Естетика як самостійна наука

В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце: в 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен (1714—1762 pp.). Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естаноме, естесі, Баумгартен увів новий термін — естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.

Поява потреби виділення у самостійну науку певних уявлень, знань, ідей, пов'язаних з емоційним, чуттєвим, ціннісним ставленням людини до дійсності, до природи, суспільства, до мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії і традиційних мистецтвознавчих уявлень. О. Баумгартен, як філософ, стверджував, що гносеологія має дві форми пізнання — естетику і логіку. Перша пов'язана з «нижчим>. тобто чуттєвим пізнанням, а друга — з вищим, тобто інтелектуальним, Логіка вивчає судження розуму і веде до пізнання істини. Естетика ж повязана із судженням смаку і пізнає прекрасне, Поняття прекрасного широко використовується О. Баум-гартеном, однак предмет естетики він не визначив через ідею прекрасного (така тенденція виявилася пізніше, зокрема в позиціях Г.-В.-Ф. Гегеля та М. Г. Чернишевсько-го). Баумгартен визначив предмет естетики через поняття досконале: «...Естетика — це наука про досконале в світі явищ, про досконалість чуттєвого пізнання й удосконалення смаку» 3.

Коли Баумгартен наголосив на терміні досконале, то виявилось, що це поняття вже було об'єктом теоретичного інтересу в естетиці минулого. Так, у праці «Метафізика» Аристотель ототожнює досконале з прекрасним — останнє визначається філософом як позитивне досконале. У східних культурах теж простежується тяжіння до ототожнення досконалого й естетичного. Арабський філософ середньовіччя Ал-Газалі, наприклад, стверджував: «...Краса предмета, його привабливість полягає в існуванні всього досконалого або того, що йому відповідає. Краса кожного предмета—у відповідності його виду досконалості» 4.

І все ж треба віддати належне Баумгартену за відродження в теоретичному обігові такого цікавого поняття, як досконале. Більше того, він поділив естетику на два рівні — теоретичну і практичну. Перша мала займатися проблемою краси, специфікою чуттєвого сприймання дійс-ності, а друга безпосередньо пов'язувалася з проблемами розвитку мистецтва. В концепції Баумгартена, таким чином, відбувся поділ предмета науки на дві частини: одна тяжіє до філософського знання, а друга — до мистецтвознавства. Ця тенденція закріпилася настільки, що існує й понині, змушуючи нас сьогодні ставити питання про двопредметність естетичної науки. А це, у свою чергу, є свідченням як теоретичної, так і структурної складності предмета естетики.

Отже, виявившись у глибокій давнині, зв'язок естетичного з мистецтвом залишився назавжди. У першій половині XIX ст- з'явилося поняття «філософія мистецтва»

3 Baumgarten A. G. Theoretisehe Astetik. Hamburg, 1983. P. 10.

4 Абу Хамид Ал-Газали. Воскрешение наук о вере. М., 1980. С- 235.

(Гегель), яке засвідчило можливість осягнути мистецтво не лише як систему окремих видів зі своєю історією і теорією, а як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі і завдання творчої діяльності художньо обдарованої людини — митця. Ця людина не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а виступає своєрідною моделлю тих високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися кожна, так би мовити, звичайна людина. Творча діяльність митця — це процес свідомої реалізації естетичного, усвідомлене створення естетичної цінності. Якщо у будь-якій іншій сфері людської діяльності естетичне може реалізуватися стихійно, неусвідомлено, то в мистецтві однією з найважливіших функцій і є функція естетичного. Тому можна вважати мистецтво вищою, свідомо створеною сферою естетичного.

Теоретичні погляди О. Баумгартена формувалися в той час, коли естетичне знання як складова частина філософії вже мало довгу і непросту історію. Це і епоха середньовіччя, в умовах якої написані твори Августина «Сповідь», «Про музику», «Про порядок»; і епоха Відродження, яка дала світові естетичну спадщину Леонардо да Вінчі, Альбрехта Дюрера, Лоренцо Валла, Піко делла Мірандола; і класицизм, основні методологічні принципи якого знайшли послідовне висвітлення в «Поетичному мистецтві» Ніколи Буало. Сучасниками Баумгартена були видатні естетики і теоретики мистецтва Іоганн Вінкельман та Готхольд Ефраім Лессінг.

Отже, введення Баумгартеном терміна естетика, а по тому і фіксація певної галузі наукових знань, спиралося на значний історико-теоретичний досвід і закріплювало за наукою естетикою її предмет — закономірності чуттєвого пізнання і художньої творчості.

Важливим етапом у розробці проблеми предмета естетики став період розвитку німецької класичної філософії. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель.

Іммануїл Кант (1724—1804 pp.) переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство «може бути ідеалом досконалості» 5. Отже, знову поняття досконалість висувається як важлива координата формування гармонії, ідеалу.

Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814 pp.) у розумінні естетики тяжів до ідеї зведення предмета цієї науки до

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964. Т. 5. С. 237.

теорії мистецтва. Розглядаючи специфіку мистецтва у порівнянні з наукою і мораллю, він вважав, шо саме мистецтво сприяє становленню цілісної людини. Ця думка стимулювала інтерес Фіхте до проблеми художньої геніальності

Особливої ж уваги заслуговує філософсько-естетична позиція Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллшга (1775— 1854 pp.). зокрема прочитані ним в Ієні та Вюицбурзі лекції з філософії мистецтва, в яких аргументується думка про художню творчість та естетичне споглядання як вищі ступені розвитку абсолюту. Шеллінгу виявився близьким романтико-ірраціональний погляд на світ, який дає право говорити про цього філософа як про спадкоємця ієнських романтиків, зокрема Ф. ІІІлегеля і Новаліса

Зміни у поглядах їііеллінга пов'язані з 1814—1817 pp., коли поступове зближення філософа з теософськими, релігійно-містичними спрямуваннями почало раптом зміцнюватися. Ще 1803 р. у праці «Філософія і релігія» Шеллінг визначив абсолют як Бога, як безкінечну першооснову. На початку 40-х років він вже виступив як виразник аристократично-клерікальних кіл Німеччини, як свідомий пропагандист містико-теософських ідей.

Підкреслюючи складність, неоднозначність і суперечливість суджень Шеллінга, не можна не визнати силу їх впливу на світорозуміння інтелігенції Європи у другій половині XIX ст., а також і в умовах XX ст. Відбиток шеллінгіанства знаходимо у філософських концепціях Гегеля і Фейербаха, Шопенгауера і Фрейда, Кьоркегора і Бергсона. Широку дискусію окремі положення Шеллінга викликали на Штутгартському гегелівському конгресі в травні 1975 р. Можна приєднатися до думки, що «лінія висхідного філософського руху пройшла повз пізнього Шеллінга через Гегеля до його учнів — гегельянців, а далі — до його матеріалістичних критиків. Але без об'єктивної діалектики природного буття у раннього Шеллінга не було б настільки широко відпрацьованого об'єк-гивно-діалектичного вчення Гегеля» 6.

Принципово нову спрямованість естетичні проблеми отримують в теоретичній спадщині Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770—1831 pp.). У вступі до лекцій з естетики Гегель зазначив, що предметом цієї науки має бути «царство прекрасного», яке інтерпретується ним як

еНарский И. С. Западно-европейская философия XIX века. М., 1976. С. 239.

«сфера.мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості». Слід пам'ятати, що Гегель взагалі негативно ставився до терміна естетика і вважав за доцільне замінити його терміном філософія мистецтва або філософія художньої творчості. Гегель ввів у визначення предмета естетики поняття прекрасне, яке в його ж концепції обмежувалося мистецтвом. Отже, зв'язок предмета естетики з «царством прекрасного» звужував саму науку, замикав її лише на ті проблеми, які можна було ототожнити з поняттям прекрасного. Безпосередній зв'язок лише з проблемами мистецтва відсікав від предмета естетики все, що знаходилося поза мистецтвом.

Гегелівську ідею зв'язку естетики і прекрасного розвинув у своїх теоретичних пошуках М. Г. Чернишевський (1828—1889 pp.). Визначаючи предмет естетики через поняття прекрасного, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується при спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, авторитет М. Чернишевського закріпив на російському грунті розуміння естетики через ідею прекрасного.

На межі XIX і XX ст. значний інтерес викликала позиція К- Маркса щодо естетичної науки. Пізніше, після жовтневих подій 1917 p., марксистська позиція обумовлювала розвиток радянської естетичної науки і, звичайно ж, була беззастережно прийнята в багатьох країнах Європи й Азії, які мали соціалістичну орієнтацію.

У теоретичних працях «Економічно-філософські рукописи 1844 року» та «Німецька ідеологія» К. Маркс, досліджуючи процес становлення людини як соціального суб'єкта, значну увагу приділив аналізові механізму формування її особистісного ставлення до дійсності. При цьому звертає на себе увагу та роль, яка відводиться створеному предметному світові як «реальній» природі людини, де відбувається її життєдіяльність. К. Маркс вказував на нерозривний взаємозв'язок створеного трудовою діяльністю предметного світу і особливих характеристик самої людини. Перетворюючи природу відповідно до своїх потреб, людина змінює і себе, в ході практики «напрацьовує» такі здібності, таке ставлення, до навколишнього світу, які дають змогу їй творити «за законами краси». Матеріально-духовний світ, в якому живе і діє людина, є відображенням її сутнісних сил. Водночас світ матеріальних і культурних цінностей, створених поперед німи поколіннями, виступає основою для діяльності наступних поколінь.

Людина, як відомо, є чуттєвою істотою і її взаємодія зі світом здійснюється передусім завдяки чуттєвому спілкуванню. Разом з тим слід підкреслити, що здатність до чуттєвого сприймання світу забезпечується не простим фактом наявності у людини почуттів, а формуванням такої здатності в самому акті чуттєвого споглядання, яка стимулює до розпредмечування суспільного смислу предмета чи явища. Такий розвиток в людині специфічного потенціалу чуттєвості Маркс визначав як перетворення людського почуття в так зване теоретичне почуття. Людина в своєму індивідуальному розвиткові, поведінці, діяльності спирається, по суті, на досвід попередніх поколінь, закріплений у формах культури. Маркс виділяє соціальну, практичну природу людського чуттєвого ставлення до дійсності і вважає, що створення п'яти зовнішніх почуттів — це робота всієї попередньої історії. У межах марксистської філософської концепції наука естетика визначається як така, що вивчає природу, функції, загальні закони і закономірності естетичної діяльності людини та суспільства. Таке визначення естетики не виключає з предмета науки мистецтво, адже воно є специфічною формою естетичної діяльності.