Історична типолопя мистецтва

Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, яка започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується вона й понині, коли поряд з живописом і музикою, театром і архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змінювалися протягом тисячоліть художня творчість і естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодостатнім? Що мається на увазі, коли йдеться про історичність змін мистецтва?

Сьогодні вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його розвою не збігаються із загальним розвитком суспільства, причому це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробничого процесу в цілому. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма, зразок.

Ось чому автоматично переносити на історію мистецтва традиційні уявлення про рух по висхідній, так само як і спроби пояснювати нерівномірність художнього розвитку метаморфозами самого мистецтва — справа більш ніж сумнівна, а отже, безперспективна.

Конкретно-історична форма суспільної практики, що грунтується насамперед на певному типі суспільного виробництва, породжує специфічний естетичний досвід, який детермінується певною сферою опанованого людиною буття. Зрозуміло, отже, що на ранніх етапах людського розвитку, коли основні зусилля людини були спрямовані на упорядковування зовнішнього світу та усвідомлення специфіки людського життя, художні форми ми шукаємо і знаходимо у тих сферах, які пов'язані з виробництвом утилітарних предметів, створенням соціального простору та усвідомленням соціального часу. Прикладне мистецтво, архітектура і міфологія якраз і є тими художніми формами, що опосередковують конкретно-історичний та естетичний досвід. Позитивні зрушення в загальному соціально-економічному становищі суспільства, розвиток науки роблять доступним і необхідним дедалі активніше оволодівати внутрішнім світом людини, заглиблюватись у її соціальні відносини. І саме це стимулює появу літератури, живопису, музики. Завдяки естетичному досвідові мистецтво час від часу відкриває нові сфери, які вимагають поряд з практичним естетичного та художнього опанування. Розвиток мистецтва полягає саме у безперервному відкритті нових сфер досвіду і нових структур їх художнього опанування.

Такий взаємозв'язок усіх елементів суспільно-історичної практики й естетичного досвіду суспільства дає можливість поділяти історію мистецтва у відповідності з історичними епохами, які пройшло людство. Правомірність таких понять, як «мистецтво первісної людини», що за тривалістю охоплює майже три чверті історії людства, обумовлена насамперед характером матеріального виробництва, яке не виходить за межі збирання і полювання. Самий зміст практики і досвіду людини на ранніх етапах історії визначив і характер художньої діяльності, яку зараховують до історії мистецтва з великими застереженнями. Епоха варварства, коли людство здійснювало перехід від збирання і полювання до продуктивного господарювання, часу формування моногамної сім'ї та перших політичних організацій суспільства, характеризується принциповими завоюваннями, які зумовили перехід до цивілізації. Ф. Енгельс з цього приводу пише: «Вдосконалені залізні знаряддя, ковальський міх, ручний млин, гончарний круг, виготовлення олії і виноробство, розвиток обробки металу, що переходить у художнє ремесло, повозки і бойова колісниця, побудова суден з колод і дощок, зачатки архітектури як мистецтва, міста, обнесені довкола зубчатими стінами з баштами, гомерівський епос і вся міфологія — ось головна спадщина, яку греки перенесли з варварства в цивілізацію» '.

Зазначимо, що залучення цих періодів людської історії до історії мистецтва — досягнення мистецтвознавства і естетики останнього століття. Вивчення реліктових суспільств, яке проводять етнографи, результати археологічних досліджень, досягнення антропологів дали змогу реконструювати генезис естетичної і художньої діяльності людини, виявити закладені в самій природі цієї діяльності можливості, які реалізувалися на пізніших етапах цивілізації.

Історія мистецтва, якою її сформувала у XVIII ст. європейська наука, починала відлік з грецького та римського античних мистецтв як найдавніших з відомих людству. Батько історії мистецтва Вінкельман, створивши «Історію мистецтва стародавності» (1764 p.), заклав у своєму творі ідею розуміння мистецтва як суспільної діяльності великого значення, як вираження глибинних і найсуттєвіших поривань народу. Водночас Вінкельман з презирством поставився до мистецтва Стародавнього Сходу, західноєвропейського середньовіччя, народів інших регіонів, яке не відповідало ідеалу античного мистецтва.

Виступивши проти крайностей естетичних ідеалів Він-кельмана, німецькі романтики Тік, Вакенродер, брати Шлегель та інші підняли на щит мистецтво народів, що лишилися поза «Історією» Вінкельмана. Із захопленням говорили вони про таємниче і величне мистецтво Стародавнього Сходу, а також західноєвропейського середньовіччя. Велику повагу Вінкельмана до світла розуму в мистецтві античності романтики доповнили ствердженням величі людських емоцій, почуттів, пристрастей.

Та вже згодом глибоке вивчення античного мистецтва виявило зв'язок його з мистецтвом східних народів — носіїв більш древньої цивілізації. Саме вона справила

Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави // Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 21. С 33.

великий вплив на античні культури Греції і Риму, а отже, на всю європейську цивілізацію. Це було мистецтво Шумера і Аккада, Стародавнього Єгипту, Вавілону, Ассирії та інших народів, що населяли територію Малої Азії і розвивались на приблизно однотипних економічних і культурних засадах, мали загальні риси культури і були пов'язані між собою не тільки війнами і взаємними завоюваннями, а й культурними, господарськими обмінами та запозиченнями. Ширше і детальніше знайомство зі спадщиною цього світу формувало уявлення про самобутність і певну історичну визначеність художньої діяльності тих народів, надавало право історикам мистецтва виділити мистецтво Стародавнього Сходу у самостійне за якістю культурно-художнє утворення. Вже такі послідовники Вінкельмана, як Гердер, Шиллер, Вільгельм Гумбольт, Гельдерлін та Гегель, починали загальну історію мистецтва саме з мистецтва Стародавнього Сходу.

Що ж до історії європейського мистецтва, то воно вже більш-менш тісно пов'язувалося з визначеними на той час основними культурно-історичними епохами — середньовіччям, Відродженням і Новим часом. Причому і мистецтво середньовіччя, і мистецтво Відродження завдяки стильовій єдності, незначній внутрішній диференційованості і досі вивчаються як цілісні художні феномени.

Мистецтво ж Нового часу — періоду, що збігається з розвитком та формуванням капіталістичної економічної формації і в більш широкому плані європейської цивілізації, характеризується складним внутрішнім диференціюванням, а отже, іншими принципами історичної періодизації. Бароко і класицизм, сентименталізм і романтизм, класичний і критичний реалізм — історичні форми мистецтва так званої буржуазної доби до її кризи на рубежі XIX—XX століть. Характеризуються вони як виразники певних духовних рухів та принципів художнього відображення дійсності, концепції людини і культури, яка лежить в основі світогляду художника — виразника суспільних духовних потягів свого часу. І якщо названі художні течії спочатку змінюють одна одну за часом, то починаючи з другої половини XIX ст. ми стикаємося з особливою ситуацією, коли одночасно існує значна кількість художніх напрямів і течій як споріднених між собою, так і принципово протилежних: реалізм і натуралізм, так званий соціалістичний реалізм і модерністські течії — абстракціонізм, футуризм, експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм тощо.

Отже, історична типологія мистецтва використовує цілий ряд понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу: художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній

стиль.

Художня епоха — визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основі якої лежить певний спосіб виробництва, шо вказує на цілісність матеріальної і духовної ¦практики.

Художній напрям або течія — визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, пов'язаного з певним напрямом суспільного духовного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини.

Художній метод — історично обумовлений спосіб створення художніх творів, побудований на певній системі принципів і прийомів відбору та узагальнення життєвого матеріалу, оцінки його з позицій естетичного ідеалу.

Художній стиль — стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду.

Що стосується закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства.

Художня спадкоємність — це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, яка забезпечує збереження- художніх досягнень, розвиток змісту і розширення сфери мистецтва. Саме вона, спадкоємність, забезпечує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має більш широкий простір для творчості. Та й сама історія мистецтва була б неможливою, якби між старим і новим у мистецтві не було загального. Спадкоємність як тип зв'язку між старим і новим характеризується тим, що в ній кожен новий вияв у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, а вступає з ним у діалог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника.

Художня традиція — закріплена в художньому досвіді, свідомості єдність художнього змісту і форми, яка забезпечує адекватне художньому втіленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, бо гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.

Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчості щодо засвоєння традиції, звернення до якої може носити різний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтворення традиції), творчого розвитку (неможливого без справжнього новаторства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (псевдоноваторство).

Художнє новаторство — тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладаються співмірність та співзвучність часові, здатність знайти і здійснити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповідні зображально-виразні засоби. Новаторство в кінцевому підсумку виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється лише у порівнянні з високими її зразками і набутками, підтверджуючи тим самим життєздатність і плодотворність зв'язку поколінь. Додамо також, що новаторство найбільш полемічних методів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщо воно справжнє— то це в ім'я більш глибоких шарів тієї ж традиції.

Співвідношення між традицією і новаторством, а отже, і характер спадкоємності є досить гнучкими і в різні історичні періоди в різних типах культури ця взаємодія здійснюється специфічно. Будь-яка конкретна історична ситуація щоразу вимагає спеціального дослідження.

Ознайомившись з типологією художнього розвою мистецтва та основними закономірностями історичного розвитку взагалі, зробимо спробу розібратися у причинах найсуттєвіших змін, що відбувалися в історії художньої діяльності.