в тім, що зміст твору комічний (це якраз означало б повернення до форм «гуманного» стилю), а в тім, що хоч би яким був зміст, мистецтво жартує саме по собі. Прагнути до вигадки задля вигадки - це мета, яку можна ставити лише тоді, коли душа веселиться. Мистецтво цінують, бо визнають у ньому гру. Тим-то серйозним людям з традиційним смаком важко розуміти роботи молодих. Вони вважають, що сучасна музика й живопис - то чистісінький «фарс» у негативному значенні слова, вони відкидають навіть думку про якусь там мету й чесноту сучасного мистецтва. Воно було б «фарсом» у негативному значенні, якби сучасний художник намагався змагатись з «серйозним» мистецтвом минулого, і про [267] якусь картину кубістів судили б з таким самим релігійним захватом, як про скульптуру Мікеланджело. Але сучасний митець запрошує нас поглянути на мистецтво як на жарт, побачити в ньому глузування над самим собою. Замість того щоб висміювати людей або речі - без жертви-бо нема комедії,- нове мистецтво бере на кпини саме мистецтво.

І не треба обурюватися, почувши таке. Ніколи ще мистецтво не виявляло свого магічного дару так очевидно, як у цьому глумі над собою. Завдяки самовбивчому жестові воно залишається мистецтвом, і цей чудесний спосіб - його порятунок і тріумф.

Я дуже сумніваюся, що сучасну молоду людину можна зацікавити віршем, картиною або музичним твором, не присмаченими дещицею іронії. В кожному разі таке ставлення до мистецтва не є новою ідеєю чи теорією. На початку XIX століття група німецьких романтиків під проводом братів Шлегелів проголосила іронію найголовнішою естетичною категорією з причин, які збігаються з новим прагненням мистецтва. Мистецтво не має права на існування, якщо обмежується відтворенням реальності, безглуздо її копіюючи. Його місія - створювати уявні світи. Досягти цього можна єдиним шляхом: через заперечення нашої реальності, вивищуючись у такий спосіб над нею. Бути митцем означає не сприймати наповажне серйозну людину, якою ти є, коли ти - не митець.

Зрозуміло, що неуникна іронічність надає новому мистецтву одноманітності, яка викликає роздратування навіть у найнезворушливої людини. Проте за її допомогою згладжується протиріччя між любов'ю та ненавистю, про яке я згадував. Мистецтво як серйозне заняття відкидається; люблять переможне мистецтво фарсу, яке сміється з усього, включаючи й мистецтво, подібно до того, як у системі дзеркал, що безконечно відбивають одне одного, жодне зображення не є останнім, усе - глум, усе - чисті образи.

 

БЕЗРЕЗУЛЬТАТНІСТЬ МИСТЕЦТВА

Все, сказане вище про молоде мистецтво, тепер узагальнимо в його найглибшій і найсерйознішій властивості, найдивовижнішій рисі нової естетичної чутливості, [268] яка потребує обережного підходу. Цю особливість дуже складно висловити, бо важко знайти відповідні формулювання.

Для молодого покоління мистецтво - несерйозне заняття. Щойно написане, це речення вже лякає мене, бо ж я добре розумію, скільки різних значень воно може мати. Річ не в тому, що для кожної сучасної людини мистецтво не важливе або менш важливе, ніж для попередніх поколінь. Річ у тому, що сам митець ставиться до нього як до справи безрезультатної. Не те щоб його мало цікавили власні твори й професія, але вони цікавлять його тільки тому, що не мають великого практичного значення. Аби краще це зрозуміти, порівняймо роль мистецтва сьогодні з тим, що воно робило тридцять років тому і взагалі протягом минулого століття. Поезія і музика були діяльністю величезного масштабу; від них чекали щонайменше спасіння людства на руїнах релігії та неуникного релятивізму науки. Мистецтво мало велике значення з двох причин: через предмет зображення, який торкався найсерйозніших проблем людства, і саме по собі, як заняття, що допомагає людям виправдати власне існування й наділяє гідністю. О, треба було бачити, який урочистий вигляд мав великий поет або музичний геній перед публікою - вигляд пророка, засновника релігії, величну поставу державного діяча, відповідального за долю світу.

Гадаю, сучасний митець був би приголомшений, якби на нього поклали подібну місію і він мусив би у своїх творах говорити про речі такого масштабу. Художній об'єкт для нього починається там, де атмосфера втрачає серйозність, і все, вільне від формальних пут, починає легенько порушатися. Цей вічний пірует для нього - справжній доказ існування муз. Якщо йому доводиться казати, що мистецтво рятує людину, то тільки тому, що воно рятує її від серйозності життя, відроджує для несподіваного хлоп'яцтва. Символ мистецтва знову вбачається в магічній флейті Пана, яка примушує молодих козенят басувати на узліссі.

Все сучасне мистецтво стає зрозумілим і по-своєму величним, коли його трактувати як спробу вдихнути життя у старий світ. Інші стилі змушують сприймати себе в зв'язку з драматичними соціальними або політичними рухами, глибинними релігійними й філософськими [269] течіями. Новий стиль, навпаки, претендує лише на те, щоб його пов'язали з перемогою спорту і гри. Він за природою має таке саме ігрове походження.

Протягом кількох останніх років ми спостерігаємо зростаюче захоплення спортом, який заполонив усі газетні шпальти, позбавивши будь-якої надії серйозні теми. Культ тіла - безпомилковий симптом повернення до юності, бо тільки молоде тіло гнучке й красиве. Натомість культ розуму вказує на готовність до старості, бо розум досягає повноти, тільки коли тіло починає занепадати. Тріумф спорту означає перемогу цінностей юності над цінностями віку. У цьому зв'язку показовий є успіх кіно - мистецтва переважно тілесного.

Серед людей мого покоління стиль поведінки старших мав велику вагу. Юнаки так палко прагнули подорослішати, що імітували стомлену ходу старих. Сьогодні хлопчики й дівчатка намагаються подовжити дитинство, а юнаки і дівчата - зберегти й підкреслити юність. Безперечно, Європа вступає в еру юнацтва.

Це не повинно дивувати. Історія рухається за законами біологічних ритмів. На їхні максимальні коливання можуть вплинути не другорядні причини, а тільки фундаментальні фактори, первісні сили космічного характеру. Обличчя часу також значною мірою визначають головні і навіть полярні ознаки, притаманні живому організмові,- стать і вік. Справді, легко помітити, що історія ритмічно коливається від одного полюса до іншого, дозволяючи в якісь епохи домінувати чоловічим якостям, у інші - жіночим, часом звеличуючи хлоп'яцьку поведінку юнака, а часом - дозрілість і похилий вік.

Тип поведінки, який охоплює всі сторони сучасного європейського життя, проголошує час чоловіків і молодості. Жінка і літня людина мусять тимчасово передати керму життя чоловікам, тому не дивно, що світ дедалі втрачає свою формальність.

Всі особливості сучасного мистецтва можна, підсумувавши, описати як заперечення власної значущості, що полягає передусім у тому, що мистецтво змінило місце в ієрархії людських занять та інтересів. Ці людські справи можна уявити у вигляді низки концентричних кіл, що їхні радіуси дорівнюють відстані від центру нашого життя, точки його найвищої активності. [270] Всі діла - життєві й культурні - обертаються на різних орбітах, більшою або меншою мірою віддалених від центру системи. Я сказав би, що раніше мистецтво перебувало - як наука і політика - дуже близько до вісі натхнення, основи нашої особистості, а тепер змістилося на периферію. Воно не загубило жодного зі своїх зовнішніх атрибутів, але стало справою віддаленою, менш серйозною, другорядною.

Прагнення до чистого мистецтва - не зарозумілість, як звичайно гадають, а навпаки, велика скромність. Звільнившись від людських почуттів, мистецтво стало заняттям, позбавленим серйозних наслідків - просто мистецтвом, без претензій.

 

ПІДСУМОК

Ізіда багатоіменна, Ізіда - богиня з десятьма тисячами імен,- так звали єгиптяни свою богиню. Саме такою, до певної міри, є вся реальність. її складники та провини незліченні. Тож чи не є занадто нескромними спроби визначити якимись назвами навіть найнезначнішу річ? Було б разючою випадковістю, якби ознаки явища, виділені нами з їх безлічі, виявились головними. Неточність збільшується, коли йдеться про явище, яке щойно виникає, лише розпочинає свій шлях у просторі.

Цілком можливо, що моє есе, спроба проаналізувати сучасне мистецтво, рясніє помилками. Після того як я скінчив його у такому вигляді, в мені жевріє сподівання, що слідом за цим дослідженням з'являться інші, правдивіші. З'явиться можливість вибирати з-поміж десяти тисяч імен.

Але якби хтось спробував виправити мою помилку, - вказавши на якусь одну рису, не включену до аналізу, він би просто подвоїв цю помилку. Зазвичай митці однобоко судять про свої твори, не віддаляючись від них на достатню відстань, щоб розглянути зусібіч. Безперечно, найкраще було б сформулювати це так: якийсь цілісний, гармонійний поворот охоплює величезну кількість різних фактів - подібно до того, як ткацький верстат одним порухом сполучає тисячу ниток. [271]

Мною керувало виключно бажання зрозуміти, а не роздратування або захват з приводу нового мистецтва. Я спробував знайти суть нових цілей мистецтва, і це, звісно, передбачає ставлення досить доброзичливе. Та й хіба можливо по-іншому підходити до якоїсь теми, щоб охопити її зусібіч?

Хтось скаже, можливо, що нове мистецтво поки що не зробило нічого путящого; я схильний до такої ж думки. З творів молодих художників я запропонував видобути головну мету, не цікавлячись тим, як вона реалізується. Хтозна, що вийде з цього стилю, який лише народжується! Завдання, яке він собі ставить, величезне: він хоче творити з нічого. Пізніше, я гадаю, він задовольниться меншим і досягне більшого.

Та хоч би які були його помилки, є одна безумовна перевага у цьому новому становищі митця: брак шляху назад. Усі заперечення, висловлені з приводу джерел натхнення нових митців, обґрунтовані; і все ж вони не дають підстав їх засуджувати. До заперечень і сумнівів потрібно додати дещо інше: запропонувати інший шлях для мистецтва, який не був би ані дегуманізацією, ані поверненням до зужитих і пройдених шляхів.

Неважко проголосити, що творити завжди можна всередині традиції. Але ця заспокійлива фраза нічого не дає митцеві, який з пензлем або пером у руці чекає осяйного натхнення.