Становлення і розвиток художніх здібностей людини

Визначаючи естетичний потенціал художньої творчості, слід враховувати, що жодна сфера людської діяльності не має такої глибини емоційного впливу на людину, як

Варналис К- Эстетика — критика. М., 1961. С. І06—107.

мистецтво, що за кожним визначним твором постає яскрава і самобутня особа митця, розумом, почуттям, волею якого створене все те прекрасне, над чим безсилий час. У зв'язку з цим особливої теоретичної уваги заслуговує аналіз внутрішніх психологічних особливостей індивіда, які розвиваються у динаміці: задатки, здібності, обдарованість, талановитість, геніальність.

Задатки — це вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку. Вони становлять основу розвитку здібностей.

Здібності — це індивідуально-психологічні особливості конкретної людини, завдяки яким успішно виконується та чи інша продуктивна діяльність.

Обдарованість — це якісно своєрідне поєднання здібностей, що є запорукою успішного виконання конкретної діяльності.

Талановитість — це високий рівень розвитку здібностей, передусім спеціальних, тобто таких, які дають змогу успішно виконувати певну'діяльність: літературну, музичну, сценічну тощо. Поняття талант слід використовувати лише при аналізі професійної діяльності у мистецтві, а також вживати при оцінці принципово нових, позначених оригінальністю і самобутністю підходу художніх творів.

Геніальність.— це найвищий рівень розвитку здібностей, який визначає появу творів, що мають історичне значення в житті суспільства, засвідчують нову епоху в розвитку культури.

Що ж до проблеми художніх здібностей, то вона пов'язана з питанням природної обдарованості людини. Більше того, талант є безпосереднім результатом наявності певних нахилів до художньої діяльності. У 40-і роки відомий мистецтвознавець Б. Теплов запропонував тезу.-«Здібності — це задаток у розвитку» 12. Щоправда, пізніше він відмовився від цієї думки і дійшов висновку, що «природженими можуть бути лише анатомо-фізіологічні особливості, тобто задатки». Щодо здібностей, то вони не мають елемента природженості, а є завжди результатом розвитку.

Досить поширеною є концепція відомого психолога К- Платонова, який вважає, що «формулювання Б. М Теп-

12 Див-.- Теплов Б. М- Новые данные по изучению свойства нервной системы человека // Типологические особенности высшей нервной деятельности человека: Сб- М-, 1963.

лова «здібності — це задаток у розвитку» потребує не відмови від нього, а уточнення: під задатками треба розуміти природжені, але не обов'язкові спадкові передумови подальшого розвитку». Спираючись на досягнення психології, фізіології і філософії, К. Платонов переконливо доводить, що «чим складніша структура конкретної здібності, тим більше в неї набутого, умовно-рефлекторного». Проте значну роль відіграє і природжений фактор. «Заперечувати природженість деяких елементарних здібностей, а відповідно й елементів структур складних здібностей так само невірно, як і визнавати природженими (і тим більш спадковими) всі здібності». З огляду на таку постановку проблеми, Платонов гадає, що «задатки — це природжені передумови розвитку функціональних органів, а отже, і функціональних структур особи. Оскільки психічні риси в умовах діяльності повинні розглядатися як здібності, остільки задатки є природженими передумовами здібностей» 13.

На нашу думку, визначаючи існування природжених задатків, не слід переоцінювати їхньої ролі. Адже між задатками та виявленням хуложніх здібностей лежить довгий шлях розвитку людини. Природжений фактор ніколи не визначав таланту повністю. Водночас безперечним є й те, що за певних умов природжений фактор може стати чудовою основою для швидкого розвитку та удосконалення таланту.

Підкреслюючи роль і значення природженого фактора, ми розуміємо, що далеко не кожна людина, яка має певний природний хист, обов'язково повинна присвятити життя мистецтву. Але навряд чи людина, позбавлена природного нахилу до художньої творчості, може піднятися до рівня талановитого професійного митця. І взагалі, проблема існування й ролі природженого фактора потребує уваги та певного теоретичного загострення хоча б тому, що з нею пов'язана практика поступового виховання, формування художніх здібностей, художнього таланту.

Глибоке і всебічне пізнання законів творчості слід починати з вивчення розумового розвитку, причин і можливостей становлення художніх здібностей дитини. Історія мистецтва знає чимало прикладів, коли нахил до художньої діяльності виявлявся у дітей в перші роки життя. Так, Моцарт у віці чотирьох-п'яти років почав виконувати і створювати перші музичні твори. Залишила-

13 Платонов К- Проблемы способностей. М., 1972. С. 128.

ся цікава розповідь сучасника Моцарта, музиканта Анд-реаса Шахтнера 14, про унікальні здібності Моцарта-дити-ни. Шахтнер був свідком того, як чотирилітній Вольфганг запропонував батькові подивитися написаний ним концерт для клавіру. «Спочатку ми стали сміятися над цією нісенітницею,— згадував Шахтнер,— але потім батько почав уважно розглядати головне — ноти, композицію. Він довго стояв вражений, дивлячись на аркуш паперу. Нарешті дві сльози, сльози захоплення й радості, покотилися з його очей». Батько Моцарта і Шахтнер — обидва професійні музиканти — були вражені складністю запропонованої дитиною мелодії, її внутрішньою логікою, стрункістю.

Навіть припускаючи можливість деяких перебільшень у цих спогадах, слід, проте, визнати, що саме надзвичайно високий ступінь розвитку музичних здібностей у Моцарта-дитини зумовив своєрідність творчого процесу дорослого Моцарта-композитора. Від перших дитячих спроб через усе творче життя Моцарта складалася неповторна специфіка відображення в музиці емоційних переживань. Однак ранній прояв художньої обдарованості мав і свої негативні риси. Пізніше про творчість Моцарта почали складати легенди, намагаючись представити його як «легкого», «бездумного» композитора, який все створював з натхнення, інтуїтивно. Подібні тенденції в оцінці праці будь-якого художника ведуть до спрощень уявлень про творчий процес, звучать непереконливо і не розкривають найголовнішого — напруженої, складної творчої роботи, без якої неможлива поява справжнього мистецького витвору.

Дитяча обдарованість Моцарта — не поодиноке явище. До «геніальних» дітей належали Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, Канова і Байрон, Репін і Серов, Римсь-кий-Корсаков і Прокоф'єв... Прояв художніх здібностей у ранньому віці свідчить про існування природженого фактора і зумовлюється він фізичною організацією людини (наприклад, певним рівнем розвитку зорового чи слухового аналізатора). Водночас надзвичайно важливо, щоб дитина, в якої виявлено художній хист, мала можливість його розвивати, мала умови для формування художніх здібностей. Адже саме соціальні умови на основі природних даних формують художній талант.

Дитина потребує до себе уваги, зацікавленого ставлен-

14 Див.-. Шулер Д. Если бы Моцарт вел дневник... Будапешт, 1963.

ня. Більшість дітей володіють, так би мовити, «всеосяжною» талановитістю. Ще чітко не визначивши свого інтв' ресу в якомусь конкретному виді мистецтва, вони вражають нас своєрідністю сприймання предметів та явищ, їх олюдненням, усуненням граней між реальним і фантастичним. Надзвичайно важливо правильно спрямувати інтерес дитини, максимально використати всі переваги дитячого відношення до дійсності для побудови міцного фундаменту високохудожніх естетичних смаків і ідеалів, які стануть запорукою справжнього потягу до художньої культури і в зрілому віці.

Своєрідне розуміння ролі й значення дитячої обдарованості у становленні і змужнінні художнього таланту пропонує педагогічна система В. Сухомлинського. Видатний український педагог зумів переконливо продемонструвати внутрішній зв'язок між художньою обдарованістю дитини, її розумінням краси й утвердженням етичних принципів, розкриттям сил добра і зла. «...Необхідно зорати і засіяти насінням краси поле дитячої свідомості»,— говорив учений.

В. Сухомлинський радив викладачам поступово впливати на почуття, уяву, фантазію дітей. Треба, щоб невеличкий відтинок життя заграв перед дитиною всіма фарбами райдуги. Було б дуже добре, щоб кожний вихователь дитини ніколи не забував настанови В. Сухомлинського: «Ідіть у поле, у парк, пийте з джерела думки, і ця жива вода зробить ваших вихованців мудрими дослідниками, допитливими людьми і поетами. Я тисячу разів переконувався: без поетичного, емоційно-естетичного струму неможливий повноцінно розумовий розвиток дитини» 15.

«Музика — уява — фантазія — казка — творчість» —• це той шлях, по якому, за Сухомлинським, іде розвиток духовних сил дитини. Досвідчений педагог виховував звичайних, а не художньо обдарованих дітей. І звернення до емоційного світу сприймалося ним як сходинка у пробудженні розуму, свідомості, зацікавленого ставлення до праці. І не має принципового значення, чи став хто-не-будь з учнів Сухомлинського професійним митцем. Але не викликає сумнівів той факт, що поруч з таким педагогом діти не знали, що таке байдужість, черствість душі, міщанська обмеженість інтересів.

Тенденції, закладені В. О- Сухомлинським, знаходять плідне продовження у творчих експериментах українських

15 Сухомлинський В- Серце віддаю дітям К, J972- С. 39-386 педагогів 80—90-х років щодо розвитку художньо обдарованих дітей 16.

Більшість психологів і вихователів підкреслюють значення уяви і фантазії для розвитку художніх здібностей дитини. Своєрідну програму виховання художніх здібностей дитини запропонувала Міжнародна комісія з питань освіти, яка у 1971—1972 pp. вивчала стан освіти в масштабах усієї земної кулі. В доповіді комісії, зокрема, зазначалося, що «освіта здатна розвивати чи гальмувати творчість». Це залежить від того, як розуміти освіту: як механічну передачу досвіду і знань чи як пробудження уяви, фантазії дитини. Комісія наводить приклад позитивного досвіду роботи іспанського художника Рамона Санчо Міньяно, викладача малювання у середній школі. Він повністю відмовився від копіювання натури, не навчає дітей основам живопису, а рекомендує своїм учням малювати, звертаючись до своєї уяви. Учні Міньяно слухають музику (наприклад, твори Баха, Чайковського, Стра-винського), а потім намагаються «перекласти» музичні образи на мову фарб. Безумовно, тут є чимало цікавого і, найголовніше, спроба синтезу двох видів мистецтва — поєднання слухових і зорових вражень. Проте не слід забувати, що відмова від натури, від основ професійної майстерності ніколи не приведе дітей до опанування реалістичної методології. Наголос на самовираженні відкриває прямий шлях до суб'єктивізму. На жаль, метод іспанського вчителя знаходить чимало прихильників саме серед тих теоретиків, хто відстоює формалістичні принципи у мистецтві і твердить, що наслідування реальної дійсності може заглушити творчі нахили дитини.

Пробуджуючи фантазію, викликаючи до творчого існування образи уяви, в дитині необхідно виховувати і глибоке розуміння того, що кожен вид мистецтва — це професія, яка потребує глибоких знань, професійної культури, вимагає багаторічної школи майстерності. І без знання законів живопису, без нотної азбуки, без досвіду фантазія та уява даватимуть свої плоди лише до певного часу.

Талановитість дітей — це завжди іспит на зрілість для їхніх батьків та вчителів, це велика відповідальність дорослих за зростання, утвердження таланту, за становлення гармонійної, всебічно розвиненої особистості,

Віддаючи належне природженому фактору у станов-

16 Див/. Талановита особистість, сім'я, школа, держава // Тези міжнар. наук.-практ. конф. К., 1994.

ленні художніх здібностей, підкреслюючи переваги раннього прояву нахилів до творчості, дитячу обдарованість все ж не слід переоцінювати. Цього не бажано робити не тільки за педагогічних міркувань. Хоча й ця обставина відіграє не останню роль. На жаль, у житті можна спостерігати прикрі випадки, до яких призводив навішений на дитину ярлик «вундеркінда». Але справа і в іншому. Не слід забувати, що дитяча обдарованість ніколи не виходить за межі дитячого світосприймання та світорозуміння. Між «геніальною» дитиною і талановитим митцем лежать довгі роки опанування професії, вироблення свідомого ставлення до життя й творчості, усвідомлення своєї суспільної сутності і свого громадського покликання. Мине тривалий час, перш ніж на основі природженого фактора почне складатися художня здібність митця і формуватися художній талант — специфічна здатність людини до художньо-образного відтворення навколишньої дійсності, до творчої роботи в певному виді мистецтва. Вчені справедливо підкреслюють, що талант — це не тільки психологічне, а й соціальне явище,

Задатки, як природжені передумови здібностей, можуть виявитися і в зрілому віці. І не тільки виявитися, а й розвинутися до рівня таланту. У зрілому віці розвинувся талант І. Крилова і Поля Гогена, В. Шишкова і М. Врубеля, С. Аксакова і С. Сергєєва-Ценського. Цікаво, що психологи не вважають подібне явище чимось винятковим. Факти спростовують досить поширену думку, про те, що разом зі старістю відбувається зниження інтелекту, звуження інтересів. Психолог Г. Алексеевич вивчила стан здібностей 439 чоловік у віці 60—97 років і дійшла висновку, що 72 відсотки досліджених «прагнули діяльності, активно шукали її та виявляли елементи творчості у діяльності» г/. Найцікавіше те. що в зрілому віці не тільки удосконалюються наявні здібності, а й формуються нові.

Більшість професійних митців плідно працюють протягом усього життя і зберігають творчу активність до глибокої старості. Так, Мікеланджело працював до 79 років. Бернард Шоу — до 94. Верді створив оперу «Отелло» в 73 роки, Лев Толстой у 61 рік написав «Крейцерову сонату», а в 71 рік—«Воскресіння»18.

" Платонов К. Проблемы способностей. М., І972. С. 135. '* Рудкевич Л. Талант: психология и становление//Социальная психология личности. Л., 1974. С. 2!7.

Поступовий розвиток художнього таланту, його змужніння розкриває різноманітність аспектів вивчення особи митця, властиву йому єдність психофізіологічного та суспільно-історичного. Природжені задатки — лише основа для подальшого формування творчої індивідуальності. Тому вони перебувають у прямій залежності від зовнішніх умов життя людини, від соціального середовища, від спрямованості її інтересів.

При вивченні природи художнього таланту, розкритті діалектики природжених і набутих факторів постає питання і про вищий рівень художньої обдарованості — геніальність. Художня геніальність — це найвищий ступінь розвитку художнього таланту. Тому, аналізуючи рівні розвитку обдарованості, ми повинні враховувати і кількісний аспект, який допомагає чіткіше уявити собі ті сходинки, якими піднімається людина від задатків до художньої геніальності. Певний рівень обдаровання має кожна нормально розвинена людина. Саме завдяки цьому твори мистецтва зрозумілі не лише тим, хто їх створює, а й тим, хто їх сприймає. Властивістю ж таланту й геніальності є свідомий, поглиблений, всебічний розвиток художньої обдарованості.

Митець піднімається до рівня генія завдяки силі й активності впливу його творів на життя сучасників. З ім'ям генія пов'язане створення шедеврів мистецтва, відкриття нової мистецької епохи. Якщо творчість талановитого митця може мати значення як явище в розвитку національної культури, то художня спадщина геніального митця переходить межі національного, підносячись до рівня загальнолюдського визнання.

Творчість геніальних митців завжди органічно пов'язана з розвитком певних суспільно-економічних формацій і позначена здатністю до глибокого опанування сутності суспільних явищ. Водночас геній як людська індивідуальність нічого неприродного, таємничого в собі не приховує. Талановитість, емоційність, пристрасність, працездатність та багато інших ознак, що вирізняють геніїв, нерідко притаманні й іншим людям. Але геніальність — це найскладніше злиття всіх тих рис, які частково властиві багатьом. їх синтез і дає нам нову людську якість, яка є підсумованим і якісно новим виявом усіх кращих властивостей, здобутих людством протягом усієї історії розвитку.